Пропонуємо читачам “НН” ознайомитися із закінченням розповіді про мандрівку членів Історичного клубу “Холодний Яр” Романа Коваля та Любомира Хамуляка і письменника Романа Пастуха
Раннім вечором приїжджаємо в с. Вижній Березів Косівського району на родинне обійстя сотенного УПА Мирослава Симчича. Господаря веземо із собою. Нас радісно зустрічає його дружина-козачка Раїса з Морозів, яку він завоював ще у 1960-х рр. у Запоріжжі. Після доби спілкування аж нехотячи прощаємось із Симчичами, немов зі своїми батьками. Раїса на прощання каже: “Зустрічала вас як друзів, а прощаюсь як з родичами”.
У Коломиї віддаємо шану письменникові Андрієві Чайковському (1857 – 1935), на чиїх творах про славну козацьку минувшину виростало довоєнне покоління, що невдовзі масово пішло в ОУН і УПА. Статтю про його книгу “Чорні рядки” читачі “Незборимої нації” мали змогу прочитати у позаминулому номері газети.
На околиці міста стоїть дерев’яна Благовіщенська церква ХVІ ст., ліворуч і позаду якої знаходиться великий родинний гробівець класика української літератури. Проте знаходимо його нескоро: місцеві жителі не раз плутаються з місцем поховання. Та й ніхто з них не знає, хто такий Андрій Чайковський. Дехто соромиться свого невігластва, дехто ні. Нарешті знаходимо і читаємо: Андрій Чайковський, адвокат, Наталія з Гладиловичів Чайковська (дружина), Ольга-Євгенія з Чайковських Станімірова (донька), Наталія з Чайковських Трач (донька), Ждан Чайковський (син), Тібор Балаж. І тут Любомир Хамуляк мовчки засвічує привезену із Дрогобича лампаду.
Вклонились ми й могилам засновника музею “Гуцульщина” в Коломиї Володимира Кобринського (1873 – 1958) та його дружини, письменниці й педагога Наталії Кобринської (1871 – 1947), а також вояцьким могилам – хорунжого УСС Володимира Турянського (1894 – 1918), вояка Галицької армії Михайла Гуменюка (1892 – 1919), сотника Армії УНР і письменника Івана Зубенка (1888 – 1940), референта пропаганди Коломийського окружного проводу УПА Ірини Лепкалюк-“Лесі” (1924 – 1947).
Насичена програма мандрівки передбачає й відвідини Космача. До нього їдемо через села Пістинь, Шешори, Прокураву. Ямиста в багатьох місцях асфальтівка змушує авто кривуляти. Велике село розляглося у підвищеній кітловині посеред мальовничих і суцільно лісистих гір. У центрі – подібний до меча пам’ятний знак борцям за волю України з десятками прізвищ. Неподалік – стара хатина, в якій 1945 року жив Головний командир УПА Роман Шухевич. Космацькі гуцули сподіваються на скоре перетворення села на курорт, бо неподалік є джерела залізних мінеральних вод. Невипадково в недалекому від Космача селі Буркуті сто років тому саме такими водами, на жаль, майже безуспішно лікувалась Леся Українка.
При згадці про Космач тут же виринає з пам’яті ім’я оспіваного в піснях і легендах керівника опришківського руху. Олекси Довбуша (поч. ХVІІІ ст. – 1745). Народився він у Печеніжині на Коломийщині, а загинув у Космачі Косівського району. Місцевий житель, скульптор-аматор і збирач старожитностей Михайло Юсипчук-Дідишин відкрив на своєму обійсті музей народного героя. Каже, що малесенька хатчина-зимівка ледь не на курячих лапках має 300 років, належала Степанові Дзвінчуку і його жінці, а водночас любасці славного опришка. Власник музею переніс хатчину сюди з полонини.
До нього йдеться поміж вирізаною в камені і встановленою на високій кам’яній брилі головою-пам’ятником Довбушеві та могутньою кам’яною брилою з відповідним написом. Із двох малесеньких підсліпуватих віконечок на нас дивляться випалені на білих дощечках портрети Довбуша і Дзвінки. Від стелі до долівки хатчина заставлена цілком і без ніякої системи всякою всячиною: від скам’янілої дерев’яної, наче пилою врізаної ковбички, котрій з 10 мільйонів років, “каменів-метеоритів”, давніх знарядь праці, інструментів, виробів, вишиванок, взуття тощо – до власноручних дерев’яних міні-скульптур, інколи еротичного, навіть сороміцького змісту, і ще багато чого цікавого. Ними ж обставлені й стіни музею іззовні.
За словами пана Михайла, саме в цій хатчині вбили Довбуша. Теж за його словами, деякі експонати його колекції мають відношення до опришківського ватага: “Ось двері до хатчини, які відчиняв Довбуш... ось стіл, за яким сидів Довбуш... ось пістоль Довбуша... ось капелюх, бартка, пояс, сумка-тобівка Довбуша... ось від цієї люфи з рушниці загинув Довбуш... ось цей киптар носив Довбуш... ось цю люльку курив Довбуш…” Не зовсім віриться, та як би я не трактував, а музей Довбуша є окрасою Космача.
Наступний день приносить нам ще більше здивування, навіть диво. Воно знаходиться в родинному музеї Корнелюків у Косові. У кількох кімнатах – справжнє царство всіх без винятку кольорів, що існують у природі. Мистецька Гуцульщина – під одним лахом. Бував тут і Віктор Ющенко.
Тільки і встигаємо слухати господаря й водночас творця цього рукотворного дива, яке впродовж тривалого часу допомагають йому поповнювати члени родини – Галина, Федора, Надія, Марія, Петро, Ольга, Соломійка, Василько, Михайлик. Чого тільки нема в музеї: стара гуцульська ноша, знаряддя праці, ручні розписані кошики, різьба, посуд… Поряд – власноручні вироби родини: ткацький верстат, багато одиниць гуцульського одягу (ґуґля), корони для нареченої і для дружок, корони царські та королівські, ціле гуцульське весілля у вигляді вбраних по-гуцульськи ляльок – молодий із молодою, дружби, дружки, троїсті музики, батьки, гості та інші персонажі, бесаги (сумки), дзвіночки, кожушки, головні убори, розписані тарелі з портретами князів, гетьманів, кобзарів, птахів і тварин, збанки, сардаки, бербенички (для зберігання масла, сиру та ін.), куделі, корита для тіста, кадуби, цебри, вишиті картини, коновки, дерев’яні різьблені хрестики, рушники, топірці, краватки, кутаси, обруси, образки, ґердани, писанки, поделка, колиски, крисані, палиці для чоловіків, хлопців і дівчат, підсвічники, килимки, доріжки, ікони, вишиті сорочки, постоли і ходаки, пояси, чобітки, кухонний посуд, дійниці для молока, значки, монети… Три тисячі експонатів і зразків! Розповідаючи про своє мистецьке надбання, господар і власник музею не забув згадати, як його переслідувала комуно-російська влада за сині та жовті барви у виробах. Та їх не можна було викинути з гуцульських виробів так само, як і з веселки!
Заслужений майстер народної творчості України Микола Корнелюк, проводжаючи нас до воріт, каже, що шукає партнерів для видання альбомів про своє зібрання, казав, що дещо і продав би, адже, щоб утримувати музей, потрібні кошти.
З високого мосту на р. Рибниці в центрі Косова спостерігаємо картину: жителі спокійно перуть собі вовняні килими і доріжки, немов колись їхні предки. У крамничці “Жіночий труд” місцевого осередку Союзу українок побіля міської ради можна придбати рушники, вишиванки, жіночі прикраси, образи. Біля крамнички поважна гуцулка пропонує нам власноруч зв’язані теплі вовняні шкарпетки.
Відтак попри галерею портретів відомих постатей Гуцульщини – Шкрібляків, Якіб’юка, Мегединюка та інших (на Гуцульщині абсолютна більшість прізвищ закінчується на -ак(як) або -ук(юк) – піднімаємось на другий поверх давнього приміщення, до музею Визвольних змагань Карпатського краю. Простора кімната вщерть наповнена світлинами, ориґіналами підпільних листівок, особистими речами, повстанською зброєю, речами повстанців – посудом, ліхтарнями, “австрійською” друкарською машинкою... Гуцульщина справді вписала у Визвольні змагання першої половини ХХ ст. яскравий і невмирущий слід. Завдяки завідувачці музею Людмилі Луканюк під час екскурсії у Романа Коваля виник задум написати книгу про участь гуцулів у Визвольних змаганнях у 1914 – 1920-х роках (зараз він активно над нею працює)...
Мандрівка завершується. Любомир пропонує вертатися через гори, аби ще раз помилуватися дивовижно мальовничим і самобутнім краєм рідної України. А що він пролягає неподалік Старого Угринова Калуського району – малої батьківщини Степана Бандери, то завертаємо ще й туди. Вечоріє. Хоч музей вже закрито, але молоденький екскурсовод Любов Іванюк погоджується знову відкрити його. Дякуємо! Неподалік – фундамент для відбудови хати-плебанії, в якій народився Степан Бандера. Стара споруджена в 1893 р., відновлену готуються відкрити на свято Покрови 14 жовтня 2008 року. Взагалі-то 2008-й оголошено роком 100-річчя видатного політичного діяча України, і в руслі підготовки до ювілею, апофеоз якого припадає на 1 січня 2009 р., відбудеться багато різних заходів. Відкриття його родинної хати – один з найголовніших.
Землю вже огортають сутінки, та до музею прибула нова група відвідувачів. Екскурсовод залишається з нею. Дорогою довго ділимось враженнями від поїздки. Аж зирк – попереду на високій Гошівській Ясній Горі, тепер у світлі яскравої ілюмінації нам знову відкрилася своїм головним куполом монастирська церква, найбільша святиня всієї округи. Вона проводжала нас на початку тижневої мандрівки і зустрічає вогнями наприкінці. Мандрівки, що немов уклалася в один довгий день, бо почалася вранці, а закінчується ввечері. Мандрівки з числа тих, що не забуваються довго.
Дякую Історичному клубові “Холодний Яр” за організацію цієї чудової поїздки. А читачів “НН” закликаю подорожувати рідним краєм, щоб насолодитися його красою і прекрасними земляками.
Роман ПАСТУХ,
член Національної спілки письменників України
Косівщина – Дрогобич
|
