 Правильно розподілена вага наплічника, поясна підтримка, жорстка спинка, правильно підігнана плитоноска, прилаштована РПСка (ремінно-плечова система. – Ред.), м’які вставки в ділянці плечей в убаксі (тактична сорочка. – Ред.)... Все це не має сенсу без достатньої фізичної підготовки.
Це був мій перший такий довгий піший перехід, і я явно відкусив більше, ніж міг проковтнути. Усвідомлення, що я здувся, прийшло раптово, а разом з ним страх, збита дихалка, невпевнений крок. У голові в такт з ударами серця пульсувало “та я не дійду”. Прохолодне вечірнє повітря, що спочатку так приємно лоскотало ніздрі, тепер горіло вогнем десь у грудях.
Попереду мене з наплічником (чи не вдвічі важчим) крокував Юлік. Я щосили намагався не втрачати його з поля зору в розсіяних променях сонця, що вже сховалося за обрієм, але я все одно відставав, не в змозі йти швидше.
У посадці, до якої ми прямували, було вирішено зробити невеличкий привал, я добрів останній із групи.
– І це лише половина! – сказав Юлік, коли я з гуркотом приземлився.
– Ага... – тільки й зміг я видавити з себе, думаючи: “Нащо я сів? Мені ж тепер вставати доведеться”.
– Док, давай, ти сильніший, ніж ти думаєш.
Тільки зараз я підвів очі й поглянув на нього. На його почервонілому обличчі проступав піт, голос трішки зривався через рефлекторне бажання вхопити якнайбільше повітря в паузах між фразами, і я зрозумів, що йому не легше, ніж мені.
“Ти сильніший, ніж ти думаєш”.
Це не було сказано як насмішка або чергова фраза типу “не переживай” або “все буде добре”. Я дивився в його очі й розумів, що він справді знає, що я можу, що я сильніший. А якщо він знає, то чого я маю це ставити це під сумнів?
Наплічник не став легший, автомат і далі час від часу штрикав мене в бік, а в ногах не додалося сили. Пізніше цього вечора вже в бліндажі я добрих 40 хвилин намагатимусь перевести дихання, а Юлік буде стабільно, раз на 10 хвилин, питати, чи я живий і чи в силах виходити сьогодні на спостережний пункт (я щоразу казав “так”).
Дива не трапилося, прокурені легені не відновились, м’язи не наросли, але тепер я знав, що можу, і я зміг. І якби Юлік сказав мені “Док, там мінне поле, але я знаю шлях, пішли!”, то я б пішов за ним не вагаючись...
“Однією свічею можна запалити безліч інших, і від цього її світло не згасне”. Костянтин САНДИГА, бойовий побратим, боєць групи аеророзвідки “Solovey” 144-го Окремого батальйону 116-ї Окремої бригади територіальної оборони ЗСУ На світлині – Юліан Матвійчук. Полтава, березень 2022 р. 
|
