7 квітня виповнилося 100 р. від загибелі лікаря Івана Луценка, члена Центральної Ради, організатора Вільного козацтва
Надвечір 6 квітня 1919 р. командир 1-го Подільського січового куреня Іван Луценко дістав наказ вирушити на Старокостянтинів і вибити звідти “большевицькі банди”. Близько 17-ї години курінь, повантажившись у вагони, вирушив на завдання. О 20-й годині прибули на станцію Красилів. Тут довідалися, що “большевицькі банди” виявилися “6-ю Совітською дивізією з двома батареями”.
По короткій нараді старшин отаман усе ж вирішив “розпочати акції для виконання завдання”. Тут зі штабу надійшло ще одне повідомлення: проти ночі на 7 квітня українські частини здадуть Проскурів.
Дороги назад уже не було.
На Рівне пробитися можна було тільки через Старокостянтинів.
Залишивши сотню охороняти ешелон на станції, Іван Луценко на чолі решти козаків (250 багнетів і 50 шабель) вирушив через Красилів на Кузьмин. Після короткого бою заволоділи цим містечком, а відтак пішли далі – на село Вороньковець. Тут о 5-й ранку більшовики зустріли їх сильним рушничним і кулеметним вогнем. Козаки засіли в рові, намагаючись прицільним вогнем вибити ворога із села та фільварка.
Шість годин ішов бій. 7 квітня близько 11-ї старшина Василь Мірошник доповів отаманові, що набоїв залишилось на дві години бою. Треба було йти на багнети. Але Іван Луценко не наважився на рішучий наступ – він не знав, що з відділом, який залишився при ешелоні. З базою не було зв’язку. Треба було з’ясувати, чи можна розраховувати на підкріплення і на поповнення набоїв.
Порадившись із сотниками, отаман вирішив їхати до Красилова. Керувати ж боєм залишився його заступник.
А в Красилові 2-га кавалерійська совєтська бригада докінчувала розгром ешелону 1-го Подільського січового куреня. Полонивши козаків і розстрілявши декількох старшин, більшовики грабували майно. Тут і наспів курінний.
Його полонили. Довідавшись, хто він, “москалі в нечуваний, нелюдський спосіб замордували [полковника Луценка] коло семафора станції Красилів”. Там він і був пізніше закопаний.
“Так загинув один із найбільших українських патріотів, – закінчував розповідь старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник, – і навіть хреста не поставлено на його могилі. Чи діждеться він сього від народу, за котрий положив своє життя?”
Полковник медичної служби царської армії, автор наукових праць із медицини, надвірний радник Іван Митрофанович Луценко народився на Полтавщині в с. Кейбалівці неподалік Пирятина 23 лютого 1863 року. Освіту здобув у Петербурзькому університеті (природничий факультет) та Військово-медичній академії. Служив в Одеській військовій окрузі. За свідченням Сергія Шелухина, Луценко перед Світовою війною лікарською практикою заробляв щорічно до 10 тисяч карбованців, з яких 8 тисяч віддавав на розвиток української справи.
Іван Луценко був активним членом Братства самостійників, головою Одеської організації Української народної партії, заснованої 1902 року Миколою Міхновським, який і сформулював її “10 заповідей”, головною з яких була – “Україна для українців!”. Активно працював Луценко і в Одеській українській громаді, Товаристві “Просвіта”, “Українській хаті”.
Ще активніше взявся він за працю з вибухом Лютневої революції. Ставши членом Українського революційного комітету в Одесі, почав творити українську збройну силу в цьому всуціль зросійщеному місті.
Наприкінці квітня 1917 р. Іван Луценко стає організатором і головою Одеської української військової ради, творцем Гайдамацького коша.
Під час Національного конгресу в Києві у квітні 1917 р. його обрали членом Центральної Ради. Був він і делегатом трьох всеукраїнських військових з’їздів, членом Українського генерального військового комітету обох складів. Виявив себе і як організатор Вільного козацтва, зокрема його першого з’їзду в Чигирині в жовтні 1917-го, на якому Луценка обрали Генеральним хорунжим Вільного козацтва та членом Генеральної козацької ради УВК.
У грудні 1917 року він творить Українську партію соціалістів-самостійників, стає її лідером. На засіданнях Центральної і Малої Рад Іван Луценко виступав із самостійницьких позицій, захищаючи українські національні інтереси, зокрема 2 квітня 1918 р., коли російські есери порушили питання допомоги військовослужбовцям колишньої російської армії, полковник Луценко зауважив, що не можна допомагати збільшовиченим частинам російського війська, оскільки вони вороже настроєні до України, і тому “треба проти них боротись і боротись... насамперед ми мусимо допомогти своїм”. Михайло Омелянович-Павленко характеризував Івана Луценка як “першого самостійника в Українській Центральній Раді”, а Павло Скоропадський – як “ідеаліста... фанатика, який ненавидів усе російське”.
Івана Луценка високо оцінювали підлеглі. Так, старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник писав про свого командира як “високошляхетну... прекрасну людину, фанатично віддану ідеї Самостійності України”. Казав, що в людей після знайомства з ним залишалось надзвичайно симпатичне враження.
Українська партія самостійників-соціалістів, яку очолював Іван Луценко, перебувала в опозиції до гетьмана Павла Скоропадського. У травні 1918 р. самостійники стали ініціаторами створення опозиційного Українського національно-державницького союзу, а відтак і УНС, який 14 листопада 1918 р. підняв повстання проти гетьмана. Під час антигетьманського повстання полковник Луценко очолив цивільне управління Таврійської губернії.
Василь Мірошник у спогаді про свого командира із жалем констатував, що Іван Луценко “на своє нещастя, був малодосвідченим вояком”. Напевно, це так. Та в час, коли вирішувалася доля Батьківщини, коли багато професійних старшин вичікували, ховаючись по закутках, він мусив стати до першої лави.
Людина талановита й енергійна, видатний організатор та оратор, він усе ж справлявся з новими обов’язками. Але що міг зробити він, коли командування, не провівши як слід розвідки, послало його невеликий курінь ліквідувати червону дивізію?
У нього було лише два шляхи. Перший (невиконання вбивчого наказу) для нього, дисциплінованого вояка Української революції, був неприйнятний. Іван Луценко міг тільки виконати наказ...
Хто зараз скаже, чи досвідченіші командири впоралися б із завданням малими силами розбити дивізію? Всяке буває... Слід все ж визнати: Івана Луценка та його курінь послали на вірну погибель.
Василь Мірошник у своєму спогаді “Яскравий епізод з мого життя” не звернув уваги на один промовистий факт: курінному Луценку було 55 років... Лікар Луценко міг, безперечно, працювати в запільних установах, він і там був би корисний, наприклад, як організатор санітарно-медичної служби Армії УНР. Та він пішов на передову. Щоб покласти своє життя за Батьківщину в бою.
Він мусив віддати їй усе.
Роман КОВАЛЬ
Київ, 2005 р.
З книги “Багряні жнива Української революції” |
