У с. Щербанівці, що дало до повстанського війська отамана Зеленого немало козаків, наприкінці минулого року сталася трагедія – невідомий зловмисник підпалив майстерню скульптора Михайла Горлового, автора прекрасного погруддя отамана Зеленого. Майстерня згоріла вщент. На прохання редакції "НН" Михайло Горловий написав про цю болючу втрату.

Майстерню я побудував на місці старої хати мого діда – Петра Григоровича Стрільця. В ній побачила світ моя мати – Марія Стрілець, у ній народився і я. Тут 1919 року неодноразово дід Петро зустрічався зі своїм побратимом – отаманом Зеленим (Данилом Терпилом) із сусіднього Трипілля та іншими учасниками Визвольної боротьби. Будуючи майстерню, я використав сволок зі старої хати, на якому колись гойдалась колиска моєї матері, а потім і моя. Поставив у майстерню і ті двері, які відчиняло не одне покоління Стрільців, а потім Горлових.
У майстерні я зібрав багато керамічного посуду, яким колись користувались мої рідні та односельчани (глечики, горшки, горнятка, миски). На стінах розвісив прядки, гребінки, макітри, ковші, мірки для зерна і борошна, кінську збрую, рублі, ціпи, інші господарські знаряддя.
Були тут і 16 ікон кінця XIX – початку XX століть, переважно з Щербанівки, Трипілля і Красного. Цей своєрідний музей життя і побуту мого села був моїм духовним і мистецьким Храмом-Раєм, де я працював і зберігав свої твори протягом тридцяти років: 207 скульптур з кераміки, з дерева – 62, з каменю – 43, бронзи – 16. Зберігалася в майстерні й колекція творів живопису і графіки українських художників. Були там і рушники, сорочки, вишиті руками моєї мами і моїх односельців, які зібрала моя донька Леся, художник-кераміст. У пожежі загинули і її твори: з кераміки, живопису, графіки. Вогнем знищено майже всі мої оригінали і моделі скульптур, а також форми, велику бібліотеку. Посеред майстерні стояло велике, у три натури, погруддя отамана Зеленого, яке я підготував, щоб відлити із бронзи і встановити у Трипіллі.
Загинула меморіальна дошка славному козацькому полковнику Северину Наливайку та багато портретів відомих діячів української культури. Від них, як і від інструментів та іншого майна, не залишилося і сліду.
Тут, у майстерні, народжувались збірки творів, присвячених трипільській, мезенській культурам, кам\'яній могилі Скіфії, козаччині, а також сучасній культурі. Я працював винятково над історичною тематикою. Все це пішло з димом, в тому числі й портрети Бориса Грінченка, Тараса Шевченка, Григорія Косинки, отамана Зеленого, Пилипа Орлика, Артема Веделя, Максима Березовського, Вікентія Хвойки та інших. Згоріли рукописи моїх творів, щоденники, фотокартки XIX – XX століття, інші матеріали.
Яничари-покидьки перетворили на згарище Храм мистецтва, який належав не тільки мені, але й українській культурі.

Михайло ГОРЛОВИЙ, член Національної спілки художників України, член Національної спілки письменників України

1 лютого 1815 р. народився композитор Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики Гімну "Ще не вмерла Україна".
1 лютого 1897 р. народився Антін КУЩИНСЬКИЙ, командант Гуцульського коша Карпатської Січі (1939), редактор журналу "Українське козацтво".
2 лютого 1986 р. загинула Олена АНТОНІВ, учасниця руху Опору в 1960 – 1980 рр.
2 лютого 1897 р. народився Євген МАЛАНЮК, сотник Армії УНР, поет.
3 лютого 1929 р. було створено ОУН.
3 лютого 1953 р. народився кобзар Микола БУДНИК.
4 лютого 1972 р. помер полковник Армії УНР Микола ЧЕБОТАРІВ.
5 лютого 1940 р. померла Софія РУСОВА, член Центральної Ради.
5 лютого 1985 р. помер кубанський бандурист Іван ГАВРИШ.
5 лютого 2000 р. не стало поета Анатолія ЛУПИНОСА.
7 лютого 1933 р. помер актор і режисер Микола САДОВСЬКИЙ.
7 лютого 1971 р. помер Борис МОНКЕВИЧ, старшина 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, історик.
8 лютого 1872 р. народився Федір КОЛОДІЙ, отаман (генерал) Армії УНР.
8 лютого 1894 р. народився Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
8 лютого 1960 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Кость СМОВСЬКИЙ.
9 лютого 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано Гетьманом України.
9 лютого 1884 р. народився Матвій ГРИГОРЬЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
9 лютого 1918 р. підписано Берестейську мирову угоду, згідно з якою Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія визнали Україну самостійною державою.
9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук\'янівській в\'язниці м. Києва загинули отамани Ларіон ЗАВГОРОДНІЙ, Юрій ДРОБОТКОВСЬКИЙ, Мефодій ГОЛИК-ЗАЛІЗНЯК, Денис ГУПАЛО, Сергій ЗАХАРОВ, Кость ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ, Іван ГАЙОВИЙ-ГРИСЮК, січові стрільці Микола ОПОКА і Михайло ТУРОК та інші діячі Визвольного руху (всього 38 осіб).
10 лютого 1898 р. народився Кость ПЕСТУШКО (СТЕПОВИЙ-БЛАКИТНИЙ), отаман Степової дивізії (1920).
11 лютого 1670 р. народився Самійло ВЕЛИЧКО, український козацький літописець.
11 лютого 1900 р. народився Олексій СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
11 лютого 1969 р. помер генерал-полковник Армії УНР Андрій ВОВК; редактор журналу "Табор", голова Українського воєнно-історичного товариства.
11 лютого 2003 р. трагічно загинув народний депутат України Анатолій ЄРМАК.
12 лютого 1882 р. народився Євген МЕШКІВСЬКИЙ, начальник штабу УГА, начальник штабу Дієвої Армії УНР.
12 лютого 1924 р. поляки закатували Ольгу БЕСАРАБ, члена УВО.
12 лютого 1945 р. загинув полковник Дмитро КЛЯЧКІВСЬКИЙ (Клим САВУР), командир УПА-Північ.
13 лютого 1849 р. народився Федір ЩЕРБИНА, історик і статистик Кубані.
14 лютого 1897 р. помер Пантелеймон КУЛІШ.
15 лютого 1898 р. народився Олександр ЄВТУХІВ, начальник штабу 1-го полку Вільного козацтва Києва, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
15 лютого 1930 р. загинув Степан БЛАЖЕВСЬКИЙ, черкаський отаман.
15 лютого 1968 р. помер поет Євген МАЛАНЮК.
15 лютого 1979 р. помер генерал-полковник Армії УНР Павло ШАНДРУК; командир бронепотягів "Полуботок" і "Запорожець", комбриг 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, головнокомандувач УНА (1945).
15 лютого 1992 р. помер Валентин СІМ\'ЯНЦЕВ, козак кінної сотні Богданівського пішого полку та полку Чорних запорожців, скульптор, автор спогадів.
16 лютого 1813 р. народився Семен ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, композитор, автор опери "Запорожець за Дунаєм".
16 лютого 1918 р. проголошено самостійність Кубанської Народної Республіки.
17 лютого 1664 р. загинув Іван БОГУН, полковник вінницький, наказний гетьман (червень 1651).
18 лютого 1856 р. народилася Софія РУСОВА, громадський діяч, педагог.
19 лютого 1891 р. народився Архип КМЕТА, командир 4-го полку Січових стрільців (1919).
19 лютого 1900 р. Микола МІХНОВСЬКИЙ проголосив свій твір "Самостійна Україна".
19 лютого 1929 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Віталій ГУДИМА.
19 лютого 1969 р. помер генерал-поручник Армії УНР Микола КАПУСТЯНСЬКИЙ.
19 лютого 1992 р. Верховна Рада України затвердила Тризуб як малий герб нашої держави.
20 лютого 1054 р. помер Ярослав МУДРИЙ.
20 лютого 1651 р. загинув полковник Данило НЕЧАЙ.
20 лютого 1887 р. народився Олександр УДОВИЧЕНКО, генерал-полковник Армії УНР.
21 лютого 1893 р. народився Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії (1918).
21 лютого 1931 р. народився славетний кобзар Віктор ЛІСОВОЛ.
22 лютого 1952 р. загинув Михайло ДЯЧЕНКО (Марко БОЄСЛАВ), повстанський поет, редактор підпільного журналу "Чорний ліс".
23 лютого 1943 р. німці розстріляли Павла ГАРЯЧОГО, сотника Армії УНР.
24 лютого 1574 р. в Україні вийшла перша друкована книжка "Апостол".
24 лютого 1865 р. народився Іван ЛИПА, засновник Братства тарасівців, письменник.
24 лютого 1873 р. народився Іван РОТАР, голова катеринодарської "Просвіти".
24 лютого 1919 р. народився публіцист майор УПА Петро ФЕДУН-ПОЛТАВА.
25 лютого 1738 р. загинув у бою з татарами літописець Григорій ГРАБ\'ЯНКА.
25 лютого 1871 р. народилася Леся УКРАЇНКА (Лариса КОСАЧ).
25 лютого 1887 р. народився Василь ШКЛЯР, член Центральної Ради, старшина Армії УНР.
25 лютого 1946 р. загинув у бою полковник УПА ГРЕГІТ-РІЗУН (Василь АНДРУСЯК).
27 лютого 1942 р. ймовірно загинули Олена та Михайло ТЕЛІГИ.
28 лютого 1889 р. народився Павло ШАНДРУК, головнокомандувач Української національної армії (1945).
Наприкінці лютого 1922 р. в ув\'язненні помер Федір АРТЕМЕНКО (отаман ОРЛИК).

Вітання з Бережанщини

Дорогий український побратиме-однодумче! Моє пошанування Вам і низький уклін від галичанина-українця Олекси з північної Бережанщини! Щиро дякую Вам за невтомну працю для повернення українського духу, національної гідності. Читаю часопис "Незборима нація" і пропагую серед своїх близьких. Тепер і вони одержують "Незбориму націю".

Олекса МАСНИЙ
Тернопільська обл.

Тарасові Силенку – 35 років!

Вітаємо нашого славного кобзаря Тараса Силенка із 35-літтям.
Радіємо, друже, Вашим творчим успіхам і бажаємо нових досягнень на українській ниві. Нехай козацькі пісні у Вашому виконанні запалюють українські серця до боротьби і праці на благо нашого народу.

Редакція газети "Незборима нація", Історичний клуб "Холодний Яр"

Цитата дня
Вивчаймо історію власного народу й читаймо національну літературу і знайдемо красу та привабливість душі свого народу.
Василь ПРОХОДА

Ярослав ЧОРНОГУЗ, кобзар

Борис Списаренко
(5.04.1935, с. Голосієве, тепер у межах м. Києва – 12.01.2008, м. Київ)

Борис Списаренко народився у родині лісничого в Голосієві. Завдяки батькові пізнав красу української природи, яку й описав у своїх творах – і для дітей, і для дорослих.
Першою його книгою була поема-казка "Біла Вінча" (1973). Вийшла вона космічним як на тепер тиражем – 120 000 примірників, який і розійшовся з космічною швидкістю – за місяць. Потім були "Паросток" (1975), "Веслярик", "Хатка бджілки золотої" (1981), "Пісня нових Кайдаків" (1990), "Голуба підкова" (1999), "Крило з надривом" (2001), "Цвіт кам\'яниці" (2002), "Сонети моїй Княгині Світлані" (2004), "Я є джура" (2005)…
Немало зробив Борис Списаренко для розвитку української духовності, працюючи редактором відділу літератури та мистецтва журналу "Ранок", завідувачем відділу Українського фонду культури, викладачем Стрітівської кобзарської школи, завідувачем відділу культури Всеукраїнського товариства "Просвіта", господарем "Кобзарської світлиці", яка стала українським інтелектуальним центром Києва.
Борис Списаренко не раз виступав на вечорах Історичного клубу "Холодний Яр", публікувався в газеті "Незборима нація", пісня на його слова є у щойно випущеному збірнику "50 пісень Віктора Лісовола". Бував пан Борис з нами і у краєзнавчих експедиціях по Київщині.
Розцінюємо смерть Бориса Списаренка як велику втрату для української культури. Глибоко сумуємо. Вічна Йому пам\'ять!

Історичний клуб "Холодний Яр", редакція газети "Незборима нація"

У січневому номері "НН" було надруковано статтю Романа Коваля "До українських могил у Чехії". Автор, серед іншого, зазначав, що працівник подєбрадського кладовища повідомив, що "організація "Українська ініціатива в Чехії" офіційно відмовилась від деяких могил у Подєбрадах. Мовляв, розорюйте, нам що? Ми не протестуватимемо".
Редакція "НН" отримала з Чехії коментар на це твердження. Один з керівників Української ініціативи у Чеській Республіці Богдан Райчинець зокрема написав: "Українська ініціатива в ЧР не відмовилась від "деяких могил". "Відмовитись" означає в цьому випадку відмовитись від обов\'язку всього українства. УІЧР не можна вважати єдиним спадкоємцем усіх українських могил на території Чехії. УІЧР вважає утримування могил у ЧР своїм моральним обов\'язком, але його можна реалізувати тільки за фінансової підтримки доброчинців. Ці кошти треба роздобути.
Абсолютно не погоджуюсь із твердженням працівника кладовища! "Розорюйте, нам що? Ми не протестуватимемо". Було б абсурдом, з одного боку, так говорити, з другого боку, – роздобувати кошти, платити й переживати за справу. Тут щось мені незрозуміло, навіть образливо...
У час переговорів із представниками Подєбрад 2004 року урядовці міста повідомили, що від конкретної співпраці (оплати за могили) відмовилось тоді Посольство України в ЧР... відмовилась таким чином Україна.
З боку УІЧР була моральна потреба зберегти в Подєбрадах бодай ті могили, які можна було зберегти, і було заплачено 35 тис. корон чеських (2 тис. доларів) за 7 могил за оренду місць на 5 років. На останні 11 могил не вистачило коштів. У випадку згаданих 11 могил можна говорити про їхній надзвичайно поганий технічний стан, деякі таблички із написами уже не прочитати, у деяких випадках навіть не можна розрізнити прізвищ у книзі похованих.
УІЧР хоче врятувати всі подєбрадські, так само й інші українські могили в Чехії. У випадку Подєбрад ціна за одне місце (могилу) приблизно тисячу корон чеських у рік. Це 18 тисяч корон чеських (1 тис. доларів) на рік тільки за оренду в Подєбрадах. Треба розраховувати, що вартість оренди зростатиме.
19 грудня 2007 р. містом Подєбради було стверджено, що 11 могил, за які не було заплачено, не ліквідуватимуться до березня 2008 року. Цебто є час подумати. Якщо коштів бракуватиме, доведеться вибрати восьму могилу і виготовити таблицю з усіма прізвищами, які наведені на 11 могилах, утримувати таким чином вісім могил...
Наприкінці листа дозвольте подякувати Вам за увагу, яку присвячуєте справі українських могил за кордоном, і попросити Вас звернутись до урядових чи інших установ України з проханням допомогти врятувати українські могили в Чехії.
Створено малу робочу групу добровольців у справі українських могил... з якими Ви зустрічались і обговорювали справу. На мою думку, аби була справа на рівні і привернула увагу державних установ (наприклад, Міністерство культури України), треба організувати допомогу офіційним шляхом через Посольство України в ЧР. Ми поки що намагатимемось працювати далі. Подєбради - це перший крок..."
Наприкінці грудня минулого року Історичний клуб "Холодний Яр" звернувся до Президента України з листом, в якому порушується проблема стану українських могил у Чехії – могил державних та військових діячів, письменників і науковців. Там, зокрема, є такі слова: "Пане Президенте! Запитайте посла в Чехії, чи знає він в якому стані перебувають могили Українського військового цвинтаря в Пардубіце, поховання українських вояків у Штернберку, Терезині, Яблонному в Под\'єштєді та Хлумі, українських могил у Подєбрадах, Мєльніку, Празі. Цікаво, що скаже він Вам?..
Опіка над могилами діячів культури і захисників української держави лягла на плечі винятково громадськості. Українські громадські організації у Чехії про свій моральний обов\'язок знають, але їм під силу доглядати лише за кількома похованнями...
Просимо дати такі доручення українському посольству в Чехії та в інших країнах, де проживали і проживають українці:
1. Укласти реєстр українських могил у Чехії із зазначенням їхньої долі (ліквідована, не викуплена, викуплена і до якого часу).
2. Публічно звітувати про їхній стан перед Вами та українською громадськістю у Чехії та в Україні.
3. Вийти з ініціативою до громадськості під назвою "Врятуй одну українську могилу" та всебічно підтримувати її.
4. Давати публічні щорічні звіти, що зроблено для впорядкування і врятування поховань діячів УНР і ЗУНР".
Відповіді на нашого листа із президентської канцелярії поки немає.

Редакція "НН"

На Покрову, 14 жовтня 2007 р., на воєнно-історичному інтернет-форумі "Мілітарна Україна" історик Ярослав Тинченко спробував кинути пляму на гідну людину – учасника Визвольної боротьби, чорношличника Лавра Кемпе. Не наводячи жодних аргументів, він безапеляційно заявив: "Л. Кемпе – самозванець, який ніколи не служив в Армії УНР, відповідно – не був козаком кінного полку Чорних запорожців". І самовпевнено додав: "Я маю списки особового складу КпЧЗ (Кінного полку Чорних запорожців. – Ред.) станом на червень 1920 р., на 1921 р., а також – список лицарів Залізного хреста. Жодного натяку про Л. Кемпе там немає... Його спогади – суцільний міф".
Я відповів через Інтернет: "Але ж Кемпе міг бути козаком полку Чорних запорожців станом на травень 1920 року, чи станом на якийсь інший місяць. А потім вибув з якоїсь причини, наприклад, перевівся до іншої частини Армії УНР, чи продовжив навчання (він же 1901 року народження!). Нехай би добродій Тинченко повідомить, на якій підставі він стверджує, що спогади Лавра Кемпе про Петра Дяченка – "суцільний міф".
Йшлося про спогад Лавра Кемпе, надрукований у збірнику під назвою "У 50-ліття Зимового походу Армії УНР" (1973) накладом Орденської ради ордена Залізного хреста Армії УНР під редакцією генерала Михайла Крата і хорунжого Федора Грінченка, тобто в солідному джерелі. Упорядники книги напевно знали більше від Тинченка (і від мене теж) і про Кемпе, і про інших вояків Армії УНР, учасників 1-го Зимового походу. І навряд чи би опублікували вигадки самозванця.
Зверніть увагу, що і в некролозі на смерть Лавра Кемпе, вміщеному у журналі "Вісті комбатанта", написано цілком ясно: "Наймолодший воїн Армії УНР... один з організаторів повстанських частин в Таращанщині, учасник Першого зимового походу у рядах кінного полку Чорних Запоріжців" (Джерело: В. Й. П. Лавро Кемпе. Вісті комбатанта (Торонто – Нью-Йорк). – 1981. – Ч. 1. – С. 93)".
Окрім того, Ярослав Тинченко звинуватив Лавра Кемпе у тому, що він носив не свій Залізний хрест (нагорода за участь у Першому зимовому поході). "Саме цим хрестом, – писав Тинченко, – Кемпе "доводив" в еміграції свою причетність до АУНР".
Я відповів: "Можливо цей орден і належав іншій людині. Як він потрапив до Кемпе, ми не знаємо (і Тинченко теж). Варіанти могли бути різні. Навіть якщо припустити, що Кемпе заволодів ним у нечесний спосіб, то це не заперечує його боротьби в лавах Армії УНР.
Тинченко – чоловік досвідчений, а напускає туману як політик на виборах. Послухає його необізнана людина і повірить, що Лавро Кемпе в Армії УНР не служив, а його чудовий спогад про Петра Дяченка – вигадка. Але людина уважна скаже: "Так Тинченко ж не навів жодного аргументу, який би підтвердив, що Кемпе не служив в Армії УНР!" Отакі "майстри слова"!
Повний псевдоаргументації і наступний пасаж Тинченка: "Таких самозванців (частина з яких були заслані МҐБ-КҐБ) серед еміграції було десятки, а може – сотні. В тому числі, а може – у першу чергу – серед військової еміграції. І "спогади" – спеціально для емігрантських видань – їм "писали" в Києві – на Володимирській... (тобто в НКВД. – Ред.)".
Яке цей пасаж має відношення до Лавра Кемпе?! Жодного!
Невже Я. Тинченко не розуміє, що його асоціації та паралелі не є доказом у "справі", яку він чомусь "шиє" на захисника Вітчизни... Це схоже на наклеп (умисний чи ні, не знаю, але все може бути). Було б добре, якби пан Тинченко сам його і спростував...
Хотів би, щоб Ярослав Тинченко не сприйняв мій коментар хворобливо, бо йдеться про з\'ясування історичної істини..."
Реакція Тинченка була бурхливою. Ось що дослівно він відповів: "Чесно кажучи, спочатку я думав дати розгорнуту та мотивовану відповідь, викласти навіть списки особового складу кінного полку Чорних запорожців... Але потім згадав, що ще на початку 1990-х років зарікся сперечатися з дурнями та колишніми комсомольськими секретарями".
Довелося ще раз писати воєнно-історичний форум "Мілітарна Україна", зокрема таке: "Юпітере, ти сердишся, значить не маєш рації". Така думка спала, коли прочитав емоційну (скажемо так) "відповідь" добродія Тинченка на мого листа на захист учасника Визвольної боротьби Лавра Кемпе.
Звичайно, Ярослава можна зрозуміти. Він чужа національній Україні людина (ніжна дружба з О. Бузиною чого вартує!), та все ж багато років, як науковець, робить конкретну працю. Звісно, суворий критик може присікатися до його суржика (у книгах та статтях), численних орфографічних та інших помилок, стилістичної неохайності текстів. Але можна і подякувати – все ж ця людина, попри недоліки, чимало зробила для розвитку української історичної науки. Та й помилки є у всіх, хто щось робить, зрозуміло, й у мене. Але я завжди з радістю ставлюся до доброзичливої критики, до з\'ясування тих чи інших помилок або неточностей. А Тинченко чогось поставив себе в ранг "недоторканих", яких не можна критикувати, бо вони, бачте, ображаються. А перечулена самовпевненість, безапеляційність і бездоказовість деяких його суджень, наклепи на учасників Визвольної боротьби (зокрема, на Лавра Кемпе), хамовито-більшовицький тон "дискусії" симпатії викликати не можуть.
На жодне моє питання щодо Лавра Кемпе він не відповів, а замість аргументованої дискусії запропонував нові наклепи, тепер вже на мене – по типу відомої позиції безсильних – "сам дурак"!
Інформую добродія Тинченка і про те, що секретарем комсомольської організації я ніколи не був. Ярослав просто збрехнув (в Інтернеті все дозволено!), бо не було що сказати по суті дискусії, яку він сам і викликав лайливим тоном (а головне – бездоказовістю!) щодо Лавра Кемпе. Варто було б київському історику поважніше ставитися до історичної правди і не опускатися до перебріхувань, адже таким чином до себе довіру викликати навряд чи можна...
Колись, років 10 тому, у телефонній розмові зі мною Тинченко повідомив, що Валентин Мороз публічно назвав його "білогвардійською мраззю". Коментар Ярослава був винятково самокритичний. Хіхікнувши, він задоволено сказав: "А Мороз не помилився". Я не знав, що й казати... Тепер же можу погодитися з Ярославом: "Валентин Мороз справді не помилився!"
Чим же закінчилася емоційна дискусія?
Дописувач сайту "Мілітарна Україна" RAO 25 жовтня вивісив в Інтернеті документ – наказ №33 командира полку Чорних запорожців Петра Дяченка від 20 червня 1920 року. В ньому, зокрема є такі слова: "Козаків першої сотні Кавку Івана та Кемпу Лавра, не занесених в налічний склад полку, занести в реєстри полку, сотні, на всі види грошового та харчового задоволення і рахувати їх поступившими на службу до полку, першого – з 15, а другого – з 11 лютого цього року".
Цей документ підтверджує, що Лавро Кемпе був козаком полку Чорних запорожців, відтак і дезавуює наклепи Тинченка. Завдяки RAO вдалося відстояти честь учасника Визвольної війни, юнака Лавра Кемпе. Звичайно, Тинченко не понесе юридичної відповідальності за наклеп на борця за волю України. Зате він публічно висвітлив своє лице і виявив свої наміри. І це добре.
Мені здається, що "сучасний білогвардієць" Ярослав Тинченко, а може, і його вірний друг-товариш Олесь Бузина та їхні покровителі планували почати кампанію дискредитації учасників Визвольної боротьби, але їм дали по зубах. Може, отямляться?
Тинченко змушений був публічно визнати свою помилку, хоча слово "помилка" краще було б у цьому випадку взяти в лапки, бо це більше схоже на свідомий наклеп. Ось як відгукнувся Ярослав Тинченко на оприлюднення наказу про зарахування Лавра Кемпе до полку Чорних запорожців: "Чесно – не бачив. В такому разі приношу ВСІМ свої вибачення: дійсно служив. Але: 1. У списку лицарів Залізного хреста його не має, і, як видно з цього повідомлення, – не може бути. Оскільки Лицарем міг бути той козак, який брав участь у Зимовому поході від початку до кінця".
Який же спритний чоловік Тинченко: наклепи зводив багатослівно, темпераментно і персонально, а, коли його змусили неспростовними аргументами визнати свою "помилку", він був суперлаконічним, персонально ні перед ким не вибачившись.
Звертаюся до земляків та всіх небайдужих вшанувати юного романтика, вояка Армії УНР Лавра Кемпе, учасника Першого зимового походу!

Роман КОВАЛЬ

Жив у с. Піщаний Брід, що на Херсонщині, хлібороб Яків Чорногузько. Був він чоловік небідний, адже мав землю і двох синів – старшого Харитона та молодшого Івана. Згодом у сім’ю Бог послав і донечку.
Жили над балкою, у невеликій хатині. Сарай був у формі розкритої книжки.
Обідаючи чи вечеряючи, часто вели політичні розмови. Інколи спалахували суперечки, а то й сварки, навіть бійки, бо хлопці гарячі були.
Прийшов час, Івана побрили у москалі. А тут – війна. На ній він і самоствердився, відчув свою силу. За доблесть і відвагу, виявлену у боях із “германцями”, його нагородили трьома Георгіївськими хрестами. Повернувся з війни шанованим чоловіком – георгіївським кавалером. А село якраз просипалося від московської сплячки. Бо ж 1917-й приніс волю. Перестали вже люди чухали потилиці, встали з колін, повитягали з-під стріх зброю і почали творити загони самооборони – щоб захиститися від московських грабіжників, що татарвою сунули з фронтів, як тоді казали, у Кацапщину. Назвали сільське своє військо Вільним козацтвом.
Вступив до товариства небайдужих і георгіївський кавалер Іван Чорногузько. Був він здоровенний, під два аршини, чорнявий, із вусами. Обличчя смагляве, красиве. Ясно, що дівчата задивлялися. Але він уже мав жінку. Ще до революції з’єднав свою долю зі співучою красунею Ганною із с. Карачунка. А голос вона мала ще красивіший за вроду. Старостував на весіллі Феодосій Мусійович Лисак.
Брат Харитон був зовсім інший – русявий, повнотілий, середнього зросту. За дружину взяв піщанобрідську дівчину. З нею нажив двох дітей – Миколу та Петра.
Оскільки Іван Чорногузько мав серед односельчан неабиякий авторитет, то саме його й обрали за свого отамана. Козацьке ім’я дали з огляду на його зовнішність і хижу вдачу – Чорний Ворон.
Зброю любив Іван страшенно. Вдома мав цілий арсенал. Їздив весь час у Чорний ліс – чи постріляти, чи якусь справу полагодити. Коли був у селі, то на березі річки, неподалік хати, весь час вартували козаки – чоловік 6 – 8.
Характер Чорний Ворон мав неспокійний і непокірний. Був хоробрий до нестями – не боявся навіть Махна. А той часто заскакував до Піщаного Броду, бо його Галина була піщанобрідська.
Коли з походів Чорний Ворон повертався у своє село, одразу по кутках розносилося тривожно: “Іван у селі, так що дивіться”.
Скільки поклав він червоних зі свого двадцятип’ятизарядного “Маузера” один Бог знає, може, ще й дідько. Полював за комунарами навіть на весіллях, бо знав, що ті, охочі до дармової випивки та їжі, завжди поспішали на чужі весілля – хоч їх ніхто і не запрошував.
Батьки молодих і Чорного Ворона не надто хотіли, бо той міг перетворити свято на парастас. Та отаман мовчки витягав “Маузер”, і отримував-таки запрошення.
Позицію Іван вибирав біля музик. Як тільки ватага будьонівців чи відділ чекістів влітали у двір, де все кипіло і гуло, Іван суворо наказував музикам: “Не грати!” Для переконливості показував “Маузер”. І весела мелодія стихала. Це був сигнал, що червоних тут не хочуть. Якщо ті, попри попередження, спішувались і прямували весело до столів, Чорний Ворон та його козаки без попередження валили їх пострілами.
Полював Чорний Ворон і на похоронах. Оскільки й тут давали їсти та й чарку за упокій душі наливали, то вічно голодні москалі й сюди заявлялися непроханими гостями. Одного разу отаман аж двох більшовиків уполював на похороні. Одному куля так рознесла голову, що аж чуб настовбурчився.
Час минав, але як не старався Чорний Ворон, червоних ставало все більше і більше. Вже й серед односельчан з’явилися їхні прихильники. Одного разу сільські комунари вирішили вполювати Івана на весіллі. Для напасників той день закінчився погано: отаман двох башибузуків поклав на смерть, інші накивали п’ятами. Потім виправдовувалися в родинах. Ми, мовляв, нічого поганого не хотіли, тільки думали його провчити, а він “от-т-ак” у відповідь.
Активісти не могли змиритися: влада ніби у селі совєтська, а їх ганяють як зайців. Тож одного разу змовилися взяти Чорного Ворона вдома. Озброєний гурт підійшов до Іванової хатини. А той сипонув з ручного кулемета – ніби чекав непроханих гостей. А черги довгі, і в той бік, і в той, – голови не піднімеш. Позадкували комунари – а нехай йому, тому Ворону, грець!
Та на постріли почали збігатися й інші.
Відчувши, що небезпека стає смертельною, Іван схопив дружину за руку і – у провулок, до річки. Коли бачить – назустріч племінник Петро Роман і його товариш Роман Кузьменко. І так поспішають, аж засапалися.
Угледів у них обрізи.
– Так це ти рідного дядька вбити хочеш? Тоді тримай!
І вистрелив йому в голову.
І Кузьменка не залишив у живих – куля пробила тому груди.
Відіпхнувши ногою тіло племінника зі стежки, Іван рушив далі. Переправившись із дружиною через річку, почухрав у бік Знам’янки. Напевно, до Чорного лісу. А куди ж ще?!
А в село нагрянув більшовицький загін. Та Чорного Ворона давно слід прохолонув. Поховали червоноармійці свого товариша Кузьменка Романа з помпою – грала музика, розвівалися червоні прапори і транспаранти. Промовці кричали про нього, як про героя, що загинув у боротьбі з “бандитами”. А про Петра Романа не згадали й тихим словом. Через те, мабуть, що він таки “бандитської крові”, родич же Чорного Ворона. То чого героя ліпити з нього?
Червоні поїхали, а верховіття почало плекати плани “поквитатись” на братові Чорного Ворона. Скоса поглядали вони на Харитона, проходячи повз його хату. А той глядів їм прямо у вічі. І як чув, що на якомусь кутку загуло весілля, брав револьвер і йшов шукати долі. Одного разу на веселе подвір’я завернула підвода з червоноармійцями, а може, то й чекісти були. Харитон довго не чекав. Вийшов наперед, схопив коня за морду, зупинив нахаб. А з воза – бах! – і вистрілили. Харитон упав мертвий.
Поклали його на підводу та й повезли додому. Червоні суворо попередили, щоб рідні не сміли ховати “бандіта” на кладовищі. Тож могилу вирили на городі, в лівому куті, внизу, майже на березі Чорного Ташлика. Харитонових синів Петра і Миколу забрав дід Яків.
Минуло скількись часу, і по селу знову пробігла сірою мишею чутка: “Іван у селі, так що дивіться”.
До батьків він постукав не зразу, бо мав якість справи в селі, може, комусь “віддячити” хотів... Нарешті шибка ледь-ледь затремтіла від Іванових пальців.
– Тато, чому не повідомили, що Харитона вбили? Я б Петра і Миколу забрав...
– А хіба я знав, де тебе шукати...
Сусідам пізніше Яків признався:
– Як я міг йому віддати дітей? Остався сам, та ще й онуків віддай.
Більше Чорний Ворон у селі не появлявся. Односелець Микола Семенюк (1910 – 1941), зі слів дядька дружини, жителя Одеси, казав, що Чорний Ворон часто навідувався в Одесу. Грабував, мовляв, багатих. Узнавав у потрібних людей адреси, і грабував. Отак георгіївський кавалер, вільний козак, а тоді повстанський отаман зійшов зі стежки боротьби за Україну і став на слизьку стезю розбою. Хоча як знати! Розкошувати в той час могла тільки комуністична банда: чекісти, комсомольці, комуністичні діячі та інші покидьки.
Коли Іванова дружина Ганна повернулася до Піщаного Броду, її арештували, але згодом випустили. Чекала Ганна чоловіка, чекала, виглядала, а він як у воду канув. Навіть вістки не подав, мовляв, я живий, зажди ще трохи. Тож з розпуки вийшла заміж за Івана Давидовича Сагайдака та виїхала з ним із села, казали, десь під Одесу. Нажила з ним трьох дітей – Тетяну, Катрусю і Василя. Та й цей чоловік покинув жінку. Мусила вертати, але ж не в Піщаний Брід, де все нагадувало про особисту трагедію. Оселилася в Помічній.
У 1970-х роках вона померла. А її Іван продовжував жити у людській пам’яті. Гадали лише, де подівся. Ходила, щоправда, чутка, що ніби він загинув у Чорному лісі, але в це мало хто вірив.
Іван Шаповал, 1910 року народження, говорив про Чорного Ворона як про людину “безмежно сміливу, сильну, безстрашну, безпощадну”. Микола Семенюк підтверджував: “Так, так, що правда, то правда”.
Чорний Ворон такого страху нагнав односельчанам, що вони ніяк не могли повірити, що він міг вмерти. Якось Іван Шаповал по секрету повідав онучкові отамана Володимиру Євпаку: “Не помер він... Ото в уряді Хрущова є Воронов. То він з Чорного Ворона зробився. Тепер сидить в уряді і править нами...”
Такі химерні чутки могли переказувати тільки про легендарного чоловіка. Таким і був Чорний Ворон із Піщаного Броду. З іншого тіста він був зроблений, не з такого, як його односельці. Напевно, Бог домішав туди хмелю і тісто вийшло смагляво-запашне, вибухове. Хмільний запах його відчуваю і досі.
Цей хмільний запах п’янить і деяких нащадків отамана. Ось що, наприклад, написав його двоюрідний онук Володимир Якович Євпак: “Мені зараз 66-й рік. Я дуже жалію за Чорногузьком Іваном, що так мало вистріляв комуністів, але вдячний Богу, що в мене був такий, неабиякої сміливості, дід. Таких як Чорногузько були сотні тисяч... Даром вони голови не положили. Завдяки їм і є зараз вільна Україна”.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
Авторські польові дослідження Анатолія Вікторовича Пирога. – Записано від Івана Івановича Чорби, 1925 р. н., у с. Піщаний Брід Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл. – Грудень 1999 (І. І. Чорбі розповів цю історію Захар Васильович Марченко (1888 – 1963).
Авторські польові дослідження Анатолія Вікторовича Пирога. – Записано від Марії Феодосіївни Семенюк (у дівоцтві Лисак; 1910 – ор. 2005), у с. Піщаний Брід Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл. – Грудень 1999.
Лист Володимира Яковича Євпака, 1942 р. н., с. Піщаний Брід Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл., Роману Миколайовичу Ковалю від 3 червня 2007 р.

“Тема була неймовірна"

Мене обурила ситуація, описана у статті "Москалів треба лікувати" ("НН", ч. 11, 2007). Ситуація заслуговує на гострий протест до влади Росії та ООН! Агітувати мешканців незалежної держави до розколу – це неприпустимо. Якщо Росія справді, як вона твердить, хоче мирно жити з Україною, то мусить негайно прикликати до відповідальності своїх агітаторів. Якщо Росія це дозволяє, або підтримує, то це вороже втручання у справи сусідньої держави!
Якось ми через Інтернет дивились телепрограму з Києва. В ній велася дискусія між представниками різних українських партій та учасниками з публіки. Тема була неймовірна: "Як розв\'язати проблему, що понад 50% українців має негативну думку про Росію?". Учасники дискусії, що тривала понад дві години, намагалися вирішити, що українці мусять зробити, щоб досягти дружне співжиття з Росією!!!
Я думаю, що Росія мусить сама щось зробити, коли хоче, щоб українці її любили.

Роман ПРОХОДА, інженер, США

Про отамана Іванова

Пане Романе! На с. 167 книги "Операція "Заповіт" Ви, описуючи загибель отамана Іванова, посилаєтесь на свідчення М. Шеремета. А той трагічний епізод він записав з моїх слів. Мені ж про загибель Іванова детально розповів мій сусіда – Калина Петрович Мусієнко, ровесник мого батька – Дмитра Михайловича Брика, 1895 р. н.
Червоні тоді мали штаб у Боковій, а у Варварівку наскакували. Якось кацапські кіннотники натрапили на слід Іванова. Він тікав дворами і городами. Тут кіньми не розженешся. Тоді вони "мобілізували" Калину Петровича вести коней, а самі вже пішки переслідували Іванова. Так добігли до Котівського (Буцького) ставка. Іванов по льоду перебіг ставок і вже намагався видертися на крутий берег, але один з червоних з коліна прицілився і застрелив отамана.
Ставок той є і зараз, та тільки майже повністю заріс очеретом. За ним є і той Боківський ліс, в якому мав надію врятуватися Іванов...

Михайло БРИК, син повстанця
м. Кривий Ріг

“Чим же я буду вас годувати?”
Зі спогадів про 1932 – 1933 роки

Я пішла до школи в 6 років. Сиділа за партою з Ванею Кир\'яком. Декілька днів його не було у школі. Вчителька Фекла Стратонівна запитувала нас, чому його немає, але ми не знали. Одного дня під час уроку до класу вбігла прибиральниця і закричала: "Фекло Стратонівно! Кир\'ячиха зарізала Ваню!"
Ми всім класом побігли до хати, де жив Ваня, але побачили тільки забиті дошками навхрест двері та вікна. Сусіди сказали, що Кир\'ячиху забрала міліція. В село більше вона не повернулась. От що робив голод...
Хвилює мене й досі спогад про мою подружку Олю, дочку сусіда Самійла Бобира. Вона була у нього найменшою, шостою, дитиною. І зараз бачу: стоїть вона, ноги такі товсті-товсті, а під ногами калюжа води. Я питаю маму, чому це під Олею вода, а мама каже, що ноги в неї попухли, шкіра потріскалась і крізь неї сочиться вода. Через кілька днів мама показала у вікно: "Вже Олю твою Самійло поніс закутану в ряднинку на кладбище".
Ще згадую, як ми, діти, везли нашого собаку, Луніка, за село хоронити, бо його вночі вилами заколов Крох – наш сусід. Батька не було дома, тож Крох вийняв вікно в коморі і забрав все, що було їстівне. Мама плакала: "Чим же я буду вас годувати?", а ми, діти, плачемо за Луніком. Ми йому і хрестика на могилці поставили.

Олександрa Марківна РИБАЛКА, 10.05.1927 н. р., хут. Орлівець Береснягівської с/р Канівського району Київської області (тепер Черкаської обл.).

Що зробилося з нашим селом?

У селі живеться сумно, важко і страшно. П\'ють чоловіки, п\'ють жінки і діти. Крадуть і злословлять. Попри всі минулі біди, наше село було співучим, а зараз ніхто не співає. 42% жителів нашого села на виборах не голосували. Люди зневірені.
Чи винні селяни в наших бідах? А хто повалив свинарники, зруйнував майстерні, цехи і млини, розтягнув їх по цеглині та шиферині? Хіба не вони?
Я однієї думки з усіма тими у своїй Секретарці, хто проти перетворення землі на товар. Якщо землю зроблять товаром, то і власники паїв також стануть товаром. Це відчула і зрозуміла значна частина селян, особливо молодшого віку. Свідомі селяни – за колективні господарства. В Ізраїлі – земля державна. Видно, знають, чому не можна перетворювати її на товар.

Ганна СКРИПКА, племінниця отамана Якова Кощового
с. Секретарка Кривоозерського р-ну Миколаївської обл.

“Ось така маленька історія”

Хочу подякувати за величезну роботу, яку проводить Історичний клуб "Холодний Яр", зокрема за книгу "Коли кулі співали", яка розкриває невідомі сторінки історії нашої великої козацької нації. Для мене ця книга цінна ще й тим, що в додатку документів опубліковано список козаків загону отамана Мефодія Голика-Залізняка станом на 1922 рік. Серед прізвищ повстанців я знайшов дороге мені ім\'я Андрія Чехвана. Саме так звали мого прадіда, рідного брата моєї прабабусі Варвари Калениківни Чехван, 1909 р. н.
Моя бабуся Тамара Яківна Дубина (1936 р. н.) розповідала, що Андрій Чехван воював, як вона казала, "у банді Назара Стодолі". На той час вона жила у с. Вершаці під Чигирином. Бабуся розповіла, що після поразки Андрій виїхав у Таджикистан. Там одружився. Пустив у світ сина Георгія, який декілька разів приїжджав у Харків до рідні. Останній раз був десь у 1970-ті роки, після чого зв\'язки урвалися.
Ось така маленька історія.

Андрій ЛУБ\'ЯНИЙ, студент
м. Харків

Війна з пам’ятниками продовжується

Напередодні 63-ї річниці т. зв. визволення України від німецько-фашистських загарбників невідомі зловмисники у Смілі скинули з постаменту погруддя Богдана Хмельницького. Колись пам’ятник стояв у центрі міста. Та після спорудження гіганта промисловості – заводу радіоприладів – погруддя перенесли поближче до нового мікрорайону, який назвали іменем великого українського гетьмана.
Звичайно, час уже у Смілі поставити величний пам’ятник гетьману. Адже Сміла була колись сотенним козацьким містечком, вотчиною улюбленого Богданового сина Тимоша Хмельниченка. Отже, для гетьмана це місто чужим не було. Однак виродків не влаштовувало й скромне вшанування його імені. Погруддя вже скидали з постаменту. Декілька років тому вандали розбили й погруддя Тарасові Шевченку біля залізничної лікарні. Його відновив власним коштом головний лікар медичного закладу.
Місцеві комунальники швидко відновили погруддя Хмельницького. Та де гарантія, що в майбутньому вандалізм не повториться? Адже зловмисники жодного разу не були знайдені й покарані. А непокаране зло породжує нове зло.
За радянських часів на всі свята місцева влада носила квіти до пам’ятника катові України В. Леніну, який і досі бовваніє в центрі міста. За незалежності квіти кладуть вже до погруддя Хмельницькому. Багатотонного пролетарського вождя ніякий “зловмисник” власноруч не скине. Напевно, українські діячі слугуватимуть “хлопчиками для биття” доти, доки влада дивитиметься з кабінетів на Леніна, а бігатиме з квітами на околицю – до Хмельницького і Шевченка.

Олександр ВІВЧАРИК
м. Сміла Черкаської обл.

“Сам такий!”

Наприкінці минулого року телеканал “Інтер” транслював передачу “Свобода”. Коли в ній виступав представник БЮТ Йосип Вінський, “регіонал” Тарас Чорновіл став на його адресу обурено вигукувати: “Зрадник! Зрадник!” (за вихід того з соціалістичної партії і перехід до БЮТу). Обличчя Тараса гнівно тіпалося.
І пригадалася народна приказка: “Поганому виду немає стиду”. Ну, хто б ще докоряв зрадою? Чи давно сам Тарас, перебігши з націонал-патріотичного табору до антиукраїнської партії регіонів, ідейно зрадив пам’ять своїх батьків В’ячеслава Чорновола та Олени Антонів, чим зганьбив себе навіки?

Ренат ПОЛЬОВИЙ, інженер-винахідник
м. Ірпінь Київської обл.