Радянську історіографію назвати наукою важко, це було мистецтво творення потрібних
міфів і пропагандистських стереотипів. У цьому кривому дзеркалі спотворено й
образ отамана Зеленого. Доклали зусиль до приниження цієї постаті й історіографи
із зовсім іншого табору – петлюрівського. І зовсім ігнорувалась точка зору безпосередніх
учасників повстанського руху, очолюваного Зеленим, для яких вплив і принадність
міфотворчої особи отамана були безсумнівними. Та й об’єктивні тогочасні дані
про те, що командування Червоної армії було змушене зняти із фронту понад 20
тисяч свого регулярного війська для боротьби з повстанським рухом Зеленого,
застосовувати проти нього екзотичну на той час авіацію, свідчить про організованість
та загрозливу потужність цього непересічного явища багатотисячного “бандитизму”
із власними пропагандистськими друкованими матеріалами, розвідувальною мережею
й гарматами. Сила Зеленого, як і інших тогочасних отаманів, була в їхній органічності.
Бандитами у традиційному розумінні цього слова, не була й супротивна сторона,
незалежно в червоноармійське шмаття чи в денікінсько-білогвардійську форму вона
прибиралась. То була міжнаціональна війна, а не кримінальна розборка. І якщо
звичаєве право дозволяло українським хазяям живцем закопувати в землю циганських
конокрадів, то чому вони мали чинити інакше із зайшлими москалями, жидами чи
китайцями, що маскували свою захланність ґвалтівника й грабіжника під якимись
там інтернаціоналістсько-комуністичними гаслами. В прокламаціях Зеленого їх
кваліфікували по народному чітко і ясно – жидо-московська комуна, себто не зовсім
банда, а щось набагато гірше.
Відчуття чужого й ворожого є засадничим для творення своєї культури й особовості,
цілісної зосередженості перед лицем оточуючого й ворожого. Колись навіть села
між собою ворогували і молодь сходилась у бійках, бо відчували, невловиму на
сторонній погляд, відмінність у звичаях і традиціях сусідів, навіть в окремих
словах і назвах речей, за що вже треба бити морду, – для тренінгу власної особовості.
А тут до тебе на подвір’я вривається ціла зграя косооких жовтомордих китайців
на чолі з містечковим жидком, якого інакше як “червивозадим” не називали, і
вимагає віддати їхньому “продотряду” весь зароблений тобою хліб – культурний
шок, панове! І як наслідок – наступна політнекоректна поведінка з відрізанням
вух, геніталій й інших зайвих частин тіл непроханих гостей. Тому й вишукувала
нова влада в кожному селі собі подібних ледачих, п’яних і упосліджених, робила
з них комсомольських активістів, нацьковувала на хазяїв-“куркулів” – щоб імітували
класову боротьбу, розкладались і нищили себе і власне середовище власними руками
і своє добро, свій хліб підносили зайдам на тарілочці.
Паразитарні напасники, що занурюються в чужий національний організм, роз’їдають
його зсередини і вбивають насамперед захисну найтоншу оболонку цього людського
колективного утвору – його відмінну особовість, своє уявлення про честь і віру.
З небагатьма українцями сьогодні можна говорити про честь... Про віру сьогодні
комсомольські активісти говорять всі і скрізь, махаючи пузами й кадилами, вірять
у вічність свого смердючозайвого життя. І зовсім не заперечують проти інонаціональних
конкурентів на шматок українського жирного пирога. Всім вистачить, головне,
щоб, суки, не вбивали і не труїли. А тоді, в ті часи, хазяїн, власник своєї
землі відчував свою, так би мовити, онтологічну відмінність і зверхність над
нехазяїном, якимсь вертлявим містечковим Мошком-ремісником чи кацапом, що тиняється
від села до села, пропонуючи свій непотріб. У селі хазяї родичались і святкували
лише в оточенні собі рівних, а не якихось злиднів, що пропивають останнє тому
ж Гершкові, чий соціальний статус був не набагато вищий від тих, кого він оббирав.
Вони, тодішні хазяї, мали певний естетичний смак, що не дозволяв їм якшатись
зі своїм сільським Червоненком.
Адже великої фантазії не треба, щоб здогадатись, що кожен москаль чи жид займає
в Україні місце вбитого ними українця, і то найкращого. Залишились у результаті
такої своєрідної сепарації переберки, полова, нечисть і не-честь, заздрісна,
тупа і підла. І успіхи руху отамана Зеленого всіляко применшувались, замовчувались
і спотворювались як “бандитські” саме для того, щоб не було взірця, алгоритму
опору тлумленню дезорієнтованих, заляканих і атомізованих тубільців зверхніми
і благородними комісарами в “романтіческіх” шоломах і шкірянках. У результаті
з них, що скуштували українського м’яса майже без опору жертви, відчули себе
серед тих голодоморівських гекатомб жерцями смерті й надлюдьми, витворились
цілі родинні комсомольські клани при КҐБ УССР мисливців на українців і на все
українське. Вони й тепер терпляче йдуть слідом, як гієни, вичікують, щоб напасти,
коли жертва ослабне і впаде, виють і вимагають свій шматок, деякі зі старими
перехнябленими мордами скаржаться по телевізору, що їх усунули від влади, а
вони б ще покерували, бо є ще порох у порохівницях. Хоча саме таких під’їдачів
падалі й колабораціоністів нормальні нації вистрілюють першими, навколішки ставлять
біля громадської вбиральні, і куля в потилицю – щоб мозок чвиркнув до вигрібної
ями. А тут прем’єрські крісла і всілякі тобі приємні пільги. І хизування підґарлям
на телеекранах поруч із литвинами з хекомороженими оченятами. Нацією керують
засалені трупи, вони навіть рухаються, повертаються в усі боки як маріонетки,
пишаються власною вправністю і живоподібністю.
Але тоді, в буремний 1919-й, все лише зачиналось, упирі міняли личину, і багато
залежало від того, як оточуючі блазні сприймуть ту імперську линьку. На селі
головним залишалось питання про землю, малоземельних селян столипінська земельна
реформа перетворювала на пролетарів, які й ставали тією соціальною стратою,
серед якої могли шурувати і діяти зі своїми демагогічними, ні до чого не зобов’язуючими
гаслами російські більшовики. Збільшені ряди бідняків спочатку легко піддавались
їхній агітації. Селян приваблювала повна ліквідація поміщицького землеволодіння,
чим і пояснюється тимчасовий агітаційно-пропагандистський успіх соціалістів
на селі, що й збаламутило голову недалеким вождям просоціалістичної Директорії.
Наших сільських інтелігентів просто гіпнотизує, коли біс біснується і показує
їм всілякі коники. Прозріння не наступає навіть в якомусь запльованому французькому
“закутку” чи на розі вул. Расіна, що в Парижі.
Зелений-Терпило теж було повівся на цю революційну демагогію і деякий час сприймав
на віру галасливі гасла більшовиків, доки не побачив їхню практику. З того часу
червоний колір було ним раз і назавжди замінено на державницько-самостійницький
жовто-блакитний. Він був більш послідовним і безкомпромісним практиком розбудови
української національної держави, не те, що інші, більш освіченіші й більш зіпсуті
чужинськими впливами тогочасні діячі, котрих вистачало лише на самозакохані
виставляння в оточенні собі подібних, у межах Києва, Вінниці чи Кам’янця-Подільського.
Те, що радянська історіографія згодом помпезно назвала “трипільською трагедією”,
насправді було найяскравішим виявом саме українського козацького гумору і характеру.
Тих зайд і їхніх прислужників, що кількома сотнями так легко потрапили до рук
господарів, якось нецікаво і навіть незручно було просто вбивати, тому їм було
запропоновано певний елемент гри – стрибай із дніпрової кручі, доберешся до
протилежного берега – житимеш, не доберешся – сам винен. Добралось всього лише
шестеро, але про ту розвагу досі пам’ятають і переказують і в Трипіллі, і в
Києві.
Повстанці не були професійними патріотами, або вбивцями-аматорами, вони були
безпосередніми, стихійно зорганізованими, з найкращими представниками з-поміж
себе, селян, на чолі, бойовими групами самозахисту, і самозахист цей ширився
також і на Київ, який вони кілька разів намагались відібрати в тих, хто його
в них забрав і привласнив. Київ привласнила Російська імперія, і великої різниці,
якого кольору ця імперія, для них не було.
Російські великодержавні ідеологи, в тому числі ліберали й соціалісти, змальовують
український національний рух як щось штучне, спровоковане ззовні серед дурнуватих
хохлів з їхньою провінційною селянською культурою. Але та кров, яку пустив Зелений,
не була оперетковою. Вона була справжньою, і її було доволі. І те, що так природно
робив у Києві і його околицях отаман Зелений, є актуальним досі, бо це місто
й далі окупували й грабують чужинці вкупі з місцевими попихачами-комсомольцями,
більше того, Київ став для них інструментом, помпою, якою вони висмоктують кров
і соки з усієї України, – і переправляють викачане десь подалі. І це не обов’язково
жиди чи москалі. Гроші й деяких богомільних українських патріотів перебувають
поза Україною і працюють на кого завгодно, але не на українську культуру чи
економіку.
Біля державно-розподільного корита товчуться якісь двоного-кендюшні створіння
і весь національний продукт вилітає в якусь клоачну діру й трубу, не приносячи
нікому, окрім десятка наближених до верховної влади, хоч якоїсь відчутної і
помітної користі. От запитають колись брата Петра – Петре, а на який хрен здались
тобі оті мільярди? Нема відповіді, одна тупість захланності, без жодної підставової
ідеології, ще гірше ніж в “червивозадих” комісарів, безмірна тупість батрака,
що дорвався до хазяйської комори. Йому не треба ні культури-літератури, ні музики
з кіном, – лише калитка. Їдеш день, їдеш два. Чия земля? – Калитчина!..
Щоб позбутись тупості постколоніального рабства, нашій нації знову потрібен
жертовний прорив до хоч якогось поняття честі, може навіть кривавозабарвлений,
прорив з усталених кайданів залежності і вторинності. Адже в бидла насправді
немає честі, яка йменується вірою. Не вірять в ніщо, крім власного кендюха –
зверху донизу. І традиційна, прищеплена українцям бездарність вже смертельно
заважає вітальному й культурному самовияву нашої нації і присутності у світі,
тягне в могилу таку древню трипільсько-етрусько-галичано-галілейську породу
оріїв-аріїв бурякоголових. У тканину соціальну треба вплітати хоч якийсь ритуальний
елемент питомо власної гри й присутності у світі, витворювати власний контекст
актуальної присутності та функціонування, як це робили колись козаки чи ті ж
“бандити” Зеленого, інакше всім дурбакам настане гаплик, не допоможуть субсидії
і гранти, академії і гаранти. Потрібен стиль, а не торби накрадених у сільських
бабусь грошей.
Пані Юлія Тимошенко справедливо закликає до солідаризму, але з ким і довкола
чого об’єднуватись – в ім’я кендюха? Довкола цін на газ, смалець і бензин? Довкола
доларів? Це сурогати метамови існування, це символи, що виражають сокровенний
сенс класичного бидла, суму, так би мовити, його культурних універсалій. Але
не якісь там крадені вуглеводи... а всеначальна енергія гармонії повернення
до органічного Першопочатку повинна стати нашим стимулом до всеукраїнського
прориву. Шанувальники Кобзаря повинні ще раз уважно перечитати деякі його рядки,
там він постійно щось торочить про моря крові, сокири й ножі. Є навіть про Вашингтона,
але про долари – жодного слова.
Є єдине справжнє добро – твоєї Самості, осердя в океані хаосу. Лише у великих
очищувальних потрясіннях зміцніє і очиститься дух самості, тому творімо й шукаймо
потрясіння духу. Через жертвопринесення ворогів знаходять спільників, пізнають
і поєднують себе в ієрархії, якою і є нація. А долари, особливо їх надлишок,
ведуть лише в клоаку людожерства, і ніякими кущиками калини тут не зарадиш.
Потрібно витворювати жах і страх у паразитарних напасників і їхніх прихвоснів,
як це робив отаман Зелений. Метод надзвичайно простий, органічний і ефективний,
кожен може долучитись до відродження і очищення нації. Без одвічної боротьби
з онтологічним українським злом зрадництва і прислужництва, з візантійськими
оболонками ізоляціонізму, з неоколоніальною шароварно-матьнистою затертістю,
з шаманськими тотемами урало-алтайських химер і номадів, з нав’язливим і огидним
їхнім родичанням, без боротьби зі всіма цими постгеноцидальними тріхінами і
тріхінеллами, що далі копошаться в тілі зґвалтованого ними народу – держави
не буде. Буде і є вже якась подоба витоптаного й захарканого транзитними в’єтнамцями
бараку з двоярусними нарами і навіть дезинфекцією для аборигенів, більшість
з яких вже долучились до гурту без’язикої під’яремної худоби, в якої відібрали
мову, бо те, чим послуговується українська недоінтелігенція зараз – важко назвати
українською мовою, це – стогін конаючого закривавленого бидла, яке ошукали і
тепер ведуть до шкуродерні. І лише гулкий кийок по хребтові, – адже справа не
лише в кацапах чи жидах, – повинен видобувати з українських горлянок звуки болю
і зненависті і відчаю, поки з німих горлянок не вихопиться перше слово, лайка
над Едемом бидлоїдства, голос нарешті народженої свідомості... Ніякої ж станової
чи іншої єдності зараз у нашій нації немає, мертв’якуваті “вожді” надміру перейняті
земним і матеріальним своїм побутуванням – якийсь парад жирних мордатих трупів,
які інколи кусаються і навіть б’ються між собою за шматок біля сміттєвого бака,
яким для них стала Україна. Парадокс, але певну повагу нині можуть викликати
хіба відверті бандити, в цих є хоч якісь поняття про честь й корпоративну поруку
– своїх не кидають. Так що, “бандитизм” як національна ідея – на часі. Принаймні,
це буде веселіше...
(подається з невеликими скороченнями)
Анатолій ЩЕРБАТЮК,
редактор книги “Отаман Зелений” |
