(…) Пригадую, як плив катером на перші бойові завдання ? на кордон з Росією біля Новоазовська. Там обстрілювали нашу 51-шу бригаду, розкидану по півдню Донецької області. Вона просила підтримки. Завдання було ? пропатрулювати місцевість, виявити їхню позицію (росіяни ставили міномети на катери і так стріляли в хлопців) і докласти всіх зусиль, щоб припинити обстріл. Але основна колона згодом повернулася на територію табору, бо нічого не виявили.
На катері залишилася тільки наша диверсійна група. Приходить до нас заступник командира 51-ї бригади й каже, що сьогодні вночі можуть напасти сепаратисти ? припливе не менш ніж 15 човнів. А нас ? шестеро. Тоді було реально страшно, бо сили були нерівні. У цій ситуації не скажеш: я не граюся ? йду додому. Тут або пан ? або пропав. А потім якось звикаєш до цього всього. Потрібні речі робиш, та й усе…
Звичайно, війна додала нам рішучості, уважності… Ми позбулися надлишку ліні. Бо в мирний час можна поспати до 10-ї години ранку, потім піти в кафе. Тут цього немає і постійно треба щось робити. До того ж страх після побаченого майже зникає: коли повернемося в мирний час, узагалі нічого не боятимемося. Коли під час Революції гідності стріляли, я намагався сховатися, забігти в укриття. А тут у тебе стріляють, а ти якось ідеш вперед, бо треба. На війні цінність життя зводиться нанівець. Але ми маємо думати не про те, як героїчно померти, а як героїчно вижити. Це додає наснаги. Нам іще повертатися додому, дітей ростити і будувати нову державу.
Юліан МАТВІЙЧУК, гранатометник батальйону “Азов”
Дж.: Уривок з інтерв’ю тижневику ВО “Свобода” 5 серпня 2014 року
|
