Село Завіз, що на межі Бойківщини і Лемківщини, – перлина зеленого Бескиду,
що в західних Карпатах. З усіх сторін воно обведене вінком невисоких гір з віковими
деревами, кущами калини та ліщини. Біля кожної хатини – садочок. Неподалік села
несла свої чисті води річка Солинка. За якихось 5 км вона впадала в Сян. У цьому
райському куточку я прожив трохи більше 10 років.
Восени 1944 року, коли фронт перейшов за Сян, важка московська рука відрубала
шматок цієї споконвіку української землі, кинувши його на поталу полякам. Кров
холоне в жилах, коли пригадуєш, що творилося в цьому тихому куточку, які звірства
коїлися по наших селах. Ось лише декілька штрихів до насильницького виселення
моїх односельчан.
Був похмурий березневий ранок 1946 року. З містечка Балигорода через нижню околицю
мого села гостинцем сунуло польське військо. За річкою Солинкою тулилися три
оселі. В одній з них жила українська родина Дмитра Костя. На подвір’ї поляки
вгледіли двадцятирічного Йосипа. Почали вимагати від нього зброю. Коли він сказав,
що у нього її немає, поляк автоматною чергою обірвав молоде життя. Після того
вивели з хати його батька Дмитра, якому в той день виповнилося 50 років. Привітання
було своєрідним – поляки застрелили чоловіка. Але жагу крові кати ще не задовольнили.
Побачивши в хаті сестру Йосипа Павлину, поляки витягли її на подвір’я. Поставили
під стіну хати і вже ладувалися розстріляти та в останню мить в одного з жовнірів
пробудився жаль до дівчини. Він врятував їй життя. Натомість у польські руки
потрапив двоюрідний брат Йосипа і Павлини по мамі (та мій по батькові) Іван
Тима. Він став третьою жертвою катів.
Такі й подібні криваві акції польські шовіністи робили часто, щоб навести жах
на українське населення і змусити його “добровільно” покинути рідну землю.
У травні того ж року на наші терени наїхало багато польського війська. На постій
ставали в українських селах. Почалися масові облави, грабунки, насильство, вбивства
мирних людей. Одного дня поляки оточили з усіх сторін Завіз. Перед тим люди
з худобою і деякими речами повтікали в ліси. Залишилися хіба що діти, старі
та немічні.
Вступивши в село, поляки почали обшуки. В хаті Юрка Овелка, від народження каліки
на обидві ноги, знайшли поштову листівку із тризубом. Його повели селом. Зупинившись
біля церкви, почали мордувати. Пригнали дітей, щоб дивилися, яка тверда рука
в польської влади. Насолодившись муками каліки, польські “лицарі” вирішили повісити
його на акації, що росла біля дзвіниці. Тричі вішали Юрка і тричі гілляки обламувалися.
Після невдалих спроб притягнули напівживого каліку до дзвіниці, здерли сорочку
і пришпилили до грудей знайдену в нього поштову листівку із тризубом. Перед
розстрілом польський офіцер запитав, яке його останнє бажання. “Дякую вам, польські
панове, – відповів мученик, – що розстрілюєте мене і не мордуватимете вішанням”.
Тричі цілився нелюд у груди і тричі зброя давала осічку. Лише з четвертого разу
застрелили Юрка. Того ж таки дня під час облави в лісі в руки “польським братам”
потрапив житель села Іван Сорока, 30 років. Витягли його із гущавини і, познущавшись,
перерізали горло.
Декілька днів тривали облави, в результаті яких більшість людей з мого та навколишніх
сіл поляки виловили. Під конвоєм відправили їх до села Солини, що над річкою
Сян, а звідти через кордон – до СССР.
Депортували нас в одне із сіл Тернопільщини. Проживало в ньому близько 600 родин,
половина з них польських. Згодом вони переїхали на захід. До травня 1946 р.
на їхнє місце прислали стільки ж українських сімей з Польщі, але житла вистачило
хіба що для половини з них – багато “мазанок” у час довготривалих боїв було
зруйновано. Довелось зимувати в непристосованих приміщеннях разом зі свійськими
тваринами, зігріваючи одні одних...
Хіба таке можна забути і простити?!
Казимир ТИМА
м. Самбір Львівської обл. |
