Марія ЛЯЩЕНКО
Бахмут
На світлині авторки – один із підрозділів 26-ї Окремої артилерійської бригади ім. Романа Дашкевича.

“Без перебільшення, це був історичний день і для мене, і для нашого краю, – написав у ФБ депутат Вінницької обласної ради Володимир Барцьось, – вперше за роки незалежності на Вінниччині на офіційному рівні вшановано нашого земляка, легендарного отамана УНР і генерала-хорунжого УПА Івана Демидовича Трейка – у його рідному селі Старостинцях Погребищенського району на День Незалежності України урочисто відкрито меморіальну дошку.
Шлях до цієї події був повний перешкод, але ще більшими є щастя і радість від втілення мрії у життя. Ця подія об’єднала багатьох наших земляків, вшанування відбулося на одному подиху: з гарячими серцями і щирими промовами громадських діячів і влади, молоді, родичів отамана Трейка, митців, учасників російсько-української війни, з почесною вартою Збройних сил України й урочистими сальвами зі зброї на честь генерала УПА, з виступами гуртів і козачат, з молодіжним велопробігом... Емоції переповнювали всіх. Навіть дрібний дощик, якого не було тривалий час, сприйняли як очищення і благословення Неба”.
Автор дошки – скульптор Анатолій Бурдейний з Вінниці. Кошти на її виготовлення виділили Старостинецька сільська рада і депутат сільської ради Борис Ставнійчук. Захід організовано за підтримки Погребищенської райдержадміністрації та районної ради, Старостинецької сільської ради та Вінницького обласного молодіжного центру “Квадрат”.
На початку урочистого мітингу вокально-інструментальний ансамбль “Оберіг” з Донецького національного університету ім. Василя Стуса виконав гімн ОУН і водночас марш новітньої української армії “Зродились ми великої години”.
Ведуча заходу Ніна Бегас розповіла присутнім головні віхи життєпису отамана Івана Трейка (17.04.1898 – 18.07.1945), який воював за волю України проти денікінців та більшовиків на території Бердичівського, Сквирського та Білоцерківського повітів Вінниччини, Київщини і Житомирщини аж до 1925 року. Іван Трейко – отаман, розвідник, на еміграції – учасник гетьманського руху. З початком Другої світової війни стає членом штабу УПА-“Поліська Січ”. Від 1943 р. в УПА Романа Шухевича, де очолював військову розвідку ВО “Заграва” і ВО “Тютюнник”. Загинув у бою з відділом НКВД між селами Сторожовом і Городницею на межі Житомирщини і Рівненщини.
Відкрили меморіальну дошку ініціатор вшанування – депутат Вінницької обласної ради Володимир Барцьось, старостинецький сільський голова Юрій Філіповський, родич Трейка – Іван Миколайович Мазуркевич (син Соломії Трейко). Слід зазначити, що всю Трейкову родину Москва репресувала.
Почесна варта з військовослужбовців Вінницького гарнізону ЗСУ вишикувалась у парадному строю і віддала честь генералові УПА Іванові Трейку салютними сальвами зі зброї. На заході виступили Володимир Барцьось, Юрій Філіповський, Іван Мазуркевич, голова Погребищенської районної ради Сергій Волинський, погребищенський міський голова Анатолій Білик, керівник Спілки учасників АТО Погребищенського району Микола Маценко, депутат Погребищенської районної ради Сергій Скарбовійчук (родом із Старостинців), журналістка Зоя Загородня (мешканка села), керівник відділу національно-патріотичного виховання Вінницького обласного молодіжного центру “Квадрат” Андрій Мельничук.
Випускниця Тульчинського коледжу культури і мистецтв ім. Миколи Леонтовича, жителька с. Білашків Погребищенського району Марина Мельник зачитала вірш “Україно моя”, учасниця школи Бойового гопака ім. гетьмана Івана Кулаги Маргарита Кравчук із смт Турбова Липовецького району продемонструвала навики українського бойового мистецтва.
У цей день молодь сусіднього села Гопчиці, яке щедро давало повстанців до загону отамана Трейка, провела велопробіг на чолі із сільським головою Романом Прилуцьким за маршрутом Гопчиця – Погребище – Старостинці – Гопчиця, присвячений Іванові Трейку та 29-й річниці Незалежності України. Участь в урочистостях взяли українці з Вінниці, Гнівані, Вінницького, Липовецького, Літинського та Погребищенського районів, учасники ГО “Молода Подільська Січ”, ГО “Оберіг”, студенти Вінницького національного технічного університету, Донецького національного університету ім. Василя Стуса, Вінницького торговельно-економічного університету, відділу українознавства Вінницької академії неперервної освіти, учасники рою ім. Івана Трейка Погребищенської ЗОШ № 2, який представляв Вінницьку область на Всеукраїнській патріотичній грі “Нащадки вільних” у м. Очакові Миколаївської області.
Представники громадськості, влади, молоді виступали зі словами вдячності, спогадами, згадками про це село, вихідців з якого називали трейками або трейківцями, тобто відчайдушними і завзятими козаками.
За свідченнями чекістів, близько 2 тисяч місцевих мешканців району і сусідніх повітів були учасниками руху, який ініціював Іван Трейко. Поки вдалося віднайти лише десятки імен наших борців. Це селянські сини, які взяли до рук зброю, щоб захистити рідний край від окупантів. Сьогодні ми віддаємо їм належну шану. Хай пам’ять про Івана Трейка завжди свято оберігається нащадками, а його життя і подвиги будуть взірцем служіння Україні для молодого покоління та всіх українців.
Козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”

12 серпня в м. Малині на Житомирщині, у парку ім. Миколи Миклухо-Маклая відбулася презентація книги Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі”. Книга висвітлює перебіг українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. на території сучасної Житомирської області та повертає із забуття імена синів і дочок краю, які відстоювали незалежність і передали наступним поколінням у спадок силу людського духу та заповіт боротьби за національну Україну.
Краєзнавець Володимир Святненко вважає, що в цій книзі житомирян представлено національним ідеалом українства. “Бо такими вони були”, – додає автор видання.
Провідна сюжетна лінія книги випливає з її назви – це боротьба за національне визволення України на території Житомирщини. Роман Коваль розповів і про малинчан, зокрема про старшин Армії УНР Йосипа Барцала та Антіна Романченка, випускників подєбрадської академії, та про отамана Олександра Цюпу (Лисицю), який загинув на території Малинщини.
Для читача Ірпінського краю ця книга особлива цікава тим, що містить спогади про подвиги нашого земляка отамана Орлика.
Праця ґрунтується на документах із ГДА СБУ і ЦДАВО України, спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та їхніх нащадків.
Меценатами видання стали земляки – голова Брусилівської об’єднаної територіальної громади Володимир Габенець та ГО “Рідний дім – Брусилівщина” (голова Олександр Нікітчин).
Роман Коваль також представив книгу “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. У списку учасниць Визвольної боротьби автор подав понад чотири сотні імен, зазначаючи, що цей перелік ще не повний.
У презентації взяли участь малинський міський голова Олексій Шостак та начальник відділу культури Олена Журович. Високо оцінили презентовані видання письменник Василь Сташук, видавець, ветеран батальйону “Азов” Марко Мельник, голова ГО “Рідний дім – Брусилівщина” Олександр Нікітчин, директор Малинського краєзнавчого музею Василь Тимошенко та краєзнавець Володимир Олексієнко. Жвавий інтерес учасників презентації викликали й інші видання Історичного клубу “Холодний Яр” та Видавництва Марка Мельника.
Директор Мірчанського НВК ЗОШ Радомишльського району Руслан Майстренко та краєзнавець Валерій Фісун представили своє дослідження “Радомисль. 1918 – 1923. Життя на межі смерті”.
Співав народний ансамбль бандуристок “Любава”.

Радіємо, що повертаються імена борців за національне визволення Рідного Краю. Козакам слава!

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею

4 серпня 2020 р. відбулося урочисте відкриття на стіні Великобурлуцького краєзнавчого музею меморіальної дошки Валентинові Сім’янцеву, бунчужному 3-ї (Богданівської) сотні полку Чорних запорожців, лицареві Залізного хреста, скульпторові.
Участь у заході взяли великобурлуцький селищний голова Віктор Терещенко, голова ГО “Світанок”, співзасновник проєктів “Декомунізація. Україна” та “Мова. Харків” Вадим Поздняков, а також начальник Північно-східного міжрегіонального відділу Управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті в регіонах Марія Тахтаулова, онука В. Сім’янцева Віта Львівна Келеберда та інші.
Почесне право відкрити дошку було надано ініціатору її встановлення Вадимові Позднякову та селищному голові Вікторові Терещенку.
Присутні вшанували хвилиною мовчання світлу пам’ять воїна-митця Валентина Івановича Сім’янцева та всіх героїв, які загинули в боротьбі за свободу українського народу. До меморіальної дошки лягли квіти.

21 серпня в бібліотеці селища Гостомеля на Київщині відбулася презентація нової книги Валентина Собчука “Хата отамана”.
 Валентин Собчук – член Національної спілки письменників України. У його творчому доробку – три десятки прозових і поетичних книг. На написання історичної повісті “Хата отамана” його надихнула документальна книга Романа Коваля “Отаман Орлик”. Дія твору відбувається в 1920-х рр. і в наш час. Наші сучасники їдуть у селище Гостомель, де збереглася хата легендарного отамана Орлика (Федора Артеменка). Один із них, Левко Спас, розмірковує, що сутичка, у якій Орлик  дістав тяжке поранення, була не останнім боєм отамана. Останній бій отамана Орлика триває і нині. Його продовжують нові покоління. На Сході України знову точиться війна за незалежність нашої Батьківщини. Ворог усе той же – Москва. Отаман Орлик воював у реальному житті й продовжує боротьбу на сторінках книг, відтепер і в художній книзі. Подвиги героїв української минувшини наснажують сучасних оборонців України.
Видання також містить повість “Рота № 9”, у якій Валентин Собчук, ґрунтуючись на власних спогадах,  зобразив ідіотизм служби в радянській армії.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

У 1937 р. графік Павло Ковжун у статті “Українська жінка в огні революції” висловив здивування, що за 20 літ так мало зроблено, щоб зберегти спогади про події 1917 – 1920-х років. А вони ж, хоч і яскраві, помалу забуваються. “Ми зробимо величезну кривду наступним поколінням, коли не передамо їм того, що ми бачили, що ми пережили, що ми знаємо про ті часи й події”, – писав колишній працівник Інформбюро Сірої дивізії Павло Ковжун.
Особливо великої кривди завдано жінкам-революціонеркам, жінкам-воячкам, таке враження, що вони не брали участі “в найбільшому національному і соціальному зриві” нашого народу. А українська жінка “умирала на полі бою, вмирала в льохах денікінських контррозвідок, в льохах чрезвичайок. Щоб історія зберегла імена тих геройок, треба вже працювати, треба вже збирати дані про них, не гаючи ні хвилини. Треба найменші подробиці збирати і записувати, просити про спогади учасниць Визвольного руху, які з багатьох причин цього не роблять і не зроблять без спонукання їх до цього”.
За наступні півстоліття зроблено ще менше. Звичайно, катастрофічну роль тут відіграли Друга світова війна, поразка в ній України, Голодомор 1946 – 1947 рр., продовження страшних російських репресій, які брехливо-делікатно називають сталінськими… Багато українців назавжди пропало, а з ними і пам’ять про Визвольну боротьбу, мільйони ж українців, нажахані апокаліптичним терором, на десятиліття міцно стулили вуста. Й не передали нам той скарб знань про найкращих, який мусили передати.
І за 30 років нашої державності небагато зроблено в цій ділянці. Як не соромно визнати, але ця книжка, по суті, є першою спробою зібрати і систематизувати нариси і спомини про славні імена наших козачок та сестер милосердя, які вміли і воювати, і гоїти рани.
От образ ангела з рушницею. Цитую уривок із розповіді “Сестра-вояк Тіна Пекарчук”: “Перехід річки був важкий, «мости понищені, треба брати брід, не знаючи, де його шукати, та маючи ворога за берегом. За рікою ліс, ворог захований, обстрілює нас, – описувала бій Тіна. – Шукаючи охорони, ми посунулись у напрямі невисокого валу над берегом. Слабо він міг нас охоронити, але ми мусіли стерегтись якомога нових пошкоджень, бо санітарної служби, ліків і перев’язочного матеріялу у нас не було. Я вже була в уніформі і, хоч ще видужувала [від тифу], ішла в передній лінії. Як оце ми лежали поза тим невисоким валом, обидва мої найближчі товариші-сусіди були поранені пострілами». Той, що був праворуч, дістав кулі в руку і ногу, а той, що зліва, – в обидві ноги. Кожен боявся потрапити ворогові в руки, бо знали, яка доля чекає в російському полоні. Не дивно, що вояк із перебитими ногами, який уже не міг ворухнутися, «прямо кричав, благаючи розпучливо, щоб його винести з лінії. Ніхто не голосився охотником, бо вставати – це значило йти під обстріл». Хоч і квола, Тіна зрозуміла, що мусить винести товариша. Спершу запитала, чи усвідомлює він, що, як тільки вона підніме його, він може бути ще раз поранений, а може, і вбитий. Він рішуче відповів, що воліє смерть, ніж вороже знущання. Як тільки Тіна підняла вояка на спину, він дістав ще раз кулю, але власним тілом охоронив свою рятівницю. Напружуючи останні сили, Тіна витягнула пораненого на гору, «там і звалилася». Обслуга гармат, побачивши це, одразу кинулася допомагати. Вони потягли пораненого далі. А Тіна «довго ще не могла звестися, бо була тим зусиллям дуже вичерпана. Підвелася щойно тоді, коли прийшов наказ переходити Збруч». Йшла, точніше, з трудом брела, бо і їй «прострілили ногу, хоч [і] неглибоко»”.
Слава Богу, що ім’я героїні Тіни Пекарчук збережено для нащадків! Але як відновити біографію козачки, яка виявила стільки хоробрості й тепла в бою богданівців під Лубнами в березні 1918 року?
“Я був так захоплений своєю працею коло кулемета, що нічого не бачив, крім цілі – вітряків [де засіли більшовицькі кулеметники], – згадував богданівець Степан Самійленко. – Але в перерві між однією кулеметною стрічкою і другою оглянувся навкруги і побачив, що на сіножать, де лежать наші поранені, заїхала фура. Кіньми правила якась жінка, вбрана у вояцьку шинель. Вона по черзі під’їжджала до поранених, і то під великим вогнем, а тоді допомагала їм залізти на фуру, а то й просто втягала на віз. Ми просто остовпіли. Ми, вояки, лежали за укриттям і вчасно не забрали своїх поранених через великий вогонь, а тепер це робить жінка! (…) Після бою знайшли ту жінку, що під обстрілом збирала поранених на фуру. То була медична сестра нашого полку, прізвища якої не пам’ятаю. Вона була студенткою-медичкою з Києва. Як мені розповіли, під час боїв у Києві вона увесь час була з богданівцями і піклувалася пораненими найбільше там, де через кулі й носа не можна було висунути.
– Дівчино, – казали ми їй, – що ти робиш? Та ж на тебе смерть чигає кожної хвилини…
А вона посміхається:
– В такім випадку і вмерти варто. Відразу б на небо взяли за Україну”.
Як жаль, що ми вже ніколи не дізнаємось імені цієї прекрасної козачки!
Завдяки Костеві Завальнюку збереглося ім’я фастівської просвітянки Євгени Вовкової, яка влаштувала катастрофу більшовицьких потягів. “Потужний вибух струснув околиці. З чорними клубами диму відлетіли до пекла російські душі. Розлючені більшовики одразу ж кинулися шукати винуватця. За чверть години всі шляхи та виходи біля станції були вже перекриті червоноармійцями. Зрозумівши, що через ворожий кордон не прорватись, Євгена витягла револьвер. Постріл обірвав молоде українське життя”.
А ось, здавалось би, малий епізод із життя героїчної Марії Бесарабенко-Трейко. У 1921 р. вона була зв’язковою Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, зокрема до волинського отамана Петра Филоненка. Наприкінці червня 1921 р. в с. Барашах (тепер Ємільчинського р-ну Житомирської обл. – Ред.) Филоненко і Марія несподівано зіткнулися з “місцевим начальником «продналогу»”, який собі на лихо вирішив перевірити документи. “Не встиг Филоненко дістати посвідку, як Марія двома пострілами вбила нахабу”.
6 березня 1918 р. під час пекельного бою за Глухів, “серед цього жахливого пекла, гуку, тріскоту являється дві сестриці-жалібниці – студентка Ніна Крагавицька і семинаристка Соня Ярошинська (…) підбігають до ранених, виймають ґазові перев’язки, перев’язують рани та серед найбільшої небезпеки пораються аж до пізньої ночі”. Вбили їх більшовики…
Ще одна героїня – санітарний шеф Козацького загону ім. Ґонти Ірина Шмігельська-Климкевич. “Найбільшу радість мала п. Ірина, коли приходив приказ наступати, – стверджував поручник Степан Шах. – І вона ні одного, мабуть, наступу не пропустила. Раз навіть під Яновом попала у польський полон, але поляки відпустили її на просьбу ранених польських жовнірів, яких вона також перев’язувала на полі битви”.
В одному тільки бою (біля шосе Жовква – Куликів) Ірина зі своєю подругою Марійкою Махніцькою надала допомогу 30 пораненим воякам Галицької армії! І організувала їхнє транспортування до польового шпиталю. А боїв тих було безліч. “Щоби згадати про бої, в яких п. Шмігельська брала участь, – засвідчував Степан Шах, – то згадати годиться у хронольогічнім порядку таки після місцевостей: Бруховичі (тут і далі правильно: Брюховичі. – Ред.), Лиса Гора (між Бруховичами а Голоском), Куликів, Нове Село, Ярина, Страдче, Великополе, Гартфельд, Речичани, Каменобрід, відтак у маю [1919 р.] під Белзом, опісля, під час відвороту, – коло місцевостей Плугів, Нуще, Обарінці, Бзовиця, Іванівка, Теребовля, Чортків, Вигнанка й в усіх боях за Збручем. На Україні брала участь при здобуттю Винниці, Калинівки, Бердичева, Київа і т. д.”.
І хто знає про українську героїню Ірину Шмігельську, і чи вшановано її пам’ять? Чи віддано шану Марічці Махніцькій? Подвиг їх не тільки не оцінено, їх забуто, зневажено нашим безпам’ятством!
У час відступу з-під Києва до однієї з частин Галицької армії приєдналася дівчина.
“– Піду з вами, – тільки й ска­зала.
А коли всі допитували, хто вона, відкіля, то мовчала мов камінь. Тільки ми й знали, що трьох її братів пішло з Петлюрою, батько ще у японській війні погиб, а во­на – мов билина в полі.
– Буду вам помагати чим за­хочете. Біля хорих буду заходи­тись, про ворога розвідувати буду, усе, що прикажете”.
Читайте про неї у спогаді Марії Бездольної “Сестра Мара”.
“В складі [Буковинського] куріня брала участь в усіх боях на передовій проти большевиків і денікінців” буковинка Марія Ілюк (Жихович). “Поранена в ногу і відправлена до Кам’янецького шпиталя”. Поранили в бою й Олену Шувалову-Липовецьку, сестру-жалібницю Армії УНР. А Олена Мельничук як сестра-жалібниця була під Крутами у січні 1918 року.
Ось свідчення подільської повстанки Тетяни Михайлівської-Цимбал: “Закатували [росіяни] й біб­ліотекарку з «Просвіти» – молоденьку гарненьку Ні­ну Камінську. Розстріляли кревну пані Будньої – Олександру Будню – і її товаришку з Кубані Сіму Бачинську”…
А от повідомлення Української телеграфічної агенції: “5 червня, під час бою з ворогами у села Великі Волковці (Вовківці. – Ред.), був ранений кулею від рушниці козак кулеметної команди Харківського слобідського полку, котрий в дійсності – панночка. Родом вона з м. Ізюма, скінчила там гімназію і під час повстання вступила під видом козака до Слобідського харківського полку. Весь час несла вона всі бойові труди, служила нарівні зі всіма козаками”.
А козак полку Чорних запорожців Марко? Та це ж Марія Стовбуненко-Заїченко! Освіту здобувала в Парижі в школі Св. Серця, потім у Пруссії, Австро-Угорщині та знову в Парижі. А стала воячкою отамана Дмитра Соколовського. Воювала і в кінному полку Чорних запорожців як “козак Марко”. А коли опинилася на еміграції, разом із чоловіком Олександром на початку 1920-х, попри скрутні матеріальні обставини, навчалася у Краківській академії мистецтв. Дуже хотіла стати скульптором.
Харитина Пекарчук (Ізбицька) теж пішла до війська як козак. До Українського маршового батальйону 34-го запасного полку її записали як Степана Книшенка. “Далеко не всім було відомо, що я дівчина, – оповідала Тіна. – Чоловіки спершу були насторожені, але труднощів ніяких не робили, а в скорому часі стали моїми найкращими друзями. Тоді вже не кликали мене Степаном, тільки Тіною, тому й тим іменням по сьогоднішний день дорожу. Правда, декому з нових довелося інколи заїхати поза вуха, але в цілому проблем не бувало. Осталися тільки найкращі спогади, бо як хтось і пригадав коли-небудь, що я жінка, тоді виявляв більше оглядності й уваги, здержував других від брудної мови, приняв заувагу, а навіть і кару від мене, бо знав, що я обстоюю тільки правду”.
У боротьбі за Українську державу полька Харитина Пекарчук переродилася на українку, “гайдамачку” (її власна оцінка). Вона, козачка кінної сотні Мазепинського полку, свою національність завжди подавала як українську, а віру – як православну.
А про білоруску Марину Нестеренко чули?
Сестра-жалібниця, підпільниця, перекладачка Надзвичайної української місії при Головному управлінні Генерального штабу Армії УНР, учителька. Народилася в сім’ї князя Олексія Оболенського. Її батько був противником царського абсолютизму, сповідував ліберально-демократичні погляди. Лютнева революція застала Марину Нестеренко в Києві. Під її впливом вона стала українською патріоткою. Вважала, що в цьому немає нічого дивного, адже російські княжі роди здебільшого з України, з Києва, це все нащадки київського князя Володимира Мономаха. “Я тільки вернулася до свого краю і народу, з якого вийшли мої предки”.
Марина Нестеренко “виховала для України двох синів”, а як людина була “щирої вдачі та доброго серця”, прямодушна, проста, рішуча, безстрашна і незалежна. “Любила в людях правдивість, ненавиділа всяке плазунство, безхребетність, безхарактерність”. До кінця залишилася українкою, не втратила бадьорого оптимізму. Вона “з чистого ідеалізму возлюбила Україну, за неї боролась і жила вірою, що прийде час волі українського народу”.
Українізувалась і полька з Вінниці Юзефа, у заміжжі Лисогор. Вона, учасниця Другого зимового походу, врятувала від полону важко пораненого чоловіка, полковника Степана Лисогора, та кількох козаків. Юзефа (або Йосипина) вміло організувала оборону від переслідування будьонівців після трагічного бою під с. Малими Міньками і, врешті, на санках відірвалася від погоні. “Я тримала в руці револьвер, – пізніше оповідала Йосипина, – з наведеним курком. Прийняла тверде рішення, що ні мене, ні чоловіка большевики в свої руки не дістануть”.
Німкеня Тереза Алмазова (Кохель) в автобіографії зазначала: “Спочатку революції я спочувала визвольному руху українського народу, скерованого проти окупантів большевиків та взагалі проти росіян, а тому в квітні місяці 1920 року, довідавшись, що Український Чорноморський полк мусить повстати проти влади большевицької, я вступила в цей полк сестрою жалібницею”. У заяві до ректорату подєбрадської академії Тереза висловлювала радість, що “чим могла допомагала українському народові в його визвольній боротьбі”.
Німкеня Генрієтта Ган була зв’язковою Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Її квартира в Боярці використовувалась кур’єрами ППШ на шляху до Києва. Під час неправедного суду вона заявила, що мстилася за чоловіка, якого большевики розстріляли, що і зараз непримиренно ставиться до окупаційної влади. Генрієтта Ган “заявила, що вона німка, але батьківщиною вважає Україну”. У судовому засіданні кинула в обличчя суддям: “Як чужинці можуть судити українців на Україні?!”
Галина Журба за батьком була полькою. Її мама, хоч і українського роду, спольщилася. Справжньою вчителькою української мови та народних звичаїв для неї стала проста сільська дівчина Тетяна. В автобiографiчнiй повiстi “Далекий свiт” Галина Журба напише про генетичний зв’язок “польського панства” з українськими прапрадiдiвськими традицiями, що будить у серцях голос кровi. “Хоч продали свою нацiональнiсть, пополячившись заради маєткiв, кар’єри, – писала Галина Журба, – кров, раса лишились українськi. Та не тiльки раса, але й вдача, родовi традицiї. Польського в них було тiльки, що мова та римо-католицтво. Смiялись, спiвали, сварилися та плакали по-українськи”.
Галина Журба стала українською письменницею, а в січні 1918 р., за свідченням Павла Ковжуна, “була в боях коло «Арсеналу» в Києві, нехтуючи життям, носила мішки динаміту для українських частин”.
Наприкінці передмови хочу нагадати її до нас послання. “Героїчність – це не чеснота, – писала Галина Журба. – Це вдача, як буйність чорнозему, як співочий голос, як почуття правди. Життя дано людині для здійснення її приреченості. Для змагань і перемагань. Життя як смолоскип, що запалює і згоряє саможертовним полум’ям на жертовнику Батьківщини і Волі”.
Як тут не згадати вірш однієї з героїнь нашої книги Олени Теліги, яка народилася під Москвою, виростала в сім’ї “справжнього” російського професора, у російському середовищі. І тільки в Подєбрадах, під животворним впливом старшин Армії УНР Михайла Теліги, Леоніда Мосендза, юного Василя Куриленка та самого українського середовища подєбрадської академії, вона зрозуміла, хто є насправді. І ось її слова, звернені до нас, чоловіків:

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Читаючи ці слова, згадую сестру милосердя полку ім. Максима Залізняка Віру Пшеничко, яка під час Першого зимового походу не тільки йшла слідом за героями-козаками, а й сама поривала їх до бою. Не раз у критичну мить сідала вона на коня, “добувала шаблю, розпускала коси й зверталася до козаків: «Хлопці! А ну, хто з нас баба – я чи ви?! За мною! В атаку!» і своїм завзяттям поривала перемучених вояків до шаленого зусилля й до перемоги”.
Ось такі наші жінки українські.
Саме таких любимо, шануємо і звеличуємо.
І хочемо до них хоч трошки дотягнутися.
Безмежна подяка Їм і вічна любов!
Висловлюю сердечну подяку Владиславові Карпенку та Юрію Юзичу за те, що допомогли повернути у свідомість українського народу сотні кращих його дочок, які вміли і воювати, і гоїти рани. Козачкам слава!

Роман КОВАЛЬ

УВАГА! Формат книги великий (84х108/16), стор. 432.
Ціна 370 грн. (без вартості пересилки). Нам найзручніше пересилати “Новою поштою”.
Замовляти можна на на сайті https://otamania.in.ua та сторінках автора у ФБ: Роман Коваль, Роман М. Коваль, Roman Koval, також за адресою: kovalroman1@gmail.com  Замовляйте книгу для себе, своїх друзів та рідних!
На світлині – Оксана Герасим’юк із книгою “Жінки у Визвольній війні”.

У родині мого батька ніколи не говорили про діда Павла. Вже під кінець совєтської доби почали казати, що він був репресований, а чому і за що – ніхто не знав.
Тільки після набуття Україною незалежності моя бабуся, Віра Павлівна Карпенко (Іванюта), наважилася написати листа в Центральний архів МВС СРСР, щоб дізнатись, де ж подівся її батько. Отримала від “органів” відповідь: “Іванюта Павло Семенович, 1895 р. н., колегією ҐПУ був висланий на Північ 29.04.1933 року терміном на 3 роки. Проведеною перевіркою його подальша доля не встановлена”. Також повідомлено, що можна отримати довідку про реабілітацію, бо, як виявилося, Павла Іванюту реабілітовано в 1989 році.
Мені не розповідали і про це. Розшукуючи хоч якусь інформацію про свого прадіда, я переглянув електронну версію видання “Реабілітовані історією. Вінницька область”, де була така довідка: “Іванюта Павло Семенович, 1895 р. н., с. Сокілець Козятинського р-ну, українець, освіта початкова, слюсар депо. Арешт.[ований] 15.03.1933 р. Звинувач.[ений] за ст. 54-10 КК УСРР. За постановою ОН ДПУ УСРР 29.04.1933 р. засланий на 3 р. на Північ. Реабіл. 03.11.1989”.
На просторах Інтернету знайшов я інформацію і про участь Павла Іванюти в Першій світовій війні. У складі 449-го Харківського піхотного полку він був поранений 23 вересня 1916 р. у відомому бою за гору Лисоню біля м. Бережан.
Продовжуючи пошуки слідів мого прадіда Павла, я написав запит до Державного архіву Вінницької області, де й знайшлася його архівна справа. Через карантинні заходи потрапити до архіву було неможливо, але доброзичливі працівниці архіву швидко та якісно зробили мені електронну копію справи № 11507.
І ось нарешті я переглядаю справу свого прадіда, як виявилось, “активного політбандита”. Справа містить і світлини, зроблені в Бердичівській в’язниці. Я вперше побачив образ мого прадідуся. Найперше мене вразив його погляд – я не побачив в ньому ні страху, ні каяття…
В обвинувальному висновку, затвердженому заступником начальника Вінницького обласного ҐПУ Ізвєковим, перечислено “злочинні” вчинки Павла Іванюти (далі в перекладі з російської): “На підставі матеріалів, що надійшли в Козятинське райвідділення ҐПУ, матеріалів про антисоціальну діяльність мешканця с. Сокілець Іванюти Павла Семеновича останній був заарештований і притягнутий до слідства за ст. 54-10 КК УРСР.
Проведеним слідством встановлено: обвинувачений Іванюта П. С. у минулому був великим куркулем і експлуататором найманої робочої сили. Під час перебування Петлюри служив [у його армії] до моменту відступу, під час перебування денікінських частин Іванюта служив на бронепотязі та активно боровся проти красних військ; при відступі денікінських частин відступив з ними і повернувся лише через 5 місяців. Під час оперування банд підтримував тісний зв’язок з ними, постачав харчами, переховував від переслідування і ремонтував їм зброю як спеціаліст.
У 1922 р. Іванюта, бувши “експортником” (селянином, якого обкладали т. зв. експериментальним податком, тобто таким, що постійно збільшувався. – Ред.), був підданий розкуркуленню. У 1926 р. Іванюта, бажаючи створити собі господарство, орендував ставок, за що був позбавлений права голосу до 1929 року включно.
1927 року Іванюта придбав трактор і займався обробітком індивідуальних земель.
У 1928 р. на загальних зборах Іванюта – з питання тракторизації – казав: «…Не записуйтесь у тракторну організацію, тому що вона, крім погибелі, нічого не дасть, це проводиться для того, щоб забрати від нас землі і перетворити нас на батраків…»
Після цього з гуртом куркулів перекинув лампу, підняли крик і розігнали загальні збори.
У 1929 р. Іванюта розпродав своє господарство і, попри це, був повторно розкуркулений.
1933 року під час поширення займу сказав бригадиру: «Не ходіть до мене і не морочте мені голову. Совєтська влада нічого не дає мені, навіть одного золотника, і за це нічого не дам я їй. Соввлада забрала в мене і в селян все: і сало, і хліб, і м’ясо, взагалі все на світі, і ми сидимо голодні, і ти прийшов ще до мене і хочеш забрати останню копійку. Нічого я не дам, і більш не приходь!..»
У 1930 р. під час м’ясозаготівлі Іванюта вперто не здавав свої податки і, коли їх вимагали від нього, казав: «М’яса ніякого вам не дам, бо не маю, виходить так, віддай, а сам сиди голодний, так, мабуть, хоче сов. влада…»
Після цього Іванюта був оштрафований у розмірі 50 карбованців, у примусовому порядку забрано від нього податок.
У 1930 р. Іванюта організував антиколгоспну волинку, зібрав навколо себе бідняків і казав: «Тепер настало наше право, нумо розгромимо колгосп і все розберемо. Адже в колгоспі все наше, забране обманним шляхом. Бий усе і всіх, якщо нам добровільно не повернуть. Навіщо нам колгоспи, вони будуть тільки нашою загибеллю, розбирайте колгоспне майно, цим самим врятуємо своє становище…»
Після цього Іванюта з гуртом селян спробував пограбувати колгоспне майно. Павло Філіпчук свідчив, що інвентар і насіння було розібрано, після чого Павла Іванюту заарештувало ҐПУ.
У тому ж році Іванюта вступив до колгоспу, де продовжував свою антисоціальну діяльність. Серед членів колгоспу казав: «Колгоспи існувати довго не будуть, тому що соввладі скоро прийде кінець».
У 1931 р. Іванюта намагався вбити голову сільради з мисливської рушниці. «На одного гада буде менше!» – [казав], сидів у міліції і був судимий.
Пробувши в колгоспі близько 6 місяців, Іванюта, як підривник і агітатор, з колгоспу був виключений. У 1931–32 рр. Іванюта, працюючи з налагодження сільськогосподарського інвентарю і ремонтуючи перед збиральною компанією двигун, вночі насипав у підшипники бите скло, чим хотів зробити двигун непридатним, за що був засуджений на 4 роки, але, просидівши в допрі один місяць, якимось чином звільнився і прийшов у село. Після звільнення з допру він, пробувши в селі деякий час, пішов із села і працював слюсарем на станції Козятин.
Рідна сестра Іванюти в 1930 р. вислана на Північ як куркулька. Іванюта протягом усього часу підтримує тісний зв’язок з попами, які приїжджають з інших сіл. Іноді навіть ходив до священника с. Юзефівки (тепер с. Йосипівка, там свого часу вчителював отаман Сергій Карий-Яворський. – Ред.).
У 1932 р. Іванюта серед членів колгоспу казав: «Що ви, дурні, працюєте в колгоспі і здихаєте з голоду, мене виключили, але я тепер хоча б живу добре»”.
Слідчі вирішили, що “злочини” Павла Іванюти тягнуть на 10 років ув’язнення в концтаборах. Та через те, що мій прадід винним себе не визнав і на допитах заперечував усі звинувачення, особлива нарада при колегії ҐПУ зменшила термін ув’язнення і постановила: “Іванюту Павла Семеновича вислати через ПП ҐПУ в Північний край терміном на три роки, рахуючи термін з 3 березня 1933 року. До місця заслання відправити етапом…”
На жаль, це останнє, що мені вдалося дізнатись про свого прадіда. Символічно, що про його тяжке та героїчне життя я дізнався тепер, коли йому виповнилось би 125 років. Дорогий прадідусю, ми не забудемо про тебе, твої праправнуки (мої діти) пишаються тобою та передадуть своїм дітям пам’ять про твоє життя і чин!

Владислав КАРПЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр”

3 серпня у Львові відбувся чин похорону військового із Львівщини Андрія Гергерта з позивним “Червень”. Спершу з Андрієм Гергертом попрощалися в Гарнізонному храмі Св. ап. Петра та Павла. Далі процесія вирушила до Личаківського кладовища.
“У будь-якій ситуації Андрій був веселою людиною. Багато жартував. У якихось важких ситуаціях хлопців веселив, підбадьорював. Був такою позитивною людиною”, – каже командир батальйону імені Шейха Мансура Муслім Чеберлуєвський.
Андрій Гергерт брав участь у Революції Гідності, пішов на фронт добровольцем у березні 2014 року. Потім сам сформував 8-й батальйон. Він досить успішно воював на маріупольському напрямку, брав участь у звільненні Широкиного.
Був учасником вшанування героїв Холодного Яру.
“У нього була мрія одна – здобути волю України, і він мріяв про найпотужнішу країну у світі – про нашу Україну. Співчуття побратимам, дружині, матусі, рідним і всім нам, бо це дуже велика втрата зараз для України. Для нас втрата. Ми не можемо передати словами”, – сказала волонтерка Валентина Базелюк.
У лютому 2020 р. в Андрія Гергерта діагностували рак шлунка. Лікувався у Львові, Києві та Відні. Йому було 42 роки.
Поховали героя на полі почесних поховань.
Вічна слава!

Громадська спілка “Музичний батальйон” започаткувала благодійний проєкт “Українська історія в камені” з увіковічнення пам’яті видатних українців у монументальних скульптурах. Одна з таких скульптур – перший в Україні пам’ятник Петрові Болбочану, легендарному полковнику Армії УНР, очільнику Кримської операції зі звільнення Криму від більшовиків.
Пам’ятник  українському полководцю буде встановлено в Києві, на вулиці Січових стрільців, у сквері Петра Болбочана. Урочисте відкриття заплановане на 5 жовтня – у день народження Петра Болбочана.
Автор ідеї створення пам’ятника і співорганізатор – Історичний клуб “Холодний Яр”. Скульптори – Михайло Горловий і Олександр Фурман.
Погруддя П. Болбочана вже вилите в бронзі. Виготовлено і бронзову меморіальну дошку з написом: “Петро Болбочан. Полковник Армії УНР. Визволитель Криму”.
Буде частково використаний постамент від демонтованого у 2008 р. пам’ятника катові України С. Косіору. На роботу каменярів із постаментом для погруддя Петру Болбочану фінансування в органах місцевого самоврядування не передбачене. Загальна вартість завершальних робіт становить 302790 грн, з них:
1. Погруддя – 115000 грн, оплачено 30000 грн;
2. Меморіальна дошка – 30000 грн;
3. Стела (постамент для погруддя) – 157790 грн (сума може збільшитися на пальне для генератора).
Загалом потрібно зібрати 272790 грн.

ГС “Музичний батальйон” та Історичний клуб “Холодний Яр” звертаються до громадськості, меценатів, благодійників із закликом долучитися до створення в Києві першого пам’ятника на честь величної постаті – полководця Петра Болбочана.
Громадська спілка “Творче патріотичне об’єднання «МУЗБАТ»”,
пот/рах. UA48 320649 00000 2600 5052 754346 у ФIЛIЯ “РОЗРАХ.ЦЕНТР”;
АТ КБ “Привабанк” м. Київ, МФО 320649, код за ЄДРПОУ 40326682
 Картка “Приватбанку”, прив’язана до рахунку: 4246 0010 0064 5816
Прохання зазначати в платежі: “Благодійний внесок на пам’ятник П. Болбочану”.

18 серпня 2020 р. національний поштовий оператор “Українська пошта” ввів в обіг нову художню поштову марку “Відзнака Залізного хреста”, присвячену 100-річчю Першого зимовому походу Армії УНР.
На марці зображено аверс і реверс  відзнаки Залізного хреста – ордена “За зимовий похід і бої” – це перша з реалізованих нагород УНР і єдиний бойовий орден Армії УНР.  Ним нагороджували козаків і старшин – учасників легендарної військової операції Армії УНР – Першого зимового походу, рейду тилами ворожих і окупаційних червоної та білої російських армій, який тривав із 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 року. Маршрут Першого зимового пролягав територією сучасних Житомирської, Київської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Вінницької та Полтавської областей.
До поштової марки випущено конверт “Перший день” та виготовлено штемпель спецпогашення. На конверті зображено фрагмент грамоти генерала Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка, ескіз якої виконав художник Крижанівський. Автор поштового випуску – сучасний український художник поштових марок і ювілейних монет Володимир Таран.
Поштова марка “Відзнака Залізного хреста” випущена  накладом 130 тисяч примірників. Номінальна вартість – 11 грн і відповідає тарифу на пересилання простого пріоритетного листа вагою до 50 грамів у межах України.
Поштова марка дійсна для оплати послуг поштового зв’язку на всій територіі? України.
Нагадаємо, що Укрпошта з 2017 р. випустила поштові марки на честь 100-ліття початку Української революції, 100-ліття проголошення Незалежності УНР, 100-ліття проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР, століття перших поштових марок ЗУНР і УНР, поштовий блок із зображенням державних печаток доби Української революції і Визвольних змагань, а також поштові марки із зображенням козака кінного полку Чорних запорожців Армії УНР та стрільця УГА.
Укрпошта заявляє про ініціативу продовження серії марок, присвячених підрозділам Армії УНР. 

Андрій КОВАЛЬОВ
Місто Боярка Київської обл.

Не стало Тамари Гупало-Демидюк, племінниці чорноліського отамана Дениса Гупала. Вона була свідомою українкою і глибоко шанувала подвиг свого дядька.
Тамара Демидюк допомогла мені реставрувати образ Дениса Гупала, переказуючи в листах розповіді своєї мами Секлети, яка була молодшою сестрою отамана.
Тамара Демидюк писала: “Гупало Секлета (моя мама) 45 років пропрацювала в колгоспі, виконуючи як «куркулька» і сестра «бандита» найтрудніші роботи: орала, скирдувала за палички-трудодні, на які нічого не платили, та й трудодні бригадир Тюпа Єгор приписував своїй жінці та сестрам, так що робила за п’ятьох”.
Тамара в дитинстві не раз плакала, коли бачила, як колгоспні посіпаки збиткуються над її матір’ю. Та й саму Тамару у школі не раз ображав учитель, водночас секретар партійної організації колгоспу. “Ти чого так не мене дивишся? – не раз обурювався він. – Ану відвернись!” Мабуть, цей “вихователь” бачив у великих очах дівчинки докір за те, що він із дружками кривдить її маму.
Померла Секлета 1 травня 1978 р. після важких мук, спричинених крововиливом у мозок. “І життя було тяжке, і смерть нелегка”.
“Не гладкими стежками пішла у світ рідня холодноярського отамана Дениса Гупала, – писала Тамара Демидюк. – З лихвою вистачало і кривд, і наруги, і цькувань. Чиновники більшовицької системи добре розуміли, що із працелюбних хліборобів, які сповідують віковічні традиції дідів і прадідів, які живуть у злагоді з людьми і природою, яничарів та перевертнів не виховаєш. Тому нещадно винищували їх, а в тих, хто вцілів, найпідступнішими способами намагалися витруїти почуття шани до свого роду, його добрих звичаїв і заповітів. Так підрубувалося коріння історичної пам’яті, національної свідомості, гордості за подвиги предків, що віддали своє життя за волю матері-України. І треба визнати, що більшовикам це значною мірою вдалося. Нині не кожний з другого покоління Гупалів береже в душі пам’ять про звитягу своїх дядьків”.
На думку п. Тамари, “держава, яка належно не вшановує і навіть не реабілітує лицарів Визвольних змагань, не має майбутнього”. На цю тему пані Тамара не раз писала до газети “Незборима нація”. Її хвилювало, що так довго держава не визнавала їхнього подвигу, їхньої жертви крові задля волі свого народу. Пані Тамара – одна з небагатьох, хто дочекався реабілітації отаманів Гайдамацького краю. Про це я перший повідомив її телефоном.
Померла п. Тамара 19 квітня 2018 року. А прийшла вона у світ 13 лютого 1936 року. Поховали козачку біля чоловіка і сина на Новоревівському кладовищі в м. Кременчуці.
Завдяки Юрієві Бублику та Ростиславові Мартинюку знято телепередачу про Тамару Демидюк (Гупало), де ми можемо її бачити і чути. Передачу демонстрували на “5 каналі”, є вона на моїх сторінках у ФБ.
У мене про пані Тамару залишилися найкращі спогади: тверда в переконаннях, просвітлена, вірна своїм славним предкам.
Вічна Їй пам’ять!

Роман КОВАЛЬ
На світлині Анастасії Похідняк – Тамара Гупало та Юрій Бублик. Місто Кременчук, 24 січня 2017 р.

Коли німці в 1941-му прийшли в село, то колгосп у Ліщинці як підприємство не розпустили – щоб простіше було збирати урожай для забезпечення армії. Проте і людям роздали землю. Катерина Дідковська казала, що їм дали 4 га землі, а восени привезли стільки пшениці, що її не було де зберігати, тому довелося просто висипати її посеред хати.
Катерині Дідковській було 13, вона вже ходила на ферму, допомагала доглядати корів. Робота була чітко регламентована. Старшим на фермі був місцевий житель, який і за комуністів, і за німців намагався вислужитися. Одного разу він зібрав жінок, сказав, що після того, як вони подоять корів, мають ще гнати їх на пасовисько. Жінки обурилися, казали, що їм треба додому дітей нагодувати. “Тоді я доповім управляючому, що ви не хочете працювати”, – сказав дядько.
І ось на ферму бричкою приїхав німець із жінкою-перекладачкою. Усі дуже перелякалися, думали, що їх постріляють, а мала Катерина з переляку залізла під коров’ячий жолоб.
Німець поцікавився, чому жінки не хочуть працювати. Ті відповіли, що не проти, але після того, як вони подоїли і помили корів, хотіли піти додому нагодувати дітей, а їх змушують пасти корів.
Німець сказав старшому, що жінки свою роботу виконали, тепер вони вільні, а пасти корів мають лише чоловіки і обов’язково на конях. Перепитав, чи той зрозумів.
Коли жінки побачили, що їх ніхто не збирається карати, давай просити німця виписати по маленькому поросяті – свиноферма була в сусідньому селі. Німець тут же виписав жінкам накладні на поросят.
Мала Катерина, що з-під жолоба за всім спостерігала, вилізла і собі попросила порося.
Німець здивовано перепитав у жінок, хто це така. Вони сказали, що ця дівчинка їм допомагає доглядати корів. Потім німець подивився на ногу дитини, закутану мішковиною. Запитав, що в неї за болячка (на ногу наступила корова). Потім повів Катерину до своєї брички, витягнув аптечку, обробив рану, забинтував і відправив її додому. Наступного ранку Катеринина мати Наталка разом з іншими жінками пішла в сусіднє село за поросятами. Ось такі “фашисти” були!
Цю історію моя мама, Катерина Трохимівна Фастовець (у дівоцтві Дідковська), розповіла мені перед смертю.

Віктор ФАСТОВЕЦЬ

Чекаємо в надії привітати

Триває процес призначення Кіта Дейтона на посаду Посла США в Україні. Його кандидатуру 5 травня висунув президент США Дональд Трамп.
Украй важливо, що під час виступу в Конгресі Дейтон сказав, що підтримує зусилля щодо збільшення допомоги США Україні. Він також сказав, що згоден з оцінками того, що президент Росії Володимир Путін намагається дестабілізувати Україну.
“Україна вже сорок років є частиною мого життя, – продовжив Кіт Дейтон. – У 1970-х я вивчив російську мову і закінчив Інститут з вивчення Радянського Союзу Сухопутних військ США. Я ніколи не забуду свою першу зустріч з українцями та їхньої глибокої гордості за свою історію та культуру, усвідомлення неймовірних страждань, яких завдавали українському народу іноземні держави протягом усієї історії.
Невдовзі після того, як я приєднався до Центру Маршалла, Революція Гідності повернула Україну на перший план моїх дипломатичних обов’язків. Натхнений прагненням до демократії та свободи протестувальників на Майдані, Центр Маршалла розпочав комплексну програму допомоги Україні...
Моя мета на цій посаді (посла в Україні. – Ред.) – досягти припинення агресивних російських дій та проведення необхідних демократичних реформ для утвердження України як сучасної європейської держави та члена НАТО...
США повністю підтримують зусилля України щодо захисту проти російської агресії на Сході. Росія відповідальна за конфлікт, і ми готові працювати з нашими українськими та європейськими партнерами і надалі накладати на Росію політичні та економічні санкції за її дії. Ми прагнемо підтримувати повне відновлення суверенітету України та територіальної цілісності, включаючи припинення порушень Росією міжнародного права в Криму…
Якщо мою кандидату ухвалять, я буду працювати з українським керівництвом, щоб ці реформи залишалися на порядку денному. Мої пріоритети будуть узгоджені з Конгресом та Адміністрацією, але серед них мали б бути справжні реформи Збройних сил України та оборонної промисловості. Мій військовий досвід та теперішня роль старшого радника з питань оборони України дали унікальне розуміння, яке я сподіваюсь використати, щоб допомогти Збройним силам України підвищувати ефективність”.

Наталія СОКИРЧУК, Главком
Від редакції НН. Впевнені, що призначення Кіта Дейтона послом США в Україні підвищить наші шанси вистояти в протистоянні з Росією.