З великим запізненням подаємо про смерть нашого старшого товариша Леоніда Безклубого – хранителя козацьких карбів, переказів і засторог, ідейного натхненника школи козацького бойового мистецтва “Спас”, а згодом і Козацького братства бойового Звичаю Спас “Сокіл”, яке очолює Олександр Корнієнко
Леонід Безклубий походив із передружжя старовинних українських козацьких родів, яких ХХ сторіччя випробувало на міцність.
Родовий Кут (хутір) Безклубівщина, що на Холодноярщині, було знищено 1921 року. Дід по батькові, Григорій Безклубий, був “заморений у 33-му голодом, коли не було в нашого народу вже зброї в руках, щоб боронитися од четвертої сталінсько-бундівської революції”.
Його діда Трохима Гладкого (з боку матері) вороги розстріляли 1937-го. “Реабілітація є, але до сих пір справи не показують, – писав Леонід Безклубий. – Видно, живі ще кати. Ходять поміж нас, пенсії отримують, а онуки їх посилено приватизують все. Поспішають. Навіть позбавивши нас у паспорті графи “національність”. Вроді можна душу одібрати”.
Дід Трохим був із “роду того Гладкого, що в Берестейському таборі був Чорною Радою обраний похідним (наказним) гетьманом”. Родовий Кут (хутір) Гладких – Гладківщина – зараз село на Переяславщині. “Дружина Трохима Гладкого Наталка (дівоче прізвище Чорна) оселилася в селі Фарбованому (Карбоване за старою назвою), що в Супойській долині, неподалік Яготина, де з давніх часів жили Куліші – ще одна родинна лінія по батькові. Сама ж Наталка Гладка, як і її брат Сергій Чорний – з чорноморців Передслав-Кочубею (Одеси), станиці Маслівка (зараз селище Маслове), що на березі Хаджибейського лиману. Сергій Чорний жив на Італійському бульварі, працював у “Бельгійському” трамвайному депо, до 1914 року був членом Козацької громади Одеси.
Відомо, що десь від 1711-го року починаючи, у нас одбиралося все. Земля роздавалася німцям, сербам, руським дворянам. Тому багато козацьких родів і пішло в 1917-му за більшовиками, бо з козацьким Звичаєм українського народу багато в чому той брехливий лозунг збігався. У 1919-му пішов за тими гаслами і Сергій Чорний. Деякий час воював у Червоній гвардії. Але не те сталося, що бажалося. Тож потім був з Чучупакою і махновцями. У 1923 р. в Одесі Чорного було заарештовано більшовиками. Від розстрілу врятував Лев Зіньковський-Задов.
Саме через Чорних та Гладких дійшла до нас традиція українського Звичаю – козацький Спас, унікальні перекази, карби, застороги характерні. Зберегли роди Звичай-віру козацьку – духовну сутність українців, вічну і незмінну – Віру Правди. Зберегли й передали у спадщину”.
Леонід Безклубий народився 2 січня 1947 р. в Харкові в родині офіцера-артилериста. Мама, Марія Трохимівна, 1922 р. н., працювала у госпіталі фельдшером. Батько Леоніда, Петро Степанович, 1920 р. н., майор запасу, інвалід війни, та мати після служби оселилися в Одесі. “Я виховувався у стариків у м. Одесі по вулиці Чорноморського козацтва, 17, де після служби мешкали батьки, – розповідав Леонід Безклубий. – 1965 року закінчив одеську школу №113. У 1966 – 1968 рр. служив радіотелеграфістом у Російській Федерації, в м. Дзержинськ, в Окремому охоронному полку шеренговим. Після служби в армії з 1968-го по 1975 рік працював майстром пресвулканізаційного процесу (6 розряд) на Одеському заводі гумовотехнічних виробів. У 1972 р. одружився з Подвашецькою Галиною Володимирівною. Шлюб розірвано 1985 року”.
Закінчивши юридичний факультет Одеського державного університету ім. Іллі Мечнікова, здобув кваліфікацію юриста.
У 1981 – 1990 рр. працював майстром-бригадиром окремої бригади монтувальників-висотників вахтовим методом будівельного потягу № 456 управління “Тюменьнафтогазбуд” у с. Муравленкове Тюменської області Ханти-Мансійського округу. Від 1990-го до 2003 р. Леонід Безклубий працював свердлувальником на одеських заводах, у державній охороні. Від березня 1995 р. до травня 1996 р. обіймав посаду заступника директора МПП “Нікі”, а потім – тренера з української боротьби “Спас” у спортивно-оздоровчому комплексі “Одессільмаш”.
З 1990-го до 1996 р. брав участь у становленні Української держави в лавах Українського козацтва. Був одним з натхненників та найактивнішим учасником скликання у вересні 1990 р. в Одесі Установчої козацької ради Українського чорноморського подунай-гуляйпільського козацтва (УЧПК) та серпневої “Ночі Козацьких Багать України” (Олексіївська затока, Капулівка – Чортомлик). Його почерк відчувається в ухвалі Ради. Козаки “засудили і визнали недійсними укази імператриці Катерини ІІ про ліквідацію Запорозького козацтва, указів про ліквідацію городового і слобідського козацтв”. Вимагали вони й повернення в Україну козацьких клейнодів, скарбів, архівів та документів. Звернулися до з’їзду народних депутатів СССР та Верховної Ради СССР з вимогою скасувати людиноненависницькі укази, постанови та циркуляри Центрального виконавчого комітету РФРР та ЦК ВКП(б) про ліквідацію козацтва в Україні, Дону, Кубані та перерозподіл козацьких земель, зокрема, циркуляр від 29 січня 1919 р. про розкозачування (геноцид) та депортацію населення України, Кубані й Дону.
“Ми підійшли до “порогу” генного запасу поколінь, – розмірковував Леонід Безклубий. – Такі нам створювали обставини суспільного життя, протиприродного, вороги наші… Дуже довгою була наша війна за життя. Жити на Світовому Перехресті (у Краю Предків, Землі-Україні) може тільки унікально сильний народ. Ми такі і є. Але багатотисячолітньому ресурсу без поповнення чи повернення хоч на 300 – 400 років до свого Ладу (Інтересу) настає кінець. Нас врятувала не одвойована, а “дарована”, через “гріхи” вражі, незалежність 1991 року. Себто зупинились біля самої прірви в останню мить. Поспішаймо закріпитись. Скористаймось подарунком Долі. Це реально.
Укріпимо Культуру досвіду Ладу, будемо багаті.
Почнемо з багатства – згинемо.
Або будемо багаті всі (крім хворих і ледачих), або згинемо всі: багаті, хворі, ледачі і “так собі”. Та година, про яку писали Боровиківський і Шевченко, припала на нас... Шанс дали ті, хто загинув заради нас раніше, і вони це знали. Вклонимось їм за цей Подвиг. Чи змогли б і ми так тоді? А зможемо сьогодні, коли набагато легше, хоч і небезпечно?”.
До програми УЧПК 1992 року, що свято виконувалася, було включено, зокрема, такі пункти: “Чорноморське козацтво за контроль Конституції України і присягає їй, а не уряду комуністо-демократів, які б’ються між собою за панування над трударями… Згідно з козацьким Звичаєм – зброю трудовим сім’ям, як віковічну традицію українського народу, як гарантію проти сучасного та майбутнього тоталітаризму… Козак, праця його й заступництво землі тієї, здобутку рук його – захищається волею його, козацькою волею гордої, незалежної людини”. Ця програма, як і “Чотирнадцятирик”, лягли в основу діяльності багатьох козацьких громад та “започаткували суттєву позначку в ряду великого козацького Відродження в Україні 1990 – 1994 років”.
Учасники тих подій пам’ятають, яку роль зіграло Українське козацтво у відстоюванні незалежності та територіальної цілісності України, пам’ятають якою “гарячою точкою” міг би стати Крим, якби не українські козаки, зокрема чорноморці, які прибули на півострів, щоб стати поруч з українським спецназом на захист рідної землі. “Ми, Українське Козацтво, зберігачі і захисники Звичай-віри українського народу через тисячоліття сумлінням і обов’язком перед славними і нескореними предками та нині живущими і Святою Землею-матір’ю Україною звертаємось до представника української влади у Криму – Мєшкова – з вимогою дати пояснення щодо розташування там збройних формувань Росії – козаків Війська Донського, полковником яких Ви є, – карбували вимоги українські козаки. – З моменту отримання Вами цього листа відповіді чекаємо тиждень. Після цього лишаймо за собою право негайно збройно витісняти непрошених придністровських вбивць з України (Криму)... Отаман УЧПК Лашкевич зі старшиною і козаками. Прийнято одностайно на Загальній Раді УЧПК 17 березня 1994 р. в Одесі”.
Заслуга Леоніда Безклубого та козаків-чорноморців полягає в тому, що Придністровський конфлікт не поширився на Україну. “Гостей” з Придністров’я обеззброювали та відправляли на батьківщину”, – стверджував Анатолій Бондаренко-Бульба з Донецька.
Участь у створенні національної армії, охорона козацьких святинь від знищення, збереження та упорядкування козацьких могил колишнього 1-го Християнського кладовища (Чорноморські гробки) та Шкодівського цвинтаря біля селища Усатове, створення козацьких господарств, покозачення Національної гвардії України, створення Козацької партії, сітка координаційних рад при адміністраціях по роботі з козацтвом – далеко не повний перелік сходинок життя Леоніда Безклубого.
“Прохаю козаків та адміністрацію приєднатися до рішення козаків про одселення станції технічного обслуговування автомобілів фірми “Іван” од Козацького дуба “Чорна ніч” (Одеса) та пана Бакая з його палацом з козацького цвинтаря в Трахтемирові, – звертався Леонід Безклубий. – Поставити огорожу на могилі 4-х козаків, загиблих 1789 р. при нічному штурмі Єні-Дуньї (Передслав-Кочубею) в Одесі”. Завдяки “енергії дії” Звичаєвої громади козаків Одеси та безпосередньо Леоніда Безклубого пам’ятник української історії дуб “Чорна ніч”, якого в 1792 році на знак розставання посадили козаки-чорноморці, було врятовано.
Та чи не найбільшу шану і повагу здобув Леонід Безклубий за збереження та поширення української бойової традиції – рукопашу Спас.
Надзвичайна життєва сила, талант до Слова, повага до спадщини, щирість, гумор та гострий розум Безклубого надихали всіх, хто звертався до нього в пошуках козацького мистецтва бою. Характерний прийом – переконати нового знайомого в його неперевершеності у Спасі – завжди потужно спрацьовував: енергетичного заряду вистачало на декілька років. “Хто не схибив”, йшов далі, всотував суть родового та бойового Звичаю, зміцнюючи лави борців за Україну і українське. У тому й полягає історична роль Леоніда Безклубого. “Те, що це справа життя вашого, ви зрозуміли, – вкарбовував він у серця учнів. – А що то для нашого народу і України в час цей зорезаповітний через діло своє зрозумієте пізніше… Радий, що виросли, що спадщина дала сходи і майбутній господар України, як і колись, пішов у Бій за свій-наш Інтерес – Лад!”
Ще на початку 1990-х років Леонід Петрович розпочав впроваджувати рукопаш Спас, як елементу козацького вишколу і виховання до системи фізичного виховання України (у вигляді відокремленого, адаптованого до умов спортивної діяльності виду бойових одноборств), та до програм підготовки фахівців силових відомств у межах їх спеціалізації. Звертався й до міністра спорту Валерія Борзова із пропозицією легалізувати козацьку традицію нашого народу – Спас-гопаку.
Станом на листопад 1993 р. було підготовлено декілька груп фахівців Спасу для роботи у спорті та військової підготовки. Серед них і два офіцери Збройних сил України та старшина роти Національної гвардії.
З того часу минуло п’ятнадцять років. Наприкінці 2007 року, висловлюючи певне невдоволення справами (відсутність методичної бази, неякісне висвітлення питання в переважній більшості друкованих видань, перекручування принципів та методів підготовки, віддалення спортивних утворень від суті та змісту бойового рукопашу), Безклубий запросив нас до себе зі всіма матеріалами та напрацюваннями, щоб продовжити написання книги з рукопашу Гоп-спасу (ця робота почалася ще 1998 року). Книга повинна була б стати гармонійним доповненням до роботи Олександра Косухи “Вільний спосіб життя”. На четвертий день роботи Леонід Безклубий раптом запитав: “А знаєте, старі, що таке Спас?”
Потім узяв зі столу шило, попросив одного піднятися і із силою та спритністю, у тій особливій манері хвиль-гойду, смикнув однією рукою на себе, а іншою, що з шилом, наніс добрячого удару. Від серйозної травми врятував тільки завбачливо виставлений вздовж шила великий палець. “Як, гарно? Отак – зі своїми, а з ворогом – тільки до кінця! Про це й напишете потім”.
26 січня 2008 р. Леонід Петрович Безклубий пішов з життя.
Земля йому пухом-пашницею та яблучком!
Козацьке братство бойового Звичаю Спас “Сокіл”
Історичний клуб “Холодний Яр”
Примітка
Використано цитати Леоніда Безклубого з листів, офіційних документів, аудіо-відео записів, що зберігаються в архіві Братства “Сокіл”.
3 стор.
|
