“Долі жіночі”
(спогад)
Літо 1919 року. Вже кілька день, як наше місто (Житомир. – Ред.) зайняли червоні. Щоправда, раз уже було, що наші відступили, але всього на пару днів, а там знову замаяли жовто-блакитні прапори, і життя стало повноцінним і радісним. Але тепер не те... Пішли, а чи вернуться?..
Відрізане від цілого світу місто затихло, причаїлось і жде... Але назовні життя змінилось мало. І в цьому збереженні зовнішнього спокою і попереднього ритму життя є якась ніби самозахорона від того страшного, що невблаганно чекає всіх нас, якщо визволення не прийде хутко.
Кожного ранку йду на працю до відділу освіти. Тут є зміни: змінилась верхівка відділу, назва, і всі стали “товаришами”, та й робота розпочинається о 5-й годині ранку, бо для збереження електричного струму годинник переведено аж на 3 години вперед. О 4-й годині (1-ша год. дня по сонцю) працю закінчено, перед нами довгий нудний день, а ще довша ніч, бо увечері заборонено вживати електрику. Довгий день, довга ніч і чекання... чого? арешту чи визволення?.. Ще й досі кошмаром здаються оті темні ночі, повні напруженої тиші, яку переривають поодинокі постріли – то тут, то там.
Перші дні в поведінці червоних була ще якась непевність. До сусіднього великого “лазарету” цілими партіями привозили ранених, і це давало надію, що наші ще близько. Потім це спинилось, але ранені все ще прибували, прибували вночі, бо лікарів, що мешкали в реквізованій у нашому помешканні кімнаті, часто будили викликом: “Паспєшітє, таваріші доктора, прівєзлі новую партію”, але плакати і відозви кричали про те, що “Петлюровскіє банди резбіти і врємя заняться мірним строітєльством” і, очевидно, ідучи за гаслом цього “мірного строітєльства”, большевики проголосили соціялізацію всіх приватних бібліотек у місті.
По вулицях потягнулись вози із книжками. У безладді накидані до воза книжки по дорозі падали і розбивались об брук; їх підіймали і недбало вкидали знову до воза. Всі книжки звозились до відділу позашкільної освіти, де я працювала як секретар.
Тут книжки скидали з возів до розстеленого рядна, на плечах носили на другий поверх і висипали на підлогу у великій залі. За кілька день гори книжок заповнили всю величезну кімнату. Чого тут тільки не було! Від безвартісних “приложений” до журналу “Свет” і ріжних Нат-Пінкертонів до рідкісних видань!
Коло стіни поставили лопату і нею відгрібали і кидали знову на гору книжки, коли вони зсувались униз та перешкоджали рухові. Коли постало питання про необхідність хоч якогось упорядкування книжок, я охоче згодилась на пропозицію завідуючого відділом підшукати інтелігентних хлопців, які б зайнялись цією справою.
Якраз у місті з ріжних причин залишилось декілька наших хлопців, під якими просто земля горіла, і для яких посвідка про те, що “пред’явітель сєго НН является сотрудніком Отдела Внешкольного Образованія по разбору книг” з належним підписом і печаткою, була просто спасінням.
Вони ретельно взялись до роботи; із книжок виросли стіни, і незабаром заля перетворилася в лябіринт, у якому цілком загубились для людського ока “непевні” працівники. Крім мене, ніхто ними не цікавився і не контролював їхньої роботи, і в міру того, як росли стіни з книжок і наповнювались скрині – “бібліотеки”, ці “сотрудники” зникали, знаходячи шлях “на волю”, себто до повстанчого загону, що оперував десь недалеко. Бувало, що замість одного “сотрудника” з тією ж посвідкою приходив зовсім інший, якого і я у вічі не бачила, з якимось дорученням від отамана. Таким робом у нас установився зв’язок з повстанчим загоном отамана Соколовського.
Ще не було ні масових арештів, ні розстрілів. Це був період мітингів. Мітингів куховарок, “дворніков”, домовласників, сестер-жалібниць, артистів, асенізаторів і т. ін. Всі мітінги мали багато спільного, і, як правило, на них виступав “товаріщ Яша”, смуглявий хлопець неясної національности, з чорними пронизливими, трохи косо поставленими очима і рвучкими рухами. Його демагогічні промови, які завжди кінчались безконечними “долой”, зробили його популярним, і він часто із самозадоволеним виглядом прогулювався по головній вулиці.
Але ця доба швидко проминула. Якось непомітно мітинги ущухли, але натомість почала діяти ЧеКа, і у зв’язку із цим “товаріщ Яша” придбав нову – страшну – популярність. Він і тепер з’являвся на вулицях, але завжди в супроводі двох “архангелів” у шкіряних, як і він, куртках, із наганами за поясом.
Тепер приходячи на працю, я із хвилюванням чекала, чи всі зійдуться, бо, крім нового завідуючого відділом – латиша, це все були свої, певні люди, з якими вже багато було пережито; на щастя, покищо всі були на місцях.
Одного нестерпно гарячого дня, коли години праці вже добігали кінця, двері нашої кімнати відчинились, і в них станула молода дівчина. Вона на мить затрималась на порозі, обвела очима кімнату і рішучим кроком підійшла до стола завідуючого відділом.
– Здравствуйтє, таваріщ зав., – дзвінко сказала вона, простягаючи руку. – Я – Батурова, с НН ісполкома.
Не чекаючи запрошення, присунула стілець, сіла, обсмикнула перехвачену в поясі ремінцем “гімнастьорку”, і, одним рухом скинувши з русявого, коротко підстриженого волосся червону хустку, почала давати детальний звіт із життя та праці “ісполкома”.
Увесь її типово большевицький вигляд і швидка московська мова були мені дуже несимпатичні, тому, коли завідувач звернувся до мене із проханням видати “товаришу Батуровій” бібліотечку, я не дуже то поспішала, а спокійно кінчала листа.
Дівчина підійшла до мого стола і недбало сперлась на нього. У певний, умовлений спосіб переплетені пальці її рук безпомилково сказали мені, що вона – “зв’язок” від отамана Соколовського. Це було так несподівано, що я не могла не глянути на неї. Сірі очі дивились на мене із прихованим сміхом у той час, як вона говорила, по-московськи протягуючи слова:
– Нєльзя лі паспєшіть, таваріщ, врємя то у мєня, оно нє ку-у-плєнноє.
У безпечному лябіринті книжкового складу вона передала мені записку від отамана, і ми умовились зустрінутись через пару годин у затишному місці 4-го бульвару. Зараз вона дуже поспішала, бо мала побачення... з тов. Яшою, якого, за її словами, завжди в цей час можна було бачити в кондитерській “Франсуа”. Це було несподівано і просто відштовхуюче. Я мовчки дивилась на неї і, не знаю чому, сказала:
– Скільки вам років, Олю?
Вона невдоволено скривилась.
– А яке це має значення? Скоро буде двадцять, але того, що я пережила, стане й на п’ятдесят.
Вона розписалась у книжці видач, легко підхопила бібліотечку, махнула мені на прощання своєю хусточкою і зникла між книжками, а я ще деякий час сиділа, дивлячись на її чіткий, зовсім не жіночий підпис, стараючись відігнати настирливу думку про те, чи дійсно ця дівчина з нами, а не з “ними”.
Оля вже чекала мене на бульварі. Вона зразу ж ділово запитала, чи виконано доручення отамана.
– Так, Степан буде чекати за поворотом коло річки.
– Ну, то все в порядку, – зітхнула заспокоєно. – Ваші книжки я викинула, хоч деякі були цікаві, а в ящику, під охоронною печаткою “Отдєла Внєшкольного Образованія”, я повезу, знаєте що? Медикаменти! Мені таки вдалось їх дістати!
– Медикаменти? – перепитала я. – А чи знаєте ви, що на всіх виїздах з міста стоять застави і перетрушують та переглядають усе дуже уважно. Уявляєте собі, що буде, коли у вас знайдуть медикаменти тепер, коли без записки від лікаря ви не можете купити навіть порошка простої хініни?
– Я знаю це все, – спокійно відповіла Оля. – Але я також знаю, що у нас є ранені і хворі, і без ліків вони не зможуть видужати. Тут є шанс, що мені вдасться прослизнути щасливо, а для них того шансу нема. Якщо вони не будуть лікуватись, вони не зможуть жити. Це дуже просто. Мені вдавалось щось подібне раніше, може вдасться і сьогодні, в усякому разі я мушу спробувати.
Вона говорила так спокійно і байдуже, що, здавалось, вона і не усвідомлює собі небезпеки. Ми помовчали.
– Тепер я ще щось хочу сказати, – раптово заговорила Оля. – Я бачила як ви відсахнулись, коли я згадала “товариша” Яшу. Це тому, що ви мене не розумієте, ви просто не можете мене розуміти. Мій батько завжди казав, що людина судить поступування других по аналогії із собою. Я знаю все про вас. В отамана є хлопці – учні вашого батька. Вони оповідали мені про нього і про вас. Ви і я. Яка ж тут аналогія!? Ви маєте батьків, приятелів, знайомих, для вас революція, а з нею і відродження України дало тільки радість, здійснення мрій, а мені?.. Я – одна. Чи розумієте ви, яке це страшне слово? Ніде в цілому світі нема нікого, хто був би рідний або близький, ніде нема місця, де я була б вдома.
Вона хвилювалась, говорила уривчасто і нічим не нагадувала ту самовпевнену дівчину, яка прийшла до нашого відділу.
– Батько загинув на війні. Брат-студент пішов до українського війська. Його схопили большевики... раненого катували... живому випекли на грудях тризуб... Я бачила його знівечене тіло, прив’язане до стовпа... За нього вдома застрілили маму і Льоню, братіка мого маленького... Він був... йому...
Вона щось хотіла сказати, але закрила лице руками і зайшлась якимось страшним безгучним риданням.
Потрохи Оля заспокоїлась. Вона сумно подивилась на мене своїми сірими очима і заговорила повільно й роздумливо.
– Отаман каже, що я дуже відважна, але чи це заслуга? Людина тоді відважна, коли вона для якоїсь ідеї, взагалі для чогось гарного готова віддати своє життя, але моє життя мені зовсім непотрібне, то хіба це є відвага, коли я не боюсь віддати те, що мені зайве? Ну уявіть собі, що якийсь чоловік осліп зовсім і назавжди, то хіба є заслуга, якщо він комусь подарує свої окуляри? Моє життя – це окуляри сліпого. Може, тепер, коли ви трошки знаєте про мене, може, тепер ви зрозумієте, як тяжко мені бути зі цими всіма Яшами, бо ж для мене вони всі без виключення вороги, далеко більші вороги, ніж для кого іншого, але я мушу це робити. Тато мій завжди казав, що людина робить не те, що хоче, а те, що мусить, але часом це буває тяжко. Що ж торкається цього конкретного Яші, то, я думаю, він поміг би мені врятуватись, якби мене схопили. Безумовно, якщо буде про це знати, бо, хоч я не боюсь смерти, але дуже боюсь знущання і мук, ну та хочу вірити, що я і без цього жаху дістанусь туди кудись, де зараз є всі мої і де я знову буду разом з ними.
Вона помовчала і вже спокійно продовжувала:
– Знаєте... Батько нас трохи дивно виховував. Він був військовик і не тільки брата, але й мене виховував у такому дусі. Мені це подобалось, але брат не любив цієї “муштри”. Він був лагідний, як мама, писав вірші, малював... До війська він пішов тільки тому, що воно наше, українське. Тепер його нема, але я на його місці. Недаремно батько завжди казав, що має трьох синів і що той середній, себто я, найбільше вдалий. Дивно, як ця вся “муштра” тепер мені стала у пригоді: я вмію добре стріляти, їздити верхи, падати з коня так, щоб не побитись, повзти з рушницею і багато ще дечого, що звичайно вміють тільки хлопці.
З кишені своєї гімнастерки вона дістала великого відкритого срібного годинника фірми “Павел Буре”, подивилась на нього і сумно сказала:
– Це єдине моє майно. Батько мав його весь час на війні. Прислали разом з речами із фронту. Тут, під покришкою, наша родинна фотографія – всі ми четверо. Хочете подивитись? Я не можу, на це я не маю відваги, – і вона простягнула мені годинник.
– Ні, Олю, ми колись разом подивимось на це фото, коли прийде час і коли буде Україна, за яку загинув ваш брат і за яку готові віддати життя й ви, одчайдушна, хороша дівчина.
Сірі Оліні очі заблищали і вона довірливо та якось зовсім по-дитячому запитала:
– А це буде? Ви вірите, що це буде?
– Вірю, Олю, твердо вірю... – і ми несподівано кріпко обнялись і поцілувались...
І знову кілька нудних, повних напруженого чекання днів.
У нас у відділі постали не дуже приємні зміни. З бюра праці прислали машиністку. Товариш Роза друкувала дуже вправно, але її спостережливі чорні очка невпинно слідкували за всім навколо. Майже в той же день з’вився у нас матрос Балтійської фльоти. Роля його була неясна, і ми поза очі звали його комісаром. Він явно нудився, часом проглядав листування, без особливого інтересу прислухався до розмов, але більшість часу просиджував на підвіконнику в кінці коридору і дивився на вулицю. Коли я запропонувала йому взяти на складі якусь книжку і читати, він щиро засміявся, кажучи: “Спасібо, баришня, но я в етом дєлє не мастак”. Він уперто називав мене “баришня” і на зауваження завідувача відділу, що ми всі тут “товарищі” відповів, оглядаючи мене з насмішкуватим презирством:
– Нашлі тоже товаріща! Вєдь баришня ж, самая что ні на єсть распрєнастоящая баришня!
Але не дивлячись на все це, десь углибині кожного з нас росло передчуття, що вже незабаром, дуже хутко – кінець усім цим “товаришам”, безсонним ночам і невпинному чеканню.
Одного дня я верталась із праці додому. Поспішала, щоб швидше бути дома і за книжкою про минуле життя забути непевне сучасне. Раптово на мить я стала, мов укопана. По вулиці назустріч мені їхав візник, а на ньому між двох типових чекістів сиділа... Оля. На її блідому, якомусь сірому обличчі очі здавались непомірно великими. Ніколи не забуду я цих повних смертельного відчаю очей!
Візник проїхав, а я повернулась і швидко пішла назад. В хаосі думок лише одна була чітка і ясна – “товаріщ” Яша зараз у “Франсуа”, його треба повідомити, але як, як не зробити?
Я ж не можу підійти до нього і сказати це! Це ж головний чекіст, мене зараз же заарештують і не тільки мене, але й батька і всіх, хто з нами... Оля думає, що Яша допоможе, але чи це правда? Може, це він дав наказ про її арешт... Що робити?
Не дивлячись на спеку, зуби в мене цокотіли, як у лихоманці, холодний піт виступив на лобі, а ноги, як автомати, все йшли і йшли вперед. Ось поворот вулиці. Зараз кондитерська “Франсуа”...
Але тут випадок прийшов мені на допомогу. На розі вулиці, коло стовпа з афішами, стояла моя товаришка по гімназії Женя Макарова і уважно студіювала афішу.
– Женя! Як давно я тебе не бачила! – радісно, навіть занадто радісно, звернулась я до неї. – Знаєш, ходім до “Франсуа” їсти морожене. Я тебе угощаю.
Женя явно приємно заскочена і моїм ентузіязмом із приводу зустрічі з нею і перспективою морозива, але все ж обережно зауважує:
– А ти знаєш яка публіка там збирається?
– Ну то що ж? Морожене там чудове! – відповідаю я так упевнено, ніби буваю там щодня.
Ще у дверях я побачила широку спину “товариша Яші”. Перед ним якраз ставили тарілку з якимось печивом. Недалеко від нього порожній столик. Не даючи Жені зорієнтуватись, простую до столика, і ось ми сидимо. Я – спиною до товариша Яші. Морозиво замовлене.
– Чи ти знаєш Олю Батурову? – голосно запитую я Женю (звичайно російською).
Та заперечливо хитає головою.
– Не знаєш Олю Батурову? Це чудова дівчина! Така революціонерка! І уяви собі її заарештували! Тільки що я бачила як Олю Батурову везли два хлопці з револьверами в руках вниз по Михайлівській вулиці. Це ж явна помилка. Оля Батурова цілком віддана революції...
Женя, червона, із круглими від переляку очима, завмерла з ложечкою морозива в руці. Вона з усіх сил тисне мою ногу під столом і шепоче побілівшими губами:
– Муся, ти збожеволіла, ти кричиш на всю кімнату.
Але я вже чую за спиною рух відсунутого стільця і бачу “товариша” Яшу, який зникає за вихідними дверима. Оглядаюсь. На столику непочата чашка чаю і масивний, очевидно забутий, портсигар із золотою монограмою.
Безконечно довгий день і ніч та довгі, неймовірно довгі години праці... Що з Олею? Чи живе вона? Кожний раз, коли відчиняються двері до канцелярії, серце в мене завмирає. Чи не по мене? А може, вістка від Олі? Нарешті кінець (робочого дня). Вертаюсь додому. Раптово бачу – назустріч мені по пішоходу йде “товариш” Яша. На цей раз один. Чорне волосся вилискує на сонці, руки в кишенях розхристаної шкіряної куртки. Збираю всю силу волі і йду спокійно далі. Ось ми розминаємось. Виймає руку з кишені і простягає мені записку.
– Для вас, – говорить він уривчасто і, не спиняючись, проходить далі.
Я роблю ще пару кроків і розгортаю записку. Там знайомим, чітким почерком два слова: “Дякую. Оля”. А через кілька день залунала вулицями міста нечувана ще тут пісня “Ой, видно село, широке село під горою” і рівним муштровим кроком небачене ще тут українське військо увійшло до нашого міста. З далекої Галицької Землі прийшло воно “визволяти братів Українців з московських кайдан”.
Через два дні я виїхала до Кам’янець-Подільського, де був осідок нашої Влади, а там і далі – за межі Рідної Землі. Ніколи більше не довелось мені зустрічати Олю або щось чути про неї.
Де ж Ти, одчайдушна дівчино тих бурхливих, незабутніх днів? Мало я маю надії, що Ти прочитаєш ці рядки. А може?
Тамара ПЕТРІВ
Петрів Т. Ольга Батурова (спогад). Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1965. – Липень – серпень. – Ч. 7 (26). – С. 1 – 5. |
