16 квітня письменник Іван Малюта відзначив ювілей – 80 років. Він є лауреатом Літературно-мистецької премії ім. Василя Юхимовича (2014), Літературної премії ім. Михайла Стельмаха (2018), Літературно-мистецької премії ім. Володимира Забаштанського (2021) та Літературної премії ім. Тодося Осьмачки (2022).
Має відзнаку НСЖУ “Золоте перо” (2009). Напередодні ювілею у видавництві “Сталь” вийшла збірка публіцистичних творів “Табуйовані імена” про людей творчих, освячених українською ідеєю, які, на відміну від більшості населення СССР, не німували і не пристосовувались. У 1970-х роках, у час, коли совєцька влада підміняла жахкі реалії ідеологічними міфологемами-симулякрами – “єдиний радянський народ”, “щасливе дитинство” тощо, – коли сфальсифікована історія замінила реальну, ці люди піднімали голос протесту.
Серед них Ярослав Лесів – учитель за фахом, поет і священник УГКЦ за покликанням, політв’язень, підступно вбитий у влаштованій автомобільній катастрофі (“Хрещеник старшини УПА”).
Ніна Вірченко – неповнолітня студентка фізико-математичного факультету, що за доносом подруги опинилася на етапах Гулагу, а в Українській державі стала академіком, професором кафедри вищої математики політехнічного інституту (“Передала віру”).
Гриць Волощук – художник і філолог, що за карикатуру на Сталіна дістав каторгу в гулагівських таборах (“Прозваний Зеком”).
Володимир Іванишин – вимушений мандрівний філософ, автор чудового тексту пісні “Тернова ружа”, присвяченого В’ячеславу Чорноволу (“Ішов до тебе”), загинув біля станції Роздільна в інсценованому каґебістами самогубстві.
Мирослав Мосюк – тямковитий науковець Одеського селекційного інституту, який розчарував КҐБ відмовою свідчити проти ув’язненого правозахисника Василя Барладяну (“А відповідь одна”).
Настя Присяжнюк – славетна фольклористка з Вінниччини (записала близько семи тисяч пісень), засуджена 1937-го на 8 років каторжних робіт (“Заприсягла народній пісні”) – та низка інших українських достойників.
Для мене цікавими були спогади про Ростислава Палецького – унікального самоука-майстра декоративного розпису із с. Троїцького Любашівського району Одещини, про якого Іван Малюта робив одну з перших передач на Одеському телебаченні (“За нез’ясованих обставин”). Дуже швидко у творах Палецького “мистецтвознавці” з КҐБ виявили “тенденцію сповзання до націоналізму”. Навесні 1978 року майстра було вбито... Попри мовчання радянської преси, за кордоном з’явилося повідомлення про ідеологічне замовлення на це вбивство. Текст передав Малюта через правозахисницю Оксану Мешко. Це вже згодом у незалежній Україні ім’я художника було повернуте з небуття, й у 2008 році було засновано обласну премію ім. Ростислава Палецького, членом оргкомітету якої є і я.
Про моральний вибір, духовний опір чи роздвоєність душі письменників Володимира Свідзінського (спаленого енкаведистами восени 1941-го), Максима Рильського, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського автор веде розповідь у розділі “Призабуті незабутні”.
До книги також увійшла й документальна повість “Двічі не вмирати” – про черкащанина Ігоря Доброштана – відчайдушного фронтовика, який очолив повстання зеків у Воркуті 1955 року.
Осібно стоїть есей “Контужений страхом”, написаний на основі розсекреченої особової справи поета Миколи Холодного, який на допитах здавав дисидентів. Борис Антоненко-Давидович називав Холодного “талановитим негідником”…
Біографічний есей “З імперативного трикутника. Спогади про невидиму оборону” висвітлює деталі життя самого автора книги “Табуйовані імена”, який за свої переконання був приречений на замовчування в епоху тоталітарного режиму. Уперше до “чорного списку” він потрапив у Львові, де працював інженером і студіював на заочному відділенні факультету журналістики університету. Після написання курсової роботи з цитуванням віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, нагадуванням про 10-річку в Гулазі Остапа Вишні необачного заочника викладач запідозрив у націоналізмі й повідомив до компетентних органів.
Це змусило Івана переїхати до Одеси, де він працював сценаристом на телебаченні, редактором у видавництві “Маяк”. Але після арешту його друга Олекси Різниківа і знайомої Ніни Строкатої-Караванської, звинувачених в українському націоналізмі, довелося знову робити моральний вибір – за відмову свідчити проти товариша Іван Малюта був звільнений з роботи. Тоді постраждали й чимало одеситів – Марія Овдієнко, Людмила Авдієвська, Галина Могильницька, Віктор Шапранів, Костянтин Підріз, Олег Олійників, Володимир Крижанівський, Олесь Чайківський та інші. На допитах в печері сірій
Спочатку сивіли думки,
Немов обсіли хижі звірі
Лише на відстані руки, – пригадує у віршованій формі автор свій тодішній внутрішній поєдинок мужності зі страхом. Він знав, на що йшов: І стало все – як на прощання.
Ні в чому не вагався я.
Так починалося вигнання
Із табуйованим ім’ям. “Табуйованому” Івану не допоміг і переїзд до Києва, бо й там шантаж продовжився. Одного разу в кабінеті київського генерала Малюті зачитали замовну “рецензію” на його власні, ще не опубліковані вірші й подивувались, як його “проґлядєлі таваріщі” в Одесі. А ще виклики на профілактичні бесіди, люстрація листування, погрози, прослуховування телефонних розмов, психологічний тиск… Бачила і відчувала це сама на прикладі мого двічі репресованого батька Олекси Різникова і матері – правозахисниці Галини Могильницької. КҐБ переслідував їх майже до кінця горбачовської “перебудови”… Але Малюта не зламався. Вистояв.
Тому й працює Іван Малюта з матеріалом епохи тоталітаризму, увиразнюючи, “підсвічуючи” його через долі реальних героїв, змушуючи читача співпереживати їм. З-під його пера вийшли книга-поклик про дисидентів “Агов” (2012), історико-краєзнавчі нариси “Одна із трьох” (2013), “На потреби душі. Фольклорні релікти отчого краю” (2018), повість “Двічі не вмирати” (2021), численні документально-публіцистичні статті в різних ЗМІ…
Сподіваємося, що книга Івана Малюти не дасть забути імена тих, хто був совістю української нації. Ярослава РІЗНИКОВА, членкиня НСЖУ,
лауреатка літературних премій ім. Григорія Сковороди та Івана Франка 
|
