Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2023 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Вересень

    > Вшанування гідних
    > ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ВЕРЕСЕНЬ
    > Книга для дітей старшого шкільного віку
    > Полковник Сергій Вальдштайн
    > Краса рідного краю
    > Оля Батурова
    > “Боявся хіба розминутися з честю!”
    > “Українці з минулого”
    > Генерал Всеволод Петрів розповідає
    > Отаман Терещенко
    > В твоєму домі йде страшна війна

Вшанування гідних

24 серпня з нагоди Дня незалежності в Обухівському районі Київської області відбулася низка урочистих заходів. Зокрема, в с. Халеп’я розкрив двері першим відвідувачам музей археолога Вікентія Хвойки, який відкрив Трипільську культуру.
У сусідньому селі Витачів встановлено меморіальну дошку самобутньому філософу, голові витачівської “Просвіти” у 1917 р. Петрові Нещерету. Перебуваючи під арештом у Лук’янівській в’язниці, Петро Нещерет сказав у лице слідчим: “Україна зараз перебуває під владою Москви, кацапів, які обдирають український народ, але прийде час, що вона буде самостійною державою”. 9 березня 1938 р. мужнього витачівця було розстріляно...
Найбільше подій 24 серпня відбулося у Трипіллі. Тут встановили меморіальну дошку митрополитові Тимофію Щербацькому, а також відкрили пам’ятники Тарасові Шевченку і Данилові Терпилу (Зеленому), отаманові Дніпровської повстанської дивізії у 1919 році.
Ініціатором та організаторів цих та інших вшанувань став голова Обухівської районної ради н. д. Анатолій Шафаренко.

На світлині – кобзар Василь Литвин виступає на відкритті пам’ятника отаманові Зеленому у Трипіллі



ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ВЕРЕСЕНЬ

1 вересня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
1 вересня 2005 р. загинув Юрій МУРАШОВ, співголова комітету “Гельсінки-90”.
2 – 9 вересня 1621 р. Петро КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ розбив турків.
2 вересня 1657 р. Івана ВИГОВСЬКОГО обрано Гетьманом України.
2 вересня 1811 р. народився Іван ВАГИЛЕВИЧ, поет і фольклорист, член “Руської трійці”.
2 вересня 1952 р. в російському таборі смертників Абезь загинув Голова ради УНР в екзилі, видатний вчений Іван ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ.
4 вересня 1985 р. у російському концтаборі загинув Василь СТУС.
5 вересня 1676 р. арештовують і вивозять до Московії гетьмана Петра ДОРОШЕНКА.
6 – 15 вересня 1653 р. відбувся похід Тимоша ХМЕЛЬНИЦЬКОГО на Молдавію, під час якого в бою біля Сучави він був смертельно поранений.
6 вересня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО здобув місто-фортецю Кам’янець-Подільський.
6 вересня 1955 р. помер Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, голова Українського національного об’єднання (1937 – 1945).
6 вересня 1976 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Андрій ДОЛУД.
7 вересня 1921 р. загинула Віра БАБЕНКО, зв’язкова Катеринославського повстанкому, розвідниця 1-ї Олександрійської (Степової) повстанської дивізії.
8 вересня 1848 р. з’явилася відозва Головної руської ради про організацію Української національної гвардії.
8 вересня 1950 р. москалі розстріляли Івана РЕМБОЛОВИЧА, підполковника Армії УНР, старшину дивізії “Галичина”, полковника УПА.
8 – 10 вересня 1989 р. відбувся Установчий з’їзд Руху в Києві.
9 вересня 1769 р. народився Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.
9 вересня 1863 р. народився Борис ГРІНЧЕНКО.
10 вересня 1929 р. помер Микола КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ, генерал-поручник Армії УНР.
10 вересня 1967 р. помер Іван ЦАПКО, командир полку Окремої кінної дивізії Армії УНР, член Української вільної академії наук.
11 вересня 1864 р. народився Павло ГРАБОВСЬКИЙ.
11 вересня 1894 р. народився Олександр ДОВЖЕНКО.
12 вересня 957 р. княгиня Ольга в Царгороді прийняла християнство.
13 вересня 1937 р. москалі розстріляли Григорія ПИРХАВКУ, повстанського отамана, заступника міністра внутрішніх справ уряду УНР (1920).
14 вересня 1882 р. народився Володимир САВЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
14 вересня 1982 р. помер Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
15 вересня 1804 р. народився Михайло МАКСИМОВИЧ, етнограф і літературознавець.
16 – 28 вересня 1648 р. Максим КРИВОНІС розбив війська Яреми Вишневецького під Махнівкою і Старокостянтиновом.
16 – 18 вересня 1924 р. вибухнуло Татарбунарське повстання проти румунської окупації в Бессарабії.
16 вересня 1975 р. помер секретар Центральної Ради Михайло ЄРЕМІЇВ.
16 вересня 1976 р. помер Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
17 вересня 1864 р. народився письменник Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ.
18 вересня 1858 р. народився письменник Адріан КАЩЕНКО.
20 вересня 1923 р. загинув Сидір АНДРУЩЕНКО, подільський отаман.
20 вересня 1991 р. помер Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, голова ОУН у Краю, багатолітній в’язень російських концтаборів.
22 вересня 1888 р. народився барон Сергій ВАЛЬДШТАЙН, полковник Армії УНР, отаман кінного загону ім. кошового отамана Івана Сірка
23 вересня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив поляків під Пилявцями.
23 вересня 1900 р. народився Володимир КУБІЙОВИЧ, учений, організатор дивізії СС ”Галичина”, головний редактор “Енциклопедії українознавства”.
24 вересня 1882 р. народився Микола ҐАЛАҐАН, член Центральної Ради, ад’ютант командира 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького (1917).
26 вересня 1862 р. помер Яків КУХАРЕНКО, письменник, наказний отаман Чорноморського козацького війська.
26 вересня 1890 р. народився Іван ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ, наказний отаман Вільного козацтва (1917), генеральний писар Гетьмана України (1918), повстанський отаман.
27 вересня 1946 р. загинув Юрій ГОРОДЯНИН-ЛІСОВСЬКИЙ (ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ), старшина 2-го Запорозького полку Армії УНР, осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, письменник.
27 вересня 2005 р. помер бандурист Олексій НИРКО.
28 вересня 1974 р. помер останній кубанський прем’єр Василь ІВАНИС.
29 вересня 1845 р. народився Іван ТОБІЛЕВИЧ (КАРПЕНКО-КАРИЙ).
29 вересня 1866 р. народився Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ.
29 вересня 1897 р. народився Павло ШТЕПА, учасник Визвольної боротьби, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Канаді та Української вільної академії наук у Канаді.
30 вересня 1769 р. вісім козаків здобули турецьку фортецю Хотин і захопили 184 гармати.
30 вересня 1896 р. народився Микола ПАЛІЄНКО, підполковник Армії УНР, майор дивізії “Галичина”.
Наприкінці вересня 1921 р. загинув подільський отаман Яків ШЕПЕЛЬ, начальник 6-го повстанського району 2-ї (Північної) групи Армії УНР.

 

Вітаємо!

Поетові Анатолію Кримському 7 серпня виповнилося 70 років.
Мешкає він на Холодноярщині в селі Триліси, яке у 1919 – 1921 рр. дало чимало козаків до Чорноліського полку отамана Пилипа Хмара.
Працює Анатолій у рідному селі лікарем уже понад 40 років.
Перша його поетична збірка вийшла 1976 року. Вона так і називалася – “Перша краплина”. Та один із віршів поета – “Одноголосні” – не припав до душі комуністичним функціонерам. Вони й забезпечили поетові мовчання на 17 довгих літ. Лише 1993 року вийшли дві нові поетичні збірки – “Погляд скрізь відстань” та “Вічний водограй”, відтак Анатолій став членом Національної спілки письменників України. Потім було ще 12 книг поезій і прози.
Слід сказати, що Анатолій Кримський є й активним громадським діячем, членом НРУ від 1989 року, ініціатором підняття національного прапора над Олександрівським цукрозаводом того ж року, тобто у часи СССР. Був делегатом перших трьох з’їздів Руху, довіреною особою Геннадія Удовенка на президентських виборах, помічником-консультантом народного депутата України В’ячеслава Коваля тощо. А ще Анатолій передплачує нашу ”Незбориму нація”, тобто підтримує з нами духовний зв’язок, є нашим однодумцем. Тож і вітаємо нашого товариша з поважним ювілеєм і бажаємо подальших творчих “краплин”-збірок на славу Україні та Холодному Яру!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції “Незборимої нації”
Роман КОВАЛЬ



Книга для дітей старшого шкільного віку

Роман Коваль,Таєиниця отамана Зеленого”. Історична повість. Літературно-художнє видання (Київ, 2008; 72 сторінок великого формату (84х108/16), ілюстрована, тверда повноколірна палітурка).

У книзі йдеться про трипільського отамана Зеленого (Данила Терпила) та його юного помічника Василька Лемешка із с. Халеп’я, який разом із друзями допомагав бити червоних московських окупантів.
Першими читачами цієї книги стали не діти, а ветерани Визвольної боротьби – сотенний УПА Мирослав Симчич та голова Галицького братства колишніх вояків 1-ї дивізії УНА, кулеметник дивізії СС “Галичина” Леонід Муха. За їхнім визнанням, вони із захопленням прочитали цю книгу і вважають, що саме на таких книгах необхідно виховувати молоде покоління українців.
Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення в середніх навчальних закладах України.
Вартість  з пересилкою – 45 грн.
Кошти висилати на адресу редакції.



Полковник Сергій Вальдштайн

“До 120-ліття від дня народження”

Полковник барон Сергій Вальд­штайн народився 22 вересня 1888 р. в Києві. В 1905 р. він скінчив Першу київську гімназію, в 1909-му – Політехнічний інститут у Берліні, а в 1910-му – ще й у Києві. Восе­ни 1910 року був покликаний до ро­сійської армії, перебував у Лейб-гвардії Уланському полку, в 1912 р. у ранзі корнета скінчив Миколаївську кавалерійську військову школу, а в 1913-му – курс військових пілотів і як пілот брав участь у Першій сві­товій війні.
У травні 1917 р. полковник С. Валь­дштайн почав українізувати ескад­рон, в якому перебував, а потім і ці­лий Лейб-гвардії Уланський полк, з якого створив 2-й кінний полк Запорозького війська ім. кошового отамана Івана Сірка. З цим полком на наказ Головного отамана Симона Петлюри в листопаді 1917 р. він прибув до Одеси.
“30 листопада 1917 року ран­ком, – читаємо в рукописі Покійного, – я зайшов до Української ра­ди міста Одеси, що в той час місти­лася в Англійському Клубі, щоб представитись військовому комісарові Одеської військової округи, яким був тоді [Віктор] Поплавко. Там зустрів я мо­го старого знайомого по партії – Володимира Чехівського і старого ук­раїнського діяча доктора [Івана] Луценка, голову Української ради в Одесі. Із розмов з ними мені стало зрозумі­лим чому Симон Петлюра наказав ме­ні виїхати з полком до Одеси.
Большевики ретельно підготовлялися до захоплення влади у свої руки, чого не довелося довго чекати, бо вже вранці 1 грудня 1917 р. червона гвардія на Куліковському полі розпочала бій з українськими частинами. Ці останні складалися з 1-го Кінного гайдамацького полку під командою полк. [Миколи] Продьми, 2-го Гайдамацького полку під командою [Георгія] Бонч-Осмоловського і 3-го пішого Гайдамацького полку. Бої тривали до 3 грудня. Збольшевичені мат­роси “Алмаза” оголосили невтралітет, зайнявши позиції біля кафе “Робіна”, бо їхні кораблі стояли на внутрішньому рейді одеського пор­ту, а українізований дредноут “Воля” і міноносець “Звонкій” були на зовнішньому рейді, на них повівали синьо-жовті прапори і вони фактично стримували “красу і гордість рево­люції виступити активно по боці чер­воної гвардії”.
Мене призначили обороняти Одеську українську раду. 3 грудня до Ради приїхали делегати від жидівсь­кого Бунду (пп. Рузер і Хмель­ницький) та запропонували припини­ти бої. На жаль, наші політичні діячі на це погодилися, хоч козацтво було іншої думки...
1 січня 1918 р. я був викли­каний до штабу, де були присутні Поплавко, В. Чехівський і д-р Луценко, які поінформували мене, що пе­редбачається поновний збройний виступ большевиків, який має на меті захоплення влади в Одесі, і що червона гвардія очікує прибуття до Одеси збольшевиченого автопанцерного дивізіону, який вже прибув до Акермана з Румунського фронту. Ме­ні було дано завдання або знищити цей дивізіон, або захопити його і привезти до Одеси. В ніч з 4 на 5 січня я це завдання виконав. Ко­ли я після цього зголосився до шта­бу Одеської військової округи, то там замісць військового комісара Поплавка застав нового командую­чого округою, яким був добре зна­йомий мені ще з 1913 року полков­ник гвардії Михайло Омелянович-Павленко, пізніший командарм УНР і генерал-полковник...”
Бої з червоними за Одесу в днях 14 – 17 січня 1918 р., внаслі­док яких довелося залишити Одесу, короткий побут у Києві, поворот до Одеси, активна участь у підготовці повстання проти Гетьмана і в боях з денікінцями аж до моменту евакуації альянтських військових сил з Оде­си – це дальший вояцький шлях полковника Сергія Вальдштайна на одеському відтинку боротьби за Україну.
Залишивши вдруге Одесу, полковник С. Вальдштайн короткий час перебуває в Галичині, а потім знову по­вертається на Київщину, де організує кінний загін ім. кошового отамана І. Сірка, на чолі якого на початку 1920 року провадить низку боїв з червоними і білими російськими вій­ськовими з’єднаннями, а потім у райо­ні Нової Ушиці вливається в лави 3-ї Залізної стрілецької дивізії.
В жовтні 1920 р. з огляду на стан здоров’я полковник С. Вальдштайн був звільнений від військової служби і прикомандирований до Міністерства закордонних справ як дипло­матичний кур’єр та висланий до Італії.
Повне прізвище Покійного – барон Сергій Вальдштайн фон Крейцшеіних. Деякий час, щоб не наражувати на небезпеку своїх рідних, що в той час перебували в Північній Росії, він уживав псевдонім “отаман Сірко”. Але це не помогло, бо в 1923 році, перебуваючи вже в Італії, він одержав певні відомості, що його батько і мати були заарештовані і вивезені невідомо куди і що в Мур­манську 1922 р. був розстріляний його молодший брат, також і решта родини зникла невідомо куди.
Не виконали б ми свого побратимського обов’язку супроти покій­ного побратима, оскільки б не зга­дали тут його активної діяльности на громадському відтинку на еміграції. Св. пам. полковник С. Вальдштайн був одним із засновників Союзу був­ших українських вояків у Канаді і протягом перших 15-ти літ існуван­ня Союзу був його комендантом. Він старався згуртувати в рамах Со­юзу вояцькі сили, розкидані по розлеглих теренах Канади, пов’язати їх з військовою еміграцією в інших кра­їнах і передовсім в Європі, натхну­ти життя Союзу ідейним вояцьким змістом, в якому завжди домінували б інтереси Української визвольної боротьби.
Будучи довший час також комендантом 1-ї станиці СБУВ, ста­рався, щоб його монтреальська ста­ниця завжди була першою у вико­нанні всіх обов’язків, які покладав на неї статут, директиви Проводу СБ­УВ та інтереси української спільноти у Канаді. В останніх роках свого жит­тя [Сергій Вальдштайн] очолював також монтреальські відділи Товариства українських інженерів і Товариства сприяння УНРаді.
Над свіжою Його могилою склонімо низько наші чола і назавжди збережімо пам’ять про його у на­ших серцях!

Ларіон ЛИПОВЕЦЬКИЙ, поручник Армії УНР

І. Липовецький. Полковник Сергій Вальдштайн // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1967. – Серпень – вересень. – Ч. 17 (36). – С. 19 – 20.

(закінчення, поч. у ч. 8 “НН”)



Краса рідного краю

Пропонуємо читачам “НН” ознайомитися із закінченням розповіді про мандрівку членів Історичного клубу “Холодний Яр” Романа Коваля та Любомира Хамуляка і письменника Романа Пастуха

Раннім вечором приїжджаємо в с. Вижній Березів Косівського району на родинне обійстя сотенного УПА Мирослава Симчича. Господаря веземо із собою. Нас радісно зустрічає його дружина-козачка Раїса з Морозів, яку він завоював ще у 1960-х рр. у Запоріжжі. Після доби спілкування аж нехотячи прощаємось із Симчичами, немов зі своїми батьками. Раїса на прощання каже: “Зустрічала вас як друзів, а прощаюсь як з родичами”.
У Коломиї віддаємо шану письменникові Андрієві Чайковському (1857 – 1935), на чиїх творах про славну козацьку минувшину виростало довоєнне покоління, що невдовзі масово пішло в ОУН і УПА. Статтю про його книгу “Чорні рядки” читачі “Незборимої нації” мали змогу прочитати у позаминулому номері газети.
На околиці міста стоїть дерев’яна Благовіщенська церква ХVІ ст., ліворуч і позаду якої знаходиться великий родинний гробівець класика української літератури. Проте знаходимо його нескоро: місцеві жителі не раз плутаються з місцем поховання. Та й ніхто з них не знає, хто такий Андрій Чайковський. Дехто соромиться свого невігластва, дехто ні. Нарешті знаходимо і читаємо: Андрій Чайковський, адвокат, Наталія з Гладиловичів Чайковська (дружина), Ольга-Євгенія з Чайковських Станімірова (донька), Наталія з Чайковських Трач (донька), Ждан Чайковський (син), Тібор Балаж. І тут Любомир Хамуляк мовчки засвічує привезену із Дрогобича лампаду.
Вклонились ми й могилам засновника музею “Гуцульщина” в Коломиї Володимира Кобринського (1873 – 1958) та його дружини, письменниці й педагога Наталії Кобринської (1871 – 1947), а також вояцьким могилам – хорунжого УСС Володимира Турянського (1894 – 1918), вояка Галицької армії Михайла Гуменюка (1892 – 1919), сотника Армії УНР і письменника Івана Зубенка (1888 – 1940), референта пропаганди Коломийського окружного проводу УПА Ірини Лепкалюк-“Лесі” (1924 – 1947).
Насичена програма мандрівки передбачає й відвідини Космача. До нього їдемо через села Пістинь, Шешори, Прокураву. Ямиста в багатьох місцях асфальтівка змушує авто кривуляти. Велике село розляглося у підвищеній кітловині посеред мальовничих і суцільно лісистих гір. У центрі – подібний до меча пам’ятний знак борцям за волю України з десятками прізвищ. Неподалік – стара хатина, в якій 1945 року жив Головний командир УПА Роман Шухевич. Космацькі гуцули сподіваються на скоре перетворення села на курорт, бо неподалік є джерела залізних мінеральних вод. Невипадково в недалекому від Космача селі Буркуті сто років тому саме такими водами, на жаль, майже безуспішно лікувалась Леся Українка.
При згадці про Космач тут же виринає з пам’яті ім’я оспіваного в піснях і легендах керівника опришківського руху. Олекси Довбуша (поч. ХVІІІ ст. – 1745). Народився він у Печеніжині на Коломийщині, а загинув у Космачі Косівського району. Місцевий житель, скульптор-аматор і збирач старожитностей Михайло Юсипчук-Дідишин відкрив на своєму обійсті музей народного героя. Каже, що малесенька хатчина-зимівка ледь не на курячих лапках має 300 років, належала Степанові Дзвінчуку і його жінці, а водночас любасці славного опришка. Власник музею переніс хатчину сюди з полонини.
До нього йдеться поміж вирізаною в камені і встановленою на високій кам’яній брилі головою-пам’ятником Довбушеві та могутньою кам’яною брилою з відповідним написом. Із двох малесеньких підсліпуватих віконечок на нас дивляться випалені на білих дощечках портрети Довбуша і Дзвінки. Від стелі до долівки хатчина заставлена цілком і без ніякої системи всякою всячиною: від скам’янілої дерев’яної, наче пилою врізаної ковбички, котрій з 10 мільйонів років, “каменів-метеоритів”, давніх знарядь праці, інструментів, виробів, вишиванок, взуття тощо – до власноручних дерев’яних міні-скульптур, інколи еротичного, навіть сороміцького змісту, і ще багато чого цікавого. Ними ж обставлені й стіни музею іззовні.
За словами пана Михайла, саме в цій хатчині вбили Довбуша. Теж за його словами, деякі експонати його колекції мають відношення до опришківського ватага: “Ось двері до хатчини, які відчиняв Довбуш... ось стіл, за яким сидів Довбуш... ось пістоль Довбуша... ось капелюх, бартка, пояс, сумка-тобівка Довбуша... ось від цієї люфи з рушниці загинув Довбуш... ось цей киптар носив Довбуш... ось цю люльку курив Довбуш…” Не зовсім віриться, та як би я не трактував, а музей Довбуша є окрасою Космача.
Наступний день приносить нам ще більше здивування, навіть диво. Воно знаходиться в родинному музеї Корнелюків у Косові. У кількох кімнатах – справжнє царство всіх без винятку кольорів, що існують у природі. Мистецька Гуцульщина – під одним лахом. Бував тут і Віктор Ющенко.
Тільки і встигаємо слухати господаря й водночас творця цього рукотворного дива, яке впродовж тривалого часу допомагають йому поповнювати члени родини – Галина, Федора, Надія, Марія, Петро, Ольга, Соломійка, Василько, Михайлик. Чого тільки нема в музеї: стара гуцульська ноша, знаряддя праці, ручні розписані кошики, різьба, посуд… Поряд – власноручні вироби родини: ткацький верстат,  багато одиниць гуцульського одягу (ґуґля), корони для нареченої і для дружок, корони царські та королівські, ціле гуцульське весілля у вигляді вбраних по-гуцульськи ляльок – молодий із молодою, дружби, дружки, троїсті музики, батьки, гості та інші персонажі, бесаги (сумки), дзвіночки, кожушки, головні убори, розписані тарелі з портретами князів, гетьманів, кобзарів, птахів і тварин, збанки, сардаки, бербенички (для зберігання масла, сиру та ін.), куделі, корита для тіста, кадуби, цебри, вишиті картини, коновки, дерев’яні різьблені хрестики, рушники, топірці, краватки, кутаси, обруси, образки, ґердани, писанки, поделка, колиски, крисані, палиці для чоловіків, хлопців і дівчат, підсвічники, килимки, доріжки, ікони, вишиті сорочки, постоли і ходаки, пояси, чобітки, кухонний посуд, дійниці для молока, значки, монети… Три тисячі експонатів і зразків! Розповідаючи про своє мистецьке надбання, господар і власник музею не забув згадати, як його переслідувала комуно-російська влада за сині та жовті барви у виробах. Та їх не можна було викинути з гуцульських виробів так само, як і з веселки!
Заслужений майстер народної творчості України Микола Корнелюк, проводжаючи нас до воріт, каже, що шукає партнерів для видання альбомів про своє зібрання, казав, що дещо і продав би, адже, щоб утримувати музей, потрібні кошти.
З високого мосту на р. Рибниці в центрі Косова спостерігаємо картину: жителі спокійно перуть собі вовняні килими і доріжки, немов колись їхні предки. У крамничці “Жіночий труд” місцевого осередку Союзу українок побіля міської ради можна придбати рушники, вишиванки, жіночі прикраси, образи. Біля крамнички поважна гуцулка пропонує нам власноруч зв’язані теплі вовняні шкарпетки.
Відтак попри галерею портретів відомих постатей Гуцульщини – Шкрібляків, Якіб’юка, Мегединюка та інших (на Гуцульщині абсолютна більшість прізвищ закінчується на -ак(як) або -ук(юк) – піднімаємось на другий поверх давнього приміщення, до музею Визвольних змагань Карпатського краю. Простора кімната вщерть наповнена світлинами, ориґіналами підпільних листівок, особистими речами, повстанською зброєю, речами повстанців – посудом, ліхтарнями, “австрійською” друкарською машинкою... Гуцульщина справді вписала у Визвольні змагання першої половини ХХ ст. яскравий і невмирущий слід. Завдяки завідувачці музею Людмилі Луканюк під час екскурсії у Романа Коваля виник задум написати книгу про участь гуцулів у Визвольних змаганнях у 1914 – 1920-х роках (зараз він активно над нею працює)...
Мандрівка завершується. Любомир пропонує вертатися через гори, аби ще раз помилуватися дивовижно мальовничим і самобутнім краєм рідної України. А що він пролягає неподалік Старого Угринова Калуського району – малої батьківщини Степана Бандери, то завертаємо ще й туди. Вечоріє. Хоч музей вже закрито, але молоденький екскурсовод Любов Іванюк погоджується знову відкрити його. Дякуємо! Неподалік – фундамент для відбудови хати-плебанії, в якій народився Степан Бандера. Стара споруджена в 1893 р., відновлену готуються відкрити на свято Покрови 14 жовтня 2008 року. Взагалі-то 2008-й оголошено роком 100-річчя видатного політичного діяча України, і в руслі підготовки до ювілею, апофеоз якого припадає на 1 січня 2009 р., відбудеться багато різних заходів. Відкриття його родинної хати – один з найголовніших.
Землю вже огортають сутінки, та до музею прибула нова група відвідувачів. Екскурсовод залишається з нею. Дорогою довго ділимось враженнями від поїздки. Аж зирк – попереду на високій Гошівській Ясній Горі, тепер у світлі яскравої ілюмінації нам знову відкрилася своїм головним куполом монастирська церква, найбільша святиня всієї округи. Вона проводжала нас на початку тижневої мандрівки і зустрічає вогнями наприкінці. Мандрівки, що немов уклалася в один довгий день, бо почалася вранці, а закінчується ввечері. Мандрівки з числа тих, що не забуваються довго.
Дякую Історичному клубові “Холодний Яр” за організацію цієї чудової поїздки. А читачів “НН” закликаю подорожувати рідним краєм, щоб насолодитися його красою і прекрасними земляками.

Роман ПАСТУХ,
член Національної спілки письменників України
Косівщина – Дрогобич



Оля Батурова

“Долі жіночі”

(спогад)

Літо 1919 року. Вже кілька день, як на­ше місто (Житомир. – Ред.) зайняли червоні. Щоправда, раз уже було, що наші відступили, але всього на пару днів, а там знову замаяли жовто-блакитні пра­пори, і життя стало повноцінним і радісним. Але тепер не те... Пішли, а чи вернуться?..
Відрізане від цілого світу місто затихло, причаїлось і жде... Але назовні життя змінилось мало. І в цьому збереженні зовнішнього спо­кою і попереднього ритму життя є якась ніби самозахорона від того страшного, що невбла­ганно чекає всіх нас, якщо визволення не при­йде хутко.
Кожного ранку йду на працю до відділу освіти. Тут є зміни: змінилась верхівка відді­лу, назва, і всі стали “товаришами”, та й ро­бота розпочинається о 5-й годині ранку, бо для збереження електричного струму годинник пе­реведено аж на 3 години вперед. О 4-й годині (1-ша год. дня по сонцю) працю закінчено, перед нами довгий нудний день, а ще довша ніч, бо увечері заборонено вживати електрику. Дов­гий день, довга ніч і чекання... чого? арешту чи визволення?.. Ще й досі кошмаром здаються оті темні ночі, повні напруженої тиші, яку переривають поодинокі постріли – то тут, то там.
Перші дні в поведінці червоних була ще якась непевність. До сусіднього великого “лазарету” цілими партіями привозили ранених, і це давало надію, що наші ще близько. Потім це спинилось, але ранені все ще прибували, прибували вночі, бо лікарів, що мешкали в реквізованій у нашому помешканні кімнаті, часто будили викликом: “Паспєшітє, таваріші докто­ра, прівєзлі новую партію”, але плакати і ві­дозви кричали про те, що “Петлюровскіє банди резбіти і врємя заняться мірним строітєльством” і, очевидно, ідучи за гаслом цього “мірного строітєльства”, большевики проголосили соціялізацію всіх приватних бібліотек у місті.
По вулицях потягнулись вози із книжками. У безладді накидані до воза книжки по дорозі па­дали і розбивались об брук; їх підіймали і недба­ло вкидали знову до воза. Всі книжки звозились до відділу позашкільної освіти, де я працювала як секретар.
Тут книжки скидали з возів до розстелено­го рядна, на плечах носили на другий поверх і висипали на підлогу у великій залі. За кілька день гори книжок заповнили всю величезну кімнату. Чого тут тільки не було! Від безвартісних “приложений” до журналу “Свет” і ріжних Нат-Пінкертонів до рідкісних видань!
Коло стіни поставили лопату і нею відгрі­бали і кидали знову на гору книжки, коли во­ни зсувались униз та перешкоджали рухові. Коли постало питання про необхідність хоч якогось упорядкування книжок, я охоче зго­дилась на пропозицію завідуючого відділом під­шукати інтелігентних хлопців, які б зайнялись цією справою.
Якраз у місті з ріжних причин залишилось декілька наших хлопців, під якими просто зем­ля горіла, і для яких посвідка про те, що “пред’явітель сєго НН является сотрудніком Отдела Внешкольного Образованія по разбору книг” з належним підписом і печаткою, була просто спасінням.
Вони ретельно взялись до роботи; із кни­жок виросли стіни, і незабаром заля перетворилася в лябіринт, у якому цілком загубились для людського ока “непевні” працівники. Крім мене, ніхто ними не ціка­вився і не контролював їхньої роботи, і в міру того, як росли стіни з книжок і наповнювались скрині – “бібліотеки”, ці “сотрудники” зни­кали, знаходячи шлях “на волю”, себто до повстанчого загону, що оперував десь недалеко. Бувало, що замість одного “сотрудника” з ті­єю ж посвідкою приходив зовсім інший, якого і я у вічі не бачила, з якимось дорученням від отамана. Таким робом у нас установився зв’я­зок з повстанчим загоном отамана Соколовського.
Ще не було ні масових арештів, ні роз­стрілів. Це був період мітингів. Мітингів кухова­рок, “дворніков”, домовласників, сестер-жалібниць, артистів, асенізаторів і т. ін. Всі мітінги мали багато спільного, і, як правило, на них виступав “товаріщ Яша”, смуглявий хлопець не­ясної національности, з чорними пронизливими, трохи косо поставленими очима і рвучкими ру­хами. Його демагогічні промови, які завжди кінчались безконечними “долой”, зробили його по­пулярним, і він часто із самозадоволеним вигля­дом прогулювався по головній вулиці.
Але ця доба швидко проминула. Якось не­помітно мітинги ущухли, але натомість почала діяти ЧеКа, і у зв’язку із цим “товаріщ Яша” придбав нову – страшну – популярність. Він і тепер з’являвся на вулицях, але завжди в супроводі двох “архангелів” у шкіряних, як і він, куртках, із наганами за поясом.
Тепер приходячи на працю, я із хвилюван­ням чекала, чи всі зійдуться, бо, крім нового завідуючого відділом – латиша, це все були свої, певні люди, з якими вже багато було пе­режито; на щастя, покищо всі були на міс­цях.
Одного нестерпно гарячого дня, коли годи­ни праці вже добігали кінця, двері нашої кім­нати відчинились, і в них станула молода дів­чина. Вона на мить затрималась на порозі, об­вела очима кімнату і рішучим кроком підійшла до стола завідуючого відділом.
– Здравствуйтє, таваріщ зав., – дзвінко сказала вона, простягаючи руку. – Я – Батурова, с НН ісполкома.
Не чекаючи запрошення, присунула стілець, сіла, обсмикнула перехвачену в поясі ремінцем “гімнастьорку”, і, одним рухом скинувши з русявого, коротко підстриженого волосся червону хустку, почала давати детальний звіт із життя та праці “ісполкома”.
Увесь її типово большевицький вигляд і швидка московська мова були мені дуже несимпатичні, тому, коли завідувач звернувся до мене із проханням видати “товаришу Батуровій” бібліотечку, я не дуже то поспішала, а спокійно кінчала листа.
Дівчина підійшла до мого стола і недбало сперлась на нього. У певний, умовлений спосіб переплетені пальці її рук безпомилково сказали мені, що вона – “зв’язок” від отамана Соколовського. Це було так несподівано, що я не могла не глянути на неї. Сірі очі дивились на мене із прихованим сміхом у той час, як вона говорила, по-московськи протягуючи слова:
– Нєльзя лі паспєшіть, таваріщ, врємя то у мєня, оно нє ку-у-плєнноє.
У безпечному лябіринті книжкового складу вона передала мені записку від отамана, і ми умовились зустрінутись через пару годин у затишному місці 4-го бульвару. Зараз вона дуже поспішала, бо мала побачення... з тов. Яшою, якого, за її словами, завжди в цей час можна було бачити в кондитерській “Франсуа”. Це було несподівано і просто відштовхуюче. Я мовчки дивилась на неї і, не знаю чому, сказала:
– Скільки вам років, Олю?
Вона невдоволено скривилась.
– А яке це має значення? Скоро буде двадцять, але того, що я пережила, стане й на п’ятдесят.
Вона розписалась у книжці видач, легко підхопила бібліотечку, махнула мені на прощання своєю хусточкою і зникла між книжками, а я ще деякий час сиділа, дивлячись на її чіткий, зовсім не жіночий підпис, стараючись відігнати настирливу думку про те, чи дійсно ця дівчина з нами, а не з “ними”.
Оля вже чекала мене на бульварі. Вона зразу ж ділово запитала, чи виконано доручення отамана.
– Так, Степан буде чекати за поворотом коло річки.
– Ну, то все в порядку, – зітхнула заспокоєно. – Ваші книжки я викинула, хоч деякі були цікаві, а в ящику, під охоронною печаткою “Отдєла Внєшкольного Образованія”, я повезу, знаєте що? Медикаменти! Мені таки вда­лось їх дістати!
– Медикаменти? – перепитала я. – А чи зна­єте ви, що на всіх виїздах з міста стоять заста­ви і перетрушують та переглядають усе дуже уважно. Уявляєте собі, що буде, коли у вас знайдуть медикаменти тепер, коли без записки від лікаря ви не можете купити навіть порошка простої хініни?
– Я знаю це все, – спокійно відповіла Оля. – Але я також знаю, що у нас є ранені і хворі, і без ліків вони не зможуть видужати. Тут є шанс, що мені вдасться прослизнути щасливо, а для них того шансу нема. Якщо вони не будуть лікуватись, вони не зможуть жити. Це дуже просто. Мені вдавалось щось подібне раніше, може вдасться і сьогодні, в усякому разі я му­шу спробувати.
Вона говорила так спокійно і байдуже, що, здавалось, вона і не усвідомлює собі небезпеки. Ми помовчали.
– Тепер я ще щось хочу сказати, – раптово заговорила Оля. – Я бачила як ви відсахнулись, коли я згадала “товариша” Яшу. Це тому, що ви мене не розумієте, ви просто не можете мене розуміти. Мій батько завжди казав, що людина судить поступування других по аналогії із собою. Я знаю все про вас. В отамана є хлопці – учні вашого батька. Вони оповідали мені про нього і про вас. Ви і я. Яка ж тут аналогія!? Ви маєте батьків, приятелів, знайомих, для вас революція, а з нею і відродження України дало тільки радість, здійснення мрій, а мені?.. Я – одна. Чи розумієте ви, яке це страшне сло­во? Ніде в цілому світі нема нікого, хто був би рідний або близький, ніде нема місця, де я була б вдома.
Вона хвилювалась, говорила уривчасто і ні­чим не нагадувала ту самовпевнену дівчину, яка прийшла до нашого відділу.
– Батько загинув на війні. Брат-студент пі­шов до українського війська. Його схопили большевики... раненого катували... живому випекли на грудях тризуб... Я бачила його знівечене тіло, прив’язане до стовпа... За нього вдома за­стрілили маму і Льоню, братіка мого маленько­го... Він був... йому...
Вона щось хотіла ска­зати, але закрила лице руками і зайшлась яки­мось страшним безгучним риданням.
Потрохи Оля заспокоїлась. Вона сумно подивилась на мене своїми сірими очима і загово­рила повільно й роздумливо.
– Отаман каже, що я дуже відважна, але чи це заслуга? Людина тоді відважна, коли вона для якоїсь ідеї, взагалі для чогось гарного го­това віддати своє життя, але моє життя мені зовсім непотрібне, то хіба це є відвага, коли я не боюсь віддати те, що мені зайве? Ну уя­віть собі, що якийсь чоловік осліп зовсім і на­завжди, то хіба є заслуга, якщо він комусь по­дарує свої окуляри? Моє життя – це окуляри сліпого. Може, тепер, коли ви трошки знаєте про мене, може, тепер ви зрозумієте, як тяжко мені бути зі цими всіма Яшами, бо ж для мене вони всі без виключення вороги, далеко більші вороги, ніж для кого іншого, але я мушу це робити. Тато мій завжди казав, що людина ро­бить не те, що хоче, а те, що мусить, але часом це буває тяжко. Що ж торкається цього кон­кретного Яші, то, я думаю, він поміг би мені врятуватись, якби мене схопили. Безумовно, якщо буде про це знати, бо, хоч я не боюсь смерти, але дуже боюсь знущання і мук, ну та хочу вірити, що я і без цього жаху діста­нусь туди кудись, де зараз є всі мої і де я зно­ву буду разом з ними.
Вона помовчала і вже спокійно продовжу­вала:
– Знаєте... Батько нас трохи дивно ви­ховував. Він був військовик і не тільки брата, але й мене виховував у такому дусі. Мені це подобалось, але брат не любив цієї “муштри”. Він був лагідний, як мама, писав вірші, малю­вав... До війська він пішов тільки тому, що во­но наше, українське. Тепер його нема, але я на його місці. Недаремно батько завжди казав, що має трьох синів і що той середній, себто я, найбільше вдалий. Дивно, як ця вся “муштра” тепер мені стала у пригоді: я вмію добре стрі­ляти, їздити верхи, падати з коня так, щоб не побитись, повзти з рушницею і багато ще де­чого, що звичайно вміють тільки хлопці.
З кишені своєї гімнастерки вона дістала великого відкритого срібного годинника фірми “Павел Буре”, подивилась на нього і сумно сказала:
– Це єдине моє майно. Батько мав його весь час на війні. Прислали разом з речами із фронту. Тут, під покришкою, наша родинна фотографія – всі ми четверо. Хочете по­дивитись? Я не можу, на це я не маю відваги, – і вона простягнула мені годинник.
– Ні, Олю, ми колись разом подивимось на це фото, коли прийде час і коли буде Україна, за яку загинув ваш брат і за яку готові віддати життя й ви, одчайдушна, хороша дівчина.
Сірі Оліні очі заблищали і вона довірливо та якось зовсім по-дитячому запитала:
– А це бу­де? Ви вірите, що це буде?
– Вірю, Олю, твердо вірю... – і ми неспо­дівано кріпко обнялись і поцілувались...
І знову кілька нудних, повних напружено­го чекання днів.
У нас у відділі постали не ду­же приємні зміни. З бюра праці прислали машиністку. Товариш Роза друкувала дуже вправ­но, але її спостережливі чорні очка невпинно слідкували за всім навколо. Майже в той же день з’вився у нас матрос Балтійської фльоти. Роля його була неясна, і ми поза очі звали його комісаром. Він явно нудився, часом проглядав листування, без особливого інтересу прислухав­ся до розмов, але більшість часу просиджував на підвіконнику в кінці коридору і дивився на вулицю. Коли я запропонувала йому взяти на складі якусь книжку і читати, він щиро засмі­явся, кажучи: “Спасібо, баришня, но я в етом дєлє не мастак”. Він уперто називав мене “баришня” і на зауваження завідувача відділу, що ми всі тут “товарищі” відповів, оглядаючи мене з насмішкуватим презирством:
– Нашлі тоже товаріща! Вєдь баришня ж, самая что ні на єсть распрєнастоящая баришня!
Але не дивлячись на все це, десь угли­бині кожного з нас росло передчуття, що вже незабаром, дуже хутко – кінець усім цим “то­варишам”, безсонним ночам і невпинному че­канню.

Одного дня я верталась із праці додому. Поспішала, щоб швидше бути дома і за книж­кою про минуле життя забути непевне сучасне. Раптово на мить я стала, мов укопана. По ву­лиці назустріч мені їхав візник, а на ньому між двох типових чекістів сиділа... Оля. На її блі­дому, якомусь сірому обличчі очі здавались не­помірно великими. Ніколи не забуду я цих пов­них смертельного відчаю очей!
Візник проїхав, а я повернулась і швидко пішла назад. В хаосі думок лише одна була чіт­ка і ясна – “товаріщ” Яша зараз у “Франсуа”, його треба повідомити, але як, як не зробити?
Я ж не можу підійти до нього і сказати це! Це ж головний чекіст, мене зараз же заарешту­ють і не тільки мене, але й батька і всіх, хто з нами... Оля думає, що Яша допоможе, але чи це правда? Може, це він дав наказ про її арешт... Що робити?
Не дивлячись на спеку, зуби в мене цоко­тіли, як у лихоманці, холодний піт виступив на лобі, а ноги, як автомати, все йшли і йшли впе­ред. Ось поворот вулиці. Зараз кондитерська “Франсуа”...
Але тут випадок прийшов мені на допомо­гу. На розі вулиці, коло стовпа з афішами, сто­яла моя товаришка по гімназії Женя Макаро­ва і уважно студіювала афішу.
– Женя! Як давно я тебе не бачила! – ра­дісно, навіть занадто радісно, звернулась я до неї. – Знаєш, ходім до “Франсуа” їсти мороже­не. Я тебе угощаю.
Женя явно приємно заскочена і моїм ентузіязмом із приводу зустрічі з нею і перспек­тивою морозива, але все ж обережно зауважує:
– А ти знаєш яка публіка там збирається?
– Ну то що ж? Морожене там чудове! – відповідаю я так упевнено, ніби буваю там що­дня.
Ще у дверях я побачила широку спину “товариша Яші”. Перед ним якраз ставили та­рілку з якимось печивом. Недалеко від нього порожній столик. Не даючи Жені зорієнтуватись, простую до столика, і ось ми сидимо. Я – спи­ною до товариша Яші. Морозиво замовлене.
– Чи ти знаєш Олю Батурову? – голосно запитую я Женю (звичайно російською).
Та заперечливо хитає головою.
– Не знаєш Олю Батурову? Це чудова дів­чина! Така революціонерка! І уяви собі її за­арештували! Тільки що я бачила як Олю Ба­турову везли два хлопці з револьверами в ру­ках вниз по Михайлівській вулиці. Це ж явна помилка. Оля Батурова цілком віддана револю­ції...
Женя, червона, із круглими від переляку очима, завмерла з ложечкою морозива в руці. Вона з усіх сил тисне мою ногу під столом і шепоче побілівшими губами:
– Муся, ти збоже­воліла, ти кричиш на всю кімнату.
Але я вже чую за спиною рух відсунутого стільця і бачу “товариша” Яшу, який зникає за вихідними дверима. Оглядаюсь. На столику непочата чашка чаю і масивний, очевидно забутий, портсигар із золотою монограмою.
Безконечно довгий день і ніч та довгі, ней­мовірно довгі години праці... Що з Олею? Чи живе вона? Кожний раз, коли відчиняються две­рі до канцелярії, серце в мене завмирає. Чи не по мене? А може, вістка від Олі? Нарешті кінець (робочого дня). Вертаюсь додому. Раптово бачу – назустріч мені по пішоходу йде “товариш” Яша. На цей раз один. Чорне волосся вилискує на сонці, руки в кишенях розхристаної шкіряної куртки. Зби­раю всю силу волі і йду спокійно далі. Ось ми розминаємось. Виймає руку з кишені і простя­гає мені записку.
– Для вас, – говорить він уривчасто і, не спиняючись, проходить далі.
Я роблю ще пару кроків і розгортаю записку. Там знайомим, чітким почерком два слова: “Дякую. Оля”. А через кілька день залунала вулицями мі­ста нечувана ще тут пісня “Ой, видно село, ши­роке село під горою” і рівним муштровим кро­ком небачене ще тут українське військо увій­шло до нашого міста. З далекої Галицької Зем­лі прийшло воно “визволяти братів Українців з московських кайдан”.
Через два дні я виїхала до Кам’янець-По­дільського, де був осідок нашої Влади, а там і далі – за межі Рідної Землі. Ніколи більше не довелось мені зустрічати Олю або щось чути про неї.
Де ж Ти, одчайдушна дівчино тих бурхли­вих, незабутніх днів? Мало я маю надії, що Ти прочитаєш ці рядки. А може?

Тамара ПЕТРІВ

Петрів Т. Ольга Батурова (спогад). Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1965. – Липень – серпень. – Ч. 7 (26). – С. 1 – 5.



“Боявся хіба розминутися з честю!”

Ці слова взято з авторської післямови до п’ятого видання поетичної збірки “Невольницькі плачі” Зеновія Красівського,  багаторічного політв’язня, крайового провідника ОУН

Торік Історичний клуб “Холодний Яр” перевидав поетичну збірку Зеновія Красівського “Невольницькі плачі”. Профінансував перевидання інженер Андрій Жованик, за що йому щира подяка!
“Проблема гідного життя і гідної смерті – дві наскрізні ідеї “Невольницьких плачів”, – стверджує в передмові до збірки упорядник Роман Коваль. Вірші не так написано, як  вистраждано, виболено у Владимирському централі в 1968 – 1971 роках. Це “не стільки плач, скільки гімн козацькій Україні,  заклик битися з ворогами до переможного кінця”.

Вкриються квітом рясним перелоги,
Вітер над ними пісні понесе,
Сяде козак на коня вороного,
Мати рушницю святу принесе.

“Я твердо переконаний, що права народу ніхто ніколи не підносив нікому на тарілці”, – наголошував Красівський. І щоби підняти дух української нації, загартувати її волю, вказати мету й окреслити шлях, Красівський, позбавлений у тюрмі можливості боротися іншими засобами, взяв у руку, яка колись тримала зброю, перо.

Народе мій, прийми мої плачі!..
О, дав би Бог, довершений сльозою,
Пугар терпінь розлився би рікою
І ти, народе, взявся б за мечі!

Поезія Красівського доходить до сердець, проникає в серця, запалює їх. “Бувало, що я сотні разів повторював перший рядок, щоби з нього вродився другий. І так далі. Це була мозолиста праця, але пізніше вона дала той результат, що в тих віршах нема води, все це дуже стисло накомпресовано”, – зізнається автор.

Я став на прю з чудовиськом сторуким,
З мого чола стікав червоний піт
І хижіли від поту того круки,
І мерк в тривозі млосний світ.

Зранене серце борця, який кинув виклик “сторукому чудовиську”, зупинилося 20 вересня 1991 року. Нехай нове видання “Невольницьких плачів” ляже в ці осінні дні нев’янучою квіткою до підніжжя нерукотворного пам’ятника людині, яка, міцно врісши в рідну землю, змогла піднятися до небесних висот.

Віктор РОГ



“Українці з минулого”

СМАЛЬ Михайло (ор. 1887, Полтавська губ. – 24.05.1919, с. Озеряни, Волинь). Військовий діяч; командир кулеметної сотні панцерника “Стрілець”; військове звання – поручник Армії УНР.  
Під Озерянами, що між Дубном і Здолбуновим, час загибелі панцерника втратив обидві ноги. Щоб не потрапити до більшовицького полону, позбавив себе життя.
Вічна слава!



Генерал Всеволод Петрів розповідає

Бажання братовбивства

Гордієнківці відходили повз касарні колишнього Луцького полку, де стаціонувалися сердюки, які у критичний для Батьківщини момент зайняли “нейтральну” позицію. На ситих і веселих обличчях сердюків не було й тіні сорому. Навпаки, вони підходили до змучених кількаденними боями гордієнківців та кепкували:
– Ну, що, мабуть, уже досить? Доборолися?
Гордієнківці радо стрільнули б у них із кулеметів, та сердюків було набагато більше як їх. І це стримало.

Різні оцінки і сподівання

Київська інтелігенція, зокрема професори університету на всі заставки лаяли Центральну Раду “аж гуло”. “Єдине, за що хвалили уряд Центральної Ради, то за те, що він привів німців, які нарешті зроблять порядок”. А українські селяни з прикиївських сіл були готові виступити проти української самостійності, “якщо вона зв’язана з німецьким пануванням”.

"Який гімн бажаєте?”

Оркестри, які вціліли в революційній завірюсі, з подивугідним вмінням вміли грати і “Ще не вмерла...”, й “Інтернаціонал”, і “Боже, царя храні”, і “Дойлянд, Дойчланд, ібер алас”, словом, що захоче чергова влада...
Може, тому й вціліли ці оркестри.

Німецька повага до воїнів

Німці, знайшовши на одному з гірських перевалів у Криму вбитих гайдамаків полку імені Костя Гордієнка, поховали їх із військовими почестями – попри те, що вважали гордієнківців частиною, “яка цілковито вийшла з послуху” своєму начальству та перебуває напередодні переходу до більшовиків.

“Хоч він і королівського роду...”

Внаслідок враження, який склав на гордієнківців, Василь Вишиваний, в полку почали ходити балачки, що добре було б “охрестити хлопця на нашу віру, бо хоч він і королівського роду, але може вийти із нього путящий гайдамака”.

Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002.



Отаман Терещенко

У книзі Романа Коваля “Операція “Заповіт” було опубліковано фотографію з таким підписом: “Отаман Терещенко. Невідомо, чи це Максим Терещенко, чи Юхим Терещенко (Завірюха), чи хтось інший”.
Мені вдалося з’ясувати, кого зображено на фотографії. Це мій родич Павло Микитович Терещенко із Красної Луки. 4 липня ц. р. я зустрічався з його сином – Павлом Павловичем Терещенком. Він упізнав на фотографії свого батька. Згадав, що в їхньому родинному альбомі (в Польщі) зберігалась така ж фотографія, а потім вона загадково зникла... Павло Павлович подарував мені ще кілька батькових світлин, на яких впадає у вічі очевидна схожість із фотографією, опублікованою Романом Ковалем.
Ось про що розповів П. П. Терещенко. Його батько, Павло Микитович Терещенко, народився 1898 року в с. Красна Лука Гадяцького повіту Полтавської губернії в родині Микити Петровича Терещенка та Марії Архипівни Крат. Микита Петрович, 1872 р. н., з роду Терещенків-цукрозаводчиків, а вчителька гадяцької гімназії Марія Архипівна із дворянського року Кратів. У них було троє дітей: Марія, Олександра (1903 р. н.) і Павло.
Павло був військовий, брав участь у боях проти більшовиків, ніби бився і під Крутами проти війська Михайла Муравйова в січні 1918 року. Був арештований. Ув’язнення відбував у тюрмі Кривого Рогу, звідки втік. Згодом емігрував до Польщі. Тут одружився з полькою Ганною Клямут. В родині з’явилися діти: Микита 1933 року, Павло 1936-го і Тетяна 1939 року. Під час війни Павло Микитович працював інженером тютюнової фабрики у Кракові. 1944 року відгукнувся на заклик Володимира Кубійовича вступати до 1-ї дивізії Української національної армії. Пішов у військо і не вернувся –пропав безвісти.
1946 року родину Терещенків примусово виселили в СССР. Жили вони в Кам’янець-Подільському, потім у м. Городок Хмельницької області. Нащадки цього роду мешкають в Україні, Росії та США (Балтімор).
Ота історія однієї фотографії.

Микола КРАТ
с. Красна Лука Гадяцького р-ну Полтавської обл.



В твоєму домі йде страшна війна

Як ворог ухопив тебе за горло,
То не просись у нього, не молись;
Збери в кулак всю силу й волю – удар!
І так, щоб більш не підступивсь!

Забудь свою мрійливу, щиру вдачу –
В твоєму домі йде страшна війна!
Не смієш бути п’яним чи ледачим!
Вкраїна гине – це твоя вина!

Щодня ти мусиш вчитись і боротись
За кожен день, за думку, за слова –
Щоби вкраїнським був твій дух і подих:
У цій війні дрібниці не бува!

Ти – на своїй землі! Тобі належать
Тут всі права й обов’язок святий –
Відстояти священну незалежність
І пам’ять предків – й рід продовжить свій!

ВІРНА




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!

Іван КАЧУРИК – 300 грн.
Сергій ЗУБЧЕНКО (Київ) – 300 грн.
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн.
Ілля БОСАКОВСЬКИЙ – 500 грн.
Микола ТЕЛІЖЕНКО (Черкаси) – 600 грн.
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн.





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ