Травень у Первомайську чудовий! Навіть у час війни! Все цвіте, повітря напоєне запахами білої акації! Так було і 1942 року.
Стоїмо з мамою біля квітника перед хатою. Мама вголос розмірковує, чи сіяти квіти, чи не сіяти.
Біля хвіртки зупинився німецький солдат. Сказав, що йому нічого не треба, а зупинився, бо побачив дівчинку, схожу на його доню. Я тоді була білява, з голубими очима. Відійшовши трохи, солдат озирнувся і помахав мені рукою.
Він ще не раз з’являвся біля нашої хвіртки, але ніколи у двір не заходив. Кожного разу щось дарував – цукерку, печиво, різнокольорову тасьму, щоб зав’язати бантик на волосся. Якось подарував мамі гральні карти.
Коли мама помічала, що солдат наближається до нашого обійстя, відправляла мене подалі в садок, а йому казала, що я пішла до бабусі…
Осінь 1943 року. У нашу велику кімнату, яка через коридорчик мала вихід на вулицю, вселився німецький офіцер – лікар. До нього приходили військові, розмовляли завжди спокійно. Часто з кімнати до нас долинала музика. У лікаря був радіоприймач. Невдовзі він став запрошувати батька послухати класичну музику. Бувало, налаштує приймач на радіохвилю Москви, кличе батька, а сам іде з хати. І батько міг з півгодини слухати останні вісті з фронту.
Одного разу німець зайшов до нас, тримаючись за живіт. Показував на мигах, що в нього болить живіт. Батько насипав у чарку меленого червоного перцю, залив його горілкою і дав випити. Він випив і пішов спати. Через години дві зайшов до кухні, обняв мого батька за плечі й сказав: “Я лікар, а ти професор!”
Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР |
