У київському марші небайдужих узяло участь близько 2000 громадян. Головна вимога –  припинення репресій проти патріотів та звільнення з в’язниць учасників Майдану і вояків АТО.
Після мітингу в парку Тараса Шевченка колона учасників рушила до Київської міської прокуратури. Дорогою скандували гасла: “Свободу Медведьку і Поліщуку!.. Волю героям війни!.. Свободу політв’язням!.. Авакова у відставку!.. Революція!!!” 
Біля УБОПу, який затримував Медведька і Поліщука, учасники влаштували фаєр-шоу та кинули до будівлі кілька димових шашок і петард. На підході до прокуратури м. Києва націоналісти повторили фаєр-шоу та одягли маски із зображенням ув’язнених, символізуючи тим, що Медведько і Поліщук – це кожен із нас.
Будівлю прокуратури охороняв батальйон "Київ", до складу якого входить "Київ-2", бійцем якого був Андрій Медведько. 
Дякуємо всім солідарним – "Правому сектору", ВО "Свобода", Цивільному корпусу "Азов", Окремій добровольчій чоті "Карпатська Січ", "Третій позиції", МГО "Сокіл", "Чорному комітету", Комітетові визволення політв'язнів, "Реваншу", "Автономним націоналістам", "Misanthropic Division", Молодіжній ініціативі "Центр", "Іскрі", "Моноліту", "Los Solomas", представникам добровольчих батальйонів та ультрас (зокрема ФК "Динамо" Київ). Особлива подяка "Правому сектору", який влаштував акції солідарності у багатьох українських містах.
Організувала київський марш небайдужих громадська організація патріотів "С14", що відстоює права громадян, бореться із зовнішньою і внутрішньою окупацією, плекає генерацію націоналістів, яка прагне стати новою владою соціально-справедливої держави.

Благодійний фонд Івана Омелянюка “Майбутня Волинь-Україна” зробив багато справ у 2015 р., зокрема здійснив 1722 піврічних передплат газети “Незборима нація” для шкіл, ліцеїв і коледжів Одеси, Запоріжжя, Харкова, Харківської, Запорізької, Одеської областей і міста Маріуполя, а на 2016 р. – близько 700 річних передплат газет “Незборима нація” для бібліотек і шкіл Києва, Вінниці, Луцька, Дніпропетровська, Житомира, Запоріжжя, Кіровограда, Миколаєва, Полтави, Сум, Харкова, Херсона, Чернігова, Чернівців, Вижниці, Ковеля, Ізмаїла, Краматорська, Маріуполя, Кривого Рогу, Одеси та багатьох інших міст.
Окрім того, Іван Омелянюк постійно фінансує видавничі потреби редакції газети “Незборима нація” та Історичного клубу “Холодний Яр”, а також наші організаційні заходи, зокрема й вшанування героїв Холодного Яру, презентації книжок про Визвольну боротьбу, купує багато наших видань і дарує їх бібліотекам, освітнім закладам і воякам АТО. Іван Омелянюк жертвує й на лікування воїнів.
Надав він і фінансову допомогу 4-му зенітно-самохідному артилерійському дивізіону 1121-го навчального зенітно-артилерійського полку.
Фінансово підтримує студентську молодь із незабезпечених родин. Благодійний фонд “Майбутня Волинь-Україна” заснував 13 стипендій для першокурсників (щомісячно 1100 грн.).
Багато зусиль і коштів Іван Омелянюк витрачає на популяризацію української мови, видає тисячними накладами липучки із закликом не розмовляти мовою окупантів. Ставить пам’ятники і меморіальні знаки борцям за волю України та жертвам політичних репресій.
А на день Святого Миколая Іван Омелянюк подарував генератор Окремому радіолокаційному взводу Галицько-Волинської бригади.
Пане Іване, щира подяка Вам за добрі справи!
Довгих літ і особистого щастя в незалежній Україні!

З пошаною
Роман КОВАЛЬ

Хотілось би сказати – перемоги над Росією.
Та як дослідник українсько-російських воєн сумніваюсь, що так станеться…
Але надія є, насамперед на добрих шейхів і США. Їхня політика радикального зниження ціни на нафту справді може підірвати могуть Росії, послабити її прес на сусідні народи.

Чекаю виборів. Це шанс змінити владу, яка проводить енергійне російщення України, шанс змінити без революції, без 3-го Майдану.
Навесні сподіваюсь виборів до Верховної Ради, а восени – перевиборів президента, який не став гарантом територіальної недоторканності України, не продав свій бізнес, не змінив олігархічної системи.
Наші керманичі вважають, що досить удавати турботу про народ, про розвиток української культури, про справедливість, що досить домовитися із сильними світу цього а на українців, на  їхню думку, духовні й матеріальні потреби можна не зважати.
Наші керманичі – не вожді нації, а лише посередники між народом і передпокоями світових гравців.
Президент наш нещирий, неприродний. Він грає, і це видно. Він удає рішучого борця проти корупції, правовірного демократа, грізного головнокомандувача, дбайливого захисника народних інтересів. А сам позбавляє наших вояків права захищати Україну. Убиває вояцький дух нації. А його адміністрація стала засобом російщення України та зомбування населення.

Чого я хочу?
Щоб покарали убивць Небесної сотні.
Щоб не саджали у в’язниці героїв АТО, не “вішали” на них справи.
Щоб Настя Ярова провела новорічну ніч в обіймах свого Андрія.
Хочу шанобливого ставлення держави до учасників Визвольного руху.
Збільшення тиражів українських книжок і газет.
Хочу, щоб канал “Культура” могла слухати кожна українська родина.
Щоб на телебачення запрошували діячів культури, а не політиків.
Хочу, щоб міністри, які говорять півкримінальним жаргоном, пішли з влади.
Щоб крикливі піарники не очолювали обласних державних адміністрацій.
Щоб припинилося нескінченне шоу, щоб почалася державна праця.
Щоб антикорупційний прокурор був незалежний, не перетворився на фікцію, на фіговий листок антиукраїнської кліки корупціонерів. А судді припинили торгувати людськими долями.
Але чи можливе це за нинішньої влади?
Два роки їхнього урядування показали, що цього не зроблено – через нехіть, або безсилля.
Тому й чекаю приходу до влади авторитетних військових та волонтерів. Бажано шляхом виборів, а не шляхом “антигетьманського повстання”.

Чого сподіваюсь у Новому році?
Падіння цін на нафту. Розвалу Росії…
“Параду суверенітетів” – у Башкортостані, Мордовії, Чечні, Дагестані, Татарстані, Бурятії, Карелії, Кабардино-Балкарії, Алтаї…
Тож вип’ємо за здоров’я добрих шейхів! Аллах акбар!

Роман КОВАЛЬ

Олена БІЛОЗЕРСЬКА

Майже чотириметровий пам’ятник Святославу Хороброму встановлено в центрі міста на місці пам’ятника Леніну, знесеного 15 серпня 2014 року.
Святослав грізно дивиться на схід.
20 грудня в Маріуполі цивільний корпус “Азов” провів акцію “Іду на Ви”, приурочену до відкриття пам’ятника. Близько 4 тисяч активістів пройшли маршем із прапорами і смолоскипами центром Маріуполя. Колону очолив народний депутат України Андрій Білецький.
“Зовнішня політика за Святослава була агресивною – вороги боялися й водночас поважали тодішню Україну”, – повідомила прес-служба полку “Азов”.
Пам’ятник виготовив батько бійця полку “Азов”, який брав участь у визволенні міста від бойовиків.

2 грудня в Луцькому технічному університеті Роман Коваль прочитав лекцію про Українську господарську академію в Подєбрадах. Гостя тепло представив ректор ЛТУ, доктор технічних наук професор Петро Савчук. Відбулися й чудові виступи Академічного камерного оркестру Волинської філармонії “Контабіле” (художній керівник – неперевершений Товій Рівець) і квартету ЛТУ “Автограф”. У залі на 385 місць був аншлаг. Багато студентів сиділи на сходах. Як і концерт, так і лекцію студенти й викладачі сприйняли піднесено і з вдячністю.
Презентація дослідження Романа Коваля і Віктора Моренця “Подєбрадський полк” Армії УНР” у читальному залі бібліотеки історичного факультету Волинського східноукраїнського національного університету пройшла академічно. Відкрив зустріч декан історичного факультету, доктор історичних наук Анатолій Шваб, а модератором був доцент Василь Панасюк. Участь взяло близько сотні науковців, студентів і просвітян, серед них і заслужений учитель України Олеся Ковальчук, к. і. н. Оксана Калінчук, голова Волинського ВО “Свобода” Анатолій Вітів, голова Луцької міської організації ВО “Свобода” Микола Федик, викладачі університету, студенти, просвітяни.
Роман Коваль разом з активістами ВО “Свобода” й Анатолієм Лесиком, організатором зустрічей, вклонилися могилам генерала-хорунжого Армії УНР Олекси Алмазова та Героя України Василя Мойсея в Парку слави. Лягли квіти також і до меморіалу козаків Небесної сотні. Участь у покладанні квітів узяв 1-й заступник голови Волинської обласної ради Олександр Пирожик і його побратими зі “Свободи” – Олександр Самосик, Петро Герасименко та Андрій Білан. Побувала делегація і на вулиці Петра Болбочана (колишня Кірова), де з охотою сфотографувалася біля одного з будинків з такою чудовою табличкою! На жаль, місцеві мешканці досі не знають, хто такий Петро Болбочан. Один господар, щоправда, сказав: “Здається, він полковник…”, але якої армії не знав.
3 грудня в Ковельській районній бібліотеці Роман Коваль зустрівся зі школярами, просвітянами та вояками АТО. Вела зустріч бібліотекар Ольга Бичковська. У вступному слові вона сказала: “Російська імперія зла не тільки знищила мільйони українців, а й забрала в нас пам’ять: убивала наших вояків, письменників, священиків, бандуристів, науковців, кожного, хто намагався нагадати нам – хто ми, “чиї сини? яких батьків? ким, за що закуті?” І ми забули страшні злочини московської орди й повірили у “старшого брата”. І ось збулося Тарасове пророцтво про те, “як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять”. На щастя, є люди, які повертають нам нашу національну пам’ять…”
Палко промовляли й голова Волинської організації “Правого сектора” Сергій Дружинович-“Скіф” та голова правління Благодійного фонду Івана Омелянюка “Майбутня Волинь-Україна” Галина Голубович, яка від імені фонду подарувала бібліотеці 15 книжок Історичного клубу “Холодний Яр” та річну передплату газети “Незборима нація” для бібліотек Ковеля, Ковельського району і всіх волинських осередків “Правого сектора”.
Як і в Луцьку, було продемонстровано відеоролик про Олексу Алмазова та його дружину Терезу, життя яких було пов’язано з Волинню (режисер Олександр Домбровський).
Участь у зустрічі взяли вояки АТО Андрій “Генерал”, Павло Ковальчук-“Дуліб”, Віталій “Музикант”, сестри Івана Омелянюка – Настя і Марія, Євген Голубович, правнук Павла Голубовича, з яким Михайло Гаврилко 1916 року відкрив першу українську школу в Луцьку, голова Союзу українок Олена Місюра, донедавна керівники Ковельської районної ради Ігор Верчук, Микола Гайдучек, Петро Якубук (від новообраної влади не було нікого).
Тепер у Ковельській районній бібліотеці читачі можуть ознайомитися з виданнями “Отаман Зелений”,  “Тиха війна Рената Польового”, “Таємниця отамана Зеленого”, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, “Іван Ремболович”, “Отаман Орлик”, “Сто облич Самостійної України”, “Крізь павутиння змосковщення”, “Шевченкіана Михайла Гаврилка”, “Сто історій Визвольної війни”, “Свято, що кличе до бою”, “Подєбрадський полк” Армії УНР”, “Холодний Яр” та “Ми ще повернемось!”.
4 грудня вчителька Наталія Тхоржевська запитала своїх учнів, що вони запам’ятали. “Ви не повірите! – написала вчителька у Фейсбуці. – Шестикласники (!) з блиском в очах наперебій розповіли СТІЛЬКИ!!! Сама здивувалася. Перебиваючи один одного, розповідали про Олену Телігу (вони ж, власне, ще нічого про неї не знали)… Згадали почуту історію як у Празі на російській вечірці хтось брутально висловився про українську мову, й Олена демонстративно – зі скандалом! – назавжди покинула російське середовище... Серйозно розповідали, що саме Михайло Теліга зробив Лєночку Шовгенову тим, ким вона згодом стала в українській історії, а тоді жив у її тіні. Обурювались, що він мало пошанований у нас (бо так казав п. Роман). Казали, що було цікаво почути про Модеста Левицького (одразу ж згадали, що в нас у Ковелі є вулиця, названа його іменем, що сучасники називали його “батьком Волині”). Тепер вони дізналися, що він викладав українську мову в чеських Подєбрадах. Діти розповіли, що випускниками подєбрадської академії були Євген Маланюк, Леонід Мосендз та інші наші вояки, яких “вигнали” з України, а вони, здобувши освіту у вигнанні, палали бажанням набуті в Подєбрадах знання віддати на добро своїх рідних українців. І взагалі, діти зрозуміли те, ЯКОЮ була національна свідомість тоді в українців…
Ще коли мої шестикласники збиратися разом зі старшокласниками на зустріч-лекцію з Романом Ковалем, почули: “Що там робити дітям?!”
– Ми знаємо, чого йдемо! – навіть і не думали відступати.
З-поміж дитячих аргументів був і той, що з п. Романом вони вже знайомі особисто (ще із с. Підсинівки, де у жовтні разом відкривали пам’ятник Іванові Омелянюку – старшому братові Івана Омелянюка-молодшого) і дуже хочуть побачитися знову.
І в бібліотеці від старших громадян лунали подібні думки. “Вони ж ще малі, – намагалися підказати вони, – наступного разу не беріть таких малих”.
Ні! Кожне зернятко, що падає в належно підготовлений ґрунт, дасть гарні сходи й плоди… Хіба не з цього починається формування незборимої нації?!
Пізніше мала приємність обговорити зустріч із друзями – всі в захоплені! А я ще раз переконалася: знаю, що нічого не знаю… Як жаль, що старшокласники Ковельського району зазвичай позбавлені можливості бувати на таких зустрічах”.
Історичний клуб “Холодний Яр” щиро дякує голові секретаріату Волинського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів Анатолію Лесику, ректорові ЛТУ Петрові Савчуку, благодійникам Іванові Омелянюку й Олені Місюрі, голові фонду Галині Голубович, прекрасній учительці Наталії Тхоржевській, а також активістам ВО “Свободи”, “Правого сектора”, товариству “Холмщина” і Союзові українок за організацію теплих зустрічей на Волині.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлинi
Роман Коваль і Анатолій Лесик – організатор луцьких зустрічей – біля меморіалу Волинським козакам Небесної сотні. Луцьк, 2 грудня 2015 р.
Місто Луцьк, вул. Петра Болбочана. 2 грудня 2015 р.

Маю велику приємність привітати Вас із виходом цієї прекрасної книжки. Читаю, перечитую, гортаю сторінки і щоразу думаю, яку велику і потрібну роботу ви провели! Ваша книжка мені допомагає в роботі, знайшла там низку важливих фактів і також фотографій, які допоможуть мені в роботі. Дякую Вам і Вікторові Моренцю!

Оксана ПЕЛЕНСЬКА, мистецтвознавець
Прага

Дякую за чудову книжку і за можливість заглянути в очі чи не кожному воякові.

Тарас БЕДНАРЧИК, історик
Вінниця

Обкладка оригінальна і надзвичайно сильна. Загальне враження книжки – імпозантне! На форзацах ви помістили вітання з днем відкриття УГА і вітання з Великодніми святами. Якість репродукцій така, що складається враження, що це приклеєні оригінали документів. Ви писали, що про моїх Батьків буде в другому томі. Коли вийде другий том? 

Роман ПРОХОДА, інженер, син підполковника Армії УНР Василя Проходи
США

Придбав книжку “Подєбрадський полк…” Для всієї нашої родини – це великий подарунок! Прочитав про свого батька – Петра Базилевича, старшину Запорозького корпусу Його вбили на львівській вулиці у травні 1946 р., коли мені було лише 8 років. Довідався про нього те, чого не знав раніше. Дуже, дуже дякуємо від усієї родини Базилевичів. Ви для нас відкрили завісу про життя батька, діда та прадіда!  З великою повагою та вдячністю син Роман, внуки Андрій, Оленка, правнуки Христина, Марта, Софійка, Анна-Марія, Соломійка, Данилко, Юрко.

Роман БАЗИЛЕВИЧ, професор НУ “Львівська політехніка”, доктор технічних наук, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка

З карти Києва зникло 11 найменувань окупаційного періоду: Київрада перейменувала Червонозоряний проспект на просп. Валерія Лобановського, вул. Андрія Бубнова – на вул. Маричанську, Чапаєвське шосе – на пров. Віта-Литовський, площі Ленінградську та Дружби народів СРСР – на Дарницьку й Оболонську, провулки Радянський, Володимира Ульянова, Івана Федька – на пров. Владислава Заремби, Осінній, Якова Шульгіна (історика, батька Володимира Шульгіна, що загинув у бою під Крутами).
Вулиця, що з Повітрянофлотського проспекту веде до Південного залізничного вокзалу, донедавна називалася на честь більшовика Миколи Лукашевича, тепер її названо на честь Івана Огієнка. А вул. Картвелішвілі (більшовика) тепер називатиметься іменем діяча Визвольного руху, художника Володимира Покотила.
І найприємнішим для нас є перейменування вул. командарма Каменєва – на вул. полк. Петра Болбочана. До цього причетний Історичний клуб “Холодний Яр” та Павло Подобєд.
У вересні Український інститут національної пам’яті звернувся до київського міського голови Віталія Кличка з пропозицією демонтувати пам’ятники і пам’ятні знаки, які “прославляють більшовицьких діячів – тих, хто зі зброєю в руках боровся проти українських військ або санкціонував окупацію і політичні репресії”.
Сподіваємося на позитивне вирішення і цього питання.

Вулиці України позбуваються ворожих назв і повертають втрачені імена своїх героїв. У Дніпропетровську, який зараз на передньому краї “лагідної українізації”, є вже вулиці Шухевича, Мазепи, Полуботка, Петлюри…
Проспект Ілліча перейменовано на просп. Пилипа Орлика, а вулицю Косіора – на просп. Петра Калнишевського. Вулиця Комісарська стала Гайдамацькою, Комсомольська – Старокозацькою, Юних ленінців – тепер Козака Мамая, Червоних бійців – Кобзарська, Чкалова – Святослава Хороброго, Фурманова – Героїв Крут, Плеханова – князя Володимира Великого, Московська – князя Володимира Мономаха, Ленінградська – князя Ярослава Мудрого, а вулиця Чапаєва –  вулицею Петра Болбочана (визволителя Криму).
Мікрорайон Бабушкінський перейменовано на Шевченківський. Вулиця ім. ХІХ партз’їзду нині стала вулицею Івана Ґонти. Вулицю Галана перейменовано на вул. Івана Піддубного (багаторазового чемпіона світу), Власенка – на Гулака-Артемовського, Красіна – на Криштофа Косинського (керівника антипольського повстання). Провулок Більшовицький став Холодноярським, а вул. Дмитра Донського – вулицею Дмитра Донцова,
І  Канів набуває національного обличчя. Вулиця Дорошенка (більшовицького голови ревкому) тепер носить ім’я гетьмана Петра Дорошенка. Зокрема, вулиця Саммера стала вулицею В’ячеслава Чорновола, Кірова – перейменована на  Михайла Максимовича (історика), Урицького – на Андрія Лівицького (Президента УНР в екзилі), Ткача – на Макарія Канівського, Федоренка – на Юрія Іллєнка. Нарешті в Каневі вже немає і вулиці Леніна: частина її приєднана до вулиці Енергетиків, а інша – перейменована на Соборну.
Іще однезнакове перейменування: канівська вулиця 70-річчя Великого Жовтня віднині носить ім’я Павла Гарячого – сотника Армії УНР.

Андрій КРАВЕЦЬ

В Умані на Черкащині освятили пам’ятник Іванові Ґонті й Максимові Залізняку. Вшанувати героїв приїхали бійці АТО, козаки, громадські діячі. Зібралося кілька сотень людей.
Близько 10.30 активісти на вулиці Київській біля пам’ятного хреста до 225-ї річниці Коліївщини стають у колону. Багато хто з національними стягами. Попереду – вершники на конях та священики. За півгодини рушають у супроводі оркестру центральними вулицями міста. Дехто з перехожих приєднується. Близько 11.30 колона зупиняється на вул. Радянській поблизу пам’ятника. Біля нього хтось поставив плакат “вул. Героїв Коліївщини”.
“Цей пам’ятник символізує боротьбу за нашу історичну пам’ять, – говорить історик Богдан Чорномаз. – Це ініціатива громадськості. Влада не доклала жодних зусиль. Подивіться на уманську топоніміку: вулиця Леніна впирається в площу Леніна. У нас безліч вулиць названо іменами катів нашого народу. Це обличчя уманської влади”.
Тим часом шикуються козаки та вояки АТО. Виступають народні колективи.
Василь Мельник продає сувеніри з національною символікою. Найбільше купують календар із зображенням пам’ятника. Віддає їх по шість гривень. “До освячення пам’ятника спеціально календарі зробили. Ще є магнітики. Їх найбільше купують. Шкода, що календарів мало взяв”, – бідкається підприємець.
Кілька літніх жінок виглядають патріарха Філарета. “Казали, що він освячуватиме”, – говорить одна. “Ми приїхали спеціально з Монастирища. Благословення хотіли взяти”, – каже її подруга. Жінка спирається на ціпок. Утирає сльози від вітру.
Пам’ятник освячує митрополит Черкаський і Чигиринський УПЦ КП Іоан. Окроплює монумент святою водою. “Їхній подвиг нагадує слова спасителя: возлюби ближнього свого, як самого себе. Тому люблячи свій рід, люблячи свій народ, вони пішли на цей подвиг. Ми пам’ять про них будемо шанувати вічно. Вони завжди будуть героями України. Сьогодні сучасні герої України повторюють їхній подвиг і дадуть відсіч тим, хто зазіхнув на нашу державу”, – промовляє владика.
“Майбутні покоління мають знати, що народ дбає про тих, хто відстоював нашу незалежність”, – каже Михайло Балановський.
Люди фотографуються біля пам’ятника. Його мали збудувати ще 1968 року. Тоді на місці нинішнього монумента заклали пам’ятний камінь. Гроші на будівництво кілька років збирала місцева громада та меценати. Відкрили пам’ятник 21 листопада цього року, а освятили в День захисника Вітчизни.

Ірина ПАТЛАТЮК
Українські реалії

24 листопада під час виконання бойового завдання загинув командир відділення 6-ї роти 2-го батальйону 93-ї Окремої механізованої бригади Андрій Фігурний. Народився він 10 червня 1979 р. в багатодітній сім’ї. До війська пішов добровольцем. Із 15 січня 2015 р. виконував бойові завдання в селах Водяне, Опитне, Піски. Брав участь у боях за Донецький аеропорт. Загинув під час виконання розвідки під смт Старомихайлівка Маріїнського району Донецької області. 27 листопада кілька сотень тлумачан та мешканців с. Надорожне зустрічали скорботний кортеж із тілом земляка. Люди ставали навколішки, запалювали лампадки, молилися. 27 – 29 листопада в Тлумацькому районі Івано-Франківської області оголошено днями жалоби.

8 грудня у м. Артемівську Донецької області загинув капітан ЗСУ Едуард Рощенко.
Народився він 1963 року. З лютого 2014-го проходив службу у зоні бойових дій. Був помічником командира служби реактивно-артилерійського озброєння 54-ї Окремої механізованої бригади… Поховали героя 14 грудня на Центральному кладовищі. Співчуття рідним та близьким загиблого висловили голова Сумської обласної ради Семен Салатенко, учасник АТО, а також мер міста Олександр Лисенко. Поховали Едуарда Рощенка на Центральному кладовищі м. Суми.

11 грудня близько 14.00 російські терористи поцілили з протитанкового гранатомета в одну з позицій “Карпатської Січі”. Загинув боєць Олег Габорак-“Сон”, а Денис Шутак дістав поранення середньої тяжкості. Олегові Габораку було лише вісімнадцять…

11 грудня помер боєць 28-ї бригади Роман Копацій (Капацій). 2 липня його в тяжкому стані звільнили з полону.  Допитуючи, москалі катували його. Про це свідчать численні ножові поранення грудної клітки, черевної порожнини, кишечника, печінки, діафрагми, прострелені ноги і рука. Виродки зняли з нього шкіру з патріотичним татуюванням… Лікарі здійснили 8 операцій. Була надія, але стан ускладнився через пневмонію та менінгоенцефаліт… У Романа Копація шестеро дітей, наймолодшому 7 місяців. Його дворічному синочкові Миколі волонтери забезпечили операцію на серці. Було Романові 36 років. Мобілізували його помилково. Нехай земля йому буде пухом!
Родині потрібна допомога!
Карта ПриватБанку 4149 4978 3940 9945, Анна Михайлівна Капацій (мати).

11 грудня загинув старший лейтенант Збройних сил України, один з двох братів-близнюків Андрій Шіхт. Йому, випускникові Львівської академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, 3 грудня виповнилося 24 роки. 13 грудня, на Андрія, у Трускавці земляки зустрічали з почестями його тіло. Вздовж скорботного маршруту горіли лампадки, стояли люди. Домовину з тілом Андрія Шіхта привезли у Трускавець біля 21.00 у супроводі великої кількості автомобілів Автомайдану та волонтерської спільноти Дрогобиччини. Чимало людей не могли стримати сліз, кажучи: “Не такі іменини мали би бути в тебе, Андрійку…”

15 грудня під час виконання бойового завдання загинув 24-річний Артем Носенко з Кременчука, розвідник 131-го Окремого розвідувального батальйону. Його група потрапила під снайперський обстріл. Артем був єдиною дитиною в сім’ї.
З дитинства займався боксом. 2009 року вступив до Кременчуцького національного університету. 2014-го здобув диплом бакалавра зі спеціальністі “системна інженерія”. Спочатку був у батальйоні ПСМОП “Полтава”, 13 лютого 2015 р. у Маріупольському військкоматі підписав контракт на військову службу в ЗСУ. Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ, Оксана ТРАПЕЗУН-ЖЕГРАЙ

Роман КОВАЛЬ
Київ

22 грудня був в Апеляційному суді. Людей прийшло стільки, що не те, що в залі, а й у коридорах не вмістилися. Мусили виходити на сходи. І ментів було не менше 50 осіб, а ще на вулиці, в автобусах сиділи.
Нас “маринували” майже дві години. І ніхто з працівників суду не вийшов, не вибачився, не пояснив, скільки ще треба чекати, коли розпочнеться засідання. Спека, люди – в зимовому одязі, багато хто тримає його в руках.
Про зневажливе ставлення суддів до людей свідчить те, що в судах, навіть в Апеляційному, немає гардеробу, немає й достатньої кількості лавок у коридорах. І ми змушені були 1 годину 45 хвилин стояти в тисняві, із сумками, куртками, шапками і шарфами у руках…
Через величезну кількість прихильників незаконно уз’язненого Андрія Медведька колегія суддів змушена була перенести засідання в інше приміщення, до великої зали, але й вона не вмістила всіх журналістів та охочих підтримати Андрія Медведька.
Головна подія засідання – допит слідчого, який “шив справу” Медведьку і Поліщуку. Поводився він, як людина винна, був невпевнений, крутив, метушився, петляв, усе думав, як викрутися з халепи. Було очевидно, що перед нами особа, що скоїла посадовий злочин, і лише тепер зрозуміла, що мусить за нього відповідати. Адвокати просто загнали цього хлопця у кут, люди в залі сміялися з його хитромудрих відповідей і плескали адвокатам, що викликало невдоволення головуючого….
Андрій Медведько не надто уважно слухав процес, бо поруч стояла Настя і вони, не стомлюючись, цілувались через ґрати.
Нехай живе любов!

Роман КОВАЛЬ

23-річний офіцер зі Львова, коректувальник вогню Володимир Гера залишився в оточенні, щоб з найвищої точки Лутугиного диктувати своїм товаришам координати для відходу.
“Володя казав: “Тату, я не міг відійти, коли бачив, що хлопці із “80-ки” б’ються і викликають вогонь на себе. Я їм помагав корегувати вогонь, щоб вони вийшли з оточення”, – розповідає батько бійця Ярослав Гера. – Володя давав точні координати – і ворог виявив, що він сидить нагорі заводу, і відкрив мінометний вогонь. Із ним ще був Роман Шевчук. Обидва дістали поранення. Володя відчув, що поранило в ноги, але і далі продовжував корегувати вогонь…”
Володимир і Роман врятували 300 українських бійців, допомогли їм вийти з оточення.
Понад чотири місяці Володимир Гера прикутий до ліжка, – лікарі ніяк не могли відновити нижні відділення хребта. Тепер, після чергової операції, є надія, що хлопець ходитиме! Але для цього потрібна тривала реабілітація в Німеччині чи Австрії. Кожен сеанс коштує у середньому 60 тисяч грн. Батьки сподіваються на допомогу тих, кого Володя самовіддано захищав на сході. Картка ПриватБанку 4149497816166260, Марія Гера (мама).

Тетяна БІЛОЗЕРСЬКА

Євген Городничук, вояк “Айдара” з Лозової на Харківщині, в серпні 2014 р. в оточенні під Іловайськом дістав тяжке поранення хребта. Товаришам удалося евакуювати його. Євген переніс три операції, отримав 2-гу групу інвалідності. Вийшов на роботу, але навколо гвинтів, вставлених під час операції в хребет, почалися резорбція кісток й омертвіння навколишніх тканин. Виник остеомієліт, який ускладнився свищем і заднім спондиладезом. Із лютого 2015 р. турбують постійні гнійні виділення. Завдяки активістам Історичного клубу “Холодний Яр”, насамперед Орестові Абрагамовичу, Євгена поклали у гнійно-кісткове відділення Винниківського військового шпиталю під Львовом. Якийсь час хірурги не бралися за операцію, бо не було фахівців цієї спеціалізації. І ось нарешті два хірурги наважилися. Четверта операція відбулася 24 грудня…
Євген – скромна людина і свою біду не афішує, був навіть проти цієї публікації. Сказав, що вийде зі шпиталю й сам собі заробить на життя і лікування. Він член ВО “Свобода”, але й до своєї організації не звертався, бо не хоче нікому докучати. Хто хоче допомогти, ось його координати: картка ПриватБанку 5168 7572 8696 3410, Євген Городничук, 095-317-32-99.

Роман КОВАЛЬ
 
27 листопада 2015 р. підірвалося двоє айдарівців. Один з них, Олег Швець-“Буратіно” (або “Бу”), перебуває в госпіталі Червоноармійська. Осколками посікло руки й ноги, зачепило голову. Колись на Майдані йому теж проломили голову і зламали руку...
На стіні у фронтовому “лігві” чіпляє портрети Ґонти й Залізняка, а на стіл кладе улюбленого “Гаррі Потера”... Штурмовику батальйону “Айдар” – 20 років. Любить спорт, гітару, Майдан і війну… Картка ПриватБанку 4149 4978 2493 0574, Олег Швець.

Андрій КРАВЕЦЬ

Житель м. Ірпеня Володимир Коротя в складі ЗСУ захищає нашу Батьківщину на Донбасі. Йому – 28 років. Уже відслужив строкову службу, здобув вищу освіту, за фахом інженер-технолог, одружений, виховує сина.
Нещодавно Володимир приїздив додому у відпустку. Розповів, що в армії немає поділу на східняків і західняків, а в т. зв. ополчення пішли переважно асоціальні елементи – п’яниці, наркомани, злодії. Якби не вторгнення російських військ, то війни на Донбасі вже давно не було б.
Підрозділ, де служить Коротя, держава забезпечила зброєю, одностроями й харчами. Допомагають і харківські волонтери. Однак сучасну військову техніку, яку показують по телевізору, Володимир на передовій не бачив. Правда, якщо від’їхати кілометрів тридцять від передової, то можна побачити підрозділи Національної гвардії, дуже гарно озброєні.
Після спілкування з місцевими складається враження, що вони досі жили в СССР. Українська держава не вела ніякої виховної роботи. Наші військовики пояснюють, що означає державний прапор, герб, червоно-чорний прапор, хто такий Степан Бандера і за що він боровся. Підрозділ, де служить Коротя, вже називає себе “Просвітою”. Але не всі наші бійці добре “підковані”. Привертає увагу слабкість політико-виховної роботи у нашому війську. Людей мобілізовують і нерідко, не провівши належної роз’яснювальної роботи, відправляють на фронт. А ще армії бракує патріотичної літератури. Щоб виправити цей недолік, голова Ірпінської організації ВО “Свобода” Богдан Мельничук передав Володимиру Короті невелику бібліотечку, зокрема, роман “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, книжки Романа Коваля “Тиха війна Рената Польового” і “Чорний Ворон”, а також видання Данила Кулиняка “Козак у рясі” і “Блюститель благочестя Данило Братковський”.
Земляки радіють, що Патріарх Київський і всієї Руси – України Філарет визнав заслуги Володимира Короті й нагородив його медаллю “За жертовність та любов до України”.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

 Отримавши свіжий номер улюбленої газети “Незборима нація”, я насамперед звернув увагу на слова Леоніда Кравчука “Стріляйте в росіян, поки не закінчаться набої”. Сканувавши цю статтю, розмістив її у себе на сторінці Фейсбуку. Недочитану “Незбориму націю” взяв із собою в зону АТО…
Побачили ми, в яких нелегких умовах, холоднечі, сльоті, під обстрілами несуть службу наші захисники. Із журналістом Леонідом Логвиненком побували на передньому краї, побачили з високого пагорба окуповану Горлівку. Там живуть мої знайомі, які чекають перемоги України. Багато там і “колорадів-совків”…
Звернув увагу на кулемет “Максим”, який із бруствера виглядав москалів. Він і нині в пошані. На фланзі, де оборону тримають підрозділи “Айдара”, час від часу долинають постріли зі стрілецької зброї. Виконуючий обов’язки командира роти 17-го батальйону розповів, що воїни дотримуються Мінських угод, але буває всяко.
Перед від’їздом додому наш автомобіль значно полегшав і “підріс”, бо всі подарунки військовим роздані. Воїни особливо нахвалювали смаколики, люб’язно надані головою кооперативу “Восток”, Героєм України Андрієм Ровчаком з Ізюмщини. Та, як говориться, не хлібом єдиним…
Наші захисники відчувають гостру потребу й у поживі духовній. Їх зацікавили книжки Леоніда Логвиненка “Місячна соната війни” та наша з Лесем Ісаївим –“Отаман Савонов”, бо в ній розповідається про боротьбу проти російських окупантів саме тут, на Донеччині, майже сто років тому.
На прощання подарував недочитану газету “Незборима нація” полковнику Олександрові Щербині. Як жаль, що в мене був тільки один примірник! Повернувшись додому, переглянув свою сторінку в Фейсбуці й побачив, що сканована замітка з цієї газети, мала 800 репостів (передруків), а зараз уже здолала тисячний рубіж та далі нестримно поширюється в мережі.
“Стріляйте в росіян, поки не закінчаться набої”!

Леонід ЩИБРЯ
м. Ізюм Харківської обл.

9 грудня Печерський районний суд Києва відпустив під цілодобовий домашній арешт Дениса Поліщука, учасника Революції гідності та АТО. Його й Андрія Медведька ув’язнив Аваков за підозрою у вбивстві журналіста Олеся Бузини, публічно “призначивши” їх убивцями. Хлопці заперечують свою вину, а їхні адвокати під час судових розглядів доводять, що обидва підозрювані мають беззаперечне алібі – 16 квітня, в нещасливий для Бузини день, вони перебували на фронті.
З Денисом Поліщуком спілкувався журналіст видання “Публичные Люди” Артем Худолєєв.
“Умови утримання в СІЗО жахливі, – розповів Денис, – грибок, конденсат, пліснява на стінах, тиснява, погане освітлення, жахливе харчування, відсутні людський туалет, нормальні провітрювання і ліжка (всі вони перетягнуті канатиками, заплетеними зі старих светрів, розпущених шкарпеток, скручених пакетів)… Але є і “єврокамери” – з “плазмами”, душовими кабінами, тренажерами… Моя камера була в довжину 6 метрів, у ширину 3 метри. Розрахована на 6 осіб. Переважно нас і було шестеро… В камері – холодильник, телевізор, електричний чайник. Усе це лишилося від попередніх в’язнів. Я там залишив машинку для стрижки та ще деякі речі. Взагалі є забобони, що в тюрмі нічого не можна лишати, погана прикмета, мовляв, вернешся знов, але я в це не вірю, навпаки, залишив деякі речі першої необхідності (шкарпетки, футболку, штани, кофту, постільну білизну тощо). Заїде до в’язниці новенький – йому буде потрібне.
Зі мною сидів танкіст, який воював за т. зв. Новоросію. Він громадянин Росії. Ситуація спершу була напруженою, але я подумав: якщо його не вбили на фронті, отже, він потрібний живий, наприклад, щоб підтвердити участь Збройних сил РФ у війні в Україні, є й можливість обміняти його на нашого полоненого. Тож я проводив з ним просвітницьку роботу. Ще зі мною сидів дагестанець, йому інкримінували участь в ІДІЛі… З ним було цікаво ходити на прогулянку й говорити про культуру”.
Артем Худолєєв запитав:
– Денисе, а чи погрожували тобі працівники міліції та прокуратури під час твого перебування в СІЗО?
– Працівники міліції погрожували і мені, й Андрієві Медведьку, – відповів Денис. – В ІТТ до нас приходили оперативники й обіцяли, що нас покалічать, уб’ють, що нашим сім’ям загрожує фізична розправа. Залякували й слідчі УБОЗу. А камерний “освєдомітєль” запевняв, що Андрій уже написав на мене донос, і радив написати на нього. Використовували й обладнання для прослуховування. Був тиск на наших рідних і друзів, стеження за ними…
– Скажи, а чи відчував ти підтримку, перебуваючи за ґратами?
– Так, я відчував велику підтримку людей. Це не тільки підтримка, а й здорова реакція на політичні переслідування… Разом ми – сила! З першого дня затримання підтримка друзів під ІТТ підняла бойовий дух на 148%. А прихід активістів на суд змушував суддів і прокурорів нервувати, адже активісти ставали свідками злочинних рішень, за які суддям чи прокурорам ще доведеться відповісти.
– Скажи, а чи були такі випадки, коли тобі хтось з “органів” в особистому спілкуванні говорив, що вони знають, що ти невинний, але є вказівка зверху…
– Коли мене взяли під варту в залі Апеляційного суду 2 липня, конвоїри дивувалися: “Чому так?!” Адже сторона обвинувачення не довела підозри та наявність ризиків. І гвардійці, які возили мене на суди, говорили: “Тримайся!” Та згадували класика: “Борітеся – поборете!” Але найбільше вразив суддя Апеляційного суду, який не входив до колегії, що розглядала мою справу. Він пояснив, що є вказівка “зверху”, але головне нам з Андрієм не піддаватися. “У вас досвідчені адвокати, вас звільнять, але не зараз”. І суддя Шевченківського суду пояснив, що є вказівка тримати нас під вартою. “Якщо ж вас випустять, то суддя сяде замість вас”.
– Денисе, чи зараз чинять тиск на твоїх рідних і близьких?
– Так, правоохоронці (прокурори, слідчі, оперативники) в неформальній обстановці намагалися провести допит, звичайно, без адвокатів... Знаю і про тиск на свідків, які бачили справжніх убивць. Їх залякували, їм знищили бізнес – знесли торгові кіоски.
– Які зараз умови твого перебування?
– Цілодобовий домашній арешт та зобов’язання носити електронний засіб контролю, тобто браслет. Я маю з’являтися на виклик слідчого чи прокурора. До мене приходить дільничний і перевіряє, чи я вдома. Я поправляю своє здоров’я, адже в червні я важив 74 кілограми, а після тюрми – лише 58. До мене в гості приходять друзі й рідні. Спілкуюсь із журналістами. Відстежую новини, аналізую їх. Займаюсь спортом. Радію, що моя наречена поряд… І все ж це не свобода. Дуже сподіваюся, що найближчим часом і Медведько вийде з тюрми.

Ірина МЕДВЕДЬКО, мати Андрія Медведька

26 листопада у Празі (Zerotínova, 58, Praha-3) урочисто відкрито Український народний дім, заснований кількома громадськими організаціями. Він стане консультаційним і культурним центром українських громадських організацій у ЧР.  У приміщенні п’ять кімнат, будуть концертна зала, бібліотека, музей, мовні курси.

27 листопада на території Одеської військової академії знесено пам’ятник двоюрідному братові останнього російського царя Костянтину Романову. Споруджено його 1999 року з ініціативи начальника Одеського інституту сухопутних військ Анатолія Троца.

9 грудня Одеський окружний адміністративний суд визнав неправомірною бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини під час розгляду заяви про забезпечення поновлення порушеного права Анатолія Ільченка на отримання паспорта, оформленого українською мовою, та звернення до Кабінету Міністрів України з вимогою затвердити зразок паспорта без тексту російською мовою.

9 грудня в Синьому залі Будинку кіно відбувся вечір пам’яті поета, члена Історичного клубу “Холодний Яр”, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, Леоніда Череватенка. У програмі – спогади друзів, колег, фрагменти фільмів, презентація книги поезій і перекладів Леоніда Череватенка “Зворотній час. Зворотній зв’язок” (упорядник Валерія Богуславська). Вів вечір Лесь Танюк.

10 грудня Верховна Рада України прийняла закон “Про державну службу”, згідно з яким держслужбовці зобов’язані використовувати державну мову під час виконання їх посадових обов’язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можливим спробам її дискримінації.

19 грудня американські журналісти повідомили, що в Сирії загинуло 9 російських військових. Усі загиблі – члени елітної спецгрупи особливого призначення ОСМ. Її називали групою Вагнера. Вона брала участь у всіх збройних конфліктах, які мали місце після ліквідації СССР. Група Вагнера воювала й проти Україні на Донбасі.

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля і Віктора Моренця – 80 грн.
“Отаман Орлик” – 45 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 225 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 125 грн.
“Отаман Зелений” – 80 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського – 60 грн.
“Ми ще повернемося!” Юрія Горліса-Горського – 80 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 50 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – 50 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 47 грн.
“Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 45 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” (для дітей) – 45 грн.
Ціни вказано станом на січень 2015 р.