Довідка на лауреата: член Організації українських націоналістів з 1943 року (став членом ОУН у 17 літ), вояк УПА, стрілець у сотні “Сталевого”, діяв на території сучасних Вінницької, Черкаської і Кіровоградської областей.
За дієву любов до України засуджений до 8 років позбавлення волі. 11 місяців перебував у Горьківській тюрмі № 1. А в 1949-му його перевели до Воркути – в табір суворого режиму “Речлаг”. Працював на шахті № 7. Створив підпільну групу, яка підготувала майже 500 саморобних гранат великої розривної сили. Мета: повстання, ліквідація катів і спроба втечі. Судив Володимира Караташа військовий трибунал Біломорського військового округу. За “організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів”, яка готувала повстання в таборі, засуджений до розстрілу. Закованого перевезли до Вологди, де провів 5 місяців в одиночній камері смертників. Щоб підтримати свій дух, ходив по камері й декламував вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.
Російські кати 8 разів імітували розстріл. І щоразу, коли за ним приходили до камери, він гордо піднімав голову і казав: “Я готовий”.
Після смерті Сталіна розстрільний вирок замінили на 25 років тюрми і концтаборів. Етапований із Вологди до Казахстану в табір суворого режиму “Степлаг” селища Кенгір (Джезказган). Там у травні – червні 1954 р. взяв активну участь у Кенгірському повстанні, про яке залишив спогади “На барикадах Кенгіра”.
Із дружиною – Ганною Лук’янівною (в дівоцтві Людкевич) познайомилися в Кенгірі, під час повстання, коли об’єдналися жіночий і чоловічий табори. В останню мить витягнув її із-під гусениць танку. На волі народили сина Михайла і дочку Оксану.
Володимир Караташ – автор трьох книжок споминів: “Прометеї Заполяр’я”, “Обережно: гранати”, “На барикадах Кенгіра”. У роки незалежності він – член Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”. 20 серпня 2007 р. нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Лауреат Літературної премія ім. Євгена Маланюка за видання “На барикадах Кенгіра” (2008). І ось тепер – нова нагорода. У дипломі №5 Лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр” зазначено:
“Присуджено Володимирові Михайловичу Караташу за участь у Визвольній боротьбі та висвітлення її у своїх творах і виступах, за популяризацію Визвольної ідеї, написання спогадів “На барикадах Кенгіра” та за  вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті й духовності українського народу, утвердження національних цінностей у житті українського народу.
Роман Коваль, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, редактор газети “Незборима нація”, член Національної спілки письменників України, академік Академії наук вищої освіти України.
Київ, Міжнародний центр культури і мистецтв.
30 вересня 2016 р.”
Нагадаємо, що Євген Маланюк і Юрій Горліс-Горський – не тільки геніальні письменники, а й учасники Визвольної боротьби, старшини Армії УНР. Літературний талант і вояцьку звитягу поєднав у собі й Володимир Караташ.
Слава вірним синам України!
Щиро вітаємо нашого дорогого батька отамана Володимира Караташа з високою відзнакою! Предовгих літ у Самостійній Україні!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлині
Роман Коваль представляє Володимира Караташа, лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2016 р.

Панас Мирний писав: “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування”.
Тисячоліттями, з покоління в покоління, наші предки зберігали українську мову як найдорожчий скарб. Наші батьки передали її нам. Ми мусимо передати рідну мову у спадок нашим дітям і онукам.
Але уряд різко зменшив сферу використання української мови. В ефірі продовжується вакханалія “мовної шизофренії”. Політика державної русифікації сприяє Кремлю у поширенні зловісного “русского міра”, сприяє виникненню сепаратистських рухів.
Окупація інформаційного простору, така ж небезпечна, як і воєнна!
Лише впровадження української мови у всі сфери остаточно відмежує нас від Росії. Долучайтесь до боротьби за українську мову! Русифікації мусимо покласти край!
Захистимо мову, буде й рідна держава!
9 листопада – День української писемності та мови.
Прийди і проведи цей день з однодумцями!
По закінченні віча і концерту видатних українських виконавців – хода до Майдану незалежності.
Ні русифікації!
Ні антиукраїнському мовному закону Колесніченка-Ківалова!
Геть русифікаторів-сепаратистів!

Відкрив вечір піснею про чорноліського отамана Пилипа Хмару кобзар Тарас Силенко. Роман Коваль у вступному слові сказав: “На мою думку, витоки Холодноярської організації слід шукати щонайменше в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. проти московської комуни та її політики пограбування України, за право жити самостійним життям на рідній землі.
Київський генерал-губернатор Ларіон Васильчиков у 1855-му, роздумуючи над причинами повстань у Чигиринському повіті, прийшов до висновку, що “в селянстві [Чигиринщини] більше, ніж в інших місцях, збереглася пам’ять про козацтво”.
Іншими словами, якщо ми збережемо пам’ять про козацтво, то й наше покоління не миритиметься з поневоленням. Саме на це і спрямована праця Історичного клубу “Холодний Яр”, який невдовзі святкуватиме 20 років від початку своєї діяльності.
Я написав багато досліджень про Холодний Яр, але лише тепер, готуючи цю книжку, чітко зрозумів, що події 1917 – 1920-х рр. в Холодному Яру є логічним продовженням праці дідів, прадідів і прапрапрадідів. У Холодному Яру боротьба за незалежність тривала століттями. Тобто події 1917 – 1920-х рр. – це не випадковість. Тут по-іншому не могло бути. Холодний Яр – це справді символ неперервності Визвольної боротьби, це символ нескореної України.
Мене дуже радує, що подвиг холодноярців не забуто, що лицарі нинішньої війни з москалями беруть собі за псевда імена отаманів Чучупаки, Чорноти, Лютого та інших героїв Великої вітчизняної війни українського народу проти російських окупантів у 1917 – 1920-х роках”.
Під час презентації Василь Ковтун прочитав вірш про Холодний Яр. Відбулася прем’єра пісні Валерія Мартишка “Заплітала в косу червоне і чорне” (запис Черкаського народного хору). Тарас Силенко проспівав пісні про отамана Івана Савченка-“Нагірного” та “Любо, братці, любо”. Промовляли також захисник Донецького аеропорту Микола Тихонов, княжицька козачка Людмила Гребенюк і Тетяна Коцубняк, голова Всеукраїнського руху захисту української мови.
Були на презентації і вояки, серед них і тяжко поранений Мар’ян-“Марик”.
Спасибі, хлопці, за Ваш подвиг в ім’я нашої Батьківщини!
А після презентації господарі закладу запросили учасників презентації до іншої зали, де о 20.00 почав виступ колектив “Київ-оркестр-тріо”, який співав українські пісні 1920 – 1930-х рр., зокрема Богдана Веселовського. В цей вечір ми не почули жодного російського слова – ні від відвідувачів, ні від персоналу, ні від музик! А ще ресторан “Остання барикада” готує страви винятково з українських продуктів. Те саме стосується і спиртного. Це ж і є виконання гасла ОУН: “Свій до свого по своє”.

Олександр ЛИТВИН

12 жовтня 2016 р. у м. Борисполі, що на Київщині, з нагоди Дня захисника Вітчизни відбувся концерт Черкаського народного хору, під час якого відбулася прем’єра пісні Валерія Мартишка “Заплітала в косу червоне і чорне”.
Виконання було чудове!
Вітаю Черкаський народний хор з поповненням репертуару ще однією перлиною, а свого товариша Валерія, поета, волонтера 72-ї бригади, а відтак творця українського війська, зі святом Покрови, яка у віках допомагала нам відстояти свою Батьківщину.
Пісню виконали заслужена артистка України Людмила Йосипова і співачка Ольга Богдан.
Нехай твориться і далі на славу української культури!

Роман КОВАЛЬ
Київ – Бориспіль

Не забули пом’янути й голову Хотівського повстанкому Петра Троценка. Ось невеличкий уривок з розповіді про нього: “…Петра Троценка чекісти арештували 15 жовтня 1923 року. Засудили його на 5 років позбавлення волі із суворою ізоляцією. Майно конфіскували. Після вбивств українців конфіскація майна була найприємнішою процедурою. Жити коштом українців – заповітна мрія московської комуни… На захист Петра Троценка виступили односельці. 31 січня 1923 р. вони відправили в ҐПУ листа: “Ми, що підписалися нижче, громадяни с. Хотів (…) ручаємося за громадянина Петра Павловича Троценка, що знаходиться зараз під арештом при Госполітуправлінні...” Далі – дві сторінки підписів, печатка та підписи голови й секретаря сільської ради. От вам і “моя хата скраю”! Бачимо, що не так було в Хотові. Люди, які поставили підписи на захист, не могли не знати, що ризикують, звертаючись до ҐПУ з проханням звільнити земляка, який боровся проти російських окупантів…”
Детальніше про Хотівський повстанком можна прочитати в нашій із Владиславом Карпенком статті в газеті “Незборима нація” під назвою “Тоді слава про мене гриміла” (Незборима нація. – 2013. – Ч. 10).
“Ми не повинні забувати про трагедію наших рідних. І ніколи не повинні пробачати росіянам знущання над нашим краєм”, – так завершив я розповідь про голову Хотівського повстанкому.
У селі Щербанівці, батьківщині видатного українського письменника Григорія Косинки, ми поклали великий букет осінніх квітів до меморіального знаку козакам і старшинам Щербанівської сотні, котрий 17 серпня 2014 р. поставив Михайло Горловий. На старому щербанівському кладовищі вшанували могилу повстанця Панаса Пустового, який загинув за Україну 1919 року. Меморіальну таблицю на могилі поставив Історичний клуб “Холодний Яр” разом з Михайлом Горловим, автором погрудь отамана Зеленого, Михайла Гаврилка, Петра Болбочана та інших діячів Визвольного руху.
Потім школярі вперше у своєму житті відвідали Дівич-гору у Трипіллі. Оскільки на Дівич-горі чоловікам колись було заборонено бувати, то хлопці мусили в дівчат просити дозволу… Ті нарешті дозволили.
Я зачитав уривок із книжки Валерія Войтовича “Українська міфологія”: “Дівич-гора – стародавнє святилище біля Трипілля на Київщині, присвячене богині Діванні. Жінки молилися, щоб Велика Богиня благословила свою доню та її дитя…. Свято Діванни відбувалося в ніч на 9 вересня. У центрі Дівич-гори археологами знайдено жертовник-піч із дев’ятьма секціями”.
У Трипіллі ми поклали великий букет до пам’ятника отаманові Зеленому та вшанували його хвилиною мовчання. Я розповів школярами про т. зв. трипільську трагедію, насправді трипільську розплату. “…І тоді отаман Зелений сказав:
– Ну, так-от: ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо”.
Недаремно в ті часи співали:

Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;
Отаману Зеленому Дніпро помагає.
Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.
Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

У виступі я звернув увагу й на те, що керівництво Обухівського району не виконало Указу Президента України про декомунізацію і не демонтувало пам’ятник паліям-комсомольцям біля обласного археологічного музею.
У Трипіллі наші квіти лягли до пам’ятника археологу Вікентію Хвойці (автор Михайло Горловий). Вікентій Хвойка, який відкрив трипільську культуру, вважав її автохтонною, тобто він дослідив пракоріння нашого народу, принаймні до IV – III тисячоліття до нашої ери…
У с. Халеп’ї я розповів про знищення московського десанту. “28 червня 1919 р., надвечір, у Халеп’ї з пароплава “Гоголь” висадилося чотири сотні спраглих крові московських головорізів. Та за ними вже пильно стежили козацькі очі. Пропустивши бандитів у село, халепці підкралися до корабля і несподівано захопили його. Залога й незчулася, як потрапила в полон. А в селі карателів зненацька атакував відділ Степана Тукаленка. Покинувши вбитих, москальня кинулася рятуватися до корабля. Підпустивши червоних, халепці почали жнива. Косили переважно з кулеметів, але й рушниці допомагали. Тих, хто рвонув назад, вибили кулемети, встановлені на халеп’янських кручах. Близько двох сотень кацапчуків підняли руки в надії зберегти життя, але того дня в полон не брали. Вибили й тих, кого захопили на кораблі. Недаремно у звіті штабу Дніпровської флотилії від 29 червня 1919 р. зазначалося, що “судьба десанта неизвестна”.
Ось ми вже в с. Витачеві, заснованому в IV ст. н. е. У 1919-му село дало козацьку сотню для отамана Зеленого. Тут народився самобутній філософ Петро Нещерет, голова Витачівської “Просвіти”. 10 грудня 1937 р. росіяни засудили його на 10 р. виправних таборів. У Лук’янівській в’язниці під час т. зв. слідства він сказав прямо: “Україна зараз перебуває під владою Москви, кацапів, які обдирають український народ, але прийде час, що вона буде самостійною державою”. Після цієї сміливої заяви кати засудили філософа до розстрілу. І того ж дня виконали вирок.
Звичайно ж, наші квіти лягли і до меморіального знаку на пам’ять про витачівців, які загинули за Україну.
Усіх надихнула прогулянка красивими околицями Витачева з неймовірним видом на Дніпро-Славуту.
На завершення ми відвідали Обухівський краєзнавчий музей із широкою і змістовною експозицією про отамана Зеленого та його козацтво, створеною дбайливими руками прекрасного художника і краєзнавця Юрія Домотенка, автора книжок про кожне село Обухівського району.
В Обухові наші квіти лягли до пам’ятника Андрієві Малишку, брат якого козакував в отамана Зеленого, та меморіальної дошки Григорієві Косинці – писареві отамана Зеленого. Москалі розстріляли письменника 15 грудня 1934 року.
Вічна пам’ять борцям за волю України!
Щира подяка всім, хто організував цю мандрівку напередодні козацького свята Покрови.
Слава Україні! Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ

Із Владиславом Карпенком уже не перший рік досліджуємо кримінальні справи на отаманів Гайового (Івана Грисюка із с. Дорогинки Фастівського району) і Косаря (Пилипа Драника із с. Княжичі Києво-Святошинського району). На  жаль, фото отаманів у їхніх справах (разом 19 томів) не було.
Світлину Гайового я ще років 15 тому розшукав у його рідному селі Дорогинці на Фастівщині, а ось зображення отамана Київщини Косаря ми досі не мали. Точніше мали, але не знали про це.
Світлину зберегли нащадки старшої сестри Пилипа – Галини Василівни Німченко. Лідія Василівна Гома, двоюрідна онука отамана, 1928 р. нар.,  ще навесні передала її односельчанці Людмилі Гребенюк, учасниці вшанування у Київському міському будинку вчителя. Тоді Історичний клуб “Холодний Яр” разом з ВО “Свобода” пом’янули “незлим тихим словом” отаманів і козаків, які загинули під час повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 року. Серед загиблих був і земляк п. Людмили – Григорій Олійник із с. Княжичі, “найвідданіший козак” отамана Гайового. Відтоді козачки Княжичів і Жорнівки, що входить у Княжицьку сільраду, взялися відновлювати справедливість до своїх славетних земляків. Тепер у селі є вулиця отамана Косаря, почеплено гарні таблички з новою назвою, а 17 вересня 2016 р. у Княжицькій сільській раді відбулося урочисте вшанування отамана Косаря та його козаків.
Вечір пам’яті ініціювали Людмила Гребенюк, Олена Гришутіна і Юлія Палій. Виступали на вечорі й ми з Владиславом Карпенком. А головне, що ми почули 88-літню Лідію Гому, онуку Ликерії – найстаршої сестри Пилипа Драника.
І ось 24 вересня нащадки отамана зустрілися в родинному колі. Розглядали старі фотографії своїх рідних. І дійшли висновку, що на одній із них – малий Пилип. Після тієї зустрічі, вже надвечір, Лідія Василівна прийшла до Людмили Гребенюк і з порога радісно повідомила, що на фото, яке вона дала їй навесні, між двома дівчатами сидить Пилип. Лідія Василівна й раніше це відчувала серцем, але інші родичі казали, що то Тимофій. І от у суботу на родинній нараді внучата племінниця отамана Софія Андріївна ствердила, що це справді Пилип. “Її баба Галя (на фото зліва) заборонила всім говорити, що це Пилип. Говорили, що хлопчик на фото – Тимофій”, – написала нам Людмила Гребенюк.
Баба Галя заборонила згадувати Пилипа, бо в часи радянської влади це було небезпечно. Фотографії борців за волю їхні рідні ховали або знищували, а тут – “перейменували” Пилипа на Тимофія. І світлина дійшла до наших днів!
Ми з режисером Олександром Домбровським запланували створити телефільм про отамана Косаря. 2 листопада – перший знімальний день – проведемо у Княжичах.
Звертаюсь до художників. Чи можна з дитячої світлини створити художній образ отамана? У нас є й опис як він виглядав у 1920-ті. Ось свідчення сексотів, які підготував Владислав Карпенко: “Звуть його Пилип. Прикмети такі: років 30, високого зросту, дебелий, темний шатен, на лівій руці два пальці (мізинець і безіменний) не діють через поранення… Одягнений у шинель, нібито англійського сукна, в сірій папасі, в чоботах. Озброєний карабіном, два патронташа через плече й один патронташ на поясі, з двома бомбами, одним револьвером у кобурі і двома револьверами за поясом”. Ось так: карабін, дві бомби, три револьвери! “Прошу, товарищі, підходьте!”
У свідченнях чекістів є розбіжності: “Блондин… великі руді вуса… русявий… темний шатен… виголив англійські вуса… чорне волосся… носить малу гостру борідку”. Видно, отаман Косар, як підпільник, не раз міняв зовнішність, дезорієнтуючи ворога.
10 років чекісти не могли розкрити його організацію!
Пилип Драник планував на весну 1930-го повстання проти “московсько-жидівської комуни”. Мав намір визволити Київ. Але через “довгий язик” дочки Якима Башенка із с. Музичі, а тоді й зраду, отамана арештували – 26 грудня 1929 р. в хаті Башенків. Під час арешту він учинив збройний опір, а під час посадки у потяг на ст. Боярка спробував утекти. Тобто боровся до кінця. Таких засуджують до розстрілу. Це рішення й постановила судова трійка при колегії ҐПУ УССР від 25 березня 1930 року.
Розстріляли отамана 7 квітня 1930 р. разом з найближчими побратимами в час, коли по всій України вибухнули повстання проти російської окупаційної влади.
Друзі, шукайте свідчення боротьби наших прадідів, бо з кожним роком відходять їхні нащадки… Мусимо задокументувати подвиг покоління доби Національної революції 1917 – 1920-х років.
Слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ

На світлині, орієнтовно, 1905 р., сидить Пилип Драник (у майбутньому отаман Косар), ліворуч – його старша сестра Галина, яка забороняла казати, що на фото Пилип.

Роман КОВАЛЬ

Є різні вояки: хтось шукає на війні ворога, хтось слави чи заробітку, хтось утікає від світу, хтось ховається, хтось рветься у бій, а для когось це просто робота… 
Для Мирослава Мисли-“Мисливця” було головне – знайти ворога і знищити його. Тому він і мандрував із “Січі” в “Карпатську Січ”, із “Карпатської Січі” в штурмову роту ЗСУ, а звідти планував піти в ССО (сили спеціальних операцій), бо йому завжди був потрібен бій. 
Він завжди прагнув підіймати планку, кожен день чомусь навчався, самоудосконалювався. 
Цікавим є спогад британського інструктора, який певний час навчав вояків “Карпатської Січі”. Він уже встиг попрацювати в “Правому секторі”, в “Азові”, в різних батальйонах ЗСУ… Британця прикріпили до зведеного підрозділу під командуванням Мирослава Мисли. “Такої динаміки, як у цієї команди і в цього командира я не бачив ніде на цій війні… За короткий період навчань (близько 10 днів) ці хлопці давали результат, який не давали місяці роботи в тих же ж ЗСУ чи будь де”. Основним чинником, на думку інструктора, була надзвичайно висока мотивація бійців під керівництвом Мирослава. 
Згадую, як перед виходом з Водяного Мирослав ініціював напад на ворожий опорний пункт під Донецьким аеропортом. В його очах я бачив: якщо забороню, він піде сам. І тільки під моїм тиском і аргументацією про необхідність ретельніше спланувати вихід, забезпечити прикриття, транспорт для вивезення поранених, злагодження з іншими підрозділами він згодився ретельніше все спланувати.
Завжди охайний, підтягнутий, поголений, в ідеально підігнаній амуніції, постійно готовий до бою.  Щоденно працював зі своїми підлеглими.
Пригадую нашу останню зустріч у Кримському, на старшинській нараді. Я тоді трохи нагримав на нього (як доволі часто бувало), але за якісь півгодини ми вже щось планували, дискутували, обговорювали, ніби нічого не сталося.
На нього неможливо було злитися. На ту нараду до нас випадково зайшов якийсь старший офіцер (не з наших), привітався за руку з усіма, а Мисла йому руки не подав: “Я вас не поважаю, ви непорядна людина”. Усім нам було незручно, але не йому.
Мирослав завжди і на все мав свою думку, обстоював її до кінця, але сприймав аргументи іншого, звірявся з думкою того, хто був для нього авторитетним, а не “начальником”. Його дружбу і повагу потрібно було заслужити. 
Мисла на війні й справді був мисливцем: він завжди полював на ворога.
Вічна слава!

Олег КУЦИН, командир ОДЧ “Карпатська Січ”

20 – 21 квітня 2013 р. на Чигиринщині відбулися вшанування борців за волю України. Приїхали вклонитися козакам Холодного Яру й полтавці. Понад 200 юнаків і дівчат привіз автобусами з Полтави народний депутат України Юрій Бублик. “Щоб молоді українці на прикладі героїв-холодноярців вчилися бути справжніми патріотами й захисниками України”, – так він.
Так і сталося. Багато хто з учасників вшанування в Холодному Яру вже наступного року взяв участь у війні з Росією.
Серед полтавців був і Антон Цедік. У Мельниках він підійшов до мене підписати книжку. Я одразу відреагував:
– Цедик – та це ж повстанське прізвище! У Трипіллі всі Цедики були в отамана Зеленого.
Антона це дуже зацікавило. Я пообіцяв йому дати телефон Славка Цедика, онука повстанця із Трипілля Івана Цедика, зятя отамана Зеленого. Хто знає, а може, вони рідня!
Це була єдина наша зустріч…
29 серпня 2014 р. Антон Цедік загинув під час виходу з Іловайського казана.
Було йому 27 років.
За своє коротке життя Антон здобув дві вищі освіти – гуманітарну і фінансову (закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка та Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана).
Коли почався Майдан, взяв на роботі безстрокову відпустку і поринув у боротьбу за волю України. На Майдані повстанець Цедік був у найнебезпечніших місцях. 18 лютого всю ніч із товаришами відбивав атаки спецназу і внутрішніх військ. Хлопцям дісталася найважча ділянка оборони – під стелою Незалежності. Згори беркутівці жбурляли гранати і пляшки із запалювальною сумішшю. Антон намагався захиститися червоним лицарським щитом. Горіли намети й барикади, але Антон із хлопцями не відступили. Його сотня запекло боронилася й 19 лютого, разом з іншими йшла в атаку печального ранку 20 лютого.
У Київраді Антон ще місяць був комендантом одного з поверхів. Як почалася війна на Донбасі, вирішив іти у добровольчий батальйон. Із батальйоном “Донбас” узяв участь у боях за Артемівськ (тепер Бахмут), Лисичанськ, Попасну…
 20 серпня Антон мав йти у відпустку. Вже й документи оформив, здав зброю. У цей час частина його батальйону потрапила в оточення під Іловайськом.
– Хто хоче, може помогти своїм побратимам…
Почувши таке, Антон вирішив відкласти відпустку.
Обов’язок перед товаришами кликав його у смертельну дорогу…
Із мамою Антон востаннє розмовляв за день до смерті.
– З часу Майдану я бачила його лише двічі… – розповіла Ольга Цедік в інтерв’ю Тамілі Михеєвій. – Я  просила, щоб він хоча б 23 серпня приїхав – на мій день народження. Антон сказав: не можу, треба виручати хлопців.
– Коли дзвонив до нього, було чути, як стріляють, – долучився до розмови батько Ігор. – Хлопці не хотіли виходити з Іловайська. Антон говорив, що вони добре укріпилися, зброї вистачає. Могли й далі тримати оборону. Але їм наказали... З оточення їх вивозили на відкритому КрАЗі. Коли бойовики зробили коридор, ні командира взводу, ні командира роти вже не було. Хлопців кинули... На опізнання сина їздив у Дніпропетровськ 6 вересня. Ходив сам, жінку не пустив. Картина була жахлива – всі обгорілі, понівечені. Тільки чотири тіла цілих, серед них і Антонове. Решта 90 – частинами. Коли їх везли з Донецька в Дніпропетровськ, із машини випадали шматки тіл... Антона опізнали за зліпком зубів – незадовго до війни він робив капу для захисту зубів.
Загинув Антон у т. зв. коридорі безпеки між селами Многопілля та Червоносільське. Цієї ж миті з ним відлетіли й душі друзів. Звали їх “Браво” і “Броня”.
Поховали повстанця на Алеї Слави Боженківського кладовища Полтави 8 вересня, а вже 27 листопада Президент України посмертно нагородив його орденом “За мужність” III ст. На честь Антона і Святослава Горбенка, який поліг 3 жовтня 2014 р., захищаючи Донецький аеропорт, в Полтавському ліцеї №1 на честь Антона назвали аудиторію.
“Воля або смерть!” – такі рядки викарбовано на меморіальній дошці Антонові Цедіку і Святославові Горбенку-“Скельду”, встановленій на будівлі Полтавського міського багатопрофільного ліцею ім. Івана Котляревського, де вони навчалися. “У обох хлопців було загострене відчуття несправедливості”. Так сказали їхні вчителі.
“Воля України або смерть!” – вишили мельничанські козачки на прапорі полку гайдамаків Холодного Яру. Цю ідею сповідували й козаки отамана Зеленого, в тому числі й Дмитро та Іван Цедики із Трипілля. Холодноярській ідеї залишився вірним і Антон Цедік та його побратими, які продовжили традицію жертовного служіння Батьківщині.
Вічна слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ

Олександр Селюков – учасник Євромайдану, активіст Лозівської самооборони.
Коли засмерділо “руской вєсной” і його рідне місто опинилося під загрозою окупації, він пішов добровольцем до 24-го батальйону територіальної оборони Луганської області. Його бійці – відчайдушні, сміливі й успішні у боях, спричинили переформатування підрозділу в 24-й Окремий штурмовий батальйон “Айдар”. Одним із тих, хто здобував славу “Айдару”, був Олександр Селюков.
У другій половині липня 2014 р. “Айдар” брав участь у деблокуванні оточеного Луганського аеропорту. Наступного дня після пробиття дороги життя, в селищі Георгіївці відбувся важкий бій з переважаючими силами противника. Було підбито нашу техніку. Українські танки покинули поле бою. І все ж вояки ротного “Айдару” Золи, десантники Борсука і танк Копченого втримали позиції. Хлопці не залишили позицій навіть після наказу відступати. Одним із 38 бійців Золи, які не залишили позицій, був Сашко.
У бою за Вергунку я дістав поранення. Сашко надавав мені першу допомогу і брав участь в евакуюванні з поля бою.
13 серпня 2014 р. “Айдар” з іншими частинами ЗСУ штурмував с. Хрящувате і таки перекрив останню трасу, якою москалі постачали зброю з Росії до Луганська. Наші хлопці взяли Луганськ у кільце. Терористи почали відчайдушні атаки на Хрящувате і Новосвітлівку. Сашко потрапив під обстріл російського танка. Дістав численні осколкові поранення в ноги й обличчя.
Зараз у нього ІІ група інвалідності. Але повний енергії, щоб змінити країну, за яку ризикував своїм життям. Він провадить активну діяльність у ветеранських організаціях. Пережити все це йому допомагає його героїчна дружина Ірина, яка поставила його на ноги. Син Олександра Сергій воював у складі батальйону “Донбас”. Також отримав важке поранення, теж має ІІ групу інвалідності.
Під час лікування у Харківському шпиталі головнокомандувач ЗСУ особисто нагородив Олександра Селюкова медаллю “За військову службу”.
Селюкови живуть у Лозовій.
Герої – поруч.

Євген ГОРОДНИЧУК,
Харківщина

9 вересня 2016 р. у м. Мар’їнці Донецької області загинув Євген Бурба, вояк 46-го Окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна”. І згадав я Гриця Бурбу, командира 4-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР, який за свідченням чорношличника Валентина Сім’янціва, водив свою со­тню в атаку “легко, гарно, як на параді, бравурно”.
18 травня 1920 р. під час розвідки терену і ворожих позицій на околиці с. Кетроси Гриць Бурба потрапив під кулеметний обстріл. “Сипали-кропили густенько... – згадував Сім’янців. – Сотник Бурба теж повернув коня і попрямував до містка… Коли я вже був зовсім близько від нього, він похилився в сідлі наперед, а потім став хилитися набік. Його кінь шарпнувся від мене, і сотник Бурба скотився на поле... Поле заливала кіннота ворога, наші стримували наступ кулеметами. І завернули ворога… Уже скочив з коня, нахилився над сотником Бурбою. З чола, із двох дірочок, текла кров. Куля пройшла череп наскрізь, на межі волосся і вище очей... Ворог заливав поле уже більшими силами. Ледь проскочив я ще до своїх…”
Чорні запорожці ніколи не залишали тіла своїх побратимів на полі бою. І на цей раз командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко вирішив забрати тіло “старого болбочанівця” Бурби. “І тут розігралася сцена, достойна безсмертної “Іліади” Гомера, – згадував сотник Борис Монкевич.
Петро Дяченко повів полк в атаку, “одначе ворожий вогонь був такий шалений і цільний, що полк, не дійшовши місця, де лежав убитий хорунжий Бурба, мусів відступити”. Ще два рази полк на чолі з полковником Дяченком кидався в атаку, “але тіла не вдалося взяти”.
Третю спробу полковник Дяченко здійснив уже лише з ординарцями, але біля самого тіла був поранений бунчужний Анатоль Бакало, який зіскочив із коня, щоб подати отаманові тіло Бурби. “Пораненого Бакала, перекинувши через сідло, вивіз я сам, – згадував командир чорношличників. – Там же була поранена у груди моя кобила Марусина. Шалені атаки скінчились… Перший раз за все існування полку довелось кинути тіло свого товариша ворогам”.
І знову – слово Валентинові Сім’янціву: “У нас було, може, з десяток полонених большевицьких старшин і комісарів. Нарядили селянина з листом до Котовського, що за тіло сотника Бурби наші оддадуть їм усіх комісарів і старшин живих, а як ні, то розстріляють. Та мертвого сотника Бурбу вони не повернули. Бо, як оповідали селяни, вони його так пошматували, що не могли дати нам сві­доцтва свого нелюдського вчинку з мертвим”.
Сотенного Бурбу досі не вшановано – в с. Довжку на Ямпільщині (так тепер називаються Кетроси) немає ні вулиці його імені, ні меморіального знаку.
Його духовний нащадок, а може й родич, Євген Володимирович Бурба народився 16 листопада 1975 р. у Німеччині. Потім жив у Житомирі та Києві, звідки його у травні 2015-го мобілізували. Служив у роті охорони польового штабу у Кримському, потім у Мар’їнці.
Ян Осока у замітці про його загибель писав: “Про Євгена Бурбу відгукуються як про дуже гарну людину. Він завжди готовий був прийти на допомогу. І завжди, навіть у складних обставинах, випромінював позитивний настрій. “Якщо треба, я зроблю, без питань”, – такий був принцип його життя”.
Євген Бурба-“Скорпіон” загинув о 9.40 під час розширення взводного опорного пункту, підірвавшись на осколковій загороджувальній міні.
У смутку залишив матір і сестру.
Слава героям України!

Роман КОВАЛЬ

29 серпня 2016 р. зупинилося серце вояка 2-ї роти 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу Андрія Олексійовича Лепехіна – друга “Пастира”.
Зі своєю ротою він пройшов найзапекліші бої, а 18 січня 2015 р. у Пісках дістав важке поранення. Про “Пастора” я чула давно і тільки хороші слова. Говорили про нього як про справжнього побратима і класного вояку. 28 серпня нарешті познайомилася. Добрий, щирий і з почуттям гумору. Він шукав роботу в Києві, збирав документи для оформлення статусу інваліда війни. Я написала йому від руки інструкцію. Домовилися, що піде в лікарню на обстеження. А сьогодні зранку зателефонував “Аякс” і сказав, що вже нічого не потрібно, бо “Пастир” ввечері помер.
Спочивай з миром, друже, хай тобі там буде добре і легко!
Поховали козака в Кривому Розі 1 вересня. Було йому 51.
Вічна слава!

Анастасія РИМАР

ГНАТЮК Назар Васильович (12.11.1899, с. Шабельний Дашів, тепер с. Шабельня Іллінецького р-ну Вінницької обл. – після 1941). Педагог, урядовець УНР, просвітянин, вільний козак, журналіст, редактор, видавець, перекладач, повстанець; співзасновник таємної організації “Братство самостійників”, голова ради Липовецького полку Вільного козацтва, редактор щоденної газети “Липовецькі вісті”, перекладач Українського телеграфного агентства (1918), редактор газет “Вільне слово” і “Повстанець” (1919), ад’ютант отамана Ананія Волинця (1919), голова Львівського бюро біженців (1921), постійний кореспондент газети “Українська трибуна”, начальник відділу пропаганди Міністерства преси і пропаганди УНР (м. Тарнів, до 1.01.1922), львівський кореспондент берлінської газети “Українське слово”, член Товариства українських інженерів (1930-ті); звання – юнак Спільної юнацької школи (1920).
Співзасновник видавничого відділу “Вернигора” “Братства самостійників”. У Липовецькому повіті створив десятки осередків селянських спілок, “Просвіту” в містах Дашеві й Липовці, організував Липовецький полк Вільного козацтва. Тричі на тиждень видавав газету “Вільне слово”. З приходом більшовиків приєднався до повстанців. У Гайсині редагував перших три числа газети “Повстанець”. У складі Армії УНР брав участь у боях з денікінцями під Проскуровом, Богданівцями та околицях. У 1920-х рр. допомагав фінансово поетові Олександрові Олесю. Записав спогади поетової дружини Віри про їхній нелегкий побут у селищі Деркачі (1893 – 1900). У статті “Герой з-під Крутів” писав про проблему проводу, який замість вести, “втікав”. Відтак “й найбільша посвята, найвищий патріотизм”, зокрема крутянців, були зведені нанівець.

БАЙЛЮК Ієронім (27.08.1897, м. Скала-над-Збручем, тепер смт Скала-Подільська Борщівського р-ну Тернопільської обл. – 15.11.1963, Прага, ЧСР). Військовий і громадський діяч, інженер-економіст; секретар товариства “Рідна школа” (1920-ті); стрілець УСС (1916 – 1918), УГА (кін. 1918 – 1919) та Армії УНР (1920).
Диплом інженера-економіста УГА в Подєбрадах здобув 11 червня 1932 року. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри, Воєнним хрестом і Хрестом Відродження.

ДЯДЮША Борис (7.04.1898, м. Зіньків Полтавської губ., тепер Полтавської обл. – 17.11.1962, Лос-Анджелес, США). Військовий, громадський і релігійний діяч; канцелярист Спільної юнацької школи, член-фундатор управи Української православної парафії Св. Апостола Андрія Первозваного; звання – ­­­­­юнак Спільної юнацької школи Армії УНР.
Племінник генерала-поручника Армії УНР Сергія Дядюши. У США “швидко здобув собі повне признання як добре підготовлений і відповідальний працівник”. Жертовний член “Українського Культурного Осередку”. Похований на цвинтарі Форест-Лаун у Глендейлі (передмістя Лос-Анджелеса).

САМУТІН Петро Зотович (25.11.1896, с. Ташань, тепер Переяславського р-ну Київської обл. – 14.09.1982, м. Балтимор, штат Мериленд, США). Військовий і громадський діяч, історик; старшина полку Вільної України (14.05.1917), комендант штабу дивізії 6-ї Січової дивізії (1920); звання – сотник Армії УНР, контрактовий майор польської армії (1928 – 1939), генерал-хорунжий Армії УНР (на еміграції).
Навчався в Петровсько-Розумовській сільськогосподарській академії. Делегат 2 і 3-го всеукраїнських військових з’їздів. 28 лютого 1920 р. вступив до 6-ї Січової дивізії. “17 серпня 1921 р. був командирований на Велику Україну для праці в запіллі ворога. 11 липня 1922 р. повернувся з командіровки до дивізії”. Закінчив Вищу воєнну школу (Варшава, 1931 – 1933). На еміграції в США. Опублікував низку праць з історії Визвольних змагань.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, “Незборима нація”

Подорожуючи Україною у пошуках могил вояків Армії УНР, не раз чув: “Де можна почитати про українське військо тих часів? Я би хотів дізнатися більше про бої та походи Армії УНР. Підкажіть якусь книгу”. В такі моменти починаю згадувати прочитане… І кожного разу хочеться порадити людям не академічний талмуд, а книгу, яка запалить вогонь захоплення тією героїчною епохою. До таких книжок і належать “Спогади петлюрівського генерала” Олександра Вишнівського.
“Спогади петлюрівського генерала” – це збірка захоплючих історій про людей, їхні характери, воїнські чесноти, непрості долі й сміливі вчинки.
Якщо хочете друга чи родича зацікавити тематикою Армії УНР та історією Визвольного руху загалом, купіть і подаруйте цю книжку.
Читайте і насолоджуйтесь!

Павло ПОДОБЄД, Інститут національної пам’яті України

З питань придбання книги звертайтеся: (044) 234-70-20, (067) 110-32-36, вул. Ярославів Вал, 9, пом. 4, Київ-01030.

У с.  Козацькому Звенигородського району Черкащини 13 жовтня 2016 р. урочисто відкрито пам’ятний знак козакам і старшинам Козачанського куреня Вільного козацтва та їхньому легендарному отаманові Опанасу Шаповалу.
Це саме він у Києві під час Другого всеукраїнського з’їзду військових разом із Семеном Гризлом та іншими звенигородцями з’явилися у старокозацьких строях: жупанах, шапках зі шликами, із шаблюками, зрозуміло, з чубами. У виступі курінного Шаповала пролунали вікопомні слова про право сили і гаряче бажання творити власну державу, не озираючись на Москву. “Вільне козацтво, – говорив він, – не просило дозволу [у Тимчасового уряду] організовуватися, він нам не потрібний... Ми тільки відберемо наше”.
Відкрили пам’ятний знак нащадки сотника козачанського куреня Вільного козацтва Прокопа Лисенка (про нього писала “Незборима нація” у вересні) – сестричкам Руслані та Вікторії Бухтіяровій, батько яких нині в зоні АТО боронить Україну. Освячення пам’ятного знаку провели  протоієрей о. Василь з Чигирина та протоієрей, настоятель храму Св. Варвари о. Володимир.
Участь у відкритті взяли учні та вчителі Козацької школи, вояки АТО, волонтери, козаки Історичного товариства “Чорні запорожці” на чолі із сотником Романом Боровиком, козаки Зеленодібровської сотні на чолі з сотником Ігорем Щербаком, члени ЧГО “Вільне козацтво Холодного Яру”, письменник Василь Шкляр, бард Василь Лютий, депутати обласної і районної ради.
Ініціатор і організатор встановлення пам’ятника – козачанський курінний Олег Голуб, передплатник і автор газети “Незборима нація”. Він подякував краєзнавцям Вадимові Мицику та Романові Ковалю за консультації під час створення пам’ятного знаку, а також, усім, хто взяв участь у цій добрі справі.
Слава Україні та її козацтву!

Петро ШКЛЯР

У с.  Козацькому Звенигородського району Черкащини 13 жовтня 2016 р. урочисто відкрито пам’ятний знак козакам і старшинам Козачанського куреня Вільного козацтва та їхньому легендарному отаманові Опанасу Шаповалу.
Це саме він у Києві під час Другого всеукраїнського з’їзду військових разом із Семеном Гризлом та іншими звенигородцями з’явилися у старокозацьких строях: жупанах, шапках зі шликами, із шаблюками, зрозуміло, з чубами. У виступі курінного Шаповала пролунали вікопомні слова про право сили і гаряче бажання творити власну державу, не озираючись на Москву. “Вільне козацтво, – говорив він, – не просило дозволу [у Тимчасового уряду] організовуватися, він нам не потрібний... Ми тільки відберемо наше”.
Відкрили пам’ятний знак нащадки сотника козачанського куреня Вільного козацтва Прокопа Лисенка (про нього писала “Незборима нація” у вересні) – сестричкам Руслані та Вікторії Бухтіяровій, батько яких нині в зоні АТО боронить Україну. Освячення пам’ятного знаку провели  протоієрей о. Василь з Чигирина та протоієрей, настоятель храму Св. Варвари о. Володимир.
Участь у відкритті взяли учні та вчителі Козацької школи, вояки АТО, волонтери, козаки Історичного товариства “Чорні запорожці” на чолі із сотником Романом Боровиком, козаки Зеленодібровської сотні на чолі з сотником Ігорем Щербаком, члени ЧГО “Вільне козацтво Холодного Яру”, письменник Василь Шкляр, бард Василь Лютий, депутати обласної і районної ради.
Ініціатор і організатор встановлення пам’ятника – козачанський курінний Олег Голуб, передплатник і автор газети “Незборима нація”. Він подякував краєзнавцям Вадимові Мицику та Романові Ковалю за консультації під час створення пам’ятного знаку, а також, усім, хто взяв участь у цій добрі справі.
Слава Україні та її козацтву!

Петро ШКЛЯР

13 жовтня 2016 р., у Києві, в Дарниці, на фасаді ЗОШ №31 урочисто відкрито меморіальну дошку воякові АТО, скрипалеві Сергієві Костакову-“Маестро”. Участь в урочистостях узяли батьки Юрій і Ольга, брат Валерій, вдова Ірина, вояки АТО, школярі, вчителі, народні депутати України, представники влади, члени Історичного клубу “Холодний Яр”. Ініціатором виступив Олег Добко, вчитель героя

Кожна культурна нація ставиться до своїх захисників як до святих.
Так повинні ставитися і ми.
Кожна культурна нація творить культ захисників Вітчизни.
Так повинні робити і ми.
У пам’яті кожного культурного народу назавжди закарбовані імена отих перших, хто кинувся у пекло війни за свою державу, за свій народ, хто допоміг вистояти у найтяжчі моменти. Сергій пішов на війну 2 квітня 2014 р. добровольцем. Тоді ще не існувало добровольчих батальйонів.
В УСС і Армії УНР служило багато митців – поетів, бандуристів, художників, музикантів, серед них і скрипаль Петро Ващенко, сотник Армії УНР. Скрипалем був і начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петро Чучупак. Це дивовижне поєднання характеру воїна і таланту музиканта. Це неймовірні люди! Таким і був Сергій Костаков-“Маестро”. Це ніби проекція на наше покоління Мамая – музики і воїна.
Тепер на фасаді київської школи №31 висить табличка, яка нагадує учням, що ця школа виховала національного героя. Дітям тепер є з кого брати приклад.
15 жовтня відбувся спортивний турнір пам’яті Сергія Костакова-“Маестро”, а 19 жовтня на його могилі в Києві на Берковецькому кладовищі поставлено пам’ятник.
Як добре, що почався процес ушанування Сергія Костакова-“Маестро”!
Вічна слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ

Президент Ізраїлю Реувен Рівлін приїхав до чужої країни і накинувся зі звинуваченням на її господарів. “Близько 1,5 мільйона євреїв були вбиті на території сучасної України під час Другої світової війни, – виголосив він у Верховній Раді України. – У Бабиному Яру, а також у багатьох інших місцях... Серед колабораціоністів багато було українців, серед них найбільше сумнозвісні члени ОУН, які проводили погроми і масові вбивства євреїв і в багатьох випадках передавали їх німцям”.
Чи були деякі українці причетні до розстрілів у Бабиному Яру? Очевидно. Як і деякі євреї. Багато євреїв були співучасниками злочинів нацистів. Євреї служили в якості лідерів гетто або капо, відправляючи своїх одноплемінників на забій. Видатний єврейський історик голокосту Рауль Хілберг не раз писав на цю тему.
Не забуваймо, що у Бабиному Яру були розстріляні й члени ОУН.
Рівлін уперто не визнає неєврейський аспект трагедії Бабиного Яру, хоча більшість розстріляних у Бабиному Яру – це українці, роми та люди інших національностей – близько 65 тисяч із 100 тисяч ліквідованих були неєвреями. Та чи зворушує президента Ізраїля трагедія інших народів?.. Складається враження, що він її не визнає, фактично заперечує. Невже в історії страждав лише єврейський народ? Невже на співчуття заслуговує тільки він?
Україна давно визнала голокост як геноцид, а Ізраїль досі не визнав Голодомор в Україні. Може тому, що багато євреїв були не просто мовчазними посібниками...
Чи хтось відповів Рівліну на образу нашої національної честі?
Спікер парламенту України зберігає мовчання.
Промовчав і Президент України.
Промовчали і депутати Верховної Ради, які слухали промову Рівліна.
Я розчарований тим, що ніхто з офіційних представників України не заступився за свій народ.
А Рівлін заслуговує презирства і, можливо, визнання його “персоною нон ґрата” в Україні.
Українські жертви Бабиного Яру, зокрема члени ОУН, чекають на повагу.

Аскольд С. ЛОЗИНСЬКИЙ
США

Зусиллями директора Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолія Зборовського в Ірпені вулиця Кутузова тепер називається вулицею Орлика – на честь легендарного отамана Київщини Орлика (справжнє прізвище Федір Артеменко).
На жаль, втрутилася працівниця відділу архітектури Алла Мотовиловець. Ця пані, яка дуже не любить українських героїв, заявила, що вулиці, на вимогу Міністерства юстиції, треба називати одним словом. Тому в Інтернеті вже з’явилося повідомлення, що в Ірпені є вулиця Пилипа Орлика. Тим більше, що на центральній площі Ірпеня встановлено погруддя гетьмана Пилипа Орлика. Цікаво, що водночас в Ірпені з’явилися назви вулиць – авіаконструктора Антонова і ветеранів Афганістану. Тут чомусь вимога Міністерства юстиції називати вулиці одним словом не подіяла.

“І ось вони!”

Коли читала вперше “Холодний Яр” Юрій Горліса-Горського, серце переверталось. Ось вони! Наші. Знайшлися. Козаки. Перед тим все було про “руску славу”, а в думках свердлило: а де ж наші?!
І ось вони!

Мирослава РУСНАК

Через “Нову пошту”

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

Через “Нову пошту” можна придбати

“Історія Холодноярської організації” – 25 грн.
“Філософія сили” Романа Коваля – 30 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 35 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля і Віктора Моренця – 90 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 275 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 125 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 55 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 47 грн.
“Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 45 грн.
“Отаман Орлик” – 45 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – 50 грн.
Ціни вказано станом на жовтень 2016 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 40 грн.
В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Коваль Р. “Філософія сили”. – Київ – Мена: Домінант, 2016. – Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” і полку “Азов” (Серія “Українська думка”). – Т. 1. – С. 88. – 45 грн. Це роздуми про причини минулих поразок і шляхи майбутньої української перемоги. В основу “Філософії сили” лягли праці Романа Коваля “Підстави націократії” (1994), “Філософія українства” (1995) та деякі неопубліковані статті початку і середини 1990-х років. Ось зміст книжки: “Чому мовчить етнічний господар?”, “Потрібна лише команда”, “Влада національного духу”, “Почуття кровної спільноти”, “Турнір націй”, “Воля до Батьківщини”, “Демократія чи державність?”, “Формула духовного визволення українців”, “Творімо українську легенду”, “Політична філософія ДСУ”, “Розум може обдурити”, “Комплекс “народу-дитини”, “Соціалізація меншин”, “Слимак про ге­ро­їв”, “Че­рез па­м’ять про ге­ро­їв – до пра­в­лін­ня ге­ро­їв” та інші.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 50 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р., Моренець В. “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 1. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 115 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 400 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 70 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 80 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 74 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 69 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 68 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 71 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.
Роман Коваль, “Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. – 128 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 59 грн. Це видання розповість про вшанування холодноярських героїв, яке відбулося 20 – 21 квітня 2013 р. на Чигиринщині – батьківщині Богдана Хмельницького, Максима Залізняка та Василя Чучупака. У фотоальбомі вміщено 325 кольорових світлин, які зафіксували найяскравіші моменти вшанувань.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 88 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 300 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 150 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 70 грн.

Книги і аудіодиски можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Колегія суддів палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Київської області у складі головуючого – судді Миколи Авраменка, суддів – Р. Гайдай, О. Свінціцької з участю прокурора С. Нечепоренка 18 жовтня 2016 р. встановила, що холодноярські отамани Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало, Юрій Дроботківський, козаки Олексій Добровольський, Тиміш Компанієць, Іван Ляшенко, Василь Ткаченко, член Холодноярського повстанського комітету Григорій Яковенко з Чернігівщини і полковник Костянтин Здобудь-Воля (Блоха) з Кубані були необґрунтовано засуджені – “з політичних мотивів”.
Спираючись на ст. 2 Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, яка визнає [комуно-російський] тоталітарний режим 1917 – 1991 років в Україні злочинним, таким, що “здійснював політику державного терору”, колегія суддів визнала, що засуджені отамани й козаки “чинили супротив цьому режимові, в тому числі й шляхом збройного протистояння”.
Колегія суддів визнала, що “зазначені особи були фактично засуджені за боротьбу за незалежність України, яка проявилась в участі й керівництві озброєними загонами УНР”. Через це колегія суддів ухвалила рішення про “необхідність визнання необґрунтованості їх засудження із подальшою їх реабілітацією”.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Щира подяка прокурорам Д. Чібісовій і С. Нечепоренку, суддям М. Авраменку, Р. Гайдай, О. Свінціцькій, які діяли як одна праведна команда, Олександрові Северину, який зробив подання в суд.
Вітаю нащадків борців за волю України з цим рішенням! Жаль, що не всі вони дожили до дня цього історичного дня.
Сподіваюся, що це рішення стане прецедентом, а обґрунтування рішення ляже в основу перегляду й інших рішень про засудження отаманів і козаків, які загинули 9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці, зокрема отамана Гайового (Івана Грисюка) та його найвірнішого козака Григорія Олійника із с. Княжичів, тепер Києво-Святошинського району, а також січових стрільців Миколи Опоки і Михайла Турка.
Сподіваюся, що рішення колегії суддів палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Київської області від 18 жовтня 2016 р. стане прикладом і для інших вершителів правосуддя й нарешті всі борці за волю України, які загинули в тюрмах тоталітарного російсько-комуністичного режиму, будуть реабілітовані.
Вічна слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”
18 жовтня 2016 р.