Бажання братовбивства
Гордієнківці відходили повз касарні колишнього Луцького полку, де стаціонувалися сердюки, які у критичний для Батьківщини момент зайняли “нейтральну” позицію. На ситих і веселих обличчях сердюків не було й тіні сорому. Навпаки, вони підходили до змучених кількаденними боями гордієнківців та кепкували:
– Ну, що, мабуть, уже досить? Доборолися?
Гордієнківці радо стрільнули б у них із кулеметів, та сердюків було набагато більше як їх. І це стримало.
Різні оцінки і сподівання
Київська інтелігенція, зокрема професори університету на всі заставки лаяли Центральну Раду “аж гуло”. “Єдине, за що хвалили уряд Центральної Ради, то за те, що він привів німців, які нарешті зроблять порядок”. А українські селяни з прикиївських сіл були готові виступити проти української самостійності, “якщо вона зв’язана з німецьким пануванням”.
"Який гімн бажаєте?”
Оркестри, які вціліли в революційній завірюсі, з подивугідним вмінням вміли грати і “Ще не вмерла...”, й “Інтернаціонал”, і “Боже, царя храні”, і “Дойлянд, Дойчланд, ібер алас”, словом, що захоче чергова влада...
Може, тому й вціліли ці оркестри.
Німецька повага до воїнів
Німці, знайшовши на одному з гірських перевалів у Криму вбитих гайдамаків полку імені Костя Гордієнка, поховали їх із військовими почестями – попри те, що вважали гордієнківців частиною, “яка цілковито вийшла з послуху” своєму начальству та перебуває напередодні переходу до більшовиків.
“Хоч він і королівського роду...”
Внаслідок враження, який склав на гордієнківців, Василь Вишиваний, в полку почали ходити балачки, що добре було б “охрестити хлопця на нашу віру, бо хоч він і королівського роду, але може вийти із нього путящий гайдамака”.
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. |
