“А де те найголовніше, найістотніше?..”
Прочитала вже втретє дві книжки – “Холодний Яр” і “Коли кулі співали”. Вони
зробили на мене таке враження, що досі не можу прийти до тями. Хочеться плакати...
Але з другого боку хочеться кричати на весь світ: “Я горджуся, що народилась
і виросла там, де народилася Україна!”
Кілька слів про себе. Я, Людмила Гашч (Холод), родом з Черкас. А батько мій
з Мельників... Коли розвалився “наш нерушимий”, поїхала на заробітки до Польщі.
Було мені тоді 22 роки. Вийшла заміж за поляка, народила сина, але щороку намагаюся
приїхати додому, до своїх рідних – мами і сестри Лариси. Так було і минулого
літа. Тоді Лариса і подарувала мені роман Юрій Горліса-Горського “Холодний Яр”,
який я “проковтнула” за два дні і дві ночі. А коли поїхала в Мельники, троюрідна
сестра подарувала мені книгу “Коли кулі співали”. На с. 429 у списку козаків
із с. Мельників знайшла прізвища своїх рідних, зокрема псаломщика Мефодія Гордійовича
Левченка, який допомагав гайдамакам. Його дочка Марія – моя бабуся. Тут же і
прізвище її брата – Івана Мефодійовича Левченка, зв’язкового отамана полку гайдамаків
Холодного Яру. Його арештували 1921 року... А на с. 430 побачила прізвище двоюрідного
діда Харитона Максимовича Холода. Є у книзі і його фотографія. Є й у книзі прізвище
повстанця Митрофана Степановича Холода, мого родича... Моя бабця ніколи не обмовилась
навіть словом про ті роки. Так боялась! Все село мертво мовчало! Так були люди
залякані більшовицькими псами і голодоморами!..
У Варшаві живу неподалік православної церкви і кладовища. Там є пам’ятник і
багато могил українських козаків (переважно, незнаних), котрі загинули в 1919
– 1923 роках. Часто ходимо з чоловіком і сином запалити свічки за їхні душі...
Не можу дочекатись літа, щоб знову поїхати на Україну. Дякую панові Роману,
що написав ТАКУ книгу. Вважаю, що з неї повинні вчитись історії діти у школах
– щоб від самого початку знати правду. А не так, як ми: у 1917 р. була революція,
а потім – довго-довго – чорна діра – і Друга світова. А де те найголовніше,
найістотніше?..
Людмила ГАШЧ (ХОЛОД)
Польща
Лист з батьківщини підполковника Олександра Доценка
У нашому селі Семереньки 1923 року проживало 514 осіб. Мій дід Марко сусідував
з родиною Сергія Даценка, син якого, Олександр, 1919 року став ад’ютантом Головного
отамана Армії УНР Симона Петлюри. Марко Кирилович Клименко був хрещеним батьком
Олександра Даценка (пізніше змінив прізвище на Доценко).
Під час Визвольної війни Олександрові вдалося заскочити у своє село, щоб побачитися
з рідними. Це побачили сільські активісти. Вже незабаром його батька Сергія
викликали до Савинцівської сільради. При ній ледацюги організували загін “по
боротьбі з бандитизмом”. До нього записалися справжні бандити. У Сергія Даценка
вони забрали всю живність, залишили лише корову. Застосовуючи тортури, все допитувались,
де зброя. Один з бандитів брав гармошку, другий – бубон, а інші били...
Олександр Даценко мав сестру Агафію, братів Гаврила і Сергія. Гаврило загинув
у боях за Київ проти німців у роки Другої світової війни, а. Сергій на тій війні
втратив дві ноги. Сестра Агафія мала сина – Володимира Оврамовича Дитюка. Він
став Героєм соціалістичної праці.
Під час Другої світової війни мама Олександра Даценка закликала мене з товаришем
і пригощала смачними сирниками, приговорюючи: “Їжте, хлопці, може і моєму Сашкові
хтось дасть поїсти”. Не знала вона, що її Сашка вже немає в живих...
Коли в Савинцівській сільській раді я оприлюднив відомості про Сергія Даценка
– ад’ютанта Головного отамана Армії УНР і сказав, що було б непогано встановити
йому меморіальний знак, тодішній голова О. І. Надтока відповів: “Ти скоро будеш
добиватися, щоб усім поліцаям встановлювати меморіальні дошки”. Отак...
Кілька разів я писав до сільської ради заяви про необхідність занесення Олександра
Сергійовича Даценка до книги “Вічної слави”, але марно. Я ж пишаюся, що моє
село дало Україні вояка та історика, ад’ютанта Симона Петлюри – Олександра Сергійовича
Доценка! Вічна Йому пам’ять!
Віктор КЛИМЕНКО, пенсіонер
с. Семереньки Миргородського р-ну Полтавської обл.
Маленька перемога
Наш дописувач з Харкова Олександр Зубарєв продовжує вперту боротьбу за впровадження
державної мови в документацію установ свого міста. На цей раз приводом для скарги
стало те, що в паспортному столі Жовтневого району м. Харкова добродію Зубарєву
запропонували за власний рахунок придбати картки форми “А” та форми “Б”, випущені
ще в часи СССР, тобто російською мовою та згідно з тодішнім адміністративним
поділом (у картках фігурує не держава Україна, а УССР).
Добродій Зубарєв не погодився з такою постановкою питання і звернувся із заявою
до тодішнього прем’єра Віктора Януковича. Після майже п’ятимісячного зволікання,
чиновники все ж визнали його рацію і облікові документи на членів його родини
переоформили на сучасних облікових документах реєстрації місця проживання.
Олеся КОВАЛЬ
Харків – Київ
“Спомини ятрять мою душу”
Пане Романе! Бог сотворив Вас, щоб не загинула пам’ять про борців за рідну
Україну. Ваша козацька кров жевріє вогнем проти проклятих большевицьких катів.
Як учаснику підпільної боротьбу ОУН, кожна видана Вами книга піднімає в мені
бадьорість і дух. Моїм провідником був Назар Данилюк-“Перебийніс”, окружний
референт пропаганди Коломийщини (“Л-54”). Поки зможу тримати перо в руці, продовжуватиму
працю – буду розшукувати данні і писати про убієнних борців наших. Зараз готую
книгу про своє життя – “Спомини ятрять мою душу”. Допомагаю Василеві Гуменюку
у створенні альбому про ОУН-УПА – зібрав по горах вже 500 фотографій. Альбом
має вийти до мого 80-ліття (7 червня ц. р.). Дай, Боже, дожити!
Володимир БЛИЗНЮК, краєзнавець
Косовський р-н Івано-Франківської обл.
“Просто чудово...”
У серії “Українська воєнна мемуаристика” ¬вийшла книга “Так творилося українське
військо”. В ній вміщено 10 спогадів вояків Визвольної війни 1917 – 1920-х років.
Автори – активні учасники бойових дій, творці нашої героїчної історії. Своїми
спогадами вони роблять нас свідками історичних подій.
Просто чудово, що спогади вояків введено в науковий обіг. Хочеться, щоб у серії
“Українська воєнна мемуаристика” виходили нові і нові томи, щоб стали доступними
спогади Петра Дяченка, Івана Лютого-Лютенка, Юрка Степового, Михайла Дорошенка
та інших борців за волю України.
Владислав КАРПЕНКО
м. Київ |
