 У жовтні 2023 р. у ФБ я двічі публікував замітки про 85-п’ятирічного ялтинського кобзаря Остапа Кіндрачука, який продовжує співати на набережній Ялти – попри цькування влади. 13 листопада йому має виповнитися 86 років. Як він став бандуристом, читайте в його спогаді про свого вчителя Олексія Нирка.
Моє перше народження відбулось у 1937 році в с. Котиківці на Івано-Франківщині серед яскравих народних звичаїв і пісень. Там же, на одному з Шевченківських свят, я в дошкільному віці дістав завдання, переодягнувшись у поводиря, вивести на сцену читальні “Просвіти” справжнього кобзаря, бандура і пісні якого зачарували слухачів і мене на всю решту життя.
Потім, уже в юнацькому віці, були 2 роки, проведені за важелями трактора на цілинних степах Казахстану, де механізаторам разом із зарплатою пропонували “автолавку” з горілкою, вином і пивом. А ще – там я почав забувати рідну мову і свою мрію про бандуру…
Потім мрію про бандуру потіснила мрія про море, і я став моряком ялтинського порту – спочатку матросом, а там і капітаном…
До втрати рідної мови призвело і всеохопне російськомовне середовище. Спочатку перестав спілкуватися нею, але думав ще по-українськи. Потім і думати став по-російськи, але ще снилися сни по-українськи. Та перш ніж мав остаточно загинути в мені українець, сталася доленосна зустріч, яка круто скерувала мене до… другого народження.
На початку вересня 1964 р. на ялтинській Набережній в очікуванні друзів я читав свіжий номер “Літературної України”. Під впливом цієї газети та україномовних книг у моїй свідомості ще жевріли… українські сни.
– Ну і що там цікавого пишуть? – запитав мене незнайомець із проникливо-доброзичливим поглядом. – До речі, це й моя улюблена газета, – додав він і простягнув правицю для знайомства. Відрекомендувався: – Олексій Нирко. Недавно оселився в Ялті, планую відродити кобзарське мистецтво, яке тут розцвітало в дорадянські часи…
Але підійшла молода пара, на яку я чекав, і розмова з новим знайомим обірвалась, а потім і зовсім вивітрилася з моєї пам’яті. На щастя, її величність Доля не допустила, щоб велика Мрія мого дитинства про Бандуру зі мною розминулася та загубилась у рутині російськомовної буденщини, і дала мені другий шанс.
У вихідний день я проходив у пошуках свіжого пива вулицею Літкенса (нині Єкатерининська) і біля Клубу медпрацівників, розташованому в будинку, що колись належав вірменському композиторові Спендіарову, зупинився як укопаний. З відчиненого вікна линули слова пісні в супроводі чарівних звуків бандури. Це була Шевченкова пісня, яку я ще малюком чув від сліпого кобзаря на сцені читальні “Просвіти” в рідному селі Котиківці на Прикарпатті. Відтоді загорівся Великою Мрією про бандуру. Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами,
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як билину… Як свіжий норд-ост, налітаючи на Ялту, видуває з неї задушливі випари міста, так дівочі сопрано в поєднанні з чоловічими баритонами змітали з моєї свідомості чужорідні нашарування русифікації останніх років. І я зробив рішучий крок назустріч звукам, що так несподівано увірвалися з мого котиківського дитинства в ялтинські реалії.
Навіть у найсміливіших прогнозах свого майбутнього я не міг передбачити, що це я роблю крок до нового світогляду, що паралельно з моєю неспокійною й мінливою, як Чорне море, кар’єрою моряка, починається ще неспокійніший шлях духовний – доля кобзаря-бандуриста, яка помалу витіснятиме і, зрештою, повністю замінить першу.
Ставши у дверях клубного кабінету, де грали бандуристи, я захопленим поглядом прикипів до новеньких бандур, які виблискували струнами в руках жінки, хлопця, декількох дівчат і… Олексія Нирка, з яким я нещодавно так і не дознайомився.
– А ось ще один лобуряка прийшов відбивати мені дівчат від бандури, – маестро змовницьки підморгнув мені, і я прочитав у його проникливих очах інше: “Ми ж, мовляв, добрі знайомі, то й маємо право на жарти”.
– Які там дівчата одруженому, мене ваші бандури сюди заманили, – заперечив я.
– Он як! Ну, тоді сідай, клади бандуру на коліна, отак. Ліву руку – на баси, на грифі, отак. Правою – бери акорд на приструнках, отак, – наставляв мене Олексій Федорович.
І я вражено почув, як під моїми пальцями народжується моя улюблена пісня. Єдина українська пісня про море, яку я знав: Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе… Увечері вдома здивуванню дружини і сина не було меж – батько прийшов без пива, зате з бандурою, на якій, на додачу, заграв і заспівав так, ніби був бандуристом завжди. Щоправда, репертуар складався з однієї пісні. Поки що з однієї!
Після того пам’ятного дня мій душевний настрій можна було порівняти хіба що з тим настроєм, який відчувають ескімоси чи ненці, коли влаштовують свято зустрічі сходу сонця, яке після полярної ночі сповіщає настання яскравого полярного дня з його майже миттєвим пробудженням флори і фауни у тундрі. Так несподівано сталось моє друге народження. З бандурою! Далі буде. Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар
На світлині – Олексій Нирко. 
|
