У родині мого батька ніколи не говорили про діда Павла. Вже під кінець совєтської доби почали казати, що він був репресований, а чому і за що – ніхто не знав.
Тільки після набуття Україною незалежності моя бабуся, Віра Павлівна Карпенко (Іванюта), наважилася написати листа в Центральний архів МВС СРСР, щоб дізнатись, де ж подівся її батько. Отримала від “органів” відповідь: “Іванюта Павло Семенович, 1895 р. н., колегією ҐПУ був висланий на Північ 29.04.1933 року терміном на 3 роки. Проведеною перевіркою його подальша доля не встановлена”. Також повідомлено, що можна отримати довідку про реабілітацію, бо, як виявилося, Павла Іванюту реабілітовано в 1989 році.
Мені не розповідали і про це. Розшукуючи хоч якусь інформацію про свого прадіда, я переглянув електронну версію видання “Реабілітовані історією. Вінницька область”, де була така довідка: “Іванюта Павло Семенович, 1895 р. н., с. Сокілець Козятинського р-ну, українець, освіта початкова, слюсар депо. Арешт.[ований] 15.03.1933 р. Звинувач.[ений] за ст. 54-10 КК УСРР. За постановою ОН ДПУ УСРР 29.04.1933 р. засланий на 3 р. на Північ. Реабіл. 03.11.1989”.
На просторах Інтернету знайшов я інформацію і про участь Павла Іванюти в Першій світовій війні. У складі 449-го Харківського піхотного полку він був поранений 23 вересня 1916 р. у відомому бою за гору Лисоню біля м. Бережан.
Продовжуючи пошуки слідів мого прадіда Павла, я написав запит до Державного архіву Вінницької області, де й знайшлася його архівна справа. Через карантинні заходи потрапити до архіву було неможливо, але доброзичливі працівниці архіву швидко та якісно зробили мені електронну копію справи № 11507.
І ось нарешті я переглядаю справу свого прадіда, як виявилось, “активного політбандита”. Справа містить і світлини, зроблені в Бердичівській в’язниці. Я вперше побачив образ мого прадідуся. Найперше мене вразив його погляд – я не побачив в ньому ні страху, ні каяття…
В обвинувальному висновку, затвердженому заступником начальника Вінницького обласного ҐПУ Ізвєковим, перечислено “злочинні” вчинки Павла Іванюти (далі в перекладі з російської): “На підставі матеріалів, що надійшли в Козятинське райвідділення ҐПУ, матеріалів про антисоціальну діяльність мешканця с. Сокілець Іванюти Павла Семеновича останній був заарештований і притягнутий до слідства за ст. 54-10 КК УРСР.
Проведеним слідством встановлено: обвинувачений Іванюта П. С. у минулому був великим куркулем і експлуататором найманої робочої сили. Під час перебування Петлюри служив [у його армії] до моменту відступу, під час перебування денікінських частин Іванюта служив на бронепотязі та активно боровся проти красних військ; при відступі денікінських частин відступив з ними і повернувся лише через 5 місяців. Під час оперування банд підтримував тісний зв’язок з ними, постачав харчами, переховував від переслідування і ремонтував їм зброю як спеціаліст.
У 1922 р. Іванюта, бувши “експортником” (селянином, якого обкладали т. зв. експериментальним податком, тобто таким, що постійно збільшувався. – Ред.), був підданий розкуркуленню. У 1926 р. Іванюта, бажаючи створити собі господарство, орендував ставок, за що був позбавлений права голосу до 1929 року включно.
1927 року Іванюта придбав трактор і займався обробітком індивідуальних земель.
У 1928 р. на загальних зборах Іванюта – з питання тракторизації – казав: «…Не записуйтесь у тракторну організацію, тому що вона, крім погибелі, нічого не дасть, це проводиться для того, щоб забрати від нас землі і перетворити нас на батраків…»
Після цього з гуртом куркулів перекинув лампу, підняли крик і розігнали загальні збори.
У 1929 р. Іванюта розпродав своє господарство і, попри це, був повторно розкуркулений.
1933 року під час поширення займу сказав бригадиру: «Не ходіть до мене і не морочте мені голову. Совєтська влада нічого не дає мені, навіть одного золотника, і за це нічого не дам я їй. Соввлада забрала в мене і в селян все: і сало, і хліб, і м’ясо, взагалі все на світі, і ми сидимо голодні, і ти прийшов ще до мене і хочеш забрати останню копійку. Нічого я не дам, і більш не приходь!..»
У 1930 р. під час м’ясозаготівлі Іванюта вперто не здавав свої податки і, коли їх вимагали від нього, казав: «М’яса ніякого вам не дам, бо не маю, виходить так, віддай, а сам сиди голодний, так, мабуть, хоче сов. влада…»
Після цього Іванюта був оштрафований у розмірі 50 карбованців, у примусовому порядку забрано від нього податок.
У 1930 р. Іванюта організував антиколгоспну волинку, зібрав навколо себе бідняків і казав: «Тепер настало наше право, нумо розгромимо колгосп і все розберемо. Адже в колгоспі все наше, забране обманним шляхом. Бий усе і всіх, якщо нам добровільно не повернуть. Навіщо нам колгоспи, вони будуть тільки нашою загибеллю, розбирайте колгоспне майно, цим самим врятуємо своє становище…»
Після цього Іванюта з гуртом селян спробував пограбувати колгоспне майно. Павло Філіпчук свідчив, що інвентар і насіння було розібрано, після чого Павла Іванюту заарештувало ҐПУ.
У тому ж році Іванюта вступив до колгоспу, де продовжував свою антисоціальну діяльність. Серед членів колгоспу казав: «Колгоспи існувати довго не будуть, тому що соввладі скоро прийде кінець».
У 1931 р. Іванюта намагався вбити голову сільради з мисливської рушниці. «На одного гада буде менше!» – [казав], сидів у міліції і був судимий.
Пробувши в колгоспі близько 6 місяців, Іванюта, як підривник і агітатор, з колгоспу був виключений. У 1931–32 рр. Іванюта, працюючи з налагодження сільськогосподарського інвентарю і ремонтуючи перед збиральною компанією двигун, вночі насипав у підшипники бите скло, чим хотів зробити двигун непридатним, за що був засуджений на 4 роки, але, просидівши в допрі один місяць, якимось чином звільнився і прийшов у село. Після звільнення з допру він, пробувши в селі деякий час, пішов із села і працював слюсарем на станції Козятин.
Рідна сестра Іванюти в 1930 р. вислана на Північ як куркулька. Іванюта протягом усього часу підтримує тісний зв’язок з попами, які приїжджають з інших сіл. Іноді навіть ходив до священника с. Юзефівки (тепер с. Йосипівка, там свого часу вчителював отаман Сергій Карий-Яворський. – Ред.).
У 1932 р. Іванюта серед членів колгоспу казав: «Що ви, дурні, працюєте в колгоспі і здихаєте з голоду, мене виключили, але я тепер хоча б живу добре»”.
Слідчі вирішили, що “злочини” Павла Іванюти тягнуть на 10 років ув’язнення в концтаборах. Та через те, що мій прадід винним себе не визнав і на допитах заперечував усі звинувачення, особлива нарада при колегії ҐПУ зменшила термін ув’язнення і постановила: “Іванюту Павла Семеновича вислати через ПП ҐПУ в Північний край терміном на три роки, рахуючи термін з 3 березня 1933 року. До місця заслання відправити етапом…”
На жаль, це останнє, що мені вдалося дізнатись про свого прадіда. Символічно, що про його тяжке та героїчне життя я дізнався тепер, коли йому виповнилось би 125 років. Дорогий прадідусю, ми не забудемо про тебе, твої праправнуки (мої діти) пишаються тобою та передадуть своїм дітям пам’ять про твоє життя і чин!
Владислав КАРПЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр” |
