 9 вересня 2016 р. у м. Мар’їнці Донецької області загинув Євген Бурба, вояк 46-го Окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна”. І згадав я Гриця Бурбу, командира 4-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР, який за свідченням чорношличника Валентина Сім’янціва, водив свою сотню в атаку “легко, гарно, як на параді, бравурно”.
18 травня 1920 р. під час розвідки терену і ворожих позицій на околиці с. Кетроси Гриць Бурба потрапив під кулеметний обстріл. “Сипали-кропили густенько... – згадував Сім’янців. – Сотник Бурба теж повернув коня і попрямував до містка… Коли я вже був зовсім близько від нього, він похилився в сідлі наперед, а потім став хилитися набік. Його кінь шарпнувся від мене, і сотник Бурба скотився на поле... Поле заливала кіннота ворога, наші стримували наступ кулеметами. І завернули ворога… Уже скочив з коня, нахилився над сотником Бурбою. З чола, із двох дірочок, текла кров. Куля пройшла череп наскрізь, на межі волосся і вище очей... Ворог заливав поле уже більшими силами. Ледь проскочив я ще до своїх…”
Чорні запорожці ніколи не залишали тіла своїх побратимів на полі бою. І на цей раз командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко вирішив забрати тіло “старого болбочанівця” Бурби. “І тут розігралася сцена, достойна безсмертної “Іліади” Гомера, – згадував сотник Борис Монкевич.
Петро Дяченко повів полк в атаку, “одначе ворожий вогонь був такий шалений і цільний, що полк, не дійшовши місця, де лежав убитий хорунжий Бурба, мусів відступити”. Ще два рази полк на чолі з полковником Дяченком кидався в атаку, “але тіла не вдалося взяти”.
Третю спробу полковник Дяченко здійснив уже лише з ординарцями, але біля самого тіла був поранений бунчужний Анатоль Бакало, який зіскочив із коня, щоб подати отаманові тіло Бурби. “Пораненого Бакала, перекинувши через сідло, вивіз я сам, – згадував командир чорношличників. – Там же була поранена у груди моя кобила Марусина. Шалені атаки скінчились… Перший раз за все існування полку довелось кинути тіло свого товариша ворогам”.
І знову – слово Валентинові Сім’янціву: “У нас було, може, з десяток полонених большевицьких старшин і комісарів. Нарядили селянина з листом до Котовського, що за тіло сотника Бурби наші оддадуть їм усіх комісарів і старшин живих, а як ні, то розстріляють. Та мертвого сотника Бурбу вони не повернули. Бо, як оповідали селяни, вони його так пошматували, що не могли дати нам свідоцтва свого нелюдського вчинку з мертвим”.
Сотенного Бурбу досі не вшановано – в с. Довжку на Ямпільщині (так тепер називаються Кетроси) немає ні вулиці його імені, ні меморіального знаку.
Його духовний нащадок, а може й родич, Євген Володимирович Бурба народився 16 листопада 1975 р. у Німеччині. Потім жив у Житомирі та Києві, звідки його у травні 2015-го мобілізували. Служив у роті охорони польового штабу у Кримському, потім у Мар’їнці.
Ян Осока у замітці про його загибель писав: “Про Євгена Бурбу відгукуються як про дуже гарну людину. Він завжди готовий був прийти на допомогу. І завжди, навіть у складних обставинах, випромінював позитивний настрій. “Якщо треба, я зроблю, без питань”, – такий був принцип його життя”.
Євген Бурба-“Скорпіон” загинув о 9.40 під час розширення взводного опорного пункту, підірвавшись на осколковій загороджувальній міні.
У смутку залишив матір і сестру.
Слава героям України! Роман КОВАЛЬ 
|
