Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2023 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Квітень

    > “Отаман Зелений”
    > Ювілеї і дати. Квітень.
    >
Вечір пам’яті отамана Івана Трейка
    > 12 квітня зустрінемося в Холодному Яру
    > “Отаман Зелений”. Роздуми прихильника
    > Духівник УГА
    > “Ніколи степ цей не забуде”...
    > “Спомини запорожця”
    > Про лють польську
    > Листи, листи, листи...

“Отаман Зелений”

18 березня в переповненому Молодіжному залі Київського будинку вчителя відбулася презентація нового дослідження Романа Коваля – “Отаман Зелений”. У книзі йдеться про трипільського отамана Данила Терпила, його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, воєнні кампанії повстанців проти Красної армії та денікінців у 1919 році.

Ціле гроно українських митців, письменників, краєзнавців та вчителів взяло участь у цьому святі українського духу. Розпочали вечір народна артистка України Галина Яблонська та заслужений артист України Петро Бойко, які віртуозно продекламували поему Миколи Щербака “Месницькі мечі”, присвячену отаманові Зеленому та його козацтву.
Затим виступали письменники Леонід Череватенко, Василь Шкляр, Михайло Карасьов, Василь Трубай, Юрій Домотенко, журналіст Ростислав Мартинюк, завідувач відділу історії психології Інституту психології ім. Григорія Костюка НАН України Володимир Куєвда. Вони високо оцінили дослідження Романа Коваля. Ось уривки їхніх виступів.
Михайло Карасьов: “Якби Роман Коваль народився в часи Запорозької Січі, напевно, був би він запорозьким кобзарем і доніс до наших днів правду про ті часи. Роман Коваль є голосом тих людей, які вже не можуть нічого сказати, бо відійшли в інші світи. Якби він видав лише фотододаток до цієї книги та список козаків отамана Зеленого, то вже це була б його заслуга. Сама ж книга написана цікаво, читається як детектив; коли я читав, то не міг відірватися. Найголовніше, що автор подивився на ті історичні події не очима безстороннього спостерігача, а очима повстанців. Ставши на їхній бік, він так розмахує шаблею, що стинає голови не тільки окремих ворогів, але й окремих народів... Якби був живий отаман Зелений, він би став на бік Романа Коваля. Книга написана щиро, вона викликає любов і ненависть”.
Леонід Череватенко: “Я в захваті від цієї книги і хочу поділитися своїм захопленням з вами. “Отаман Зелений” – це продовження повстанської епопеї Романа Коваля. Цей цикл я би назвав “Україна, вмита кров’ю”. Вражає фотододаток, я б назвав його іконографією. Ніби дивишся фільм Олександра Довженка. І цю породу винищено. Головною проблемою, на яку звертає увагу автор, це земля і боротьба за неї. Ця боротьба продовжується. Якщо з-під наших ніг виб’ють землю, нація перестане існувати”.
Юрій Домотенко: “Зелений мав харизму. Ніхто із трипільців про нього погано не відгукувався”.
Ростислав Мартинюк: “Я був вражений, читаючи цю книгу. Вона ніби фокусує головні наші проблеми”.
Василь Трубай: “Придивіться уважно до очей отамана Зеленого. Це очі людини, які не пожаліють ворога... Роман Коваль зарився надзвичайно глибоко. Він підняв цілий пласт нашої героїчної історії. Читаючи цю книгу, бачиш масштабність тих подій. Вихід цієї книги – це знакова подія для відродження нашої національної ідентичності. Велика дяка за це панові Роману”.
Василь Шкляр: “Успіх Романової правди зміцнений тим, що він чи не перший скинув полуду фальшивої толерантності, терплячої уваги, обережності до чужинців, які катували нашу Батьківщину. Тоді точилася війна між націями, а не класами чи партіями, і Роман Коваль заговорив про це відверто. Яке тоді було гасло повстанців? “Бий жидів і кацапів!”. Але історики оминають цю тему, часом цікавіше читати Троцького, ніж їх. Ось що писав Троцький: “Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души”. Якщо оминати ці речі, шукати евфемізми, правдивої книги не вийде. Слава отаманові Зеленому!”
Володимир Куєвда: “Сьогодні тут зібралися знакові постаті... Книга прекрасно написана. В ній – унікальний документалізм. Правда не до дна – це півправда, тобто брехня, в цій книзі – правда до самого дна. Не треба нам кумирів, нам треба правда. Вона збереже нас”.
Виступили й нащадки повстанських родин. Онук повстанця-зеленівця Петра Стрільця з Щербанівки скульптор Михайло Горловий висловив впевненість, що “ім’я Зеленого звучатиме і прославлятиме нашу Батьківщину”, а Софія Бойко, онучка повстанця Федося Пушкаря і Одарки Терпило, рідної сестри отамана Зеленого, сказала: “Дуже дякую, добрі люди, що прийшли вшанувати мого діда – Данила Ільковича Терпила. Мені бабуся Одарка розповідала, що він був дуже хороший, допомагав людям”.
З батьківщини отамана Зеленого приїхала чимала делегація на чолі із сільським головою Трипілля Володимиром Терпилом і заступником директора трипільської школи Катериною Буремко, яка всіляко сприяла авторові книги на етапі її підготовки. З музичним вітанням виступили жіночий хор “Передзвін Трипілля” та дев’ятирічна Іванка Давидюк. А пісню “Солов’їна родина” заспівав заслужений артист України Анатолій Кобзар.
Піднявся на сцену і дванадцятирічний Максим з Халеп’я, праправнук повстанця, голови халеп’янської “Просвіти” Гаврила Лавріненка, розстріляного у 1937 році. Люди щиро вітали нащадка українського героя!
На вечорі були присутні нащадки й інших повстанських родів, зокрема холодноярських отаманів Чучупаків – Володимир Дем’янович Чучупак та його родина – син Сергій, дочка Олена, зять Олег, онуки Артем і Даринка; онуки брусилівського отамана Святненка – Микола і Григорій Святненки; правнук савранського отамана Якова Кощового Іван Скрипка, племінниця переяславського отамана Гаврила Чорного-Куреди Елеонора Донець із сином Сергієм; дочка козака Армії УНР Олексія Здоровецького Тамара; нащадки повстанця-зеленівця Петра Замішайла... Звичайно, були й нащадки отамана Зеленого, а саме: онуки Грицька Терпила, старшого брата отамана – Раїса Іванівна Браславець із чоловіком Федором Івановичем та Оксана Іванівна Цедік із сином В’ячеславом; правнучки Софії Терпило, рідної сестри отамана, Ольга і Ніна; та, як вже зазначалось вище, онучка рідної сестри отамана Зеленого Одарки Терпило – Софія Андріївна Бойко. Був на вечорі й рідний онук отамана Зеленого Анатолій Буремко.
Слід сказати, що на презентацію прийшло чимало й інших маркантних особистостей, зокрема письменники Раїса Скалій та Володимир Голобородько, літературознавець Григорій Сивокінь, кінорежисер Олександр Рябокрис, доктор медичних наук Богдан Іськів, учасники хорів “Гомін”, ”Чумаки”, Ігор Березний, який 1989 року разом з Романом Пирогом підняв над Халеп’ям синьо-жовтий прапор, та інші достойники.
На вечорі виступив чи не найстарший трипілець – заслужений артист України Сергій Олексієнко, 1917 р. н. Він прочитав власний вірш “Попіл”, присвячений трипільському отаманові. Пан Сергій народився на тому ж трипільському кутку, що і Зелений, – на Гайдаївці. Це до його батька Лук’яна приходив отаман, щоб мобілізувати до свого війська.
Промовляв і Юрій Бабич, голова правління дитячого громадського об’єднання “Вертикаль”, який використовуватиме книгу “Отаман Зелений” у краєзнавчих походах з дітьми.
Прикрасили вечір виступи кобзарів. Тарас Силенко проспівав прекрасну “Пісню про отамана Зеленого”, а Тарас Компаніченко – пісню на слова Олександра Кониського “Тюрма за волю”. Її сова були співзвучні настрою вечора слова.

Я не боюсь тюрми і ката
Вони для мене не страшні,
Страшніш тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні.

Гурт Тараса Компаніченка у складі Юрка Фединського, Яреми Шевчука, Данила Перціва і Северина Данилейка виконали пісню на слова Івана Багряного “Марш Україна” та в’язанку чудових мелодій, які викликали ентузіазм слухачів.
Виступили й автор книги Роман Коваль та її видавець Антон Коломієць. Роман Коваль, зокрема, звернув увагу на те, що у Трипіллі досі немає пам’ятника отаманові Зеленому, зате височіє потворно-урочистий пам’ятник бандитам-комсомольцям, які палили Трипілля, ґвалтували жінок і дівчат, убивали людей. “Цей пам’ятник – символ їхньої перемоги, їхньої правди. Доки в Україні височітимуть символи окупантів, доти ми не можемо вважати себе нацією, яка скинула пута неволі, – сказав Роман Коваль”. А видавець Антон Коломієць висловив радість причетності до справи увічнення борців за українську державу – отамана Зеленого та його козацтва.
Наприкінці вечора сільський голова Трипілля Володимир Терпило запевнив, що пам’ятник отаманові Зеленому “ми зробимо” та подякував авторові книги від трипільців за пам’ять про їхнього легендарного земляка.
Організаторами презентації, яка перетворилася на свято непереможного козацького духу, виступили Історичний клуб “Холодний Яр” та Київський міський будинок вчителя.



Ювілеї і дати. Квітень.

1 квітня 1907 р. народився Зенон КОССАК, бойовий референт УВО, оборонець Карпатської України.
2 квітня 1596 р. військо Северина НАЛИВАЙКА зазнало поразки.
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа ОРЛИКА.
5 квітня 1882 р. народився історик В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ.
6 квітня 1984 р. помер бандурист Григорій КИТАСТИЙ.
7 квітня 1919 р. загинув Іван ЛУЦЕНКО, член Центральної Ради та Українського генерального військового комітету, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР (1919).
7 квітня 1962 р. помер Олександр ПІВЕНЬ, кубанський поет, фольклорист і етнограф.
8 квітня 1709 р. у Великих Будищах укладено договір між Іваном МАЗЕПОЮ, Костем ГОРДІЄНКОМ і КАРЛОМ ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а Лемківщина – до Австро-Угорщини.
8 квітня 1920 р. загинув олександрівський отаман БОГДАН.
9 квітня 1908 р. у Станіславі утворено Головний січовий комітет.
10 квітня 1622 р. помер гетьман України Петро КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 6-ї Запорозької дивізії, 2-ї Волинської дивізії, генерал-полковник УНР.
10 квітня 1898 р. народився Степан СКРИПНИК, Патріарх УАПЦ Мстислав.
10 квітня 1931 р. поляки замордували Степана ОХРИМОВИЧА, крайового провідника ОУН на західно-українських землях.
10 квітня 1990 р. помер кобзар Олексій ЧУПРИНА.
11 квітня 1597 р. поляки закатували Северина НАЛИВАЙКА.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав СІЧИНСЬКИЙ убив намісника Галичини графа Потоцького.
12 квітня 1920 р. загинув Василь ЧУЧУПАК, отаман полку гайдамаків Холодного Яру.
13 квітня 1892 р. народився Іван ГОЛУБ, полковник Армії УНР, подільський отаман, редактор часопису “Селянські вісті”.
13 квітня 1933 р. помер Степан ЕРАСТОВ, громадсько-політичний діяч Кубані та України, письменник, член Центральної Ради.
13 квітня 1943 р. помер Іван ШОВГЕНІВ, перший ректор Української господарської академії в Подєбрадах, батько Олени Теліги.
14 квітня 1768 р. почалася Коліївщина – повстання гайдамаків проти польського панування під проводом Максима ЗАЛІЗНЯКА та Івана ҐОНТИ.
14 квітня 1863 р. у Петербурзі поставлено оперу Семена ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО “Запорожець за Дунаєм”.
15 квітня 1918 р. помер письменник Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ.
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1898 р. народився Іван ТРЕЙКО, сквирський отаман, генерал-хорунжий УПА.
16 квітня 1912 р. народилася Галина ДИДИК, зв’язкова головнокомандувача УПА, багаторічний політв’язень російських концтаборів.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина узаконила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
20 квітня 1891 р. народився Юрко ТЮТЮННИК, заступник командувача Армії УНР Першого зимового походу, командарм Другого зимового походу Української повстанської армії, генерал-хорунжий Армії УНР.
21 квітня 1597 р. у Варшаві страчено Северина НАЛИВАЙКА.
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням командира Петра ОЛІЙНИКА-“ЕНЕЯ” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою СВИСТУНОМ-“ЯСЕНЕМ” проти внутрішніх військ НКВД і частин Красної армії.
23 квітня 1185 р. князь ІГОР вирушив у похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро ДЯЧЕНКО, командир легендарного полку Чорних Запорожців, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий УНР.
24 квітня 1791 р. почалася дипломатична місія Василя КАПНІСТА від українського дворянства до прусського короля у справі визволення України.
24 квітня 1803 р. народився Олександр ДУХНОВИЧ, український закарпатський письменник, педагог і публіцист.
24 квітня 1899 року народився Валентин СІМЯНЦІВ, сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, скульптор, автор спогадів.
24 квітня 1918 р. Кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра БОЛБОЧАНА звільнила Сімферополь від більшовиків.
25 квітня 1945 р. помер Гетьман України Павло СКОРОПАДСЬКИЙ.
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса ШЕВЧЕНКА.
26 квітня 1945 р. помер Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, Гетьман Української Держави.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків МАМАЙ-ЩИРИЦЯ.
27 квітня 1969 р. помер Роман СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ, громадський діяч і дипломат, посол УНР у Німеччині, посол УНР у Польщі.
27 квітня 1972 р. – орієнтовна дата загибелі композитора Володимира ІВАСЮКА.
28 квітня 1915 р. почалися бої УСС на горі Маківці у Карпатах.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію у Подєбрадах (ЧСР).
28 квітня 1943 р. у Львові проголошено формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Павла СКОРОПАДСЬКОГО проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.
30 квітня 1973 р. помер кобзар Михайло БАШЛОВКА.



Вечір пам’яті отамана Івана Трейка

21 квітня о 18.00. у Київському міському будинку вчителя відбудеться вечір пам’яті сквирського отамана, генерал-хорунжого Української повстанської армії Івана ТРЕЙКА (з нагоди 110-річниці від дня народження). “Його способи боротьби з червоними були оригінальні, відмінні від такти¬ки інших отаманів, – засвідчував сотник Армії УНР Яків Гальчевський. – Іван Трейко був для червоних несхопний тому, що на терені кількох повітів (Сквира, Тараща, Біла Цер¬ква) мав велику конспіративну сітку. Збере своїх людей, зробить, було, напад на якийсь комуністичний об’єкт, своїх козаків розпустить, а червоні попадають у порожнечу, шукаючи відділу отамана Трейка. Коли все перетреться, небезпека минеться, подія призабувається, то Трейко, було, знов вибирає місце удару, хитро реалізуючи задум. Своїх довірених козаків мав Трейко до 20. Були це люди відважні й добре озброєні. Козаків, якими послуговувався додатково й які могли бути вночі на повстанчій роботі, а вдень гречку сіяли, було кілька соток. Така тактика зробила Трейка на Київщині дуже популярним і грізним для комуністів”.
Шановні кияни та гості столиці, приходьте, вшануємо отамана Трейка разом.



12 квітня зустрінемося в Холодному Яру

12 квітня відбудуться щорічні меморіальні заходи в Холодному Яру. Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, молодіжних українських організацій, козацьких товариств, читачів “Незборимої нації” та всіх небайдужих.
Збір 12 квітня о 10.00 біля пам’ятника Максимові Залізняку в Медведівці Чигиринського району Черкаської області або на 11 год. біля могили Василя Чучупака на кладовищі с. Мельники – колишньої столиці Холодноярської “республіки”. З Лівобережжя їхати через Черкаси або Кременчук, із Правобережжя – через Кам’янку – Грушківку, або Чигирин чи Суботів – Новоселицю.
Довідки за редакційним телефоном або через е-mail редакції.

Історичний клуб “Холодний Яр”



“Отаман Зелений”. Роздуми прихильника

Радянську історіографію назвати наукою важко, це було мистецтво творення потрібних міфів і пропагандистських стереотипів. У цьому кривому дзеркалі спотворено й образ отамана Зеленого. Доклали зусиль до приниження цієї постаті й історіографи із зовсім іншого табору – петлюрівського. І зовсім ігнорувалась точка зору безпосередніх учасників повстанського руху, очолюваного Зеленим, для яких вплив і принадність міфотворчої особи отамана були безсумнівними. Та й об’єктивні тогочасні дані про те, що командування Червоної армії було змушене зняти із фронту понад 20 тисяч свого регулярного війська для боротьби з повстанським рухом Зеленого, застосовувати проти нього екзотичну на той час авіацію, свідчить про організованість та загрозливу потужність цього непересічного явища багатотисячного “бандитизму” із власними пропагандистськими друкованими матеріалами, розвідувальною мережею й гарматами. Сила Зеленого, як і інших тогочасних отаманів, була в їхній органічності. Бандитами у традиційному розумінні цього слова, не була й супротивна сторона, незалежно в червоноармійське шмаття чи в денікінсько-білогвардійську форму вона прибиралась. То була міжнаціональна війна, а не кримінальна розборка. І якщо звичаєве право дозволяло українським хазяям живцем закопувати в землю циганських конокрадів, то чому вони мали чинити інакше із зайшлими москалями, жидами чи китайцями, що маскували свою захланність ґвалтівника й грабіжника під якимись там інтернаціоналістсько-комуністичними гаслами. В прокламаціях Зеленого їх кваліфікували по народному чітко і ясно – жидо-московська комуна, себто не зовсім банда, а щось набагато гірше.
Відчуття чужого й ворожого є засадничим для творення своєї культури й особовості, цілісної зосередженості перед лицем оточуючого й ворожого. Колись навіть села між собою ворогували і молодь сходилась у бійках, бо відчували, невловиму на сторонній погляд, відмінність у звичаях і традиціях сусідів, навіть в окремих словах і назвах речей, за що вже треба бити морду, – для тренінгу власної особовості. А тут до тебе на подвір’я вривається ціла зграя косооких жовтомордих китайців на чолі з містечковим жидком, якого інакше як “червивозадим” не називали, і вимагає віддати їхньому “продотряду” весь зароблений тобою хліб – культурний шок, панове! І як наслідок – наступна політнекоректна поведінка з відрізанням вух, геніталій й інших зайвих частин тіл непроханих гостей. Тому й вишукувала нова влада в кожному селі собі подібних ледачих, п’яних і упосліджених, робила з них комсомольських активістів, нацьковувала на хазяїв-“куркулів” – щоб імітували класову боротьбу, розкладались і нищили себе і власне середовище власними руками і своє добро, свій хліб підносили зайдам на тарілочці.
Паразитарні напасники, що занурюються в чужий національний організм, роз’їдають його зсередини і вбивають насамперед захисну найтоншу оболонку цього людського колективного утвору – його відмінну особовість, своє уявлення про честь і віру. З небагатьма українцями сьогодні можна говорити про честь... Про віру сьогодні комсомольські активісти говорять всі і скрізь, махаючи пузами й кадилами, вірять у вічність свого смердючозайвого життя. І зовсім не заперечують проти інонаціональних конкурентів на шматок українського жирного пирога. Всім вистачить, головне, щоб, суки, не вбивали і не труїли. А тоді, в ті часи, хазяїн, власник своєї землі відчував свою, так би мовити, онтологічну відмінність і зверхність над нехазяїном, якимсь вертлявим містечковим Мошком-ремісником чи кацапом, що тиняється від села до села, пропонуючи свій непотріб. У селі хазяї родичались і святкували лише в оточенні собі рівних, а не якихось злиднів, що пропивають останнє тому ж Гершкові, чий соціальний статус був не набагато вищий від тих, кого він оббирав. Вони, тодішні хазяї, мали певний естетичний смак, що не дозволяв їм якшатись зі своїм сільським Червоненком.
Адже великої фантазії не треба, щоб здогадатись, що кожен москаль чи жид займає в Україні місце вбитого ними українця, і то найкращого. Залишились у результаті такої своєрідної сепарації переберки, полова, нечисть і не-честь, заздрісна, тупа і підла. І успіхи руху отамана Зеленого всіляко применшувались, замовчувались і спотворювались як “бандитські” саме для того, щоб не було взірця, алгоритму опору тлумленню дезорієнтованих, заляканих і атомізованих тубільців зверхніми і благородними комісарами в “романтіческіх” шоломах і шкірянках. У результаті з них, що скуштували українського м’яса майже без опору жертви, відчули себе серед тих голодоморівських гекатомб жерцями смерті й надлюдьми, витворились цілі родинні комсомольські клани при КҐБ УССР мисливців на українців і на все українське. Вони й тепер терпляче йдуть слідом, як гієни, вичікують, щоб напасти, коли жертва ослабне і впаде, виють і вимагають свій шматок, деякі зі старими перехнябленими мордами скаржаться по телевізору, що їх усунули від влади, а вони б ще покерували, бо є ще порох у порохівницях. Хоча саме таких під’їдачів падалі й колабораціоністів нормальні нації вистрілюють першими, навколішки ставлять біля громадської вбиральні, і куля в потилицю – щоб мозок чвиркнув до вигрібної ями. А тут прем’єрські крісла і всілякі тобі приємні пільги. І хизування підґарлям на телеекранах поруч із литвинами з хекомороженими оченятами. Нацією керують засалені трупи, вони навіть рухаються, повертаються в усі боки як маріонетки, пишаються власною вправністю і живоподібністю.
Але тоді, в буремний 1919-й, все лише зачиналось, упирі міняли личину, і багато залежало від того, як оточуючі блазні сприймуть ту імперську линьку. На селі головним залишалось питання про землю, малоземельних селян столипінська земельна реформа перетворювала на пролетарів, які й ставали тією соціальною стратою, серед якої могли шурувати і діяти зі своїми демагогічними, ні до чого не зобов’язуючими гаслами російські більшовики. Збільшені ряди бідняків спочатку легко піддавались їхній агітації. Селян приваблювала повна ліквідація поміщицького землеволодіння, чим і пояснюється тимчасовий агітаційно-пропагандистський успіх соціалістів на селі, що й збаламутило голову недалеким вождям просоціалістичної Директорії. Наших сільських інтелігентів просто гіпнотизує, коли біс біснується і показує їм всілякі коники. Прозріння не наступає навіть в якомусь запльованому французькому “закутку” чи на розі вул. Расіна, що в Парижі.
Зелений-Терпило теж було повівся на цю революційну демагогію і деякий час сприймав на віру галасливі гасла більшовиків, доки не побачив їхню практику. З того часу червоний колір було ним раз і назавжди замінено на державницько-самостійницький жовто-блакитний. Він був більш послідовним і безкомпромісним практиком розбудови української національної держави, не те, що інші, більш освіченіші й більш зіпсуті чужинськими впливами тогочасні діячі, котрих вистачало лише на самозакохані виставляння в оточенні собі подібних, у межах Києва, Вінниці чи Кам’янця-Подільського.
Те, що радянська історіографія згодом помпезно назвала “трипільською трагедією”, насправді було найяскравішим виявом саме українського козацького гумору і характеру. Тих зайд і їхніх прислужників, що кількома сотнями так легко потрапили до рук господарів, якось нецікаво і навіть незручно було просто вбивати, тому їм було запропоновано певний елемент гри – стрибай із дніпрової кручі, доберешся до протилежного берега – житимеш, не доберешся – сам винен. Добралось всього лише шестеро, але про ту розвагу досі пам’ятають і переказують і в Трипіллі, і в Києві.
Повстанці не були професійними патріотами, або вбивцями-аматорами, вони були безпосередніми, стихійно зорганізованими, з найкращими представниками з-поміж себе, селян, на чолі, бойовими групами самозахисту, і самозахист цей ширився також і на Київ, який вони кілька разів намагались відібрати в тих, хто його в них забрав і привласнив. Київ привласнила Російська імперія, і великої різниці, якого кольору ця імперія, для них не було.
Російські великодержавні ідеологи, в тому числі ліберали й соціалісти, змальовують український національний рух як щось штучне, спровоковане ззовні серед дурнуватих хохлів з їхньою провінційною селянською культурою. Але та кров, яку пустив Зелений, не була оперетковою. Вона була справжньою, і її було доволі. І те, що так природно робив у Києві і його околицях отаман Зелений, є актуальним досі, бо це місто й далі окупували й грабують чужинці вкупі з місцевими попихачами-комсомольцями, більше того, Київ став для них інструментом, помпою, якою вони висмоктують кров і соки з усієї України, – і переправляють викачане десь подалі. І це не обов’язково жиди чи москалі. Гроші й деяких богомільних українських патріотів перебувають поза Україною і працюють на кого завгодно, але не на українську культуру чи економіку.
Біля державно-розподільного корита товчуться якісь двоного-кендюшні створіння і весь національний продукт вилітає в якусь клоачну діру й трубу, не приносячи нікому, окрім десятка наближених до верховної влади, хоч якоїсь відчутної і помітної користі. От запитають колись брата Петра – Петре, а на який хрен здались тобі оті мільярди? Нема відповіді, одна тупість захланності, без жодної підставової ідеології, ще гірше ніж в “червивозадих” комісарів, безмірна тупість батрака, що дорвався до хазяйської комори. Йому не треба ні культури-літератури, ні музики з кіном, – лише калитка. Їдеш день, їдеш два. Чия земля? – Калитчина!..
Щоб позбутись тупості постколоніального рабства, нашій нації знову потрібен жертовний прорив до хоч якогось поняття честі, може навіть кривавозабарвлений, прорив з усталених кайданів залежності і вторинності. Адже в бидла насправді немає честі, яка йменується вірою. Не вірять в ніщо, крім власного кендюха – зверху донизу. І традиційна, прищеплена українцям бездарність вже смертельно заважає вітальному й культурному самовияву нашої нації і присутності у світі, тягне в могилу таку древню трипільсько-етрусько-галичано-галілейську породу оріїв-аріїв бурякоголових. У тканину соціальну треба вплітати хоч якийсь ритуальний елемент питомо власної гри й присутності у світі, витворювати власний контекст актуальної присутності та функціонування, як це робили колись козаки чи ті ж “бандити” Зеленого, інакше всім дурбакам настане гаплик, не допоможуть субсидії і гранти, академії і гаранти. Потрібен стиль, а не торби накрадених у сільських бабусь грошей.
Пані Юлія Тимошенко справедливо закликає до солідаризму, але з ким і довкола чого об’єднуватись – в ім’я кендюха? Довкола цін на газ, смалець і бензин? Довкола доларів? Це сурогати метамови існування, це символи, що виражають сокровенний сенс класичного бидла, суму, так би мовити, його культурних універсалій. Але не якісь там крадені вуглеводи... а всеначальна енергія гармонії повернення до органічного Першопочатку повинна стати нашим стимулом до всеукраїнського прориву. Шанувальники Кобзаря повинні ще раз уважно перечитати деякі його рядки, там він постійно щось торочить про моря крові, сокири й ножі. Є навіть про Вашингтона, але про долари – жодного слова.
Є єдине справжнє добро – твоєї Самості, осердя в океані хаосу. Лише у великих очищувальних потрясіннях зміцніє і очиститься дух самості, тому творімо й шукаймо потрясіння духу. Через жертвопринесення ворогів знаходять спільників, пізнають і поєднують себе в ієрархії, якою і є нація. А долари, особливо їх надлишок, ведуть лише в клоаку людожерства, і ніякими кущиками калини тут не зарадиш. Потрібно витворювати жах і страх у паразитарних напасників і їхніх прихвоснів, як це робив отаман Зелений. Метод надзвичайно простий, органічний і ефективний, кожен може долучитись до відродження і очищення нації. Без одвічної боротьби з онтологічним українським злом зрадництва і прислужництва, з візантійськими оболонками ізоляціонізму, з неоколоніальною шароварно-матьнистою затертістю, з шаманськими тотемами урало-алтайських химер і номадів, з нав’язливим і огидним їхнім родичанням, без боротьби зі всіма цими постгеноцидальними тріхінами і тріхінеллами, що далі копошаться в тілі зґвалтованого ними народу – держави не буде. Буде і є вже якась подоба витоптаного й захарканого транзитними в’єтнамцями бараку з двоярусними нарами і навіть дезинфекцією для аборигенів, більшість з яких вже долучились до гурту без’язикої під’яремної худоби, в якої відібрали мову, бо те, чим послуговується українська недоінтелігенція зараз – важко назвати українською мовою, це – стогін конаючого закривавленого бидла, яке ошукали і тепер ведуть до шкуродерні. І лише гулкий кийок по хребтові, – адже справа не лише в кацапах чи жидах, – повинен видобувати з українських горлянок звуки болю і зненависті і відчаю, поки з німих горлянок не вихопиться перше слово, лайка над Едемом бидлоїдства, голос нарешті народженої свідомості... Ніякої ж станової чи іншої єдності зараз у нашій нації немає, мертв’якуваті “вожді” надміру перейняті земним і матеріальним своїм побутуванням – якийсь парад жирних мордатих трупів, які інколи кусаються і навіть б’ються між собою за шматок біля сміттєвого бака, яким для них стала Україна. Парадокс, але певну повагу нині можуть викликати хіба відверті бандити, в цих є хоч якісь поняття про честь й корпоративну поруку – своїх не кидають. Так що, “бандитизм” як національна ідея – на часі. Принаймні, це буде веселіше...

(подається з невеликими скороченнями)

Анатолій ЩЕРБАТЮК,
редактор книги “Отаман Зелений”



Духівник УГА

Володимир Демчук народився 4 березня 1891 р. в м. Тернополі в родині ремісника. Закінчивши гімназію у Перемишлі, студіював у Краківському університеті медицину. Навчання не закінчив, бо поляки всіх українців повиганяли. Повернувшись до Перемишля, закінчив греко-католицьку духовну семінарію. В цьому княжому місті 1917 року він побрався з Марією Крук.
Після висвячення о. Володимира (яке приймав разом з Йосипом Сліпим) родина переїхала до першої парохії в с. Вигнанку біля Львова. Тут їх застала українсько-польська війна. В січні 1919 р. Володимир Демчук добровольцем вступив до Галицької армії. Був зачислений капеланом у 10-ту Янівську бригаду 1-го корпусу. Брав участь у Вовчухівській, Чортківській та інших операціях УГА. У дослідженні “Українсько-Польська війна. 1918 – 1919 рр.” Микола Литвин, розповідаючи про “капеланів, які виявили мужність в часи воєнних випробувань і мали великий вплив на стрілецтво,“ згадав і о. Володимира Демчука. Є кілька згадок про нього і у праці о. Івана Лебедовича “Полеві духовники УГА”.
Після переходу УГА за Збруч о. Володимир брав участь у визволенні Києва, а потім у відступі на Вінницю, де, як і тисячі інших, захворів на тиф. “Сотками звозили санітарні поїзди та підводи хорих стріль¬ців у шпиталі в запілля, головно до Винниці та Жмеринки, – згадував він згодом. – Усі хорі надіялися знайти тут поміч, та ждало їх тут розчарування. Брак відповідного приміщення, брак ліжок, білля, опалу, а головно, конечних ліків був причиною, що, незважаючи на жертвенну працю нашого санітарного перзоналу, невблагана смерть забирала більше жертв у шпиталях, як на фронтах. Всіх огорнув якийсь панічний страх. Чимало хорих стрільців воліло залишитися при частинах, на возах, як іти у шпиталь. Думали, що при ча¬стині скорше знайдеться для них і ліків, і харчу. Знали, що запаси санітарного матеріалу по шпи¬талях уже на вичерпанні”.
І раптом серед медичного персоналу і хворих зі швидкістю блискавки поширилася радісна вістка – з Відня їде Санітарна місія з великим санітарним матеріалом, лікарями та шпи¬тальним персоналом і харчами. У хворих в очах заблищала надія на врятування. “О коби це була правда, – говорили вони, – о коби якнайскорше та щасливо приїхали”.
15 листопада 1919 р. на двірець у Вінниці прибув очікуваний потяг. Складався він із 72 вагонів, повних медикаментів та санітарного придання. Багато хворих було врятовано, серед них і Володимир Демчук.
Коли о. Володимиру стало легше, його приділили до Санітарної місії для поборювання пошестей в Україні. Як колишній студент-медик він очолив лабораторію дослідження крові, а до того ще й канцелярію. Зусилля Санітарної місії не пропали марно – смертність серед старшин і стрільців різко впала, багато знову стали до лав, але вже не української армії, а денікінської – внаслідок угоди між командуванням Галицька армія увійшла до складу Добровольчої. Власне, через це Антанта і пропустила Санітарну місію в Україну, яку тримала у стані облозі.
Спогади про свої поневіряння у складі Добровольчої армії о. Володимир опублікував у 1939 р. у “Літописі Червоної Калини” під назвою “Санітарна місія для покорення пошестей на Україні” (спогади заплановано опублікувати в 4-му томі серії “Українська воєнна мемуаристика” Історичного клубу “Холодний Яр”).
Після розпуску Санітарної місії о. Володимир повернувся додому. Оскільки він брав участь в українсько-польській війні, церковна влада направила його у глухе бойківське село Побук. Тут він створив осередок товариства “Просвіта”, а його дружина Марія – осередок Союзу українок. Організував отець і побудову нової церкви (за проектом архітектора Нагірного). Була вона з дерева, на п’ять бань (після 2-ї Світової війни церкву знищила совєтська влада).
1930 року о. Демчук отримав парохію в с. Галичанів біля м. Городок, де він активно включився у просвітницьку роботу. Виявляючи довіру, громада неодноразово обирала його головою товариства “Просвіта”, а Марію Демчук – головою Союзу українок.
30 червня 1941 р. у Львові було проголошено відновлення Української держави Українці взялися організовувати місцеве самоврядування. Жителі м. Городка звернулися до о. Демчука із проханням стати старостою. Інший кандидат був поляк, тож люди побоювались, що за його головування повторяться репресії періоду пацифікації. Володимир Демчук послухав поради митрополита Андрея Шептицького і погодився.
1943 року в Городку його старанням було відкрито пам’ятник Січовим стрільцям. Автор та будівничий – архітектор Роман Степаняк, зять о. Володимира. Перед вступом Красної армії о. Володимир отримав від митрополита Шептицького направлення на парафію до Баварії, але не скористався шансом врятуватися й залишився з паствою. Москалі довго не зволікали – за відмову перейти у православну віру військовий трибунал 16 березня 1945 р. засудив його за ст. 54-1а КК УССР на 20 років каторги та 5 років заслання. Карався він у Казахстані, пізніше у Воркуті. 31 жовтня 1955 р. згідно з указом про амністію Володимир Демчук вийшов “на волю”. Судимість було знято. Вирушив у м. Анжеро-Судженськ Кемеровської області, де перебували на засланні його дружина з дітьми. Через рік родина повернулася в Україну. Поселилися в с. Брюховичі біля Львова.
Помер Володимир Демчук 8 лютого 1971 року. Поховано його на Янівському цвинтарі м. Львова.
3 січня 1994 р. на адресу його онука надійшов лист від Львівського обласного суду за підписом заступника голови суду І. Ю. Хомюк, де було зазначено: “Постановою президії Львівського обласного суду від 29.12.1993 р. вирок військового трибуналу Львівського військового суду змінено, перекваліфіковано його дії зі ст.54-1“а” КК України на ст.54-3 КК України і обрано міру покарання – п’ять років позбавлення волі”. Виходить, що окупанти засудили отця Демчука за “зраду батьківщини” (ст. 54-1 а), а українська влада – за “зносини з контрреволюційною (?! – Ред.) метою з іноземною державою, а також за сприяння іноземній державі, що воювала з СССР (ст. 54-3)”. В основі цього велемудрого рішення української влади лежить Кримінальний кодекс 1940 року, тобто закони чужої, ворожої держави, якої вже не існує.
Отака правда життя!

Володимир ДЕМЧУК,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Львівська обл.



“Ніколи степ цей не забуде”...

15 березня в с. Ганнівці, що на Кіровоградщині) відбулася регіональна науково-практична конференція з нагоди 110-ї річниці від дня народження отамана Степової дивізії Костя Пестушка (Степового-Блакитного).
Урочистості відбулися з ініціативи Асоціації криворізьких літераторів та Криворізької паланки Січеславського козацтва запорозького. В них взяли також участь науковці Криворізького історико-краєзнавчого музею, представники Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей, козаки Інгульської паланки Українського козацтва, члени Криворізького міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Криворізького центру дитячої творчості “Горицвіт”, учителі та учні ганнівської школи, представники Ганнівської сільської ради, громадськість села, а також духовенство Кіровоградської єпархії УПЦ КП на чолі з главою Кіровоградської єпархії УПЦ КП владикою Серафимом.
Серед почесних гостей були присутні генеральний директор Криворізького державного гірничо-збагачувального комбінату окислених руд у м. Долинській ганнівчанин Микола Колісник, голова Криворізького міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Микола Коробко, отаман Криворізької паланки Січеславського козацтва запорозького Леонід Силка зі старшиною.
Владика Серафим відправив панахиду за Костем Пестушком та його побратимами, а учениця Марія Сущенко запалила біля портрета Костя Пестушка свічу пам’яті, яка символізувала відродження пам’яті про славного земляка. Прозвучала пісня “Попливли вінки” у виконанні лауреата фестивалів авторської пісні Марії Михайличенко. Після благословення заходу владикою Серафимом з вітальним словом до учасників конференції звернулися Ганнівський сільський голова Віктор Ісак та директор ганнівської школи Ольга Канівець.
З доповіддю “У боротьбі за землю і волю” на конференції виступив голова Асоціації криворізьких літераторів Володимир Стецюк. Ґрунтовний аналіз повстанського руху у 1917 – 1920-х рр. на Криворіжжі зробив завідувач відділу Криворізького історико-краєзнавчого музею, член Історичного клубу “Холодний Яр” Олександр Мельник. Про роль Костя Пестушка у Визвольному русі розповіли начальник штабу Криворізької паланки Січеславського козацтва запорозького полковник Олександр Іванов та викладач історії володимирівської школи ганнівчанка Неля Дудник. Цікаві пропозиції щодо увічнення пам’яті про Костя Пестушка, виховання молоді на прикладі борців за незалежну Україну та поширення правдивої інформації про Визвольні змагання, зокрема книг відомого дослідника повстанського руху Романа Коваля, зробили булавний Інгульської паланки Андрій Пустовіт і хорунжий Георгій Портянко.
Учасники конференції одностайно схвалили резолюцію. В ній пропонується голові Ганнівської сільської ради Вікторові Ісаку перейменувати вулицю Леніна на вулицю Костя Пестушка та встановити в Ганнівці пам’ятний знак з написом – “Славному землякові, герою визвольної боротьби проти більшовизму, Головному отаману Холодного Яру Костю Пестушку (Степовому-Блакитному) 1898 – 1921”; а Криворізькій міській раді встановити пам’ятну дошку на будівлі колишнього окружного військкомату (вул. Глинки), де 12 травня 1920 р. почалося повстання під проводом Костя Пестушка. Учасники конференції також мають намір звернутися до Президента України Віктора Ющенка із клопотанням присвоїти Костеві Пестушку звання Героя України.
Вирішено організувати пошукову роботу з метою встановити місце поховання Костя Пестушка на ганнівському цвинтарі, з’ясування долі його близьких і рідних; встановлення імен ганнівчан, соратників Костя Пестушка. Дослідникам невідомих сторінок життя та діяльності Костя Пестушка та інших діячів повстанського руху Січеславське козацтво запорозьке планує заснувати щорічну премію для молоді та юнацтва трьох ступенів – у розмірі 500, 300 та 200 грн.
З метою поширення правдивої інформації про Визвольні змагання вирішено звернутися до районної влади, фермерів і підприємців із клопотанням про надання фінансової підтримки для видання збірки матеріалів цієї конференції та книги історика Олександра Мельника “Отамани степового краю”, а також придбання для місцевих бібліотек книг дослідника повстанського руху Романа Коваля. Заплановано провести з учнями ганнівської школи класні години, присвячені 110-й річниці з дня народження видатного діяча повстанського руху.
По завершенні конференції в дарунок ганнівській школі організатори передали портрет Костя Пестушка, книги Олександра Мельника “Голод. Хроніка, документи та матеріали голоду 1921 – 1923, 1932 – 1933 рр. на Криворіжжі”, “Більшовизм проти православ’я” та перший том “Історичної енциклопедії Криворіжжя”, а також книгу Олександра Іванова “Велика перерва”, в якій йдеться про події 1920 – 1940-х років на Долинщині Кіровоградської області. Шкільну бібліотеку також поповнять і патріотичні видання, передані Валентиною Кривдою, представницею Центру національного відродження ім. Степана Бандери.
Урочистості завершились концертом за участю Марії Михайличенко, вокального колективу “Тополя” Володимирівського сільського будинку культури (художній керівник Л. Яненко) та вчительського вокального колективу ганнівської школи під керівництвом Валерії Пилипенко.
Напередодні конференції дехто з ганнівчан обурювався: “Що це ви надумали вшановувати цього бандита?” На жаль, московська брехня ще не вивітрилася з голів одурманених земляків. Та сподіваємось, що науково-практична конференція і урочистості за участю ієрархів Української православної церкви Київського патріархату посіяли зерна історичної правди, які обов’язково проростуть у душах молоді та їхніх батьків.

(подається зі скороченнями)

Володимир СТЕЦЮК,
голова Асоціації криворізьких літераторів.



“Спомини запорожця”

Із захопленням прочитав книгу “Спомини запорожця” Никифора Авраменка (Київ, Темпора, 2007). Автор – нащадок відомого старшинського роду запорозьких козаків, про що засвідчує академічна “Історія міст і сіл УССР. Кіровоградська область” (С. 21). Авраменки мали стародавній родовий герб – роздвоєний зверху хрест (“курч”) – і земельні маєтності колишніх зимівників понад Дніпром – при впадінні в нього річки Омельник, у Верхньодніпровську та Кічкасі біля Хортиці.
Народився Никифор Авраменко 22 січня 1893 р. в містечку Верхньодніпровську. Дитинство проходило серед буйної придніпровської природи. Початкову освіту здобував у рідному місті. Мешкаючи у старшого брата Андрія – поштового службовця, навчався в гімназіях Маріуполя, Олександрівська (тепер Запоріжжя). Захоплюється спортом, човном долає всі пороги Дніпра, в тому числі й смертельно небезпечні.
Маючи змогу користуватися чималою бібліотекою брата, зачитується “Кобзарем”, “Енеїдою”, повістями Андріана Кащенка, творами інших українських письменників. Знайомиться з історією України-Руси Миколи Аркаса та Михайла Грушевського. Поступово усвідомлює себе українцем, а не малоросом.
Для прискорення одержання інженерно-технічної освіти наприкінці літа 1912 року Никифор йде до війська – в саперну частину в Харкові, а звідти – до Михайлівської воєнно-інженерної школи в Петербурзі. Влітку 1914 року як командир кінно-підривної роти гвардійсько-гренадерського полку Авраменко виїхав у військові табори до кордону Східної Прусії, де невдовзі взяв участь у перших боях Світової війни. За виконання бойового завдання одержав Георгіївський хрест, а, зазнавши поранення, тривалий час перебував у шпиталі.
Влітку 1916 року Авраменко на посаді командира саперної роти взяв участь у боях на Волині у знаменитому Брусиловському прориві. Здобув орден Анни ІІІ ступеню, а невдовзі ще й бойовий орден Георгія ІV ступеня. І знову – поранення, а в додачу – тяжке отруєння газом. Після лікування у київському шпиталі отримав солдатського Георгія з бантом і срібною пальмою (для офіцерів), а також сербський хрест Карагеоргія.
З падінням царату Авраменко без вагань прилучився до змагань за українську державність. Бере участь у важливіших битвах. Б’ється проти московсько-більшовицької навали під Крутами. У складі окремої Запорозької бригади генерала Натієва бере участь у боях на Слобожанщині, а згодом під проводом полковника Петра Болбочана – в поході на Крим.
У часи гетьмана Петра Скоропадського Запорозька дивізія оберігала державний кордон на Чернігівщині, відбиваючи наскоки червоних. Авраменко у той час обіймав посаду ад’ютанта полку. Невдовзі він був підвищений до звання сотника.
Після повалення гетьманату і відходу німців з України Москва активізувала наступальні дії. З боями, в яких брав участь Авраменко, військо Директорії залишило Харків, Полтаву, Лозову, Ромодан. 1919 року, опинившись у червоних та денікінських тилах, Авраменко на Канівщині проводить підпільну діяльність. Приєднується до Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка і бере участь у Першому зимовому поході. У складі Запорозької групи Андрія Гулого-Гуленка був учасником битв за Бобринець, Вознесенськ, Тульчин...
До осені 1920 року запорожці разом із союзницьким польським військом билися за звільнення Польщі й України. В бою під Клининами (на теперішній Хмельниччині) отримав тяжке поранення, закінчив свою звитяжну військову кар’єру. В польському шпиталі його було інтерновано. Подальша його доля пов’язана з Польщею. Одружившись, мав трьох дітей. Працював шляховим майстром на Підляшші. Листувався й зустрічався з ветеранами Армії УНР, дописував до українських видань, брав участь у з’їздах українських ветеранських організацій. Особливо тісні стосунки підтримував з ветеранами Запорозького корпусу – полковниками Іваном Дубовим, Петром Дяченком, В. Корнієвим, генералом Гаврилом Базильським та багатьма іншими. Помер Никифор Авраменко 21 вересня 1973 року.
Велика подяка синові Романові Никифоровичу, який виконав заповіт батька опублікувати його рукописи, щоб донести до прийдешніх поколінь вісті про героїчні подвиги в ім’я Матері-України наших Славних Предків!

Ренат ПОЛЬОВИЙ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

м. Ірпінь Київської обл.

Від редакції.
Варто додати, що 1917 року Никифор Авраменко викладав Житомирській школі прапорщиків, де навчався Данило Терпило (Зелений). Відтак сотника Авраменка можна назвати його учителем.



Про лють польську

Село Завіз, що на межі Бойківщини і Лемківщини, – перлина зеленого Бескиду, що в західних Карпатах. З усіх сторін воно обведене вінком невисоких гір з віковими деревами, кущами калини та ліщини. Біля кожної хатини – садочок. Неподалік села несла свої чисті води річка Солинка. За якихось 5 км вона впадала в Сян. У цьому райському куточку я прожив трохи більше 10 років.
Восени 1944 року, коли фронт перейшов за Сян, важка московська рука відрубала шматок цієї споконвіку української землі, кинувши його на поталу полякам. Кров холоне в жилах, коли пригадуєш, що творилося в цьому тихому куточку, які звірства коїлися по наших селах. Ось лише декілька штрихів до насильницького виселення моїх односельчан.
Був похмурий березневий ранок 1946 року. З містечка Балигорода через нижню околицю мого села гостинцем сунуло польське військо. За річкою Солинкою тулилися три оселі. В одній з них жила українська родина Дмитра Костя. На подвір’ї поляки вгледіли двадцятирічного Йосипа. Почали вимагати від нього зброю. Коли він сказав, що у нього її немає, поляк автоматною чергою обірвав молоде життя. Після того вивели з хати його батька Дмитра, якому в той день виповнилося 50 років. Привітання було своєрідним – поляки застрелили чоловіка. Але жагу крові кати ще не задовольнили. Побачивши в хаті сестру Йосипа Павлину, поляки витягли її на подвір’я. Поставили під стіну хати і вже ладувалися розстріляти та в останню мить в одного з жовнірів пробудився жаль до дівчини. Він врятував їй життя. Натомість у польські руки потрапив двоюрідний брат Йосипа і Павлини по мамі (та мій по батькові) Іван Тима. Він став третьою жертвою катів.
Такі й подібні криваві акції польські шовіністи робили часто, щоб навести жах на українське населення і змусити його “добровільно” покинути рідну землю.
У травні того ж року на наші терени наїхало багато польського війська. На постій ставали в українських селах. Почалися масові облави, грабунки, насильство, вбивства мирних людей. Одного дня поляки оточили з усіх сторін Завіз. Перед тим люди з худобою і деякими речами повтікали в ліси. Залишилися хіба що діти, старі та немічні.
Вступивши в село, поляки почали обшуки. В хаті Юрка Овелка, від народження каліки на обидві ноги, знайшли поштову листівку із тризубом. Його повели селом. Зупинившись біля церкви, почали мордувати. Пригнали дітей, щоб дивилися, яка тверда рука в польської влади. Насолодившись муками каліки, польські “лицарі” вирішили повісити його на акації, що росла біля дзвіниці. Тричі вішали Юрка і тричі гілляки обламувалися. Після невдалих спроб притягнули напівживого каліку до дзвіниці, здерли сорочку і пришпилили до грудей знайдену в нього поштову листівку із тризубом. Перед розстрілом польський офіцер запитав, яке його останнє бажання. “Дякую вам, польські панове, – відповів мученик, – що розстрілюєте мене і не мордуватимете вішанням”.
Тричі цілився нелюд у груди і тричі зброя давала осічку. Лише з четвертого разу застрелили Юрка. Того ж таки дня під час облави в лісі в руки “польським братам” потрапив житель села Іван Сорока, 30 років. Витягли його із гущавини і, познущавшись, перерізали горло.
Декілька днів тривали облави, в результаті яких більшість людей з мого та навколишніх сіл поляки виловили. Під конвоєм відправили їх до села Солини, що над річкою Сян, а звідти через кордон – до СССР.
Депортували нас в одне із сіл Тернопільщини. Проживало в ньому близько 600 родин, половина з них польських. Згодом вони переїхали на захід. До травня 1946 р. на їхнє місце прислали стільки ж українських сімей з Польщі, але житла вистачило хіба що для половини з них – багато “мазанок” у час довготривалих боїв було зруйновано. Довелось зимувати в непристосованих приміщеннях разом зі свійськими тваринами, зігріваючи одні одних...
Хіба таке можна забути і простити?!

Казимир ТИМА
м. Самбір Львівської обл.



Листи, листи, листи...

“А де те найголовніше, найістотніше?..”

Прочитала вже втретє дві книжки – “Холодний Яр” і “Коли кулі співали”. Вони зробили на мене таке враження, що досі не можу прийти до тями. Хочеться плакати... Але з другого боку хочеться кричати на весь світ: “Я горджуся, що народилась і виросла там, де народилася Україна!”
Кілька слів про себе. Я, Людмила Гашч (Холод), родом з Черкас. А батько мій з Мельників... Коли розвалився “наш нерушимий”, поїхала на заробітки до Польщі. Було мені тоді 22 роки. Вийшла заміж за поляка, народила сина, але щороку намагаюся приїхати додому, до своїх рідних – мами і сестри Лариси. Так було і минулого літа. Тоді Лариса і подарувала мені роман Юрій Горліса-Горського “Холодний Яр”, який я “проковтнула” за два дні і дві ночі. А коли поїхала в Мельники, троюрідна сестра подарувала мені книгу “Коли кулі співали”. На с. 429 у списку козаків із с. Мельників знайшла прізвища своїх рідних, зокрема псаломщика Мефодія Гордійовича Левченка, який допомагав гайдамакам. Його дочка Марія – моя бабуся. Тут же і прізвище її брата – Івана Мефодійовича Левченка, зв’язкового отамана полку гайдамаків Холодного Яру. Його арештували 1921 року... А на с. 430 побачила прізвище двоюрідного діда Харитона Максимовича Холода. Є у книзі і його фотографія. Є й у книзі прізвище повстанця Митрофана Степановича Холода, мого родича... Моя бабця ніколи не обмовилась навіть словом про ті роки. Так боялась! Все село мертво мовчало! Так були люди залякані більшовицькими псами і голодоморами!..
У Варшаві живу неподалік православної церкви і кладовища. Там є пам’ятник і багато могил українських козаків (переважно, незнаних), котрі загинули в 1919 – 1923 роках. Часто ходимо з чоловіком і сином запалити свічки за їхні душі... Не можу дочекатись літа, щоб знову поїхати на Україну. Дякую панові Роману, що написав ТАКУ книгу. Вважаю, що з неї повинні вчитись історії діти у школах – щоб від самого початку знати правду. А не так, як ми: у 1917 р. була революція, а потім – довго-довго – чорна діра – і Друга світова. А де те найголовніше, найістотніше?..

Людмила ГАШЧ (ХОЛОД)
Польща



Лист з батьківщини підполковника Олександра Доценка

У нашому селі Семереньки 1923 року проживало 514 осіб. Мій дід Марко сусідував з родиною Сергія Даценка, син якого, Олександр, 1919 року став ад’ютантом Головного отамана Армії УНР Симона Петлюри. Марко Кирилович Клименко був хрещеним батьком Олександра Даценка (пізніше змінив прізвище на Доценко).
Під час Визвольної війни Олександрові вдалося заскочити у своє село, щоб побачитися з рідними. Це побачили сільські активісти. Вже незабаром його батька Сергія викликали до Савинцівської сільради. При ній ледацюги організували загін “по боротьбі з бандитизмом”. До нього записалися справжні бандити. У Сергія Даценка вони забрали всю живність, залишили лише корову. Застосовуючи тортури, все допитувались, де зброя. Один з бандитів брав гармошку, другий – бубон, а інші били...
Олександр Даценко мав сестру Агафію, братів Гаврила і Сергія. Гаврило загинув у боях за Київ проти німців у роки Другої світової війни, а. Сергій на тій війні втратив дві ноги. Сестра Агафія мала сина – Володимира Оврамовича Дитюка. Він став Героєм соціалістичної праці.
Під час Другої світової війни мама Олександра Даценка закликала мене з товаришем і пригощала смачними сирниками, приговорюючи: “Їжте, хлопці, може і моєму Сашкові хтось дасть поїсти”. Не знала вона, що її Сашка вже немає в живих...
Коли в Савинцівській сільській раді я оприлюднив відомості про Сергія Даценка – ад’ютанта Головного отамана Армії УНР і сказав, що було б непогано встановити йому меморіальний знак, тодішній голова О. І. Надтока відповів: “Ти скоро будеш добиватися, щоб усім поліцаям встановлювати меморіальні дошки”. Отак...
Кілька разів я писав до сільської ради заяви про необхідність занесення Олександра Сергійовича Даценка до книги “Вічної слави”, але марно. Я ж пишаюся, що моє село дало Україні вояка та історика, ад’ютанта Симона Петлюри – Олександра Сергійовича Доценка! Вічна Йому пам’ять!

Віктор КЛИМЕНКО, пенсіонер
с. Семереньки Миргородського р-ну Полтавської обл.



Маленька перемога

Наш дописувач з Харкова Олександр Зубарєв продовжує вперту боротьбу за впровадження державної мови в документацію установ свого міста. На цей раз приводом для скарги стало те, що в паспортному столі Жовтневого району м. Харкова добродію Зубарєву запропонували за власний рахунок придбати картки форми “А” та форми “Б”, випущені ще в часи СССР, тобто російською мовою та згідно з тодішнім адміністративним поділом (у картках фігурує не держава Україна, а УССР).
Добродій Зубарєв не погодився з такою постановкою питання і звернувся із заявою до тодішнього прем’єра Віктора Януковича. Після майже п’ятимісячного зволікання, чиновники все ж визнали його рацію і облікові документи на членів його родини переоформили на сучасних облікових документах реєстрації місця проживання.

Олеся КОВАЛЬ
Харків – Київ



“Спомини ятрять мою душу”

Пане Романе! Бог сотворив Вас, щоб не загинула пам’ять про борців за рідну Україну. Ваша козацька кров жевріє вогнем проти проклятих большевицьких катів. Як учаснику підпільної боротьбу ОУН, кожна видана Вами книга піднімає в мені бадьорість і дух. Моїм провідником був Назар Данилюк-“Перебийніс”, окружний референт пропаганди Коломийщини (“Л-54”). Поки зможу тримати перо в руці, продовжуватиму працю – буду розшукувати данні і писати про убієнних борців наших. Зараз готую книгу про своє життя – “Спомини ятрять мою душу”. Допомагаю Василеві Гуменюку у створенні альбому про ОУН-УПА – зібрав по горах вже 500 фотографій. Альбом має вийти до мого 80-ліття (7 червня ц. р.). Дай, Боже, дожити!

Володимир БЛИЗНЮК, краєзнавець
Косовський р-н Івано-Франківської обл.



“Просто чудово...”

У серії “Українська воєнна мемуаристика” ¬вийшла книга “Так творилося українське військо”. В ній вміщено 10 спогадів вояків Визвольної війни 1917 – 1920-х років. Автори – активні учасники бойових дій, творці нашої героїчної історії. Своїми спогадами вони роблять нас свідками історичних подій.
Просто чудово, що спогади вояків введено в науковий обіг. Хочеться, щоб у серії “Українська воєнна мемуаристика” виходили нові і нові томи, щоб стали доступними спогади Петра Дяченка, Івана Лютого-Лютенка, Юрка Степового, Михайла Дорошенка та інших борців за волю України.

Владислав КАРПЕНКО
м. Київ





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!

Іван КАЧУРИК – 300 грн.
Сергій ЗУБЧЕНКО (Київ) – 300 грн.
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн.
Ілля БОСАКОВСЬКИЙ – 500 грн.
Микола ТЕЛІЖЕНКО (Черкаси) – 600 грн.
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн.





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ