Десять літ у вересні (1931 р. – Ред.) минає з дня його смерти. Нігде не було згадки про те, що в 1921 році на Канівщині в одній з повстанчих ватаг був кобзар Антін Митяй. Розважав повстанців своїм співом під кобзу, зігрівав думами завзяття… Але обступили ватагу большевицькі відділи ЧК, дехто з повстанців прорвався і зник у чагарах над Дніпром, але сліпий кобзар не зміг цього зробити, і був розстріляний на місці, а бандуру розбили об перший пеньок… У десяту річницю його смерти хочу подати короткий життєпис його і спогади про ту кипучу діяльність, яку покійний проявляв у часи 1917 – 1921 років.
Зазнайомився я з ним у червні 1917 р. у Проскурові. Виписала його Українська громада на кілька концертових виступів. Покійний Трохим Верхола (голова проскурівської “Просвіти”, проскурівський повітовий комісар. – Ред.) разом з Митяєм були на засланні в Сибіру в Томську. Звідти і їхня приязнь. По концерті забрав я Антона до себе на село. Пробув він у мене кілька тижнів, розказував про своє гірке минуле.
Уродився в році 1886 на Канівщині, в м. Медвині, – це кілька кілометрів від Кирилівки, родинного села Тараса Шевченка. Походив з бідної селянської родини, осліп малим хлопцем. Чув раз бандуриста і з того часу мрія його була навчитись грати на бандурі. Зробили йому бандуру коваль і тесля таки в Медвині, довбану з верби. Пригадую собі, що Антін Митяй оповідував мені, що в 1905 р. був у Київі і учився грати на бандурі у Гната Хоткевича. Грав Антін і харківським способом, і полтавсько-чернігівським. Учив мене грати на бандурі і завше приговорював: “Як будете грати на бандурі, то постарайтесь мати кількох учнів, аби передати їм своє знання, щоб не гинули наші козацькі думи. Я маю учнів: Вас і одного учителя з Канівщини. Як умру, Ви передасте другим кобзарське мистецтво, щоб розширялось воно по всій Україні!”
Ентузіяст був із нього великий, знав добре історію України, навіть у мене місцеві учительки годинами читали йому історичні оповідання. Поводиря мав сусіда з Медвина Марушевського, сина козака, – хлопець 18 літ, мав шість клясів гімназії. Захопився думами і пішов у світ з Антоном Митяєм.
– Хоч клопоту, – каже, – маю з ним багато, але не можу його покинуть, наче прив’язав мене до себе.
А сам мов дуб кремезний; як проводив Антона, то трохи прихилявся.
– Який же, – кажу, – клопіт?
– Та як який, – оповідає, – гострий дуже Антін, стерпіти не може як почує, що хто зле говорить про Україну. Їхали оце ми з ним з Київа до Проскурова поїздом, так між Козятином і Жмеринкою учинив у вагоні таку баталію, що я ледве його угомонив. Бачите, тепер у вагонах усі дебатують за Центральну Раду і Україну. Слухав мій Антін Огійович, терпів, терпів, далі зробився червоний як рак, як не скочить, як не закричить на весь вагон: “Ах ви, христопродавці, то ви, анахтемські душі, їсте наш хліб і ще лаєте Україну!” Та до своєї торби, витягнув револьвера “Нагана” і люфою наводить на голоси і кричати: “Уб’ю анахтемську душу!” Ті – врозтіч, хто куди попав, а далі почали тікати і ті, котрі тільки слухали, бо сліпий міг убити навіть того, хто не лаяв України. Ледве, ледве угомонив я його і заспокоїв. Правда, до кінця подорожі ніхто і слова злого не сказав на Україну. Боялися. А ви кажете, клопоту не маю!
Усміхнувся і я, і уявив собі цілу сцену. Ця розмова велась на веранді, а в садку під яблунею за столом сидів Антін і з захопленням слухав оповідання [Адріана] Кащенка. З цікавістю придивляюсь до нього. Струнка, худа постава, чорні, невеличкі, до низу опущені вуса і рухливе, продовгувате обличчя.
Грав Митяй на бандурі гарно, особливо виходили в нього добре думи. Хотілося годинами слухати його приємний сумний тенор. Здається, не співав він, а плакав…
Руки мав з довгими артистичними пальцями, які так і літали по струнах бандури.
Розпитував я Антона Огійовича, як він попав у Сибір. Розказував, що випросив у студентів у 1906 р. в Київі якісь відозви, щоб розліпить в Київі на Подолі, і розліпив їх верх ногами. Поліція і догадалась, що розліпив їх сліпий. Арештували і вислали на Сибір, у Томськ. Українська студентська громада в Томську заопікувалась ним. Вернув до дому в Медвин аж у 1912 році. Заборонили йому грати на бандурі. Вірите, говорить, мусів вечорами по горищам ховатись, щоб хоч для себе заграти. Все хотіли стражники бандуру побить! Особливо дався йому в знаки батюшка, що вічно доносив на нього в поліцію. Але прийшов 1917 рік.
– Антін як почув за революцію, – розказував поводир Марушевський, – та – у волость, зволік із стіни царський портрет і всіх порозганяв. А попа Москаля таки випровадив з мужиками з містечка. Завзятий він у нас!
Антін Митяй виїхав від мене за пару тижнів на Канівщину. Обіцяв, що зробить там для мене бандуру.
Зустрінулись ми з ним знову в 1918 р. у грудні в Київі. Сиджу я в Оперовому театрі в одній із горішніх льож; чекаємо відкриття Трудового конгресу. Чую, хтось унизу тихо грає на кобзі. Нахиляюсь і бачу Антона Огійовича. Закликаю його по імени, і через хвилину вже обнімаємось. Зрадів дуже.
– А де ж моя кобза? – питаю.
– Вибачте, зробив, але забрав мій учень учитель, так просив, що не міг відмовити, – виправдовується, почервонівши.
Заспокоїв його, що вже кобзу маю.
А Митяй у ті часи грав по полках козакам. Розказував мені, що ходив навіть до гетьмана Павла Скоропадського, як карні відділи почали на Канівщині гуляти. Добився таки, що його прийняв гетьман, і він розказав йому про кривди селян. Обіцяли розслідувати, але все одно нічого не помогло.
– Чого це ви ходили до гетьмана, а не хто другий? – питаю.
– А як же я міг не йти, як нам кривду роблять! Він же ж був все таки наш гетьман, а я – кобзар, то і мусів йому правду сказати, що діється в Україні!
В ті часи большевики вже насувались на Київ і мені відомо було, що в Київі довго не всидимо. Забрав я Антона до вагону з поводирем Марушевським і вивіз у Проскурів. Жив у вагоні і кожного дня приходив до мене розпитувати, що чувати нового на фронті. Як почув, що Київ зайняли большевики, розплакався.
– Невже ж нема кого, аби з’єднав усіх і оборонив Україну?..
Як я міг, заспокоював я схвильованого кобзаря. Нарешті Антін не витерпів, прийшов раз до мене і заявив, що від’їжджає з одним із полків.
– Навіть і шаблю вже маю, – каже. – Маю і пістоля, але “Наган”, а хотів би мати “Бравнінґа”, чи не дасте мені? – питає.
“Бравнінґа” я не дав, бо боявся, щоб через необережність кого не пострілив, але умовити його, щоб зостався, не міг. Виїхав на Жмеринку.
В Кам’янці у місяці червні 1919 р. знову прийшов до мене Антін. У гарній чорній чумарці, смушкова шапка з червоним верхом, темно-сині шаровари, а за плечима, в полотнянім чехлі, бандура. За поводиря йому хлопець Василько, 12-ти літ, по-козацьки убраний. Розказував мені, що виїхавши з частинами на фронт за Жмеринку, попав у військову частину “Запорозька Січ” отамана Божка. Відступав з козаками на Тирасполь, а опісля через Румунію в Галичину.
– Навіть коня маю, – хвалився мені.
І дійсно, вже на еміграції оповідав мені сотник Запорозької Січі Дмитро Ґонта, що Митяй весь похід відбув з ними в кінноті. Як ставали в степу у байраці на відпочинок, зараз же саджали кобзаря під деревом, а навколо старшини і козаки слухали думи.
Довго не всидів Антін в Кам’янці, обійшов усі полки і Юнацьку школу, співав у Кам’янецькому університеті, й одного дня прийшов до мене попрощатись.
– Іду, – каже, – знову до Січі, козаки тужать за мною!
Показує листи. В одному з них читаю: “Батьку Кобзарю! Приїжджай до нас, бо заскучили ми за твоїми думами!” Показує цілу купу посвідок, де в якій частині співав.
– Навіщо це збираєш, Антоне Огійовичу? – запитую.
– То, бачите, як мене не стане, то, щоб по цих посвідках знали, що і я на щось таки здався, як воювали за Україну!
І дійсно, мав сотки посвідок з 1917 року. Невідомо, де ті посвідки, може зігнили з тілом, а може, і є на Канівщині, куди рвався покійний. Бачилися ми з ним уже востаннє. Як виїхав на Київ, повернув на Канівщину, а тут добровольці Денікіна знов зайняли Київ.
Залишився кобзар Митяй у рідних сторонах. У червні 1921 р. вже на еміграції передавав мені оден залізничник повстанець Х. поклін від нього, а у вересні того ж року Антін Митяй уже був розстріляний…
Цим закінчую свої спомини про кобзаря Митяя.
Кость МІСЕВИЧ
Літопис Червоної Калини. – 1931. – IX. – С. 11 – 12.
Примітки
Автор пише: “Антін Агейович Мітяй”. У мемуарній літературі зустрічається і вуличне ім’я Антона Митяя – Петюх.
Наприкінці спогаду є примітка Костя Місевича: “В 1927 р. в большевицькім журналі “Глобус” (ч. 13) у статті “Кобзарське мистецтво на Україні” читаю дослівно таке: “За цієї доби деякі кобзарі проводять, крім своєї мистецької роботи, і громадянсько-політичну. Таким був на Київщині кобзар Митяй, який загинув від Німців через свою повстанчу роботу проти гетьманства і німецької окупації”. Якби не гостив я кобзаря Митяя в 1919 р. у себе і якби не було ще тут живого свідка сотника Д. Ґонти, з яким був кобзар у Запорозькій Січі, можна б подумати, що справді кобзаря Митяя розстріляли гетьманці. Вістка ця зовсім неправдива”.
Про автора
МІСЕВИЧ Кость (1893, с. Лезневе Проскурівського пов. Подільської губ., нині Хмельницької обл. – 1943, с. Попівка, тепер Кременецького р-ну Тернопільської обл.). Державний діяч, бандурист, бандурний майстер, пасічник; член Центральної ради (з 8.08.1917), почесний козак Синьої дивізії (1918), делегат Трудового конгресу (січень 1919), комісар Подільської залізниці (до кін. 11.1920).
Учень бандуриста Антона Митяя. Працюючи на станції Проскурів телеграфістом, Місевич познайомився з командиром 34-го корпусу Павлом Скоропадським. Брав участь у роззброєнні московського війська, що поверталося із фронту. Наприкінці листопада 1920 р. емігрував до Польщі, залишивши в Україні дружину і чотирирічну донечку Галю, світлина якої завжди була при ньому.
Місевич був і пасічником, виготовляв гарні вулики з українськими мережками, заснував взірцеву пасіку. Учитель бандуриста Дмитра Ґонти, з яким гастролював у Галичині, Польщі, Німеччині. Під час Другої світової війни – в УПА. Вбитий німцями.
4 стор. |
