Нелегко говорити про Бориса Списаренка в минулому часі, адже ще недавно, здавалося,
вітав його з 70-річним ювілеєм, який так тепло і задушевно ми відзначили у стінах
гостинного "Українського дому". Колись тут був музей "дєдушкі
Лєніна". У фойє стояв величезний пам'ятник "вождю всіх часів і народів".
Спогади про ганебну епоху майже затерлися в пам'яті, бо відтоді зовсім нові,
прекрасні враження часів української незалежності заполонили мене.
Одним з тих, хто перетворював музей Леніна на Український дім, наповнюючи його
національним змістом, був Борис Списаренко. 1993 року він очолив "Кобзарську
світлицю". Через неї проліг шлях багатьох кобзарів.
Борис Дмитрович відкрив Україні імена десятків молодих талантів. Як досвідчений
кобзарознавець, був ведучим багатьох урочистих заходів, зокрема і мого першого
творчого вечора – 10 лютого 1994 року. Завдяки його теплому доброзичливому тону
та образній мові вечір перетворився на справжнє свято.
Борис Списаренко, як міг, популяризував кобзарське мистецтво. Скільки статей
написав він про Стрітівську кобзарську школу, про студію при Національній капелі
бандуристів України! Як щиро пропагував творчість студентів консерваторії, педагогічних
інститутів і музичних училищ! А скільки у його "Світлиці" виступало
бандуристів! Тут бриніли струни Андрія Бобиря і Анатолія Грицая, лунало вагоме
слово народних артистів Василя Герасименка, Сергія Баштана, Миколи Гвоздя, їхніх
учнів і послідовників.
Тут збирали в похід козацькі душі кобзарі Віктор Лісовол, Павло Супрун, Василь
Литвин, Микола Литвин, Володимир Єсипок, Володимир Горбатюк, Володимир Кушпет,
Микола Мошик, Анатолій Лихошвай, Тарас Компаніченко, Роман Гриньків, Тарас Лазуркевич,
Олег Сазанський, переливалися золотом голоси бандуристок Галини Менкуш, Людмили
Посікіри, Галини Топоровської, Тетяни Лободи, Раїси Лісничої та Наталії Кузіної,
тріо "Вербени", митців діаспори – Віктора Мішалова, Лариси Ковальчук,
Олеся Берегового, Миколи Дейчаківського та багатьох інших. З усіма Борис Дмитрович
знаходив спільну мову.
Глибоко вдячні Борису Списаренку за допомогу бандуристи Руслан Шевченко, Роман
та Віталій Морози, Тарас Силенко, Іван Ткаленко, Володимир Голубничий, Лариса
Дедюх, Юрій Стратієнко, Сергій Захарець, Федір Дяденко, Іван Губ'як... Мабуть,
важче назвати тих, хто не виступав у "Кобзарській світлиці". І все
– завдяки теплій українській атмосфері, яку створював Борис Списаренко.
Мені доводилося виступати з ним у школах. Борис Дмитрович читав свої поезії,
приперчені влучним сатиричним словом, задавав патріотичний тон зустрічі, який
я намагався підтримати своїм музикуванням.
Скільки його пам'ятаю, він ніколи не відмовляв у допомозі – чи вести вечір,
чи сказати слово, чи щось написати до газети чи журналу, знайомив із впливовими
людьми, які могли допомогти організувати творчий вечір. Як старший товариш завжди
давав цінні життєві поради, допомагав заробити копійку. Пригадую, одного разу
мені навіть довелося виступати за його сприяння і в нічному клубі. Таким чином,
Борис Дмитрович намагався розширювати коло прихильників української національної
культури.
В "Українському домі" і "Світлиці" неодноразово проходили
з'їзди кобзарів. Борис Дмитрович завжди був серед організаторів цих вагомих
дійств, обирався до Ради Національної спілки кобзарів України, у 1990 – 1994
рр. був і першим заступником голови Спілки – Василя Литвина.
В особистому житті був аскетом. Коли йому було шістдесят п'ять, сказав: "За
останні півтора десятка років, що минули, встиг зробити більше, ніж за попередні
п'ятдесят".
До його поезії, як до джерела, припадали друзі-музиканти. Та й сам Борис Дмитрович
творив не лише вірші, а й гарні мелодії. Деякі з них виконуються Національною
заслуженою капелою бандуристів України, зокрема, пісня "Як рушали козаченьки"
– бойова, похідна козацька пісня, створена у кращих кобзарських традиціях.
Вічна і світла пам'ять Вам, дорогий побратиме. Хай на луках Сварожих Бог Велес
одягне на Ваші плечі золотистий лавровий вінок.
Ярослав ЧОРНОГУЗ, кобзар
Борис Списаренко
(5.04.1935, с. Голосієве, тепер у межах м. Києва – 12.01.2008, м. Київ)
Борис Списаренко народився у родині лісничого в Голосієві. Завдяки батькові
пізнав красу української природи, яку й описав у своїх творах – і для дітей,
і для дорослих.
Першою його книгою була поема-казка "Біла Вінча" (1973). Вийшла вона
космічним як на тепер тиражем – 120 000 примірників, який і розійшовся з космічною
швидкістю – за місяць. Потім були "Паросток" (1975), "Веслярик",
"Хатка бджілки золотої" (1981), "Пісня нових Кайдаків" (1990),
"Голуба підкова" (1999), "Крило з надривом" (2001), "Цвіт
кам'яниці" (2002), "Сонети моїй Княгині Світлані" (2004), "Я
є джура" (2005)…
Немало зробив Борис Списаренко для розвитку української духовності, працюючи
редактором відділу літератури та мистецтва журналу "Ранок", завідувачем
відділу Українського фонду культури, викладачем Стрітівської кобзарської школи,
завідувачем відділу культури Всеукраїнського товариства "Просвіта",
господарем "Кобзарської світлиці", яка стала українським інтелектуальним
центром Києва.
Борис Списаренко не раз виступав на вечорах Історичного клубу "Холодний
Яр", публікувався в газеті "Незборима нація", пісня на його слова
є у щойно випущеному збірнику "50 пісень Віктора Лісовола". Бував
пан Борис з нами і у краєзнавчих експедиціях по Київщині.
Розцінюємо смерть Бориса Списаренка як велику втрату для української культури.
Глибоко сумуємо. Вічна Йому пам'ять!
Історичний клуб "Холодний Яр", редакція газети "Незборима
нація" |
