17 квітня 2019 р. у колонній залі Київської міської ради відбувся творчий вечір Романа Коваля з нагоди його 60-ліття та 30-ліття громадсько-політичної діяльності. Ювіляра вшанували видатні творці української культури – народні артисти України Галина Яблонська і Тарас Компаніченко, заслужені артисти України Тарас Силенко та Кирило Стеценко, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, автори-виконавці Неля Франчук, Василь Лютий і Володимир Самайда, лідери гурту “Рутенія” Анатолій Сухий та Гриць Лук’яненко, поети Володимир Шовкошитний, Антоніна Литвин, Тетяна Добко, Валерій Мартишко, скульптор Михайло Горловий, лідер гурту “Телері” Леся Рой, журналісти Емма Бабчук, Микола Владзімірський, Олександр Алфьоров, Віктор Радіонов, Лариса Громадська, Віктор Рог, троїсті музики “Варьон” (художній керівник Валерій Гладунець, цимбаліст Василь Паланюк, скрипаль Андрій Мерхель), видавець Марко Мельник та інші визначні діячі української культури.
Щиро вітали ювіляра командир Легіону Свободи Олег Куцин, голова партії “Національний корпус” Андрій Білецький, голова партії “Правий сектор” Андрій Тарасенко,  народні депутати України Юрій Левченко, Юрій Бублик, депутат Київради Вадим Васильчук, учасники українсько-російської війни, серед них і Олександр Крамар-“Куць”, професор Михайло Хай, доктор філологічних наук Сергій Лучканин, науковець Сергій Здіорук, дочка голови УГВР Кирила Осьмака Наталка Осьмак, онучка начальника кулеметної команди отамана Зеленого Федора Петриченка Ніна Цвєткова, племінниця отамана Чорного Елеонора Донець, онучка отамана Марка Трепета Наталка Столяренко, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Олексія Здоровецького Тамара Здоровецька, праправнук сотника Армії УНР Василя Будзила Олег Заварзін, онук отамана Марка Шляхового Микола Шляховий, директор Ірпінського краєзнавчого музею Анатолій Зборовський, багато інших достойників.
Народний депутат України Андрій Білецький, привітавши ювіляра, визнав, що виростав на книжках Романа Коваля, зокрема у 16-літньому віці прочитав його книжку “Підстави націократії”. Андрій Білецький подарував до Музею Визвольної боротьби Історичного клубу “Холодний Яр” унікальний експонат – медаль 1927 року “У X річницю відбудови Української Держави”, а Валерій Мартишко – кавалерійську шаблю часів Першої світової війни. Михайло Горловий подарував пречудову скульптуру з каменю “Думи мої, думи”.
Голова Проводу українських націоналістів Богдан Червак нагородив Романа Коваля грамотою “За заслуги перед Українським Націоналістичним Рухом і Організацією Українських націоналістів”, а представник батальйону “Айдар” Олександр Корнієвський – “Зіркою слави та заслуги” ВО “Країна”. Але справжньою зіркою вечора став семилітній козак Михайлик, який прочитав вірш Івана Франка про коваля, поему Тараса Шевченка “Холодний Яр” та узяв участь у прочитанні новели Р. Коваля “І посміхнуться ненароджені”.
Організували вечір фракція ВО “Свобода” у Київській міській раді та Історичний клуб “Холодний Яр”. Сердечна подяка всім, хто допоміг провести цей вечір, насамперед Оксані Герасим’юк, Василині Наконечній, Любі Криворот, Юрію Сиротюку, Петрові Кузику, Маркові Мельнику, Марічці Гузьо, Валерію Мартишку, Олегові Куцину та Ігореві Гаврищишину.

НезборимаНація
ІсторичнийКлубХолоднийЯр

Мовби не так давно вітали ми достойника на його п’ятдесятиліття. Та в круговерті черговий десяток збіг дуже швидко. Втім, не марно. У цього представника роду людського жоден день не проходить у бездіяльності. Тому за його плечима – понад 3000 дописів і заміток у різних часописах, десятки книжок (як особисто написаних, так і впорядкованих), 13 сценаріїв документальних стрічок, ціла низка радіопередач, які тривали роками.
10 квітня 60 років минуло Романові Миколайовичу Ковалю. Ніколи раніше не величав його по батькові. Проте все тече, все змінюється, і відповідний час настав: як-не-як вже поважний вік.
Він і досі невтомний підкорювач пера, пізнавач нашої минувшини та (дозволю собі гру слів) не простий смертний, а просто рідкісних рис людина. І тут немає нічого дивного. Загальновідомо: у такі роки чоловіки не змінюються. Тож він як був, так і залишився безсрібником. І водночас не менш честолюбним, ніж раніше.
При цьому пригадуються пророчі слова Василя Симоненка: “І той ніколи не доскочить слави, хто задля неї на землі живе”. А тим часом Р. Коваль “доскочив”. У чому ж таємниця, як йому вдалося? – спитають заздрісники. То, може, це якийсь виняток із правила, щось несподіване чи неймовірне?
Насправді розгадка проста – Р. Коваль прагнув слави, але не жив заради неї. Цей чоловік роками “лупав скалу”. Навіть тоді, коли більшість уважала справу пробудження народу невдячною, коли вона направду такою була.
Тому лаври, можливо, дещо забарились, але таки стали здобутком. А наш перетворювач спочивати на них навіть не збирається. У нього просто шалений біг життя, за ним ніхто не встигає. Завзятець та й годі!
Якось один наш спільний знайомий, знесилений від заданої бистроти, розпачливо бідкався: “Роман жене коней! Роман жене коней!” Здавалося б, можна працювати розмірено, потихеньку. Існує навіть світогляд такий: хто зрозумів суть буття, той не поспішає. Та то явно не Ковалеві життєві засади. Це рушій, котрий давно збагнув істину: хто зволікає, той втрачає; хто не встиг, той запізнився. Отже, якщо хочеш чогось у житті досягти – не маєш права зупинятись.
Безкорисливість вдачі, оте саме безсрібництво – окрема розмова. Його воістину шляхетна зневага до грошей, суєтності в здобутті благ гідна захоплення. Спершу на підтвердження – глибокі думки іменинника: “Тільки нещасні оцінюють життя в кілограмах і літрах”; “Де панує мораль споживача, там загибель”.
Далі – бувальщина. Запросив мене якось друг Роман узяти участь у зніманні його чергової стрічки. Я застав його в якомусь небувалому піднесенні. Подумав: людина просто горить творчістю. Проте, як виявилося, причина запалу була до неможливості житейською. “А в мене сьогодні в метро гаманець із десятьма тисячами гривень украли”, – ніби знічев’я повідомив. І зробив це якось весело, ну просто світячись. Потім з’явилося ще кілька людей. І їм Р. Коваль теж розповів про подію. У тому самому дусі.
За два роки до того циганва (даруйте, вирвалося; роми, звичайно ж) поцупила в мене із сумки тисячу гривень. Сказати, що я був злий, – нічого не сказати. Хотілося мерзотників повбивати. А друг Роман – повна протилежність, звичайна й заразом незвичайна людина.
У ньому є міцний стрижень. Роман Миколайович – це такий собі випромінювач життєствердної сили. Не раз у важкі, несприятливі часи однодумці приїжджали, щоб підзарядитися нею від нього. Звідки ж сам наш подвижник черпав наснагу? Розгадка проста – у його переконаннях: “Якщо дух панує над тілом, життєві незгоди малопомітні”; “Не життєві обставини визначальні, а їхнє сприйняття”.
Свого часу я писав, що на народному рівні визнання цієї непересічної постаті вже давно відбулося. Погоджуючись, ревнителі пана Романа, поціновувачі його творчості мене після того запитували: а коли ж нарешті відбудеться на державному? Відповідь проста: коли на тому рівні будуть керівники на рівні.
Поки що, на жаль, із цим не складається. Боротьба в Україні власне України з Україною навиворіт – чи то Малоросією, чи то ще якоюсь відрижкою Московії – триває. З перемінним успіхом. І тими незначними успіхами української справи маємо завдячувати насамперед ратоборцям, будителям і натхненникам, уособленням яких якраз і є такі, як Р. Коваль.
“Яка держава постане в Україні?” – ще на зорі незалежності пройнявся він запитанням. Й усі ці роки наполегливо працював, щоб та держава таки була наша. Крім того, пробуджував в одноплемінцях відвагу, почуття господаря власної країни, відповідальності за долю Вітчизни, спонукав до дій, звитяги.
Йому притаманні дуже цінні риси: вміння не розкисати й не зневірятися, не опускати рук після невдач. Десь на підсвідомому рівні Р. Коваль завжди керувався настановою Славня українських націоналістів: “Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ”.
Це людина, в якої можна й навіть потрібно повчитися: жити – яскраво, небуденно, рвійно; дихати – свободою, на повні груди; насолоджуватися – життям, щоб усяку сірятину брали завидки; іти – легкою, але впевненою ходою; дивитися – гордо й тільки вперед.
Як зазвичай представляють друга Романа? Президент Історичного клубу “Холодний Яр”, громадський діяч, письменник, дослідник Визвольної боротьби українського народу першої половини XX ст. І все? Так скромно?
Запам’ятайте: Р. Коваль – це не просто громадський діяч, це діяч серед діячів, муж серед мужів. Нарешті, Громадянин з великої букви, світоч українства.
Він не лише один з дослідників Визвольних змагань 1917 – 1920-х рр., а й першовідкривач багатьох сторінок тієї доби. Тільки вдумайтеся: цей непосида підняв цілі пласти раніше не звіданого!
Ідеться не про рядового письменника, яких нині хоч греблю гати. Це кипучий ум, котрий перебуває в постійному творчому пошуку. І не заради пошуку як такого, а для увиразнення, якомога глибшого розкриття суті явищ.
А як не згадати про “Незбориму націю”? Вона ж неповторна у своєму роді. То не просто щомісячник. Це бойовий листок і керівництво до дії. Мета – побудова Української національної держави, про яку мріяли, за яку віддали своє життя найкращі її сини.
Та й Історичний клуб “Холодний Яр” – не товариство чимось зацікавлених засідателів, не зібрання тюхтіїв або базік. Друг Роман – справжній заводій та верховода. За плечима клубу – потужні, непроминальні щорічні вшанування невмирущої слави борців за незалежність України в Холодному Яру. Навіть самі вони багато чого варті. Для піднесення духу, для розростання української сили, для виховання щирої, безкорисливої любові до Батьківщини. Тож не випадково сьогодні 93-тя Окрема механізована бригада має почесне найменування “Холодний Яр”. Справжня честь і спадкоємність поколінь! І тут теж не обійшлося без Р. Коваля. Адже молоді бійці – це значною мірою ті, хто виховувався на його книжках.
Відновлення могил повстанців, вояків Дієвої армії Української Народної Республіки, спорудження борцям за свободу пам’ятників, установлення пропам’ятних дощок, доведення до кінця справи про надання їхніх імен вулицям наших міст і сіл... Та хіба перелічиш усі діла? Згадаю лише про дві знакові постаті – Петра Болбочана, ім’ям якого завдяки зусиллям Р. Коваля названа одна з вулиць Києва, та Миколу Міхновського, котрому вже вдруге (після руйнування) на його віднайденій могилі на Байковому кладовищі відновлено погруддя.
Перший – овіяний славою полководець, переможець у боях із більшовиками, визволитель Лівобережжя та Криму. Одне слово, приклад для наслідування. Другий – керманич вітчизняного самостійницького руху, зачинатель українського націоналізму. Слід, який ці особи залишили в нашій минувшині, значення їхніх діянь важко переоцінити.
Усі погодяться: М. Міхновський в особі Романа дістав істинного продовжувача своєї справи. Проте цим чин останнього не обмежується. Маю всі підстави заявити: Коваль – це Міхновський сьогодення. Передусім – за тим багатогранним величезним внеском, який він зробив в українську справу, за впливом на свідомість широких кіл української громадськості.
Зізнаюся: я вдячний долі, що тепер уже далекого 1990-го вона звела мене з цією особистістю.
Дай Боже другові Роману наснаги та творчих злетів, козацького здоров’я та ще довгих літ життя!

Віктор РАДІОНОВ
Ятрань

“Демократія чи державність?” Під такою назвою 1994 року я опублікував свої міркування. Вони були викликані навальною глорифікацією демократичних цінностей і зневажливим нехтуванням національних прав українського народу, прав на національну державу. Згадав про цю статтю наступного дня після катастрофічних для національних сил виборів президента.
З новин довідався, що чи не весь “цивілізований світ” вітає нас з успішними виборами, які відбулися згідно з усіма канонами демократії. Що “цивілізованому світові” з того, що Президентом України обрано ворога України?! Людину, яка десятиліттями висміювала все українське, у фільмах якого українці пораються біля свиней у вишиванках.
У статті “Демократія чи державність?”, опублікованій 25 років тому в книжці “Підстави націократії”, є такі слова: “Парламентаризм дає право вирішувати долю нашої Батьківщини російським окупантам та їхнім нащадкам. Спочатку знищили мільйони тих, хто віддав би голос за вільну Україну, заселили в їхні хати вбивць та їхніх союзників, а тепер давайте голосувати?.. Демократія, багатопартійність, свобода слова, парламентаризм не сакральні категорії. Заклики до демократії і багатопартійності були добрі, коли ми руйнували СССР. Вони посилювали дезінтеграцію ворожої нам держави. Нині ж, коли ми намагаємося збудувати унітарну Українську державу, нам пропонують ті ж руїнницькі принципи, реалі­зація яких на практиці призводить до анархії суспільних взаємин, полі­тичного хаосу, свободи ведення антиукраїнської пропаганди, до пору­шення територіальної цілісності України, ставить під сумнів державне існування українського народу”.
Так і сталося: агресивне нав’язування демократичних цінностей з її децентралізацією, свободою слова і дій для українофобів, надання їм права шляхом голосування визначати долю нашої Батьківщини, обирати президента, зручного для зазіхачів на наші землі, поставило під сумнів навіть мрію про національну державність українського народу. Ще в 1993 р. ВПО “ДСУ”, яке я очолював, виступало проти приватизації України чужинцями. “Щоб завадити пануванню зайд, необхідно прийняти новий закон про громадянство, – зазначалося в документі ДСУ. – Згідно з наявним законом про громадянство обирати до Верховної Ради можуть вороги українського народу, зокрема ветерани антиукраїнської боротьби, колишні енкаведисти, працівники КҐБ, ГРУ, МВД СССР, причетні до репресій проти українського народу, мільйони росіян, яких заселено з метою остаточного поневолення України, сепаратисти різних національностей, кримінальні мафіозі, які підривають економіку України. Вони ж можуть бути й обраними до Верховної Ради”.
Потужні ЗМІ, що перебувають у руках наших історичних ворогів, під час передвиборчої кампанії не тільки зомбували “електорат”, не тільки рекламували антиукраїнські “цінності” та ворогів України, агітували голосувати за них, а й намагалися змінити ментальність українського народу, пристосувати її до своїх агресивних планів, привчити нас, що влада національних меншин в Україні є добром і дає українцям надійну перспективу.
У нашій поразці 21 квітня є й позитив: загрозлива для України ситуація спонукає нас згуртуватися, мобілізувати зусилля і виступити на виборах до Верховної Ради єдиним Національним фронтом. Звичайно, я тихенько плекаю надію на “доброго снайпера”, плекаю надію і на нову українську військову еліту… Але, можливо, це мрії “стятої голови”.
Зеленського до влади привів Порошенко. Якби Петро Порошенко думав не про свої статки, а про народ, якби його політика була успішною, то такого явища, як Зеленський, не існувало б. Зеленський справді не був Порошенкові конкурентом, він був – і став – його вироком. Тепер мусимо все зробити для того, щоб перемога Зеленського і його антиукраїнського шобла не стала вироком для України.

Роман КОВАЛЬ

Присвятили їх 100-літтю всенародного повстання, яке вибухнуло у квітні 1919 р. в Холодному Яру. Розпочалися урочистості 13 квітня на батьківщині Максима Залізняка – в селах Івківцях та Медведівці – покладанням квітів до пам’ятників батькові Максимові.
В Івківцях з вітальним словом звернулися кандидат історичних наук Назар Лавріненко, народний депутат України Юрій Левченко, дослідник Коліївщини Євген Букет, голова Медведівської ОТГ Олексій Лавріненко та філателіст Олександр Канівець. Виступив і бард Володимир Гонський. Після екскурсії до етнографічного просвітницько-розважального комплексу Zernoland, відбулося сходження на гору Семидубову, звідки відкриваються прекрасні краєвиди на рідний край. На горі кобзар Тарас Силенко заспівав народну пісню “Гей, у полі могила з вітром говорила”, а Назар Лавріненко та Євген Букет провели гутірку про історію Холодного Яру, події часів Хмельниччини та Визвольних змагань XVIII століття.
У Медведівському будинку культури на Літературній сцені Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль представив книжку “Здолати Росію”, Олег Куцин – унікальне видання Михайла Колодзінського “Воєнна доктрина”, Василь Ковтун – поетичну збірку “Дорогою через Майдан”, Марко Мельник – 3-тє видання спогадів про свою участь у війні – “Жадання фронту”. Євген Букет інформував про спеціальне число журналу “Українська культура”, видане з нагоди 250-річчя Коліївщини, й представив книжку Володимира Покотила “Лицарі золотого тризуба” – про антибільшовицьке підпілля на Київщині. Володимир Гонський розповів про свою книжку “Людина і нація. Час воїнів”.
Промовляли також голова Медведівської ОТГ Олексій Лавріненко, заступник голови партії “Правий сектор” Василь Лабайчук і народний депутат України Юрій Левченко. Над Медведівкою в той вечір линули історичні пісні “Зажурилась Україна, що ніґде прожити”, “Та виїхав Ґонта”, “В Закарпатті радість стала”, “Вже день війни народної”. Виконав їх кобзар Тарас Силенко. Співав і бард Майдану Володимир Гонський. Виступали також ансамбль української пісні Будинку культури с. Головківки “Срібні роси”, дитячий танцювальний колектив Будинку культури с. Медведівки “Дивосвіт” та солістка цього закладу Людмила Жук. Окрасою став виступ семирічного козака Михайлика з Києва, який прочитав вірш Тараса Шевченка “Холодний Яр”.
На завершення вечора, який вів поет Василь Ковтун, відбулася прем’єра фільму “Чорний козак” (режисер Владислав Чабанюк).
У Медведівському краєзнавчому музеї того дня було відкрито виставку “93-тя ОМБр – гідні нащадки холодноярців”, а біля музею проходив табір ВО “Свобода”.  
13 квітня в Мельниках розпочав життя табір туристичної командної гри “Легенда Холодного Яру”, а 14 квітня на місцях героїчної боротьби за волю України учасники гри шукали на мапі історичні місця і виконували завдання, які долали колись холодноярські повстанці.
Недільний ранок 14 квітня почався з урочистої події: біля дуба Максима Залізняка у присутності комбрига 93-ї ОМБр “Холодний Яр” Дмитра Брижинського, командира ОДЧ “Карпатська Січ” Олега Куцина, господині “Дикого хутора” Лесі Островської, керівника фракції ВО “Свобода” Юрія Сиротюка урочисто, під звуки “Запорозького маршу”, було прийнято до лав Історичного клубу “Холодний Яр” вояків-добровольців 92-ї і 93-ї бригад Андрія Чорного та Казимира Павловського. На честь цих героїчних особистостей Тарас Силенко проспівав ліричну повстанську пісню “У саду, де розквітлая груша”.
Далі дорога вела до Мельників. Тут на цвинтарі зібралися сотні вояків, курсантів, ліцеїстів, ветеранів війни та школярів, які поклали квіти на могилу Василя Чучупака і на братську могилу, в якій спочивають вічним сном закатовані більшовиками холодноярці Петро Токовенко, Прохор Деркач, Руденко та повстанський емісар з Лівобережжя Гаврилко-“Полтавець”. Над могилою співали кобзарі Тарас Силенко і Тарас Компаніченко (“В чистім полі візок біжить мальований”, “Як прощався стрілець зі своєю ріднею” та інші). Василь Ковтун прочитав вірш на пам’ять про Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Слово подяки гайдамакам сказали Роман Коваль, народний депутат України Юрій Левченко і заступник голови партії “Правий сектор” Василь Лабайчук. Отець Василь і капелан 93-ї бригади священик Назар Кучерявий провели літію. Могили героїв вкрили державні прапори.
У центрі Мельників після короткого слова голови оргкомітету Романа Коваля покладено квіти до пам’ятників героям Холодного Яру, Юрієві Горлісу-Горському та родині Чучупаків. У пам’ять про цих славних людей, які є гордістю нашого народу, співали кобзарі Тарас Компаніченко і Тарас Силенко.
У Мотриному монастирі сучасне козацтво квітами й словом вшанувало могилу сотника Івана Компанійця. Від імені організаторів вшанування виступив керівник МГО “Сокіл” Юрко Чорнота. Роман Коваль згадав добрим словом о. Федора Іванчу, який у серпні 1921 р. провів останнє відоме нам публічне освячення зброї у с. Цвітному, за що й постраждав від лютої московської влади. А ще Роман Коваль прочитав уривок зі спогадів Ю. Горліса-Горського “Холодний Яр” про освячення зброї тут, у Мотриному монастирі, на Спаса 1920 року: “На траву, як по команді, лягли сотні рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблуками та грушками зачорніли ручні гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і замислився, неначе нараджуючись зі своїм сумлінням. Потім звів до неба очі й широко махнув кропилом: «Благослови, Господи, на враги і супостати!»”.
14 квітня махнув кропилом о. Василь Циріль. На площі перед Свято-Троїцьким храмом він звернувся з молитвою до Бога, освятив зброю і благословив вояків на боротьбу за Україну. Після столітньої перерви у Мотриному монастирі знову пролунала молитва українською мовою!
Сигнал до чину освячення зброї дав дзвін Мотриного монастиря. На цей раз не московські руки били у дзвін, а руки українського патріота – учасника вшанування героїв Холодного Яру Олексія Москальця, представника МГО “Сокіл”.
Після цього кобзар Тарас Компаніченко і Роман Коваль увійшли до храму, а за ними й інші прочани. Колись тут учасники Першого зимового походу на чолі з Михайлом Омеляновичем-Павленком провели молебень за щасливий похід у центр України й панахиду за померлими і загиблими в Зимовому поході козаками та старшинами. І ось “нова радість стала”: кобзар Тарас Компаніченко освятив храм старовинної українською богородичною псальмою “Роже слічная”. Це була історична подія, як і молитва отця Василя українською мовою. На жаль, у нашій національній святині досі правлять чужі люди чужою мовою.
Після цього довжелезна колона вийшла з Мотриного монастиря і рушила Холодноярським плато до меморіального знака на пам’ять про загиблих героїв 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, встановленого напередодні. Море людей зібралося вшанувати полеглих. Було багато військових, ветеранів війни та майбутніх захисників Вітчизни: з Одеси на відкриття пам’ятника приїхали 20 ліцеїстів Військово-морського ліцею та 20 курсантів Інституту військово-морських сил Національної академії “Одеська морська академія” і 2 офіцери (серед них капітан 3-го ранку Василь Дяченко), а з Києва під проводом капітана 1-го рангу Євгена Лупакова (почесного голови СОУ) до Холодного Яру прибули вклонитися могилам великих попередників 10 ліцеїстів Ліцею ім. Івана Богуна, 10 курсантів Військового інституту Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і 10 курсантів Київського військового інституту телекомунікацій та інформатизації ім. героїв Крут.
Участь у вшануванні взяла й делегація 93-ї ОМБр “Холодний Яр” на чолі з підполковником Дмитром Брижинським. Він і сказав перше слово. Комбриг нагадав, що за Україну зі складу бригади загинуло 287 вояків. Саме їм і встановили пам’ятник на найвищий точці Холодного Яру, неподалік Святої Мотрі – так лагідно називали монастир гайдамаки Василя Чучупака.
До святих наших полеглих звернулися зі словом подяки співорганізатори урочистостей – голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок і голова ГО “Батьківщина Молода” Сергій Митрофанський. А на пам’ять героїв 93-ї, що поклали життя за Україну, люди заспівали “Ой у лузі червона калина”.
Створив меморіальний знак скульптор Роман Турецький (художній керівник Микола Теліженко). Значною мірою профінансували його вояки 93-ї бригади. Чудовий камінь дало комунальне підприємство “Дирекція парків” із м. Черкас. Суттєво допомогла черкаська будівельна організація “Мехбуд”. Особиста подяка Володимирові Сапі! Щира подяка й Марійці Гузьо, Революційному телебаченню “Правого сектору” та Маркові Мельнику, які зафіксували цю та інші важливі події 24-х ушанувань героїв Холодного Яру.

Широка програма була на хуторі Буда. Першим вийшов на літературну сцену заслужений діяч мистецтв Володимир Гонський. Народний артист України Тарас Компаніченко на славу братам Чучупакам проспівав низку пісень Української революції 1917 – 1920-х років.
Наказний верховний отаман Українського козацтва Віталій Опанащук розповів про характерників, а потім разом з Тарасом Силенком продемонстрував унікальні можливості козацького організму: лектор лягав на цвяхи, ходив по битому склу без жодної шкоди для свого здоров’я. Те саме робив і старосвітський кобзар Тарас Силенко.
Козацький герць продемонстрували юні чорні запорожці із с. Білозір’я, об’єднані у Студію козацьких бойових мистецтв “Герць” (отаман Руслан Богданов). Після виступу Роман Коваль покликав до себе юних козаків і розповів про їхніх славних прадідів –вільних козаків, які в 1917 р. створили в Білозір’ї бойову організацію на захист національних прав українців. Після цього білозірці провели для дітей майстер-клас із володіння козацькою шаблею.
Учасники вшанувань мали щасливу можливість послухати півгодинний концерт лідера гурту “Тінь Сонця” Сергія Василюка та лекцію відомого дослідника Коліївщини Євгена Букета про Холодний Яр, Максима Залізняка і Семена Неживого. Цікаву розповідь супроводжували пісні заслуженого артиста України Тараса Силенка. Кобзар виконав історичну гайдамацьку пісню про отамана Швачку “Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас та на Україні!”, пісні “Сповнилась міра” (сл. Петра Карманського, муз. Святослава Силенка) та “До України” на слова Степана Руданського (з репертуару кобзаря Ігоря Рачка).
Щирою і змістовною була промова господині історично-етнографічного комплексу “Дикий хутір”, Берегині Холодного Яру Лесі Островської. З літературної сцени виступили кияни – народний артист України Анатолій Демчук, поет Василь Ковтун (ведучий літературної сцени), бандурист Павло Рекун з Переяслава-Хмельницького та керівник ансамблю козацької авторської пісні “Черкаські козаки” Юрія Марштупа.

15 квітня, на третій день урочистостей, члени Історичного клубу “Холодний Яр” та ВО “Свобода” разом з о. Василем Цирілем вшанували братську могилу козаків Чорного Ворона в с. Розумівці Олександрівського району Кропивницької області та провели меморіальний мітинг біля пам’ятника повстанцям у с. Соснівці (автор Дмитро Бур’ян), у якому взяли участь двадцять школярів на чолі з учителькою біології Мариною Марфулою.
Невдовзі вже у с. Цвітній разом із племінником отамана Пилипа Хмари Юрком Хмарою, отамановими онуками та дідом Карбалою (Олександром Ромащенком) ушанували найкращих людей цього села, які сто років тому боролися проти ненависної комуни.
Завершилося свято козацького духу в с. Цибулевому Знам’янського району на Гайдамацькій Січі Володимира Вознюка, члена Історичного клубу “Холодний Яр”. Після екскурсії Чорноліссям перед школярами і вчителями Цибулівської школи виступили лейтенант 93-ї ОМбр Казимир Павловський, командир ОБЧ “Карпатська Січ” Олег Куцин, панотець Василь Циріль, голова оргкомітету 24-х вшанувань героїв Холодного Яру Роман Коваль, кобзар Тарас Силенко виконав історичну козацьку пісню про перемогу над москалями в 1659 р. “До города Конотопа військо підступало” (з репертуару кобзаря Ігоря Рачка).
24-ті Всеукраїнські вшанування героїв Холодного Яру організували Історичний клуб “Холодний Яр”, ВО “Свобода”, партії “Правий сектор” і “Національний корпус”, ВО “Батьківщина”, музейно-етнографічний комплекс “Дикий хутір”, черкаська будівельна організація “Мехбуд” (директор Володимир Сапа), Національний заповідник “Чигирин”, Медведівська ОТГ, Координаційна рада політичних партій і громадських організацій демократичного спрямування м. Калуша, ГО “Туристичний рух Чигиринщини” – за участі 93-ї Окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.
Щира подяка жертводавцям, співорганізаторам урочистостей, членам Історичного клубу “Холодний Яр”, а саме: дідові Карбалі із с. Цвітної – 500 грн., Оксані Герасим’юк (Київ) – 3000 грн., Владленові Ковтуну (Київ) – 1000 грн., Ігореві Хаперському (Харківщина) – 5000 грн., Валерієві Мартишку (Бориспіль) – 5000 грн., Ігореві Гаврищишину – 10000 грн. (Київ), воякові 92-ї ОМБр Андрієві Чорному (Харків) – 500 грн., народному депутатові України від ВО “Свобода” Юрію Левченку (Київ) – 5000 грн., Леонідові Раденку (Київ) – 270 грн. та Маркові Мельнику (Київ) – 770 грн.
Пожертви також склали: Євген Дудін – 5000 грн., Ірина Терлецька (Львів) – 2000 грн., Олександр Марченко (Суми) та Євген Чубук (Київщина, член ВО “Свобода”) – 1000 грн., Ярослав Бакуревич, Сергій Мамітько і Володимир Приступа – по 500 грн., Андрій Ковальчук – 400,98 грн., Мирослава Соколова, невідомий доброчинець із Києва і добра людина з Кропивницького – по 200 грн., невідомий добродій – 185,17 грн., Дмитро Федоров, Олена Олійник, Микола Ратушний, Руслан Данилюк, Юрій Зубенко і Сергій Кулик – по 100 грн., Оксана Болотюк – 120 грн., Олена Циганюк – 99,50 грн., Віталій Нечеса – 10,01 грн., М. В. Півторак – 50 грн. Усі ці люди є співорганізаторами 24-х вшанувань героїв Холодного Яру.
Вічна слава холодноярцям – борцям за національну Україну!
Уклін усім, хто шанує їхній подвиг!

Світлини Марка Мельника, Марічки Гузьо, Григорія Юрика, Ростислава Мартинюка, Юрія Майбороди та Олександра Ушинського.

2 травня 1959 р. помер Микола ТЕРЛЕЦЬКИЙ, учасник Визвольної боротьби в 1918 – 1920-х рр., вояк 1-ї УД УНА.
2 травня 1984 р. народився Микола РУДЕНКО-“РУДІК”, командир БРДМ-2, командир 1-го відділення розвідувального взводу 10-го Окремого мотопіхотного батальйону 59-ї ОМБр ЗСУ. Загинув 18 жовтня 2017 р.
3 травня 1924 р. загинув Микола МІХНОВСЬКИЙ, ідеолог українського націоналізму, творець українського війська.
3 травня 1969 р. помер Микола ДУСЬКО, козак 2-го Запорозького полку Петра Болбочана, Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана та полку Чорних запорожців, учасник походу запорожців під проводом Петра Болбочана на Крим, учасник Першого зимового походу, лицар Залізного хреста Армії УНР.
4 травня 1949 р. народився композитор і співак Володимир ІВАСЮК.
5 травня 1984 р. в російському концтаборі загинув борець за волю України Олекса ТИХИЙ.
7 травня 1919 р. в м. Єлисаветграді Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій ГРИГОР’ЄВ проголосив універсал “До українського народу”, найважливішим пунктом якого було забезпечення провідного становища українців у своїй державі: їм мало належати 80 % місць у радах – згідно з пропорційним складом населення в радах.
8 травня 1894 р. народився Іван ПЕКАРЧУК, підполковник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, лицар Залізного хреста.
9 травня 1959 р. помер Григорій ТРУХ, командир сотні УСС, редактор часописів “Наш Приятель” і “Світло”.
9 травня 1984 р. помер козак Армії УНР, письменник Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.
9 травня 2014 р. помер поет Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, член Історичного клубу “Холодний Яр”.
10 травня 1894 р. народився Кирило ГОНЧАРЕНКО, командир 1-ї батареї 2-ї гарматної бригади Волинської групи військ УНР, учитель, учасник Зимового походу Армії УНР.
15 травня 1859 р. народився Панас САКСАГАНСЬКИЙ, один з основоположників українського професійного театру, що відіграв велику роль у національному пробудженні українців.
15 травня 1939 р. помер Павло КОВЖУН, працівник інформаційного бюро Сірої дивізії Армії УНР, редактор газети “Козацька думка”, графік, маляр, мистецтвознавець. Учасник боїв проти більшовиків.
16 травня 1954 р. почалося повстання політв’язнів у концтаборі Кенгір.
17 травня 1954 р. загинув Микола ТВЕРДОХЛІБ-“ГРІМ”, полковник УПА, референт СБ Карпатського краю, командир ВО-4 “Говерла”, лицар Золотого хреста заслуги 1 класу.
20 травня 1899 р. народився Степан ДАНИЛЮК, січовий стрілець, вояк УГА.
20 травня 1969 р. помер стар­шина Армії УНР Пафнутій ЧУПРУН.
20 травня 1994 р. народився Олександр ВІНЯРСЬКИЙ, командир-навідник кулеметного взводу 2-ї роти 1-го батальйону 24-ї ОМБр ЗСУ. Загинув 20 грудня 2016 р.
21 травня 1899 р. народився Михайло ДОРОШЕНКО-“ВЕРНИГОРА”, підхорунжий загону отамана Пилипа Хмари. У повстанському русі з літа 1918 р., спочатку під командуванням Матвія Григор’єва, згодом у відділі полк. Горбенка. Керував переможним боєм проти більшовиків під Красносільцями. Автор книг, зокрема “Стежками Холодноярськими. Спогади, 1918 – 1923” (Філадельфія, 1973).
22 травня 1879 р. народився Симон ПЕТЛЮРА, Головний отаман Армії УНР, Голова Директорії.
22 травня 1919 р. поляки розстріляли композитора о. Остапа НИЖАНКІВСЬКОГО, члена Української Національної Ради ЗУНР.
22 травня 1979 р. помер Дмитро ГАМОНІВ, півсотенний Вільного козацтва, учасник бою під Крутами, учасник Першого зимового походу Армії УНР, лицар Залізного хреста. Під час Другого зимового походу УПА Юрка Тютюнника потрапив під с. Малими Миньками в полон, але разом з Іваном Ремболовичем втік із нього. З дружиною Михайлиною стає співзасновником 1-ї Української вселюдної школи ім. Лесі Українки. Вояк дивізії “Галичина”, учасник боїв під Бродами.
22 травня 2014 р. загинув Дмитро ШКРІБЛЯК, розвідник-снайпер розвідувального взводу 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМбр ЗСУ. Нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни” (4.06.2015; посмертно).
23 травня 2014 р. під час обстрілу санітарного автомобіля загинув Любомир КУЗЬМІН, водій-електрик медичного пункту 1-го батальйону 51-ї ОМБр ЗСУ.
24 травня 1919 р. загинув Михайло СМАЛЬ, командир кулеметної сотні панцерника “Стрілець”, поручник Армії УНР. Під с. Озерянами, що між Дубном і Здолбуновом, під час загибелі панцерника втратив обидві ноги. Щоб не потрапити до більшовицького полону, позбавив себе життя.
25 травня 1969 р. помер Теодозій ЖОВТОК, учасник Української визвольної боротьби, діяльний та провідний член багатьох українських громадських організацій на Сокальщині.
27 травня 1899 р. народився Микола ДЕРКАЧ, стрілець УГА.
28 травня 1974 р. народилась Олена ПІРКОВСЬКА-“ЄВА”, медик медичного батальйону “Госпітальєри”. Померла від хвороби.
28 травня 1984 р. народився Сергій КРАВЧЕНКО-“КРАВА”, боєць Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. 3 жовтня 2016 р. загинув у бою неподалік м. Авдіївки Донецької області.
29 травня 1964 р. помер Сергій ЄВТИМОВИЧ, підполковник Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”. Учасник бою під Крутами і Першого зимового походу Армії УНР. Брат Вартоломія Євтимовича.
30 травня 1894 р. народився Іван ЗАВ’ЯЛІВ (ЗАВЯЛІВ), козак Армії УНР. Закінчив Варшавський університет.

Надвечір 6 квітня 1919 р. командир 1-го Подільського січового куреня Іван Луценко дістав наказ вирушити на Старокостянтинів і вибити звідти “большевицькі банди”. Близько 17-ї години курінь, повантажившись у вагони, вирушив на завдання. О 20-й годині прибули на станцію Красилів. Тут довідалися, що “большевицькі банди” виявилися “6-ю Совітською дивізією з двома батареями”.
По короткій нараді старшин отаман усе ж вирішив “розпочати акції для виконання завдання”. Тут зі штабу надійшло ще одне повідомлення: проти ночі на 7 квітня українські частини здадуть Проскурів.
Дороги назад уже не було.
На Рівне пробитися можна було тільки через Старокостянтинів.
Залишивши сотню охороняти ешелон на станції, Іван Луценко на чолі решти козаків (250 багнетів і 50 шабель) вирушив через Красилів на Кузьмин. Після короткого бою заволоділи цим містечком, а відтак пішли далі – на село Вороньковець. Тут о 5-й ранку більшовики зустріли їх сильним рушничним і кулеметним вогнем. Козаки засіли в рові, намагаючись прицільним вогнем вибити ворога із села та фільварка.
Шість годин ішов бій. 7 квітня близько 11-ї старшина Василь Мірошник доповів отаманові, що набоїв залишилось на дві години бою. Треба було йти на багнети. Але Іван Луценко не наважився на рішучий наступ – він не знав, що з відділом, який залишився при ешелоні. З базою не було зв’язку. Треба було з’ясувати, чи можна розраховувати на підкріплення і на поповнення набоїв.
Порадившись із сотниками, отаман вирішив їхати до Красилова. Керувати ж боєм залишився його заступник.
А в Красилові 2-га кавалерійська совєтська бригада докінчувала розгром ешелону 1-го Подільського січового куреня. Полонивши козаків і розстрілявши декількох старшин, більшовики грабували майно. Тут і наспів курінний.
Його полонили. Довідавшись, хто він, “москалі в нечуваний, нелюдський спосіб замордували [полковника Луценка] коло семафора станції Красилів”. Там він і був пізніше закопаний.
“Так загинув один із найбільших українських патріотів, – закінчував розповідь старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник, – і навіть хреста не поставлено на його могилі. Чи діждеться він сього від народу, за котрий положив своє життя?”

Полковник медичної служби царської армії, автор наукових праць із медицини, надвірний радник Іван Митрофанович Луценко народився на Полтавщині в с. Кейбалівці неподалік Пирятина 23 лютого 1863 року. Освіту здобув у Петербурзькому університеті (природничий факультет) та Військово-медичній академії. Служив в Одеській військовій окрузі. За свідченням Сергія Шелухина, Луценко перед Світовою війною лікарською практикою заробляв щорічно до 10 тисяч карбованців, з яких 8 тисяч віддавав на розвиток української справи.
Іван Луценко був активним членом Братства самостійників, головою Одеської організації Української народної партії, заснованої 1902 року Миколою Міхновським, який і сформулював її “10 заповідей”, головною з яких була – “Україна для українців!”. Активно працював Луценко і в Одеській українській громаді, Товаристві “Просвіта”, “Українській хаті”.
Ще активніше взявся він за працю з вибухом Лютневої революції. Ставши членом Українського революційного комітету в Одесі, почав творити українську збройну силу в цьому всуціль зросійщеному місті.
Наприкінці квітня 1917 р. Іван Луценко стає організатором і головою Одеської української військової ради, творцем Гайдамацького коша.
Під час Національного конгресу в Києві у квітні 1917 р. його обрали членом Центральної Ради. Був він і делегатом трьох всеукраїнських військових з’їздів, членом Українського генерального військового комітету обох складів. Виявив себе і як організатор Вільного козацтва, зокрема його першого з’їзду в Чигирині в жовтні 1917-го, на якому Луценка обрали Генеральним хорунжим Вільного козацтва та членом Генеральної козацької ради УВК.
У грудні 1917 року він творить Українську партію соціалістів-самостійників, стає її лідером. На засіданнях Центральної і Малої Рад Іван Луценко виступав із самостійницьких позицій, захищаючи українські національні інтереси, зокрема 2 квітня 1918 р., коли російські есери порушили питання допомоги військовослужбовцям колишньої російської армії, полковник Луценко зауважив, що не можна допомагати збільшовиченим частинам російського війська, оскільки вони вороже настроєні до України, і тому “треба проти них боротись і боротись... насамперед ми мусимо допомогти своїм”. Михайло Омелянович-Павленко характеризував Івана Луценка як “першого самостійника в Українській Центральній Раді”, а Павло Скоропадський – як “ідеаліста... фанатика, який ненавидів усе російське”.
Івана Луценка високо оцінювали підлеглі. Так, старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник писав про свого командира як “високошляхетну... прекрасну людину, фанатично віддану ідеї Самостійності України”. Казав, що в людей після знайомства з ним залишалось надзвичайно симпатичне враження.
Українська партія самостійників-соціалістів, яку очолював Іван Луценко, перебувала в опозиції до гетьмана Павла Скоропадського. У травні 1918 р. самостійники стали ініціаторами створення опозиційного Українського національно-державницького союзу, а відтак і УНС, який 14 листопада 1918 р. підняв повстання проти гетьмана. Під час антигетьманського повстання полковник Луценко очолив цивільне управління Таврійської губернії.
Василь Мірошник у спогаді про свого командира із жалем констатував, що Іван Луценко “на своє нещастя, був малодосвідченим вояком”. Напевно, це так. Та в час, коли вирішувалася доля Батьківщини, коли багато професійних старшин вичікували, ховаючись по закутках, він мусив стати до першої лави.
Людина талановита й енергійна, видатний організатор та оратор, він усе ж справлявся з новими обов’язками. Але що міг зробити він, коли командування, не провівши як слід розвідки, послало його невеликий курінь ліквідувати червону дивізію?
У нього було лише два шляхи. Перший (невиконання вбивчого наказу) для нього, дисциплінованого вояка Української революції, був неприйнятний. Іван Луценко міг тільки виконати наказ...
Хто зараз скаже, чи досвідченіші командири впоралися б із завданням малими силами розбити дивізію? Всяке буває... Слід все ж визнати: Івана Луценка та його курінь послали на вірну погибель.
Василь Мірошник у своєму спогаді “Яскравий епізод з мого життя” не звернув уваги на один промовистий факт: курінному Луценку було 55 років... Лікар Луценко міг, безперечно, працювати в запільних установах, він і там був би корисний, наприклад, як організатор санітарно-медичної служби Армії УНР. Та він пішов на передову. Щоб покласти своє життя за Батьківщину в бою.
Він мусив віддати їй усе.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 2005 р.
З книги “Багряні жнива Української революції”

19 квітня 1933 р., у страшну добу Голодомору, загинув мій дід Федот. Розповіддю про нього я почав свій виступ два дні тому, 17 квітня, на творчому вечорі: “Мій дід Федот Васильович П’явко-Коваль ковалював у с. Гореничах, що й досі лежить у долині річки Ірпінь. Його старший брат Антип у 1920-х рр. був учасником підпільної петлюрівської організації сотника Армії УНР Пилипа Косаря-Драника.
Не стояв осторонь і мій дід. Коли в нього комуністи розібрали клуню і передали до колгоспу, Федот Васильович «взяв куфайку, облив керосином і кинув у клуню» одного з грабіжників...
Участь моїх дідів у боротьбі була невипадковою, адже їхній батько Василь – учасник революції 1905 року. Пускав російським поміщикам червоного півня, тобто палив їхні помістя. Про це мені розповіла тітка Дуня. Вона і її молодший брат Микола, мій батько, стали учасниками протиколгоспних повстань кінця 1920-х. Тітка Дуня разом з іншими гореницькими жінками розбила колгоспні ворота й випустила худобу, яку в людей забрали більшовики. «Корови ледь у Шпітьки не позабігали, – розповідала тітка Дуня. – Зірвалися як з цепі. Не знали, куди бігти. Не знали вже, де й їхній дом. А потім міліція прийшла і забрала нас і повела етапом, наче під розстрєл».
А її 12-літній брат Микола, мій батько, зробив саморобну бомбу і кинув у клуню сільському активістові. Випускав Микола й «підпільну газету» («В хаті рисував – і вночі на село. Приклеював... Тема – як “зберігали” скот... А люди вранці йдуть на роботу і читають»).
Тож Франкові слова про свого батька-коваля стосуються й мого діда-коваля. Загинув він 1933 року під час Голодомору.
На жаль, наші дослідники переважно пишуть: помер під час Голодомору.
Ні! Загинув! Саме загинув, а не помер! І на сибірській каторзі людина не помирає, а гине. І на слідстві в НКВД гине, а не помирає!”
Вічна пам’ять Федотові П’явку-Ковалю! На жаль, він не мав щастя пригорнути до себе своїх онуків.
І ми того щастя ніколи не пізнали.

Роман Коваль
Київ, 19 квітня 2019 р.
На світлині – родина Ф. В. П’явка-Коваля. Мій батько Микола – попереду. Ліворуч від нього – “наймит” – сирота, якого прийняли за помічника в нашу родину.

Валентина Мороза вважаю своїм учителем. Його праці та лекції з історії доби УНР були для мене формотворчими.
Пропоную увазі читача “НН” рецензію на “Есеї, листи й документи” Валентина Мороза (“Сучасність”, 1975). Її написав та опублікував 1995 року.
«Філософські роздуми Валентина Мороза занотовані наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років. У той час найвищим виявом національної свідомості вважа­лися антисовєтизм та комуністичне дисидентство, які мали протирежимний характер. А отже, борцями, героями вва­жалися люди, які насмілилися у вузькому колі говорити про порушення “ленінських норм” та “соціалістичної законності” (читай – імперських законів). І цих людей, що стиха мріяли про “соціалізм із людським обличчям”, про дотримання “ленін­ської національної політики”, що толерантно (і часто лише на вухо) критикували порушення прав “радянської людини”, Москва чомусь намагалася виставити злочинцями. Нині [у 1990-ті] з дисидентів ліплять образ національних героїв – для того, очевидно, щоб ми не знали своїх справжніх героїв, які можуть привести наш народ до національної перемоги.
Рівень національної свідомості українських дисидентів був невисокий – вони зациклилися на критиці “деяких негативних суспільних явищ” і за деревами не бачили лісу. Їм і на гадку не спадало, що їхній народ по­неволений іншим, російським народом. І саме в цьому причина всіх “викривлень” і “по­рушень”! Скажемо прямо: чи­мало шістдесятників сіли у в’язницю ні за що – ніякої бо­ротьби вони взагалі не вели. Ну, сказали зайве слово у вузькому товаристві друзів, серед яких виявився сексот, або да­ли почитати іншому працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”… Сили, не зацікав­лені в побудові української України, саме їх пропонують нам у герої. Маючи патріотичний імідж, діячі-комашки напере­додні виборів мчать у Галичину, і добрі, душевні, патріотичні галичани обирають їх до Вер­ховної Ради – і ми досі не маємо на­ціональної опозиції.
Валентин Мороз був ув’язнений за ді­ло – за український націона­лізм. На суді себе винним не визнав, пощади не просив, з погордою і знева­гою ставився до тих, хто просив простити. [На думку Василя Овсієнка, причиною повторного арешту Валентина Мороза в 1970 р. було те, що Мороз на той час став “найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, обстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю”].
Валентин Мороз гідно пройшов довгі роки тю­рем, карцерів, таборів. Він – ідейна людина, слова і діла в нього не роз­ходяться. Серед політв’язнів він вирізнявся ви­сокою національною свідо­містю, інтелектуальною пере­вагою, принциповістю. Мороз творив національними категоріями. А більшість шістдесятників мис­лили, на жаль, примітивно. Якби ж не порушувалися закони СССР, як­би дотримувались “ленінські норми” і Декларація прав лю­дини (які протилежні понят­тя!), вони і не протестували б проти російської тюрми народів.
Валентин Мороз теж викривав порушення прав лю­дини, але ця тема в нього звучала як порушення прав ук­раїнської людини. Головним по­няттям для нього було наці­ональне, і він його ставив пере­конливо, ясно, однозначно, без вибачень чи запобігань перед ворогам! “Маємо силу-силенну людей, – писав Валентин Мороз у люто­му 1970 р., – які, ска­завши добре слово про Україну, негайно роблять три ре­веранси в бік Росії”. І ніби про себе додавав: “Україна спрагла за такими, що ні від чого не відрікаються і ні перед ким не виправдовуються” (“Серед снігів”).
Читаєш есе “Серед снігів”, читаєш прис­кіпливо (з висоти 1995 р. написане в 1970-му легко судити!), вишукуєш якісь огріхи, які б могли під­твердити ідейну неоформле­ність шістдесятника Вален­тина Мороза, і не знаходиш! Навпаки, відшукуєш фрагменти (наприклад, психологічні харак­теристики дійових персон тих років) і переконуєшся в ге­ніальності автора.
Велике значення для нас має історичний оптимізм Ва­лентина Мороза. Його роздуми про українську живучість і обов’язкове випростання нашо­го народу переконливіші, ніж не завжди аргументо­ваний оптимізм Юрія Липи. Стати песимістом на згарищі легко. А Валентин Мороз не згідний, що стоїть серед руїни! І до­водить, що це не так. І ти почи­наєш вірити, і віра додає сил! Я усвідомлюю, що моє добре слово про Валентина Мороза не сподобається тим, хто “теж сидів”, хто “теж націона­ліст”. Вони поруч із Мо­розом мали вигляд банальних пішаків…
Уточнюю для друзів: я ні­кого не засуджую. Напевно, доб­ре, що шістдесятники були. Але не треба героїв закривали купою тих, хто й досі не бачить форму­ли зла і формули визволення.
Шістдесятники були ковтком повітря. Але це було не вільне повітря карпатсь­ких гір, де жили і боролися вояки УПА, а тепле повітря кухні, де скаржилися на долю укра­їнські радянські інтелігенти.
Прикладом стали одиниці. І ми повинні знати, хто є хто. Ми по­винні знати ціну тим, хто серед нас. Ціну Валентину Морозу і ціну [його антиподові] Дмитрові Павличку, який оспівував “кремлівські зорі”. Ми повинні нарешті зрозуміти: серед нас жи­ве великий український мисли­тель Валентин Мороз!
Офіційний Київ і далі за­мовчує Валентина Мороза. Го­лова державного телерадіокомітету України Зиновій Кулик ігнорує офіційні звернення пар­тій і громадських організацій дати можливість Валентину Морозу на державному кана­лі радіо чи телебачення про­читати курс лекцій з історії Ук­раїни. Зухвале мовчання З. Ку­лика свідчить про його низький національний та культурний рівень. Він пови­нен би ухопитися за таке уні­кальне явище, як Валентин Мороз. Але Кулик є кулик, він хвалить лише те болото, з якого году­ється. Кулик знає, що Валентин Мороз скаже таке, що не влізе у вузькі ре­жимні рамки, і за це йому, слух­няному та обережному Кули­кові, можуть дати по дупі, зні­муть премію, не пустять знову за державний раху­нок до США чи Канади. І він тиражує в ефірі дебільних ко­муністів і обережних у слові дисидентів-шістдесятників, які в національному питанні або темні, або вдають із себе тем­них, які не скажуть про національне поневолення українського народу.
На жаль, Україна сьогодні не знає Валентина Моро­за. Про нього чули лише га­личани (і навіть трохи чита­ли). Знає про нього прошарок національної інтелі­генції. Знають деякі політики. Знає українська діаспора. І все.
А офі­ційний Київ ганебно замовчує діяльність великого сина України, видатного українського мислителя.
Невже Валентину Морозу треба померти, щоб про нього заговорили як про національного героя?!»

Роман КОВАЛЬ
Київ, 1995 р.

Травень у Первомайську чудовий! Навіть у час війни! Все цвіте, повітря напоєне запахами білої акації! Так було і 1942 року.
Стоїмо з мамою біля квітника перед хатою. Мама вголос розмірковує, чи сіяти квіти, чи не сіяти.
Біля хвіртки зупинився німецький солдат. Сказав, що йому нічого не треба, а зупинився, бо побачив дівчинку, схожу на його доню. Я тоді була білява, з голубими очима. Відійшовши трохи, солдат озирнувся і помахав мені рукою.
Він ще не раз з’являвся біля нашої хвіртки, але ніколи у двір не заходив. Кожного разу щось дарував – цукерку, печиво, різнокольорову тасьму, щоб зав’язати бантик на волосся. Якось подарував мамі гральні карти.
Коли мама помічала, що солдат наближається до нашого обійстя, відправляла мене подалі в садок, а йому казала, що я пішла до бабусі…
Осінь 1943 року. У нашу велику кімнату, яка через коридорчик мала вихід на вулицю, вселився німецький офіцер – лікар. До нього приходили військові, розмовляли завжди спокійно. Часто з кімнати до нас долинала музика. У лікаря був радіоприймач. Невдовзі він став запрошувати батька послухати класичну музику. Бувало, налаштує приймач на радіохвилю Москви, кличе батька, а сам іде з хати. І батько міг з півгодини слухати останні вісті з фронту.
Одного разу німець зайшов до нас, тримаючись за живіт. Показував на мигах, що в нього болить живіт. Батько насипав у чарку меленого червоного перцю, залив його горілкою і дав випити. Він випив і пішов спати. Через години дві зайшов до кухні, обняв мого батька за плечі й сказав: “Я лікар, а ти професор!”

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР