Побачила світ нова книжка Романа Коваля “Шляхетні серця” – про козаків-добровольців, які загинули в боротьбі за Українську державу у 2022 – 2023 рр., – поета-воїна Юрія Дадака-“Руфа” і трьох аеророзвідників – Олега Собченка-“Чорного”, Юліана Матвійчука-“Бобра” та Дениса Антіпова-“Бука”.
Книга вийшла у видавництві Марка Мельника (наклад 800 пр., обкладинка тверда, формат 84х108/32, 208 с., з фотографіями, ціна 300 грн).
На честь героїв цієї книги відбулися 28-мі вшанування героїв Холодного Яру. 30 вересня на Меморіалі козакам-добровольцям у Холодному Яру їм поставлено пам’ятники на холодноярському плато (скульптор Ігор Семак).
Окрім біографій героїв, у виданні опубліковано їхні спогади та спомини їхніх друзів, побратимів і рідних. Ось прізвища авторів спогадів: Павло Подобєд, Ігор Луценко, Олександр Стець, Сергій Василюк, Роман Коваль, Орест Стець, Марія Антіпова, Лілія Матвійчук, Андрій Мацьків, Андрій Ковальов, Олег Слабоспицький, Євген Карась, Галина Бабій, Павло Дзіковський, Галина Добровольська-Рибалкіна, Ігор Іваньков, Друг “Бобер”, Євген Борісов, Діана Козир, Максим Новицький-“Холодний”, Тарас Марущак, Ігор Шолтис-“Шульц”, друг “Яр”, Тарас Кобза, Сергій Мошенко, Тарас Синяговський, Ігор Скляр, Микола Біляєв, Андрій Олефіренко, Костянтин Сандига, Андрій Бугрій, Олександр Москаленко, Сергій Калініченко та інші.
Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах Міністерства освіти України, Міністерства оборони України, МВС, Національної гвардії і Патрульної поліції.
Заплановано презентації в Києві, Полтаві та Корсуні-Шевченківському, де жили герої книги Денис Антіпов, Юліан Матвійчук і Олег Собченко. Можливі презентації у Львові та Бережанах, де народився Юрій ”Руф”-Дадак.
Придбати можна тут: http://otamania.in.ua
Пропонуємо до вашої уваги один зі спогадів, присвячених Юліанові Матвійчуку.

На світлині – мешканка холодноярського села Грушківки і Роман Коваль, на дальньому плані полковник Дмитро Брижинський з родиною.

Правильно розподілена вага наплічника, поясна підтримка, жорстка спинка, правильно підігнана плитоноска, прилаштована РПСка (ремінно-плечова система. – Ред.), м’які вставки в ділянці плечей в убаксі (тактична сорочка. – Ред.)... Все це не має сенсу без достатньої фізичної підготовки.
Це був мій перший такий довгий піший перехід, і я явно відкусив більше, ніж міг проковтнути. Усвідомлення, що я здувся, прийшло раптово, а разом з ним страх, збита дихалка, невпевнений крок. У голові в такт з ударами серця пульсувало “та я не дійду”. Прохолодне вечірнє повітря, що спочатку так приємно лоскотало ніздрі, тепер горіло вогнем десь у грудях.
Попереду мене з наплічником (чи не вдвічі важчим) крокував Юлік. Я щосили намагався не втрачати його з поля зору в розсіяних променях сонця, що вже сховалося за обрієм, але я все одно відставав, не в змозі йти швидше.
У посадці, до якої ми прямували, було вирішено зробити невеличкий привал, я добрів останній із групи.
– І це лише половина! – сказав Юлік, коли я з гуркотом приземлився.
– Ага... – тільки й зміг я видавити з себе, думаючи: “Нащо я сів? Мені ж тепер вставати доведеться”.
– Док, давай, ти сильніший, ніж ти думаєш.
Тільки зараз я підвів очі й поглянув на нього. На його почервонілому обличчі проступав піт, голос трішки зривався через рефлекторне бажання вхопити якнайбільше повітря в паузах між фразами, і я зрозумів, що йому не легше, ніж мені.
“Ти сильніший, ніж ти думаєш”.
Це не було сказано як насмішка або чергова фраза типу “не переживай” або “все буде добре”. Я дивився в його очі й розумів, що він справді знає, що я можу, що я сильніший. А якщо він знає, то чого я маю це ставити це під сумнів?
Наплічник не став легший, автомат і далі час від часу штрикав мене в бік, а в ногах не додалося сили. Пізніше цього вечора вже в бліндажі я добрих 40 хвилин намагатимусь перевести дихання, а Юлік буде стабільно, раз на 10 хвилин, питати, чи я живий і чи в силах виходити сьогодні на спостережний пункт (я щоразу казав “так”).
Дива не трапилося, прокурені легені не відновились, м’язи не наросли, але тепер я знав, що можу, і я зміг. І якби Юлік сказав мені “Док, там мінне поле, але я знаю шлях, пішли!”, то я б пішов за ним не вагаючись...
“Однією свічею можна запалити безліч інших, і від цього її світло не згасне”.

Костянтин САНДИГА, бойовий побратим, боєць групи аеророзвідки “Solovey” 144-го Окремого батальйону 116-ї Окремої бригади територіальної оборони ЗСУ

На світлині – Юліан Матвійчук. Полтава, березень 2022 р.

(…) Пригадую, як плив катером на перші бойові завдання ? на кордон з Росією біля Новоазовська. Там обстрілювали нашу 51-шу бригаду, розкидану по півдню Донецької області. Вона просила підтримки. Завдання було ? пропатрулювати місцевість, виявити їхню позицію (росіяни ставили міномети на катери і так стріляли в хлопців) і докласти всіх зусиль, щоб припинити обстріл. Але основна колона згодом повернулася на територію табору, бо нічого не виявили.
На катері залишилася тільки наша диверсійна група. Приходить до нас заступник командира 51-ї бригади й каже, що сьогодні вночі можуть напасти сепаратисти ? припливе не менш ніж 15 човнів. А нас ? шестеро. Тоді було реально страшно, бо сили були нерівні. У цій ситуації не скажеш: я не граюся ? йду додому. Тут або пан ? або пропав. А потім якось звикаєш до цього всього. Потрібні речі робиш, та й усе…
Звичайно, війна додала нам рішучості, уважності… Ми позбулися надлишку ліні. Бо в мирний час можна поспати до 10-ї години ранку, потім піти в кафе. Тут цього немає і постійно треба щось робити. До того ж страх після побаченого майже зникає: коли повернемося в мирний час, узагалі нічого не боятимемося. Коли під час Революції гідності стріляли, я намагався сховатися, забігти в укриття. А тут у тебе стріляють, а ти якось ідеш вперед, бо треба. На війні цінність життя зводиться нанівець. Але ми маємо думати не про те, як героїчно померти, а як героїчно вижити. Це додає наснаги. Нам іще повертатися додому, дітей ростити і будувати нову державу.

Юліан МАТВІЙЧУК, гранатометник батальйону “Азов”
Дж.: Уривок з інтерв’ю тижневику ВО “Свобода” 5 серпня 2014 року

Згідно з постановою Верховної Ради України цього року на державному рівні відзначається 140-річчя полковника Армії УНР Петра Болбочана. Тож з ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті в Ромоданівській територіальній громаді Миргородського району проведено низку меморіальних і просвітницьких заходів.
Відбулося покладання квітів до меморіальної дошки на честь Петра Болбочана, встановленої 2017 року на Ромоданівській селищній раді. До присутніх звернувся селищний голова Олександр Верещака. Він розповів дітям, як навесні 1918 року 2-й Запорозький полк Петра Болбочана брав участь у звільненні Полтавщини, зокрема селища і залізничної станції Ромодан. “Ми з вами маємо всі підстави пишатися тим, що наша Батьківщина мала славні періоди історії, справді легендарних героїв, мужньо пережила найважчі випробування і не скорилася”, – наголосив очільник громади.
Учителька Тетяна Чаюн провела в 10 та 11 класах ОЗ “Ромоданівський ліцей” уроки пам’яті “Петро Болбочан визволяв Полтавщину і Крим від росіян”.
До 140-річчя Петра Болбочана в музейній кімнаті ліцею організовано фотовиставку. Учні 5 і 6 класів з цікавістю вбирали в себе розповідь учительки початкових класів Ольги Качури. І вихованці 3 та 4 класів завітали до музейної кімнати, де із захопленням слухали повідомлення однокласників про яскраві сторінки бойового шляху Петра Болбочана.
Під час екскурсії до пам’ятного знака воїнам Армії УНР та Вільного козацтва, які загинули в бою проти російських окупантів за Ромодан 22 березня 1918 року, класні керівники Лариса Бабаджанова і Тетяна Гребінник ознайомили дітей з подвигами запорожців Болбочана. Побували діти і біля меморіальної дошки на честь полковника Петра Болбочана.
Завідувачка Ромоданівської селищної бібліотеки Ольга Шматко провела для юних користувачів бібліотеки пізнавально-інформаційну годину “Було колись в Україні”.
В ОЗ “Новооріхівський ліцей імені О. Г. Лелеченка” бібліотекарка Любов Демиденко облаштувала стенд “140 років від дня народження Петра Болбочана”, а учителька історії Наталія Буркуш провела настановчий відеоурок-взаємонавчання. Учнів 10 класу було розділено на невеличкі групи. Завдання кожної – вивчити і репрезентувати факти життя борця за незалежність.
Радіємо, що юне покоління виховується на героїчному прикладі Петра Болбочана та його запорожців.

Полтавський офіс УІНП

Відшуміли 28-мі вшанування героїв Холодного Яру. Настав час звітувати перед громадою.
Щиро дякуємо за пожертви нашим однодумцям! Ось їхні імена:
Лободзінський Максим, Блажчук Станіслав, Півторак Микола, Карпо Едуард – по 100 грн; Кірова Людмила – 199 грн; Ключніков Леонід, Мокроніс Василь, Канцер Юлія, Павленко Світлана – по 200 грн; Судак Оксана, Терещенко Анатолій, Цвіркун Віктор – по 300 грн; Чепурний Олександр, Іваненко Людмила – по 400 грн; Гнатченко Наталія, Бабаєв Євгеній, Мазурок Віра, Агеєнко Павло – по 500 грн; Михальченко Ніна – 510 грн; Зав’язун Василь – 900 грн; Голуб Олег, Сімашко Олег, Коршунов Сергій, Сульжук Микола, Іваненко Дмитро, Ноздрачов Валерій, Селюзкін Максим, Лисий Іван – по 1000 грн; добродії, які не назвали свого імені, – 995 грн, 1990 грн, 1213,90 грн; добродій із с. Рокитного – 1493 грн; Бутрик Олександр – 1791 грн; Різників Олекса, Іванченко Григорій, Криворот Люба – по 2000 грн; Чубук Євген – 3000 грн; Антіпов Геннадій, Дирда Олег – 5000 грн; Ковтун Владлен – 5691 грн; Макаренко Олег – 15000 грн; Благодійний фонд “Gloryua” – 24950 грн.
Родина і друзі Юліана Матвійчука – 10000 грн (через Лілію Матвійчук), родина і друзі Юрія Дадака-Руфа – 99950 грн, родина і друзі Дениса Антіпова – 99950 грн, родина і друзі Олега Собченка – 100000 грн (через Галину Добровольську-Рибалкіну).
Зібрано: 486533,31 грн. Витрачено: 451659 грн. Залишилося: 16174 грн.
Наступного року маємо намір поставити меморіальний знак полеглим воякам військової частини № 3061, старшому лейтенанту Олексієві Рубцову-“Солдату” (“Карпатська Січ”, 5-й Легіон, 72-га ОМбр), командирові 3-ї роти стрілецького батальйону ім. Тараса Хаммера Олександрові Пастуху-“Доброму” та іншим героям.
Вічна слава полеглим за Україну!

На світлині – козаки і козачки Історичного клубу “Холодний Яр” та 49-го батальйону “Карпатська Січ”, учасники 28-х вшанувань героїв Холодного Яру. Біля пам’ятника Олегові Куцину. 2 жовтня 2023 р.

У жовтні 2023 р. у ФБ я двічі публікував замітки про 85-п’ятирічного ялтинського кобзаря Остапа Кіндрачука, який продовжує співати на набережній Ялти – попри цькування влади. 13 листопада йому має виповнитися 86 років. Як він став бандуристом, читайте в його спогаді про свого вчителя Олексія Нирка.
Моє перше народження відбулось у 1937 році в с. Котиківці на Івано-Франківщині серед яскравих народних звичаїв і пісень. Там же, на одному з Шевченківських свят, я в дошкільному віці дістав завдання, переодягнувшись у поводиря, вивести на сцену читальні “Просвіти” справжнього кобзаря, бандура і пісні якого зачарували слухачів і мене на всю решту життя.
Потім, уже в юнацькому віці, були 2 роки, проведені за важелями трактора на цілинних степах Казахстану, де механізаторам разом із зарплатою пропонували “автолавку” з горілкою, вином і пивом. А ще – там я почав забувати рідну мову і свою мрію про бандуру…
Потім мрію про бандуру потіснила мрія про море, і я став моряком ялтинського порту – спочатку матросом, а там і капітаном…
До втрати рідної мови призвело і всеохопне російськомовне середовище. Спочатку перестав спілкуватися нею, але думав ще по-українськи. Потім і думати став по-російськи, але ще снилися сни по-українськи. Та перш ніж мав остаточно загинути в мені українець, сталася доленосна зустріч, яка круто скерувала мене до… другого народження.
На початку вересня 1964 р. на ялтинській Набережній в очікуванні друзів я читав свіжий номер “Літературної України”. Під впливом цієї газети та україномовних книг у моїй свідомості ще жевріли… українські сни.
– Ну і що там цікавого пишуть? – запитав мене незнайомець із проникливо-доброзичливим поглядом. – До речі, це й моя улюблена газета, – додав він і простягнув правицю для знайомства. Відрекомендувався: – Олексій Нирко. Недавно оселився в Ялті, планую відродити кобзарське мистецтво, яке тут розцвітало в дорадянські часи…
Але підійшла молода пара, на яку я чекав, і розмова з новим знайомим обірвалась, а потім і зовсім вивітрилася з моєї пам’яті. На щастя, її величність Доля не допустила, щоб велика Мрія мого дитинства про Бандуру зі мною розминулася та загубилась у рутині російськомовної буденщини, і дала мені другий шанс.
У вихідний день я проходив у пошуках свіжого пива вулицею Літкенса (нині Єкатерининська) і біля Клубу медпрацівників, розташованому в будинку, що колись належав вірменському композиторові Спендіарову, зупинився як укопаний. З відчиненого вікна линули слова пісні в супроводі чарівних звуків бандури. Це була Шевченкова пісня, яку я ще малюком чув від сліпого кобзаря на сцені читальні “Просвіти” в рідному селі Котиківці на Прикарпатті. Відтоді загорівся Великою Мрією про бандуру.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами,
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як билину…

Як свіжий норд-ост, налітаючи на Ялту, видуває з неї задушливі випари міста, так дівочі сопрано в поєднанні з чоловічими баритонами змітали з моєї свідомості чужорідні нашарування русифікації останніх років. І я зробив рішучий крок назустріч звукам, що так несподівано увірвалися з мого котиківського дитинства в ялтинські реалії.
Навіть у найсміливіших прогнозах свого майбутнього я не міг передбачити, що це я роблю крок до нового світогляду, що паралельно з моєю неспокійною й мінливою, як Чорне море, кар’єрою моряка, починається ще неспокійніший шлях духовний – доля кобзаря-бандуриста, яка помалу витіснятиме і, зрештою, повністю замінить першу.
Ставши у дверях клубного кабінету, де грали бандуристи, я захопленим поглядом прикипів до новеньких бандур, які виблискували струнами в руках жінки, хлопця, декількох дівчат і… Олексія Нирка, з яким я нещодавно так і не дознайомився.
– А ось ще один лобуряка прийшов відбивати мені дівчат від бандури, – маестро змовницьки підморгнув мені, і я прочитав у його проникливих очах інше: “Ми ж, мовляв, добрі знайомі, то й маємо право на жарти”.
– Які там дівчата одруженому, мене ваші бандури сюди заманили, – заперечив я.
– Он як! Ну, тоді сідай, клади бандуру на коліна, отак. Ліву руку – на баси, на грифі, отак. Правою – бери акорд на приструнках, отак, – наставляв мене Олексій Федорович.
І я вражено почув, як під моїми пальцями народжується моя улюблена пісня. Єдина українська пісня про море, яку я знав:

Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе…

Увечері вдома здивуванню дружини і сина не було меж – батько прийшов без пива, зате з бандурою, на якій, на додачу, заграв і заспівав так, ніби був бандуристом завжди. Щоправда, репертуар складався з однієї пісні. Поки що з однієї!
Після того пам’ятного дня мій душевний настрій можна було порівняти хіба що з тим настроєм, який відчувають ескімоси чи ненці, коли влаштовують свято зустрічі сходу сонця, яке після полярної ночі сповіщає настання яскравого полярного дня з його майже миттєвим пробудженням флори і фауни у тундрі. Так несподівано сталось моє друге народження. З бандурою!

Далі буде.

Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар
На світлині – Олексій Нирко.

16 квітня письменник Іван Малюта відзначив ювілей – 80 років. Він є лауреатом Літературно-мистецької премії ім. Василя Юхимовича (2014), Літературної премії ім. Михайла Стельмаха (2018), Літературно-мистецької премії ім. Володимира Забаштанського (2021) та Літературної премії ім. Тодося Осьмачки (2022).
Має відзнаку НСЖУ “Золоте перо” (2009).

Напередодні ювілею у видавництві “Сталь” вийшла збірка публіцистичних творів “Табуйовані імена” про людей творчих, освячених українською ідеєю, які, на відміну від більшості населення СССР, не німували і не пристосовувались. У 1970-х роках, у час, коли совєцька влада підміняла жахкі реалії ідеологічними міфологемами-симулякрами – “єдиний радянський народ”, “щасливе дитинство” тощо, – коли сфальсифікована історія замінила реальну, ці люди піднімали голос протесту.
Серед них Ярослав Лесів – учитель за фахом, поет і священник УГКЦ за покликанням, політв’язень, підступно вбитий у влаштованій автомобільній катастрофі (“Хрещеник старшини УПА”).
Ніна Вірченко – неповнолітня студентка фізико-математичного факультету, що за доносом подруги опинилася на етапах Гулагу, а в Українській державі стала академіком, професором кафедри вищої математики політехнічного інституту (“Передала віру”).
Гриць Волощук – художник і філолог, що за карикатуру на Сталіна дістав каторгу в гулагівських таборах (“Прозваний Зеком”).
Володимир Іванишин – вимушений мандрівний філософ, автор чудового тексту пісні “Тернова ружа”, присвяченого В’ячеславу Чорноволу (“Ішов до тебе”), загинув біля станції Роздільна в інсценованому каґебістами самогубстві.
Мирослав Мосюк – тямковитий науковець Одеського селекційного інституту, який розчарував КҐБ відмовою свідчити проти ув’язненого правозахисника Василя Барладяну (“А відповідь одна”).
Настя Присяжнюк – славетна фольклористка з Вінниччини (записала близько семи тисяч пісень), засуджена 1937-го на 8 років каторжних робіт (“Заприсягла народній пісні”) – та низка інших українських достойників.
Для мене цікавими були спогади про Ростислава Палецького – унікального самоука-майстра декоративного розпису із с. Троїцького Любашівського району Одещини, про якого Іван Малюта робив одну з перших передач на Одеському телебаченні (“За нез’ясованих обставин”). Дуже швидко у творах Палецького “мистецтвознавці” з КҐБ виявили “тенденцію сповзання до націоналізму”. Навесні 1978 року майстра було вбито... Попри мовчання радянської преси, за кордоном з’явилося повідомлення про ідеологічне замовлення на це вбивство. Текст передав Малюта через правозахисницю Оксану Мешко. Це вже згодом у незалежній Україні ім’я художника було повернуте з небуття, й у 2008 році було засновано обласну премію ім. Ростислава Палецького, членом оргкомітету якої є і я.
Про моральний вибір, духовний опір чи роздвоєність душі письменників Володимира Свідзінського (спаленого енкаведистами восени 1941-го), Максима Рильського, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського автор веде розповідь у розділі “Призабуті незабутні”.
До книги також увійшла й документальна повість “Двічі не вмирати” – про черкащанина Ігоря Доброштана – відчайдушного фронтовика, який очолив повстання зеків у Воркуті 1955 року.
Осібно стоїть есей “Контужений страхом”, написаний на основі розсекреченої особової справи поета Миколи Холодного, який на допитах здавав дисидентів. Борис Антоненко-Давидович називав Холодного “талановитим негідником”…
Біографічний есей “З імперативного трикутника. Спогади про невидиму оборону” висвітлює деталі життя самого автора книги “Табуйовані імена”, який за свої переконання був приречений на замовчування в епоху тоталітарного режиму. Уперше до “чорного списку” він потрапив у Львові, де працював інженером і студіював на заочному відділенні факультету журналістики університету. Після написання курсової роботи з цитуванням віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, нагадуванням про 10-річку в Гулазі Остапа Вишні необачного заочника викладач запідозрив у націоналізмі й повідомив до компетентних органів.
Це змусило Івана переїхати до Одеси, де він працював сценаристом на телебаченні, редактором у видавництві “Маяк”. Але після арешту його друга Олекси Різниківа і знайомої Ніни Строкатої-Караванської, звинувачених в українському націоналізмі, довелося знову робити моральний вибір – за відмову свідчити проти товариша Іван Малюта був звільнений з роботи. Тоді постраждали й чимало одеситів – Марія Овдієнко, Людмила Авдієвська, Галина Могильницька, Віктор Шапранів, Костянтин Підріз, Олег Олійників, Володимир Крижанівський, Олесь Чайківський та інші.

На допитах в печері сірій
Спочатку сивіли думки,
Немов обсіли хижі звірі
Лише на відстані руки, –

пригадує у віршованій формі автор свій тодішній внутрішній поєдинок мужності зі страхом. Він знав, на що йшов:

І стало все – як на прощання.
Ні в чому не вагався я.
Так починалося вигнання
Із табуйованим ім’ям.

“Табуйованому” Івану не допоміг і переїзд до Києва, бо й там шантаж продовжився. Одного разу в кабінеті київського генерала Малюті зачитали замовну “рецензію” на його власні, ще не опубліковані вірші й подивувались, як його “проґлядєлі таваріщі” в Одесі. А ще виклики на профілактичні бесіди, люстрація листування, погрози, прослуховування телефонних розмов, психологічний тиск… Бачила і відчувала це сама на прикладі мого двічі репресованого батька Олекси Різникова і матері – правозахисниці Галини Могильницької. КҐБ переслідував їх майже до кінця горбачовської “перебудови”… Але Малюта не зламався. Вистояв.
Тому й працює Іван Малюта з матеріалом епохи тоталітаризму, увиразнюючи, “підсвічуючи” його через долі реальних героїв, змушуючи читача співпереживати їм. З-під його пера вийшли книга-поклик про дисидентів “Агов” (2012), історико-краєзнавчі нариси “Одна із трьох” (2013), “На потреби душі. Фольклорні релікти отчого краю” (2018), повість “Двічі не вмирати” (2021), численні документально-публіцистичні статті в різних ЗМІ…
Сподіваємося, що книга Івана Малюти не дасть забути імена тих, хто був совістю української нації.

Ярослава РІЗНИКОВА, членкиня НСЖУ,
лауреатка літературних премій ім. Григорія Сковороди та Івана Франка

Jagerspital, Brux, 6 березня 1918 р., Союзові визволення України.
Шановні Товариші. В Шпитальному таборі полонених у Брюксі мається 11 офіцерів – свідомих українців, прибувших із табору Йозефштадт для одправки на Україну, як інвалідів, а власне (прапорщики): 1) Дмитро Скарженовський. 2) Василь Прохода. 3) Кость Горошко. 4) Микола Володимирський. 5) Семен Чучупак. 6) Петро Скакальський. 7) Федот Вакуленко. 8) Павло Березовський. 9) Іван Присовський. 10) Грицько Мельниченко (із Гарту). 11) Микола Криворучка, які можуть зараз по повороті в Рідний Край бути корисними робітниками на національному грунті.
Повідомляючи про це, ласкаво просимо, коли буде можливо, подбати, щоб нас одправили скоріше на Україну, бо ми сидимо тут вже третій місяць, і коли нас вивезуть відсіля, невідомо. З великою пошаною, Василь Прохода, Дм. Скарженовський.
Дж.: ЦДАГО України. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 167. – Арк. 13 – 13 зв.

Примітка Романа Коваль. Цей документ розшукав Юрій Юзич. У документі – цінна деталь до біографії Семена Чучупака, члена Холодноярського повстанкому. Виявляється, він був в австрійському полоні, а в австрійських таборах з полоненими українцями працювали члени Союзу визволення України, читали лекції з історії України, української мови і літератури… У знайденому документі чітко зазначено, що станом на 6 березня 1918 р. Семен Чучупак був свідомим українцем. У документі висловлювалася впевненість, що він і його товариші, повернувшись в Україну, стануть “корисними робітниками на національному грунті”. Так і сталося! Семен Чучупак повернувся в Україну і разом із двоюрідними братами Василем, Петром, Олексою та іншими кревними і земляками створив Холодноярський повстанком та полк гайдамаків Холодного Яру, які стали символом Визвольної боротьби українського народу.
Мою увагу привернуло й прізвище кубанця Василя Проходи, про якого я написав книжку “Тернистий шлях кубанця Проходи”. Отже, цей документ доповнює й історію української Кубані. Слава борцям за Україні різних земель!

На світлинах – Семен Чучупак і Василь Прохода.

Небайдужість читачів, які поширюють, коментують та схвалюють наші дописи, привела до збільшення авдиторії сторінки у Facebook – нині вона має показник понад 110000.
Таблиці “Правильно – неправильно”, “Антисуржик”, афоризми яскравих особистостей про значення мови, мотиватори, відео – це короткий перелік дописів, які приваблюють читачів. Є й рекордні відео, які набрали більше мільйона переглядів.
На ресурсі “Рух за Мову” поширюємо анонси про нові числа газети “Незборима нація”, про майбутні події і культурні події, які відбулися.
Приємно бачити читачів, які реагують на заклики українізувати свої акаунти.
Кому не байдужа доля нашої мови й України, заходьте на сторінку “Рух за Мову”!

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, засновник сторінки “Рух за Мову”

Коли в травні 1919 р. кіннота Будьонного зліквідувала по¬встанський рух на Чернигівщині, знищивши багато населення за участь і симпатії повстанцям, ми на скликаному зібранні рі¬шили занехати доцьогочасну тактику й повести партизанку: малий відділ, що складається з добірного боєвого матеріялу, може ворогові в його запіллі вчинити багато більше шкоди й не так скоро дістанеться в його руки, як велика маса, з війною й боєвою тактикою не гаразд обзнайомлена. Нас зістало (залишилося. – Ред.) 26 випробованих боєвиків, що готові були боронитися до за¬гину за Українську Державу й яких не жахала ні большевицька чрезвичайка, ні непосильні змагання з переважаючим ворогом. Командувати нами взявся давніший повстанський начальник, бувший лінійний офіцер російської армії Г. О-ко, за якого го¬лову большевики визначили високу нагороду.

Штаб партизанів

Треба було вибрати район партизанських “операцій”: ми своїм осередком визначили Чернигів, а оперувати думали вздовж залізничої лінії Бахмач – Гомель.
Табор заложили в непроходимих болотах, до яких з однієї сторони припирав державний ліс, а з другої – поле господаря, нашої людини. На трясовині був сухий горбок, так із 100 квадр. сажнів, покри¬тий лозою й вільхами, – там став “штаб партизанів”. Була це кількаметрова буда, плетена з лозини, а пошита очеретом. Один кут буди був загачений збруєю всякого роду, набоями, гранатами; на стовпі, що підпирав дах, висіло дві військові торби, в одній повно большевицьких грошей, а в другій – печат¬ки й блянкети ок. 20 радянських установ, так що всякі потрі¬бні нам документи й “уповновласнення” ми могли самі собі робити, коли тільки забажали.
До півдня вся наша братва, крім стійкових, висипляється по нічній роботі (випади робили тільки вночі). Після півдня, попоївши, кожний робить, що кому завгодно, і бачите картину: під будою лежить богослов і перечитує “Житія Святих”, оподалік “пан доктор” видушує з квіття соки, бо хоче зробити “запорозьке лікарство”; студент-природник розлігся в тіні, наставив руку й обсервує, як комарі п’ють його кров; двох правників запально дискутують про римське право й, не маючи стола, товчуть пястуками об землю; піротехнік прилаштовує пекольну машину, а його помішник стинає вершки рушничних стрілен, щоб тим способом випродукувати свої власні “дум-дум” стріль¬на. Геть осібно від інших надхнений поет пише вірші й по звичці захоплюється “матушкою Россією”; а прийде вечір, поет рве свої вірші на шматки, бере рушницю, а в очах уже за¬пекла ненависть до “матушки” всіх покроїв. Тоді як решта партизанів ріже в “очко”.

Напад на чрезвичайку

Одного такого після півдня крикнув наш отаман:
– Хлопці, на нараду!
Отамана всі любили й шанували за боєву практику, вміле командування та одчайдушну відвагу. Його жінку розстріляли большевики як закладницю.
На отаманів покрик всі збираються довкола “штабу”, щоб вислухати пляну на сьогоднішній випад, разом обговорити й обміркувати всі способи й можливості. Рішено зробити “скок” на чрезвичайку м. К-ви. Обговоривши все як слід та діставши накази, всі приготовляються: оглядають і чистять збрую, пробу¬ють ножів. Сміхи, жарти й дотепи завмерли, кожний задуманий і суворий, ніби вже повіяв вітер від холодних крил янгола смерти: хтось із нас помре, або я заб’ю когось...
В дорогу!.. Ще чути бренькіт збруї, потім усе втихає. Чов¬ни безшелесно посуваються витятими плавами. Кругом тихо, тільки очерет шепоче під нічним вітром і де-де вилетить пере¬страшена дика качка зі свойого гнізда. За півгодини ми вже на суші. Ще коротка нарада. Мусимо йти дуже обережно, бо м. К-ва всього 10 верст від нашого табору. Йдемо малими відді¬лами, по 4 люда кожний; збірка – на протилежньому боці місцевости, в лісі. В 11 і півгод вже всі на місці. Перешкод не було ніяких, бо в цій околиці нема зовсім війська.
Треба післати розвідку. Я маю йти, а зі мною ще один пар¬тизан. Беремо по одному револьвері й кілька гранат і йдемо, вдаючи п’яних (у кишені ще пляшка самогону). З галасом і ви¬криками доходимо під будинок чрезвичайки, звідки чути п’яні співи й вигуки. Щоб гаразд розглянутися в ситуації, починаємо сварку за самогон. До нас вийшло двох п’яних міліціонерів, забрали самогон, дали по штурханцеві – ми вилаяли їх “на общепонятном язике”, засміялися в пястук і гайда до своїх.
Отаман поділив партизанів на дві групи, щоб одночасно підійти під чрезвичайку та захопити міліціонерів, що повнити¬муть там службу. Так забрали 2 міліціонерів. Потім 2 партиза¬нів стало в одних дверях, 2 – у других, решта ввійшла до кімна¬ти днювальних, роззброїла їх без одного вистрілу. У великій салі за пиятикою урядували “аси” місцевої чрезвичайки: матрос Мєдведьов, ж-д Розенберг, наш яничар Шрамів, прослав¬лена своїм звірством Хая Овербуг та ще одна урядничка ч-ки. Коли вони почули “Руки вгору!” – збараніли. Аж наставлені рушниці привели їх до свідомости – без слова піднесли вгору руки. Тоді отаман О-ко каже їм:
– Оце ваша остання година. Нема часу, будь ласка, в “штаб Духоніна”...
На ці слова кати, що сотками розстрілювали невинних лю¬дей з дикою насолодою, впали до ніг і благали помилування. Тільки Хая стояла непорушно.
– Баби набік...
Сальва, й три звірі в людському тілі впали на землю.
– Ж-дівко, веди нас до пивниці!..
Там усі стіни були обхляпані людською кров’ю й мозком. На землі ще свіжі два трупи – лікаря та його дочки, судженої українського старшини. Це робота Хаї Овербуг. Поетові Міші годі було здержатися, дико крикнув і вистрілом з нагана вбив Хаю.
В арешті на подвір’ї було 23 в’язні, що чекали своєї черги, їх ми взяли зі собою, щоб помогти їм вийти з міста. У місті ні¬хто нас не напастував. Слово “повстанці” було таке страшне, що міліція поховалася по закутинах. За містом в’язні вбили од¬ного з-поміж себе камінням; виявилося, що це був аґент ч-ки, підставлений для підслуху.
Вранці ми вже попивали в своїм “штабі” забрану чекістам “миколаєвську”. В большевицькій пресі, яку ми завжди пере¬читували, про наш напад не було ні словечка; мабуть тому, щоб не поширювати паніки.

Далі буде.

С. ХАРЧЕНКО
Дж.: Ілюстрований календар “Просвіти” в Аргентині на 1936 р. – С. 82 – 86.
Публікація Володимира Семеніва.

На Бахмутському напрямку 12 вересня загинув боєць 3-ї ОШБр Олександр “Фарш” з Одеси. Він став відомий після виходу інтерв’ю з ним на каналі бригади (https://youtu.be/vuINHrIR_xg). “Я особливо ще нічого не розумів, але дико хотів рубатись. Поки мене не пустили повоювати, я декілька діб не міг нормально спати. У мене були лише каска, автомат і РПГ. Мені сказали, що є росіяни у приватному секторі, вони ховаються між будинками. Я подумав: ну нарешті, росіяни! Але там такі росіяни були: підранки здохли, а ті, що були живі, втекли. Я навіть не встиг насолодитися першим боєм. Але хоча б на собі відчув, що таке 120-й міномет. Перший бій – одне розчарування, нікого з ворогів не вбив, мало двіжу”, – сказав “Фарш” і додав, що від небезпеки та участі в боях дістає кайф і що “реально не боїться померти”.
Олександр став до лав ЗСУ після повномасштабного вторгнення РФ. Воював на київському, херсонському і запорізькому напрямках.
Залишив у скорботі батьків, дружину і маленьку донечку.
Було козакові 30 років.
“Я точно знаю, що ти був порядною та скромною людиною. Ти не просив нічого зайвий раз, бо розумів, що є й інші хлопці”, – написала керівниця Одеського осередку ВО “Автомайдан” Катерина Маденс.
Вічна слава козакові!

– Мій товариш не повернувся з поля бою, пане лейтенанте, дозвольте мені піти пошукати його, – звернувся вояк до командира.
– Забороняю! Не хочу, щоб ви ризикували своїм життям заради чоловіка, який уже, напевно, мертвий, – відповів офіцер.
Попри заборону, вояк пішов, а через годину повернувся смертельно поранений, несучи тіло свого друга.
– Я ж казав, що він уже мертвий! – вигукнув розлючений офіцер. – А тепер я втратив двох людей! Ну, скажіть, чи варто було йти туди, щоб зараз приволокти тіло?
А вояк, вмираючи, відповів:
– Звісно, що так, пане лейтенанте… Коли я його знайшов, він був ще живий і зміг мені сказати: “Я був упевнений, що ти прийдеш!”
Друг – це той, хто приходить, коли всі інші пішли.
Присвячується Ярославові Журавлю, який загинув мученицькою смертю під Зайцевим під час спроби евакуації тіла полеглого товариша.
На фото – донька героя Ярослава тримає портрет батька.
13 липня 2023 р. минуло 2 роки з дня смерті героя.

Артем ГРИШИН

Тарас надягнув обручку коханій – на маленький холодний палець, цілував його, прощаючись назавжди. А вона лежала у труні у весільній сукні.
У храмі, у якому вони мали вінчатися, коханій співали “Вічну пам’ять”…
Служили вони в одній бригаді, Тарас Сухенюк – кадровий офіцер.
Юлія народилася в Києві. Навчалась у ліцеї № 241, писала вірші, любила прогулянки й походи. У дівчини було багато захоплень і талантів.
На початку війни вона не вагаючись пішла в ЗСУ, служила в 47-й Окремій механізованій бригаді “Магура”. Допомагала в управлінні боєм і плануванні, в організації евакуації поранених і ротації підрозділів.
“Юля мріяла, щоб скоріше закінчилась війна, щоб не гинули люди, і найбільше вона хотіла створити сім’ю – велику і щасливу. Вона дуже сильно мріяла про своїх дітей і про власну квартиру або будинок”, – поділився убитий горем Тарас.

Олег ШОСТАК

Світлана Смоленська-“Лана” з 47-ї ОМБр ЗСУ кришила ворогів пачками, кілометр за кілометром, видираючи з лап росіян наш південь.
Вона вражала друзів поєднанням мужності та оптимізму.
13 серпня її могутнє серце зупинилося.
Честь!

Анастасія ШЕВЧЕНКО

24 червня 2023 р. загинув Олесь Гусак – син Уляни та Андрія. Йому б лише кохати...
Воював з перших днів разом з татом, який боровся за Україну ще з часів Революції на граніті в жовтні 1990 року.
Українцю! Він поліг і за тебе!

Олег ШАНДАЛА

Велике горе спіткало свободівську родину.
Ще недавно Анатолій Фатєєв збирав кошти на пікап для свого сина Олександра, воїна 66-ї бригади. А вже 23 жовтня на куп’янському напрямку Олександр загинув...
Син ветерана АТО, який у 2015 році на Донбасі втратив обидві ноги, підірвався на міні. Але не втратив жаги до життя та боротьби. Анатолій – волонтер з великої літери. Ходить на протезах, їздить по шпиталях, допомагає – власним прикладом показує воїнам без кінцівок, що життя триває. Допомагає і фронту.
Вчора Анатолій написав, що впав у прірву…
Вічна пам’ять герою, великому синові великого батька!

3 березня під Бахмутом загинув Павло Петрущак. До Пласту прийшов юнаком, здобув ступінь розвідувача. Виростав у 3-му курені юнаків імені Івана Виговського, відтак зголосився до 3-го куреня старших пластунів “Лісові чорти”.
Організатор багатьох курінних заходів для юнацтва.
Активний учасник Революції гідності.
У цивільному житті працював помічником машиніста.
У смутку залишилися дружина і син Давид (на світлині).

Юрій ЮЗИЧ

На фронті загинув Закро Шубітідзе. Про трагедію повідомив командир “Грузинського легіону” Мамука Мамулашвілі. Він розповів, що Захарія був командиром відділення. Назвав його “одним із найкращих” у легіоні.
За підрахунками грузинських ЗМІ, за час повномасштабної війни в лавах сил оборони України загинули понад 40 грузинських бійців. Частина з них поїхали в Україну добровольцями, частина вже тривалий час проживали в Україні і мали тут родину.
Вічна слава!

“Я з 2014-го попереджав, що якщо не готуватиметесь, то коли вони будуть тут, ви будете в шоці”, – сказав командир роти мінометників Дмитро Шульга-“Юрист”.
Так і сталося.
Дмитро Шульга у 2014 р. залишив практику і пішов добровольцем на фронт. А в лютому торік продовжив службу у війську. Брав участь у визволенні Харківщини, воював на запорізькому напрямку. А зараз у складі бригади “Лють” бере участь у контрнаступі.
Нехай кулі минають!

Українське село нині переживає не найкращі часи. Наперекір усьому живе. Не виняток і моє село Мурафа Богодухівського району, що на Харківщині. Ще наш край називають Слобожанщиною. Це та земля, яку на зорі ХVІІ століття заселили вихідці з-за Дніпра.
Мурафу на Слобожанщині започаткували вихідці з Поділля. Є там величеньке селище Мурафа, що стоїть на однойменній річці, яка впадає в Дністер. Перші згадки про це село зафіксовані в ХV столітті. Ось звідки наше коріння. Кажуть, що містечко Мерефу, що під Харковом, теж заснували вихідці з Поділля. Вони оживили необжитий край, принесли сюди свої звичаї, мову, навички господарювання, тепер їхні нащадки завзято боронять край від ласих на чуже добро московитів.
Моє село теж зачепила війна: когось покликала до війська, когось розбудила від сплячки, когось – від ілюзій. Війна породила героїв – захисників рідної землі, волонтерів, меценатів, благодійників.
Не стоять осторонь і літні люди. Один із них Іван Юхно. Йому уже під дев’яносто. Доля закинула його на Полтавщину, але він не забуває дорогу до рідної Мурафи. Недавно передав громаді свого села значну частину власних творчих робіт (картини, макети, експонати тощо), приклав руку до обладнання експозиції, присвяченої 145-річчю від дня народження видатного українського кобзаря Івана Кучугури-Кучеренка, до речі, уродженця села Мурафи, розстріляного росіянами в 1937 році. Урочистості відбулися 7 липня 2023 року. Другий – Іван Панченко, небайдужа і наполеглива, творча людина. Йому під сімдесят, “чорнобилець”. Обидва – майстри на всі руки, завзяті краєзнавці. Це вони запропонували керівникам Краснокутської селищної ради виготовити пам’ятний знак на честь лірника і кобзаря із с. Костянтинівки Павла Гащенка. І це вони, разом з колективом Мурафського ліцею, взялися облаштовувати кабінет естетичного виховання та виставкової зали, а також допомагають школі у відновленні краєзнавчого музею.
Музей мислиться по-новому, без нашарування московської облуди.
Слава творцям української культури!

Ольга КРИКУН, кандидат економічних наук,
доцент ХНУ імені В. Н. Каразіна

На світлині – зліва направо краєзнавець Іван Панченко, бандурист Микола Гришко, цехмайстер Харківського кобзарського цеху Кость Черемський, видавець Олександр Савчук та художник Іван Юхно. Село Мурафа, 7 липня 2023 р.

1. Юрбі смакують ідеї, які паралізують думку й активізують волю.
2. Любов росіян до Росії не має меж та кордонів.
3. Ображаючи іншого, оскверняєш своє серце.
4. Історія твориться не естетами, а брутальними хлопцями.
5. Історія рухається вперед, поки в серцях смертних палає жага безсмертної слави.
6. Істинно мудрий не той, хто пізнав істину, а той, хто керується нею.
7. Найбільше щастя – це коли ти любиш Батьківщину, а вона відповідає тобі взаємністю.
8. Зло тішиться, коли добром зловживають.
9. Не кожному таланту таланить переконати в цьому світ.
10. При ухваленні історичних рішень голос народу не завжди враховується.
11. Щастя – це коли тебе розуміють, але не до кінця.
12. Наука – це мистецтво узгоджувати та систематизувати факти.
13. Людину відкрило мистецтво.
14. У борні знання і віра часом перемагають сумніви.
15. Фальшивий пафос живить ядучу сатиру.
16. Диктат цитат гнобить свободу думки.
17. І достовірні факти в оману можуть ввести.
18. Наші діти були б краще виховані, якби не брали з нас приклад.
19. Велич духу – вершина досконалості.
20. Наші високі моральні якості – перепони на шляху до успіху.
21. Те, що тобі вигідне, завжди видається правильним.
22. Щоб досягти бажаного, мало бажати, треба прагнути.
23. Мета авангарду – декласувати класику.
24. Досвід вчить не довіряти сліпо досвіду.
25. Хто приборкав себе, той здолає всі перешкоди.
Андрій КОВАЛЬ, історик

Унікальне відео поширив у ФБ Андрій Головатий. “На нього можна дивитися безкінечно! – вигукнув радісно Ігор Іваньков, заступник голови Галицького братства вояків 1-ї УД «Галичина» УНА. – Канадський парламент у присутності українського президента вшанував овацією 98-літнього вояка дивізії «Галичина» Ярослава Гуньку, якого представив спікер Ентоні Рота, наголосивши, що комбатант під час Другої світової війни воював проти Росії”.
Усі депутати парламенту встали. Ветеран був розчулений до сліз.
Але…
Спікер палати представників Ентоні Рота за два дні вибачився за вшанування чоловіка, який воював у “нацистському підрозділі” під час Другої світової війни. Так Рота відповів на засудження з боку єврейських груп та інших, які пролунали як реакція на вшанування комбатанта. Під час візиту Президента України Володимира Зеленського до парламенту Рота сказав, що Ярослав Гунька є “українським героєм, канадським героєм, і ми дякуємо йому за всю його службу”.
Отже, зробили добру справу, а потім вибачилися. Жаль!
І ще.
Спікер парламенту Канади Ентоні Рота пішов у відставку на тлі скандалу із запрошенням ветерана СС “Галичина”. Друже Ентоні, ти зробив добру справу, у тебе немає вини, навіщо ти перепрошував, навіщо пішов у відставку?..
Але на цьому сумна історія не закінчилася – за пару днів прем’єр Канади Джастін Трюдо вибачився перед Зеленським, що і його спровокували на оплески на пошану українського ветерана війни з Росією.
Слушним є коментар українського журналіста Вахтанга Кіпіані: “Клінічне боягузство і лицемірство має такий вигляд: Університет Альберти відмовився від раніше зробленого внеску колишнього дивізійника Гуньки в так званий вічний фонд. Мова йде про $30 тис. Аргументація: «Після ретельного розгляду складнощів, досвіду та обставин тих, хто постраждав від ситуації, ми прийняли рішення закрити ендаумент і повернути кошти донору... Висловити нашу прихильність боротися з антисемітизмом у будь-якому його прояві, включаючи способи, якими Голокост продовжує резонувати в сьогоденні». Тобто наукова та освітня установа без жодного доказу причетності громадянина Канади до Голокосту його кенселює (від слова cansel – скасувати. – Ред.), іншого слова не підібрати краще… Нагадаю лише, що 5 років канцлером цього самого університету, очільником керівної консервативної партії у провінції Альберта, одним із провідників канадської національної політики мультикультурності і, врешті, президентом Світового конгресу вільних українців (це на той момент найбільша і найавторитетніша українська організація у світі) був колишній воїн 14-ї дивізії ваффен СС Петро Саварин. Проти нього і проти інших дивізійників Центр Візенталя та інші подібні організації за допомогою КГБ проводили спецоперації, звинувачуючи в «нацизмі» та подібних гріхах. Але нікому в голову тоді, у 1980-х, не могло прийти, що в демократичній країні можна безпідставно звинуватити людину в антисемітизмі і співпричетності до Голокосту. Держава тоді створила Комісію Дешена і визнала, що жоден зі списків «злочинців», які єврейські організації подали уряду, не причетний до Голокосту. Але це було давно, до доби перемагаючого лівацького тоталітаризму…”
Додам, що наша влада промовчала, не стала на захист Ярослава Гуньки, свідомого українця, борця проти сталінської Росії, доброчесного громадянина Канади.
Сумно до краю!

Роман КОВАЛЬ

У Музеї історії Києва експонувалася незвичайна фотовиставка “В сталевих грозах”. Вона створювалася в час запеклих боїв 3-ї Окремої штурмової бригади ЗСУ на бахмутському напрямку. Тут світлини воїнів Армії УНР, Української галицької армії, Карпатської Січі, Української повстанської армії і дивізії “Галичина” розміщені поруч із їхніми сучасними реконструкціями, виконаними командирами і бійцями 3-ї ОШБр. Штурмовики, артилеристи, протитанкісти, медики фотографувалися в таких позах, як і їхні попередники.
Наприклад, на давній світлині група вояків Армії Української Держави (ліворуч медсестра, на яку заглядається отаман Зураб Натієв, праворуч – полковник Петро Болбочан). Поруч експонується сучасна світлина, на якій – нинішні оборонці України, зокрема праворуч командир штурмового батальйону капітан Петро Горбатенко-“Ролло”.
А ось світлини Петра Болбочана зі стеком у правій руці та Петра Горбатенка з автоматом у правій руці – герої стоять в однакових позах, закинувши руку за спину.
Є й світлини з бронетехнікою: вояки Центральної Ради біля броньовика “Швидкий” у 1918 р. і вояки біля теперішнього “броньовика”.
На одній світлині атакують синьожупанники, на іншій – атакують сучасні штурмовики. На одній світлині отаман Зелений зі своїми старшинами, на іншій – сучасні герої в тих же позах.
Виставка показує тяглість поколінь українського воїнства. Обираючи той чи інший період нашої історії, сучасні козаки “вбирають” на себе образ героїчних предків, демонструючи єдність поколінь та протистояння споконвічному ворогу – Москві. Подвиги предків надихають. Подвижницька праця Історичного клубу “Холодний Яр”, інших націоналістичних організацій не минула марно. Україна переможе!

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн. ПРОШУ ДОДАТИ!
“Побратима мого зачепила куля вражая” Романа Коваля – 200 грн.
Микола Міхновський, “Самостійна Україна” – 300 грн.
Роман Коваль, “Філософія сили” – 115 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 385 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 350 грн.
Роман Коваль, Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 550 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 350 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 200 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль. – 175 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 350 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. Сумщина в боротьбі – 500 грн.