(Зі споминів українського партизана)
Коли в травні 1919 р. кіннота Будьонного зліквідувала по¬встанський рух на Чернигівщині, знищивши багато населення за участь і симпатії повстанцям, ми на скликаному зібранні рі¬шили занехати доцьогочасну тактику й повести партизанку: малий відділ, що складається з добірного боєвого матеріялу, може ворогові в його запіллі вчинити багато більше шкоди й не так скоро дістанеться в його руки, як велика маса, з війною й боєвою тактикою не гаразд обзнайомлена. Нас зістало (залишилося. – Ред.) 26 випробованих боєвиків, що готові були боронитися до за¬гину за Українську Державу й яких не жахала ні большевицька чрезвичайка, ні непосильні змагання з переважаючим ворогом. Командувати нами взявся давніший повстанський начальник, бувший лінійний офіцер російської армії Г. О-ко, за якого го¬лову большевики визначили високу нагороду.
Штаб партизанів
Треба було вибрати район партизанських “операцій”: ми своїм осередком визначили Чернигів, а оперувати думали вздовж залізничої лінії Бахмач – Гомель.
Табор заложили в непроходимих болотах, до яких з однієї сторони припирав державний ліс, а з другої – поле господаря, нашої людини. На трясовині був сухий горбок, так із 100 квадр. сажнів, покри¬тий лозою й вільхами, – там став “штаб партизанів”. Була це кількаметрова буда, плетена з лозини, а пошита очеретом. Один кут буди був загачений збруєю всякого роду, набоями, гранатами; на стовпі, що підпирав дах, висіло дві військові торби, в одній повно большевицьких грошей, а в другій – печат¬ки й блянкети ок. 20 радянських установ, так що всякі потрі¬бні нам документи й “уповновласнення” ми могли самі собі робити, коли тільки забажали.
До півдня вся наша братва, крім стійкових, висипляється по нічній роботі (випади робили тільки вночі). Після півдня, попоївши, кожний робить, що кому завгодно, і бачите картину: під будою лежить богослов і перечитує “Житія Святих”, оподалік “пан доктор” видушує з квіття соки, бо хоче зробити “запорозьке лікарство”; студент-природник розлігся в тіні, наставив руку й обсервує, як комарі п’ють його кров; двох правників запально дискутують про римське право й, не маючи стола, товчуть пястуками об землю; піротехнік прилаштовує пекольну машину, а його помішник стинає вершки рушничних стрілен, щоб тим способом випродукувати свої власні “дум-дум” стріль¬на. Геть осібно від інших надхнений поет пише вірші й по звичці захоплюється “матушкою Россією”; а прийде вечір, поет рве свої вірші на шматки, бере рушницю, а в очах уже за¬пекла ненависть до “матушки” всіх покроїв. Тоді як решта партизанів ріже в “очко”.
Напад на чрезвичайку
Одного такого після півдня крикнув наш отаман:
– Хлопці, на нараду!
Отамана всі любили й шанували за боєву практику, вміле командування та одчайдушну відвагу. Його жінку розстріляли большевики як закладницю.
На отаманів покрик всі збираються довкола “штабу”, щоб вислухати пляну на сьогоднішній випад, разом обговорити й обміркувати всі способи й можливості. Рішено зробити “скок” на чрезвичайку м. К-ви. Обговоривши все як слід та діставши накази, всі приготовляються: оглядають і чистять збрую, пробу¬ють ножів. Сміхи, жарти й дотепи завмерли, кожний задуманий і суворий, ніби вже повіяв вітер від холодних крил янгола смерти: хтось із нас помре, або я заб’ю когось...
В дорогу!.. Ще чути бренькіт збруї, потім усе втихає. Чов¬ни безшелесно посуваються витятими плавами. Кругом тихо, тільки очерет шепоче під нічним вітром і де-де вилетить пере¬страшена дика качка зі свойого гнізда. За півгодини ми вже на суші. Ще коротка нарада. Мусимо йти дуже обережно, бо м. К-ва всього 10 верст від нашого табору. Йдемо малими відді¬лами, по 4 люда кожний; збірка – на протилежньому боці місцевости, в лісі. В 11 і півгод вже всі на місці. Перешкод не було ніяких, бо в цій околиці нема зовсім війська.
Треба післати розвідку. Я маю йти, а зі мною ще один пар¬тизан. Беремо по одному револьвері й кілька гранат і йдемо, вдаючи п’яних (у кишені ще пляшка самогону). З галасом і ви¬криками доходимо під будинок чрезвичайки, звідки чути п’яні співи й вигуки. Щоб гаразд розглянутися в ситуації, починаємо сварку за самогон. До нас вийшло двох п’яних міліціонерів, забрали самогон, дали по штурханцеві – ми вилаяли їх “на общепонятном язике”, засміялися в пястук і гайда до своїх.
Отаман поділив партизанів на дві групи, щоб одночасно підійти під чрезвичайку та захопити міліціонерів, що повнити¬муть там службу. Так забрали 2 міліціонерів. Потім 2 партиза¬нів стало в одних дверях, 2 – у других, решта ввійшла до кімна¬ти днювальних, роззброїла їх без одного вистрілу. У великій салі за пиятикою урядували “аси” місцевої чрезвичайки: матрос Мєдведьов, ж-д Розенберг, наш яничар Шрамів, прослав¬лена своїм звірством Хая Овербуг та ще одна урядничка ч-ки. Коли вони почули “Руки вгору!” – збараніли. Аж наставлені рушниці привели їх до свідомости – без слова піднесли вгору руки. Тоді отаман О-ко каже їм:
– Оце ваша остання година. Нема часу, будь ласка, в “штаб Духоніна”...
На ці слова кати, що сотками розстрілювали невинних лю¬дей з дикою насолодою, впали до ніг і благали помилування. Тільки Хая стояла непорушно.
– Баби набік...
Сальва, й три звірі в людському тілі впали на землю.
– Ж-дівко, веди нас до пивниці!..
Там усі стіни були обхляпані людською кров’ю й мозком. На землі ще свіжі два трупи – лікаря та його дочки, судженої українського старшини. Це робота Хаї Овербуг. Поетові Міші годі було здержатися, дико крикнув і вистрілом з нагана вбив Хаю.
В арешті на подвір’ї було 23 в’язні, що чекали своєї черги, їх ми взяли зі собою, щоб помогти їм вийти з міста. У місті ні¬хто нас не напастував. Слово “повстанці” було таке страшне, що міліція поховалася по закутинах. За містом в’язні вбили од¬ного з-поміж себе камінням; виявилося, що це був аґент ч-ки, підставлений для підслуху.
Вранці ми вже попивали в своїм “штабі” забрану чекістам “миколаєвську”. В большевицькій пресі, яку ми завжди пере¬читували, про наш напад не було ні словечка; мабуть тому, щоб не поширювати паніки.
Далі буде.
С. ХАРЧЕНКО
Дж.: Ілюстрований календар “Просвіти” в Аргентині на 1936 р. – С. 82 – 86.
Публікація Володимира Семеніва. |
