16 травня у Фастові в Міському палаці культури відбулася презентація 2-го розширеного видання книги Романа Коваля “Отаман Орлик”. Зустріч організували Фастівська районна “Просвіта” і Міський музей “Музей на колесах”.
“Отаман Орлик” – книжка про святих і страшних, про месників нашої розтерзаної Батьківщини. В ній розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отаманів Орлика (Федора Артеменка), Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка та інших діячів Визвольного руху.
Про цих хлопців чекісти писали: “Щоби встановити в Україні УНР, вони так багато вбили червоноармійців, совпрацівників, комуністів, що навіть неможливо з’ясувати їхню точну кількість”.
Окрім автора, участь у презентації взяли голова Фастівської міської організації “Просвіта” Едуард Мондзелевський (організатор зустрічі), бандурист Микола Литвин, краєзнавець Андрій Мороз і козацький хор “Казнівчанка”.
Йшлося і про скульптора Михайла Гаврилка. Про нього розповів Василь Портяк, який разом з Романом Ковалем та Валерієм Тетерятником написав сценарій фільму про видатного митця воїна – “Стеком і шаблею”. А поетеса Світлана Жук прочитала вірш про Михайла Гаврилка:

Він воював. Палкий борець
Звав до повстань міста і села,
Творив дива його різець,
Він мав талант Мікеланджело.

Його творіння – на віки,
Його скульптури – бездоганні.
Квітчають лаврами вінки
Михайлову Шевченкіану.

Того ж дня презентація книжки “Отаман Орлик” відбулася і в Дорогинці, родинному селі отамана Гайового, про якого Роман Коваль разом із Владиславом Карпенком готують дослідження.
Благословив зустріч панотець УАПЦ Миколай – щирий і добрий чоловік, батько двох чудових хлопчиків – Іванка та Михайлика. Саме отець Миколай організував презентацію в Дорогинці.
Провідав Роман Коваль і нащадків отамана Гайового – Івана Кириловича Грисюка та Галину Миколаївну Грисюк. Саме з розмови з Іваном Кириловичем Грисюком 2000 року й почалася праця Романа Коваля над повістю життя отамана Гайового. А його двоюрідна сестра Галина Миколаївна Грисюк зберегла світлину Гайового. Вона подарувала  також фотографію отаманового брата Андрія з їхнім дідом-пасічником Якимом.
У цей день квіти лягли до пам’ятника отаманові Гайовому, який стоїть на подвір’ї сільської школи. Цей пам’ятник 24 серпня 2011 р. спорудила Фастівська “Просвіта” на чолі з Едуардом Мондзелевським.
Щиро дякуємо Вам, друже Едуарде!

На світлинах Віктора Билини і Максима Селюзкіна
Біля пам’ятника отаманові Гайовому – бандурист Микола Литвин, Роман Коваль, Едуард Мондзелевський та о. Миколай.

27 травня Медична служба  “Госпітальєри” Добровольчого українського корпусу відкриває навчальний центр (1-й курс занять т– з 27 травня по 2 червня, навчання – у Дніпропетровській області). Спеціалізація: парамедик і санітар-стрілок. Тут ви зможете здобути знання та необхідні навички й знайти собі гідне застосування на фронті, роботу по силах і друзів на все життя. Викладатимуть найкращі медики та парамедики, які мають тривалий досвід перебування та надання допомоги безпосередньо на полі бою.
Після проходження навчання відбір у “Госпітальєри” відбуватиметься на конкурсній основі. Мінімальний вік для проходження навчання 16 років.
Мінімальний вік для вступу до “Госпітальєрів” 18 років.
Заявку необхідно надсилати за адресою hospitallers.ato@gmail.com або ж в групу www.facebook.com/hospitallers. З Вами зв’яжуться протягом  доби.
Перелік необхідних даних: ПІБ, дата народження, місто фактичного проживання, наявність інфекційних захворювань, туберкульозу, гепатити, сифіліс та ВІЛ (відповідь: так чи ні). У випадку закритої форми можливе перебування (з особливими умовами). Номер телефону  (всі питання можна ставити у приватному режимі сюди https://www.facebook.com/hospitallers?fref=ts)
Із собою взяти: засоби особистої гігієни, зручне спортивне або військове взуття, цупкий та зручний одяг та речі, необхідні вам для комфортного проживання протягом 6 днів. Про діяльність “Госпітальєрів” можна дізнатися з одного із наших відеосюжетів:
https://www.facebook.com/hospitallers/videos/vb.1554490484835854/1571400039811565/?type=2&theater
а також з матеріалу http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/gospitalyery-lycari-bez-strahu
Наша офіційна картка забезпечення: ПриватБанк, 5168 7556 0072 2611, Яна Вадимівна Зінкевич, керівник медичного батальйону “Госпітальєри”.
Дякую за підтримку та допомогу! Слава Україні!

Яна ЗІНКЕВИЧ

Увага!

Усім бійцям легендарного батальйону “Айдар” Національний медичний університет імені Олександра Богомольця надає медичну допомогу у таких питаннях: стоматологія, кардіологія, неврологія післяопераційна та реанімаційна реабілітація.
Телефонуйте (044) 338-84-21, 050-080-16-34, 067-537-76-44.
Висловлюємо подяку за допомогу ректору НМУ Катерині Миколаївні Амосовій, голові Громадської ради університету Володимиру Григоровичу Мішалову та голові ГО “Студдовіра” Василеві Гілюку!

Я начиталася книжок Історичного клубу “Холодний Яр”. Коли вперше, у квітні цього року, їхала на Чигиринщину, думала, що Холодний Яр – це страшне місце, де все всміхається смертю… Їхати було страшно.
Але Черкащина приємно вразила: на стовпах – гнізда з лелеками, кургани, пам’ятники, вітряки, приємні краєвиди. Вразила й кількість автобусів, що прямували до Чигирина.
Гетьманська столиця – чиста і світла, тут багато цікавого, але найкрутішими були хлопці: айдарівці, “правосеки”, азовці, свободівці, козаки з чубами… Всі обнімаються. Хотілося запам’ятати кожну мить.
Суворі постаті в камуфляжі поводяться на диво ввічливо. Очі замріяні, ступають хлопці стомлено. Деякі ховають обличчя, адже вони щойно “звідти”. Притоптані берці, неголені, з декого ще не зійшли молоді веснянки. Як же шкода, що хтось із них впаде!
З них хочеться писати картини.
Сама церемонія вшанувань заворожила мене. Це справді було свято духу!
Підійшла до пам’ятника Богданові Хмельницькому, що на Замковій горі. Здавалося, що бронзовий гетьман у святковому пориві зійде до нас і попросить пробачення за Переяслав…
На стадіоні я роздавала листівки, допомагала продавати книжки про Визвольну боротьбу. Мені це подобалося. І раптом за “Холодним Яром” Горліса-Горського підійшов кіборг Богема  – Андрій Шараскін! Мене просто розірвало...
Пишу ці рядки на уроці. Тут підходить учителька і у зв’язку з 9 травня дарує мені папку з червоною зіркою… Серце стиснулося від болю. День Перемоги. Над ким? Над безпомічними німкенями?!.
Повернувшись із Холодного Яру в своє село, на Вінниччину, я летіла додому, розповідаючи зустрічним про своє щастя. Та в їхніх очах бачила: “Може, це дівча з’їхало з розуму?”
Коли наступного ранку я прокинулася, мені все згадалося. Невже це було в моєму житті?!  Невже я побувала в Холодному Яру?!
Безмежно вдячна Вам, пане Романе, за цей дарунок – поїздку на вшанування в Холодний Яр.

Марія КУРЯЧА
cело Плисків Погребищенського р-ну Вінницької обл.

Промовляє командир 2-ї штурмової роти “Айдару”, народний депутат України Сергій Лапін (“Зола”). Чигирин, бастіон Дорошенка, 25 квітня 2015 р.
Світлина Григорія Юрика

Ігор Смаль близько десяти років викладав у США, ще півроку тому очолював Ніжинську РДА. А тепер він – доброволець у лавах “Карпатської Січі”.
“Людина пристосовується до всього. До війни теж, – говорить Ігор. – Перебороти власний страх, підтримати тих, хто поряд – чи не головне на війні. Війна – це характери. Чисті. Дистильовані. А ще на війні немає нічого другорядного і там цінуєш те, на що дома і не звернув би уваги”.

У Подєбрадах, на правому березі річки Лаба височить замок чеського короля Юрія Подєбрадського. 1922 року тут розмістилася Українська господарська академія.
Батьком академії вважався Микита Шаповал, колишній член Центральної Ради та міністр земельних справ Директорії. Відомий він був і як поет, публіцист, учений-соціолог та палкий критик Михайла Грушевського. Микита Шаповал не поділяв ідей колишнього голови Центральної Ради про пошуки компромісу із совєтською владою, вважав таку позицію неприйнятною і піддавав Грушевського немилосердній критиці. Перебував Шаповал і в непримиренній опозиції до еміграційного уряду УНР та Головного отамана Симона Петлюри. І все ж середовище академії було переважно уенерівським. Навчалися тут емігранти з Великої України, Кубані, Галичини, Волині та інших українських земель. До стану УНР належав і професорсько-викладацький склад. Зокрема, секретарем комісії з організації академії був член Центральної Ради, ад’ютант командира Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького Микола Ґалаґан із с. Требухова, що неподалік Києва.
Академія мала три відділи: агрономічно-лісовий, гідротехнічно-технологічний та економічно-кооперативний.
Хто викладав в академії?
Сергій Бородаєвський, товариш міністра торгівлі й промисловості в уряді гетьмана Павла Скоропадського. Фундатор парамілітарної організації Січових стрільців Володимир Старосольський. Письменниця, член Центральної Ради Валерія О’Коннор-Вілінська. Міністр закордонних справ Директорії, вчений агроном Кость  Мацієвич, письменник Василь Королів-Старий, секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв, а також Олександр Вілінський, один із засновників Центральної Ради, а в добу гетьмана Павла Скоропадського – дипломат.
Професорами академії стали генеральний секретар судових справ та міністр праці УНР Валентин Садовський та визначний український соціолог і публіцист Ольгерд Бочковський. А термінологічну комісію очолював член Центральної Ради, відомий меценат української культури Євген Чикаленко. Цю комісію створили через відсутність наукової літератури українською мовою, а відтак і багатьох термінів. До термінологічної комісії входили знавці української мови Модест Левицький, Валерія О’Коннор-Вілінська, а секретарем був Михайло Єреміїв.
А ще в УГА викладали колишні прем’єри УНР Борис Мартос та Ісак Мазепа і товариш міністра земельних справ уряду УНР Борис Іваницький.
Так що неабияке товариство зібралось у Подєбрадах.
У перший рік до ректорату надійшло понад 600 заяв із проханням прийняти до УГА. Але Міністерство хліборобства ЧСР виділило тільки 200 стипендій. Щоб задовольнити бажання хоча б частини з тих, хто залишався за бортом академії, студенти добровільно відмовилися від 50 крон – для додаткових 20 стипендій.
З 220 студентів першого року навчання майже всі були українцями. Щоправда, на прохання Білоруської громади та Кубанського козацького комітету до академії прийняли кількох білорусів та кубанців (пізніше міністерство надало для них окремі стипендії). “Було прийнято також двох євреїв – українських громадян, з яких один був старшиною Армії УНР (С. Якерсон), одного донського козака (І. Костін), що був також у складі частин Армії УНР, й одного черкеса (Г. Бекух).
Цікаво, що магометанин Гамід Юсуфович Бекух (18.05.1898) з аулу Шенджій на Кубані, при вступі зазначив, що є громадянином Гірської республіки Північного Кавказу, фактично неіснуючої.
Взагалі, в академії отаборилося немало кубанців – близько півсотні. Були серед викладачів і керівники Кубанської Народної Республіки: прем’єри Василь Іванис та Лука Бич, міністр юстиції Павло Сулятицький, член Законодавчої ради Степан Манжула, визначний діяч Кузьма Безкровний (свого часу міністр внутрішніх справ Кубані), міністр фінансів і голова Кубанської української національної ради Іван Івасюк... Викладав в академії і Федір Щербина – засновник бюджетної статистики в Росії, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904 р.), історик, член Кубанської законодавчої ради, голова Верховного суду Кубанського козацького війська у 1917 році.
Першим ректором УГА став гідротехнік і меліоратор, у минулому професор Київського політехнічного інституту Іван Шовгенів, батько тоді ще маловідомої Лєночки (пізніше української поетеси Олени Теліги).
Скільки цікавих людей зійшлося в стінах подєбрадської академії!
Чехословацький уряд, який фінансував її діяльність, прагнув надати допомогу українцям, які опинилися на чужині без засобів для існування. Керівництво УГА ставило іншу мету – “головним завданням у програмі академії була підготовка керівних кадрів для майбутньої “Української Самостійної держави”. Багатьом студентам запам’ятався заклик голови Українського громадського комітету Микити Шаповала спішити вчитися, “а то скоро нас покличе Батьківщина”.
Гадалося, ще рік, два, ну, може три, і всі вони повернуться на милу серцю Батьківщину, яка постійно снилась... Отож студенти з охотою взялися за навчання.
Академія мала свої лабораторії, кабінети, господарчу ферму, лісовий розсадник, метеорологічну станцію, два навчальні кооперативи та величезну бібліотеку, в якій за роки назбиралося 25600 томів фахової наукової літератури різними мовами. Завідував бібліотекою Григорій Сидоренко, міністр пошти і телеграфу УНР в уряді Всеволода Голубовича, голова делегації УНР на Мирній конференції в Парижі 1919 року.
Слухачами першого набору були переважно козаки і старшини Армії УНР та учасники козацько-селянського руху (в тому числі й повстанські отамани). Були серед студентів і генерали, наприклад Олекса Алмазов та Іван Омелянович-Павленко, й старшини, які стали генералами пізніше (Петро Самутин і Василь Татарський).
Навчалися в академії й військовий історик Адріан Марущенко-Богданівський та один із керівників Другого зимового походу полковник Михайло Палій-Сидорянський. Сидів за партою в Подєбрадах і сотник Армії УНР Леонід Романюк (1939 року – член Сойму Карпатської України). Вчилися на інженерів і повстанські отамани – Данило Лимаренко, Олександр Євтухів та Чорний Ворон (Віктор Чекірда), кубанський старшина Кость Майгур, лицарі ордена Залізного Хреста Василь Совенко та Валентин Сімянців, козаки-повстанці Гаврило Гордієнко, Микола Леонтович, Грицько Кагукало, Олександр Кошель та Микола Малашко, брат члена Центральної Ради, отамана Катеринославського повстанського коша Михайла Малашка; старшини Богданівського полку Мехтодь Довбня та Іван Островершенко, богданівець Олександр Фещук, синьожупанник Федір Скрипниченко з Донбасу та багато інших українських діячів.
Хіба дивуватися, що в господарській академії поруч зі зверненням “пане колего” було чути “пане хорунжий”, “пане сотнику”, “пане полковнику”. А коли студенти заходили до кабінету професора Сергія Тимошенка, асистентом якого був колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося – “пане генерале”. Ніяк не могли забути студенти те, що так міцно ввійшло у кров і плоть на фронтах Визвольної війни.
Спочатку навчатися було непросто. Справді, важко звикати до аудиторій, лекцій та лабораторних робіт людині, яка, за висловом Валентина Сім’янціва, “прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго рукою торкалася того місця, де колись була шабля”. Ось про цих людей ми з Віктором Моренцем готуємо книжку “Подєбрадський полк” Армії УНР: 1000 біографій і фотографій борців за Українську державу”.
Тож починаємо її презентацію на сторінках часопису “Шлях перемоги”.

Роман КОВАЛЬ

БОЙКО Тихон Максимович (16.06.1898, с. Новоселиця Чигиринського пов. Київської губ., тепер Чигиринського р-ну Черкаської обл. – після 1.12.1924). Громадський діяч, військовий; член Українського літературного художньо-етнографічного товариства ім. Григорія Квітки-Основ’яненка (Харків, до 1916); звання – сотник Армії УНР.
Народився в сім’ї Максима та Мотрі Бойків. Закінчив Суботівську 2-класову школи ім. Богдана Хмельницького (1912) та 6 класів 2-ї Харківської казенної гімназії (1916). В “Curriculum vitae” зазначав: “Під час мого перебування у Харкові я був членом Українського клюбу імени Григорія Квітки-Основяненка, де працював яко співробітник. Бувши учнем 7 кляси, в кінці 1916 року вступив на правах однорічника до російської армії в Уланський Бугський полк, прослуживши там до серпня 1917 року. Із серпня по хворості на апендицит звільнений з війська. Перебував вдома, помагав по господарству. В листопаді 1918 року, перебуваючи в Харкові, я вступив у 1-й запорозький імені Гетьмана Петра Дорошенка полк, з яким весь час перебував на фронті по листопад 1919 року. В листопаді я був відкомандирований з фронту в СЮШ (Спільна юнацька школа. – Ред.) до Камянця, в якій пробув до березня 1921 року. Незвичайно тяжкі умови фронтового життя, тифи, страшне голодування під час переходу через Румунію і нарешті інтернування в Ланцуті дуже прикро відбилось на моїм здоровлі. Я занедужав і був звільнений з табору інтернованих. З Ланцуту я виїхав на Волинь, окуповану польською владою, де працював робітником на телеграфних лініях по квітень 1923 року. В квітні виїхав до ЧСР, нелегально перебрався через кордон і приїхав до Праги, де за допомогою тутешньої української організації дістав право на перебування на терені ЧСР, що дало мені можливість вступити на працю. З першого вересня я вступив дійсним слухачем на матуральні курси (Укр. Гром. Ком. у Празі), де студіюю по теперішній час. 18 липня 1924 року”.
До УГА не прийнятий за браком вакансій і відсутності свідоцтва про середню освіту.

Роман Коваль, Віктор Моренець

Джерело
ЦДАВОВУ. – Ф. 3795. – Оп. 1. – Спр. 730. – Арк. 6, 8 – 9.
На світлині Тихон Бойко. Світлина з оригіналу. Публікується вперше

10 цвітня 1920 р. в часі бою українських повстанців з Червоною Армією біля села Платонівка Тираспільського повіту на Херсонщині, прорвали большаки в кількох місцях повстанчу лінію. Через те розгорілася боротьба на окремих точках.
На одній з таких точок відбивалася завзято горстка повстанців, під командою незвісного старшини. Нараз командант падає тяжко ранений. Тоді А. Бесарабко і В. Олексієнко виносять його в другу лінію, а самі вертають назад. Та тут уже нікого не застали, бо за час їх неприсутності ціла обсада подалася взад. Полишилися два скоростріли, скринька ручних гранат і пушка з піроксиліною.
Большаки окружили  позицію з усіх сторін.
– Пітлюрофци! Сдавайся! – загукало нараз кілька большевиків.
– Краще смерть, ніж неволя! – сказали собі оба герої.
Знесли скоростріли, ручні гранати піроксиліну на одну купу, самі станули на верху. I так ждали приходу большаків. Ось надбігли большаки, щоби взяти їх живими, чи мертвими. Тоді один з героїв впускає курок самозарядної бомби і разом з ними все вилітає в воздух.  Відломки вбили ще кількох большаків, які вже от-от мали вхопити героїв повстанців.
Через деякий час повстанчий відділ зайняв знову Платонівку. Біля місця вибуху була окрема могила, на якій виднілась напис: “Против героев всякая месть бєзсільна!”
І ворог шанує відвагу неприятеля.

Календар Червоної Калини на 1923 рік. – Львів, 1923. –  С. 2.
Публікація Володимира Семеніва

“До історії 2-ї Світової війни”

17 лютого 1944 р. в районі м. Звенигородки совєтські війська 1-го і 2-го українських фронтів зімкнулися, взявши в оточення 10 німецьких дивізій групи армій “Південь” генерала-фельдмаршала Манштейна.
До завершення Корсунь-Шевченківської операції залишався тиждень.
10 лютого 1944 р. на подвір’ї корсунського землеміра Георгія Ткаченка з’явився миршавий німецький солдат. Йому було років 19. Він сором’язливо звернувся до дочки землеміра з проханням дати щось їсти. Віра завела його на кухню, де коло вічно гарячої плити порядкувала матір.
– О Боже мій! Гітлер уже дітей бере на війну! – сплеснула долонями Ірина Іванівна, побачивши нового їдака.
Німець був не з їхнього кутка. І прийшов він чомусь не до своїх – пекарів дивізії “Вікінг”, які оселилися неподалік будинку Ткаченків, що колись належав петербурзькому чиновнику Бєловєзькому, товаришу Софії Русової.
Ірина Ткаченко насипала німцеві вареної картоплі, налила олії, якою її обдарували німецькі офіцери.
Прощаючись, Ганс глянув на Вірині ноги – вони були в коротеньких чунях зі шматків ватяної ковдри. Калоші, натягнуті на них, не рятували від грязі, в якій буквально потопав Корсунь: несподівана відлига посеред зими перетворила колишнє полкове козацьке містечко, яке лежало в долині мальовничої Росі, в суцільне багно. Лише тут, на пагорбі було більш-менш сухо.
– Хочеш, я принесу тоді солдатські черевики? – запитав німець. – Будеш носити?
– Буду, принось, – Віра на побутовому рівні володіла німецькою.
На другий день німець прийшов знову. Покликавши Віру, пішов за ріг будинку, в сад, де нікого не було.
Тримаючи в руках черевики, Ганс сказав:
– Завтра ми будемо пробиватися на Стеблів. Я знаю: мене вб’ють. У мене до тебе прохання… Я ніколи не цілував дівчини. Можна, я тебе поцілую?
Юнак підняв вказівний палець і додав:
– Айн кюсс (один поцілунок).
Віра засміялася:
­– Можна…
Він однією рукою рвучко обійняв українську дівчину за плечі. Сказати, що цілував дуже довго, так ні, але голова у Віри запаморочилася…
А схвильований Ганс, вручивши черевики, вже йшов з гори – назустріч багну, яке ось-ось мало проковтнути його.
“Мені було його дуже шкода, – закінчувала розповідь Віра Георгіївна. – Бо він жодного стосунку до цієї війни не мав”.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 2002 р.

20 січня захисник Донецького аеропорту Руслан Коношенко потрапив у полон до сепаратистів. Три місяці родина нічого не знала про його долю. І лише в квітні стало відомо про його смерть.
Старшого солдата 90-го штурмового батальйону 81-ї десантної бригади Руслана Коношенка поховали 16 квітня в Кам’янці-Подільському на Алеї Слави. У нього залишилися дружина Людмила і троє чарівних діточок – Максим (9 років), Олексій (5 років) та Карина (1 рік). Людмила разом зі свекрухою Галиною Олексіївною живуть із дітлахами в малій кімнатці в колишній казармі, переобладнаній на гуртожиток.
Щоб відкрити шафу, треба відсунути дитяче ліжко, а коли Максим робить уроки, то іншим уже нема де помалювати. В кімнатці взагалі неможливо ходити. Кухня і туалет загального користування, вода тільки холодна. Живуть на допомогу за доглядом найменшої дочки. Добрі люди вже надали допомогу (10000 грн.), але трьох дітей на ці кошти на ноги не поставиш. Картка ПриватБанку 516875724932 4361, одержувач Людмила Анатоліївна Коношенко.

Кулеметник Ігор Брановицький

3 квітня в Київі, в Михайлівському Золотоверхому Соборі Києва, попрощалися із захисником Донецького аеропорту Ігорем Брановицьким.
21 січня він потрапив у полон. Полонених вишикували і взялися з’ясовувати, хто з них кулеметник. Хлопці сказали, що кулеметник під завалами. Тоді росіяни почали по-звірячому бити одного за одним, вимагаючи прямої відповіді на питання.
Щоб зупинити побиття товаришів, Ігор вийшов з лави.
Його били на смерть. Лише, коли він перестав подавати ознаки життя, кати зупинились. Один висловився за те, щоб покликати лікаря.
– Сейчас я єго вилєчу, – сказав “Моторола” і двічі вистрелив.
Так загинув кулеметник 90-го Окремого аеромобільного батальйону з позивним “Натрій”.
Рідні героя дізналися, що він у полоні 21 січня – в день його смерті.
Їхні надії, що він живий, не справдилися.
Поховали Ігоря на Берковецькому цвинтарі м. Києва.
Вічна слава!

Олександр Бердес

9 квітня жашківчани попрощались з Олександром Бердесом. Загинув він 9 лютого 2015 р. в с. Логвинове Артемівського району Донецької області.
Олександр Миколайович Бердес народився 16 вересня 1979 р. в м. Жашкові Черкаської області. 21 серпня 2014 р. був мобілізований. Служив у 30-й Окремій механізованій бригаді в м. Новограді-Волинському. 9 лютого 2015 р. був відправлений на завдання за боєприпасами в Артемівськ, але дорогою потрапив у полон.
У полоні його й убили. Разом з ним окупанти застрелили ще двох полонених – 42-річного Василя Демчука із с. Матейки Маневицького району Волинської області та 36-річного Павла Плацинського із м. Радомишля Житомирської області.
Вічна пам’ять!

Олег Богачов

18 квітня в Києві попрощалися з добровольцем батальйону “ОУН” Олегом Богачовим-“Ківі”. Незадовго перед смертю він дав інтерв’ю Анні Андрашко. Ось уривки з нього: “Коли почалася війна, я вирішив брати участь, бо зрозумів: твориться історія. Сидіти на дивані, коли відривають частину країни, якось не по-людськи. Передивлявся багато батальйонів з розрахунком на те, щоб не підписуватись ані під МВС, ані під Збройні Сили. “ОУН” став оптимальним варіантом.
Коли збирався на війну, думав над питанням вартості людського життя. Приїхавши в Піски та побувши там два тижні, зрозумів, що вартість людського життя – це вартість одного патрона… Автомат – своєрідний гаманець. Якщо тобі щось треба, можеш розплатитися набоями.  
Я повернувся до Києва 1 березня. Наступного дня пішов зі своєю дівчиною прогулятися Хрещатиком. У перехожих мене дивувало буквально все. Коли місяць не помічаєш, що під брудом у тебе є руки, а в Києві бачиш хіпстерів із залакованими зачісками – розумієш, що для цих киян життя не змінилось. У них ті самі вечірки, клуби і посиденьки. Думаю, коли починаються новини, вони вимикають телевізор...
На Хрещатику до нас підбігло плюшеве тигреня. Наступний фрагмент у моїй пам’яті – дівчина відтягує мене від гігантської іграшки. Чому я накинувся на аніматора, досі не розумію.
Наостанок скажу: можновладцям треба бути сумлінними, бо мої побратими мають думку закінчувати війну в Києві. Навіть бійці ЗСУ твердили, що бажають взяти зброю і навести лад у Києві: їх привезли на 10 днів на бойову позицію, а харчів дали на три дні. Кажуть, якби не волонтери, почали б їсти собак”.
Олег Богачов загинув 13 квітня на околиці с. Піски у бою.
Вічна пам’ять!

Підготував Роман Коваль

Айдарівець Богдан Баринов місяць безпробудно пив. Він хотів забути, як збирав нутрощі й частини тіла своїх побратимів, розчленованих бойовиками.
У м. Щасті було організовано телеміст, під час якого українські військові розповідали про пережите. Богдан Баринов на прізвисько “Бодя Шалений” (на фото в темних окулярах) розповів, як після загибелі групи Андрія “Грізлі” пішов на переговори з бойовиками, щоб домовитися про передачу тіл убитих товаришів. Під час переговорів бандити хотіли розстріляти Богдана. Врешті-решт “Моторола” дозволив забрати тіла.
Від побаченого Баринова охопив жах. “Я збирав руки, голови хлопців, які ще кілька днів тому зі мною розмовляли. Був залитий їхньою кров’ю, – розповідав він. – Я зібрав докупи 24 людини. Думав, що не зможу це витримати. Сепари розпороли хлопцям животи і розвісили кишки на деревах для залякування. Я це все складав у мішки”. Богданові губи тремтіли.
Бійці, які служать разом з Бариновим, підтвердили його свідчення. Вони думали, що він збожеволіє від пережитого.
Після цього всього Богдана відправили в резерв. З армії піти він не може, бо його вважатимуть дезертиром. В його історії, за словами співробітника Інституту практичної політики Богдани Бадіх, вражає не тільки жорстокість бойовиків, а й жорстокість бюрократичної системи щодо таких резервістів як “Бодя Шалений”.
“Грошей він ніяких не отримує, тому що в резерві. За рік нарахували 15 тис. грн. Зараз він перебуває в м. Щастя. Сподіваюся, ця ситуація набере розголосу, Богдана перестануть “відфутболювати” і він зможе нарешті все оформити”, – сказала політолог.
Нагадаємо, міжнародна правозахисна організація Amnesty International вимагає негайного розслідування жорстоких вбивств полонених українських солдатів.

Звістка, що надійшла від письменника Ігоря Калинця, приголомшила: 9 квітня у Польщі під час медичного обстеження помер відомий графік Богдан Сорока, котрий належав до когорти українських шістдесятників.
Із митцем, який так раптово й передчасно відійшов у вічність, музей “Тюрма на Лонцького” був пов’язаний особливим чином, адже саме в цьому місці 1940 р. російський окупаційний режим утримував в ув’язненні його вагітну матір Катерину Зарицьку – зв’язкову Проводу ОУН, а згодом зв’язкову командира УПА Романа Шухевича. Вона народила сина Богдана в тюрмі “Бригідки” 2 вересня 1940 року. Перших 8 місяців життя він провів у неволі, аж поки звідти його домоглися забрати на догляд і виховання бабуся й дідусь, оскільки батьки Богдана Сороки понад тридцять років перебували в тюрмах і таборах ГУЛАГу.
У радянський час сім’я Богдана Сороки перебувала під пильним наглядом КҐБ, що порушив проти художника кримінальну справу і наклав табу на його виставкову діяльність. Це було покарання за співпрацю із подружжям Калинцями, братами Горинями, В’ячеславом Чорноволом та іншими.

До сумнозвісної тюрми на Лонцького у Львові Богдан Сорока знову увійшов 1994 року у складі знімальної групи, яка готувала документальний фільм про його батька – легендарного Михайла Сороку. Тоді ж йому вдалося зробити фотофіксацію в’язничного приміщення й подвір’я. Нині ці світлини становлять чималу історичну цінність.
Музей, який постав у колишньому слідчому ізоляторі НКВД, гестапо і КҐБ, завжди відчував особливу підтримку Богдана Сороки, який не тільки передав для створення експозиції видання із власної книгозбірні, а надавав цінні методичні поради щодо збереження автентики в’язничних камер та коридорів, часто приводив сюди на екскурсії закордонних гостей, дискутував і спілкувався із науковцями музею.
Тому зовсім не було випадковістю, що презентацію своєї книжки спогадів, котра вийшла друком 2014 р., Богдан Сорока провів саме в Національному музеї “Тюрма на Лонцького”. Презентація вилилася у зворушливу зустріч представників українського культурного руху опору та небайдужу розмову про сьогодення, адже сторінки “Спогадів” Богдана Сороки охоплювали не тільки давні родинні перекази, а й описи подій Революції гідності...
Богдан Сорока всім своїм життям подавав приклад людської гідності, відповідальності, чесності й прямої відвертості. Це те, що залишиться нам як духовний спадок приязного й незабутнього Друга разом із його непроминальної вартості мистецькими творами.
Вічна йому пам’ять!

Друзі

Світлій пам’яті добровольця батальйону ОУН “Слідопита”

У груди куля.
Ввірвалась на вдих,
Ріже ножем, пече вогненно,
Грім канонади миттєво затих
І пращури встали усі поіменно.
Губи посохли.
В зірницях – туман,
Німих побратимів довкола тіні,
Ллється у жито гарячий фонтан
І коні крилаті хриплять з далечіні.
Невже це за мною?
Невже це мій час?
Як рано довіку лягаю в покоси,
Чому ж не рятуєш, Всевишній мій Спас,
Чому ж дозволяєш скривавити роси?
А як же кохана?
А як же дитя?
А як же їх разом у всесвіті стерти?..
Признаю я, Отче, лиш одне каяття, –
Що за Вкраїну даєш померти.

Василь КОВТУН

Читаю книгу Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни” – про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про запеклу боротьбу проти московських кривавих окупантів у 1914 – 1930 рр.
Дослідник написав книжку на основі спогадів січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків. Уміщено енциклопедичні біографії авторів та героїв книжки, їхні спогади та багато світлин. Мене вразили спогади автора про подорожі до Чехії. Який цвіт української нації спочиває на чужині! На жаль, як вказує Роман Коваль: “Доля могил представників бездержавної нації скрізь сумна”.
У цій книзі – лише сто історій української жертовності й любові до рідної землі. У ній немає вигадок та художнього вимислу.
Ця книга адресована кожному українцеві, воїну і волонтеру – людям високого духу, в грудях яких б’ються хоробрі серця. Саме в цей суворий час нам усім необхідно гартуватися духом і тілом на прикладі героїв, котрі поклали свої життя на вівтар державності й незалежності. Нехай безкорисливий подвиг людей, яких вони досі не знали, підтримує їх у вірі, додає сил та завзяття.
Велике спасибі, пане Романе, за справжню українську історію.

З великою пошаною Ігор СМЕТАНСЬКИЙ,
заступник міської організації ВО “Свобода”
м. Калуш Івано-Франківської обл.

До 95-річниці створення Холодноярської бригади та Степової дивізії в Тальнівській школі №1 за сприяння керівника історичного гуртка Олександра  Лущана на уроках історії у старших класах було переглянуто фільми “Вони боролись до загину” та “Холодний Яр. Воля України або смерть”. Під час обговорення були представлені книжки про Визвольну боротьбу – “Холодний Яр” Юрія Горліс-Горського, “Проти червоних окупантів” Якова Гальчевського, дослідження Романа Коваля і Сергія Богана, твори Василя Шкляра.
За кілька днів Олександр Лущан разом з ученицями 7-го гімназійного класу – Надійкою Носаль, Аліною Ковінею, Юлею Рак, Лізою Гурою, Мариною Ротаєнко, Дашею Ракоца, Аліною Коберник) ще й організували виставку, присвячену боротьбі в Холодному Яру.

У Харкові повалили пам’ятники російським діячам – Серго Орджонікідзе (на території тракторного заводу), Миколі Руднєву (на пл. Руднєва) і голові ВЦВК Якову Свердлову (на вул. Полтавський шлях).

Снайпери батальйону “Донбас” підтвердили загибель найманця з російського міста Зеленограда. Його вбито в с. Широкиному за мить після того, як він здійснив постріл із гранатомета в бік наших позицій.

9 травня в районі Мар’їнки відбулося бойове зіткнення. Хоч терористи не жаліли боєприпасів та змушені були тікати, забираючи своїх убитих та поранених.

У Західному Донбасі почалася нова хвиля “ленінопадів”. 17 травня “вождь пролетаріата” зіскочив з постаменту в Юріївці та Великій Олександрівці Павлоградського району. А у Троїцьму вправ камінний Кіров. Добру справу зробили активісти “Правого сектора”.

18 травня близько десяти осіб, підійшовши до КПП військової бази в російському місті Тольятті, вигукували антивоєнні гасла, спробували розгорнути плакати. Вони вимагали виведення російських військ з України. Поліція розігнала акцію протесту, однак нікого з протестувальників не затримала.

21 травня бійці 2-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади поблизу Авдіївки збили російський безпілотник “Форпост” вартістю 6 млн. доларів. Таких на балансі міністерства оборони Російської Федерації було лише 11. Тепер ще менше.

21 травня Київський районний суд Харкова відхилив клопотання захисту щодо зміни запобіжного заходу для громадянки РФ Лариси Чубарової з позивним “Тереза”, яку звинувачують у причетності до катувань українських військових, а також в організації вибухів у Харкові біля постаменту стели з прапором України на проспекті Правди. Під час засідання за клопотанням прокуратури був допитаний свідок, який підтвердив обґрунтованість підозр. Боєць батальйону “Азов”, який улітку 2014 р. був у полоні, впізнав Чубарову. За його словами, вона брала участь у тортурах українських військовополонених під Мар’їнкою, співпрацювала з т. зв. міністерством безпеки ДНР. Російська терористка залишається під вартою без можливості внесення застави.

Не марно боролись холодноярці!

Не марно досліджували і вивчали історію їхньої боротьби сучасні науковці! Нинішнє покоління воїнів продовжує боротьбу за волю України, беручи приклад зі своїх славних предків і тримаючи міцно в руках прапор боротьби і зброю, а у вільний час читаючи книги Юрія Горліса-Горського, Романа Коваля і Василя Шкляра!

Сергій БОНДАР, вояк АТО

Благодійний фестиваль Тараса Шевченка “Ше.fest” удруге відбудеться в рідному селі Тараса Шевченка.
Триватиме він два дні – 22 та 23 серпня 2015 року.
Мета заходу: відкрити молодого Шевченка, пройтися стежками його дитинства, набратися його духу.
Усі зібрані кошти передамо на підтримку українських вояків.

Контакти: shefest.org.ua
www.facebook.com/she.fest
vk.com/she.fest
shefest@ukr.net
(097)-17-445-17, Юлія

Її хлопця вбито на Майдані 

Саме так звернувся до росіян екс-депутат Держдуми Костянтин Боровий. Він вважає, що ніякого примирення між українським і російським народами не буде.
“Ніякого примирення, – сказав Боровий. – На коліна! Ніякого примирення немає і не може бути. На коліна, тварюки! І просіть вибачення у кількох поколінь українців! Благайте про прощення! Поки громадяни Росії не покаються, водночас проклинаючи Путіна, ніхто нікого не повинен прощати. За злочин треба відповісти. Той, хто його вчинив, повинен бути покараний”.
А Боровий висловив думку, що відмова України від російських артистів, акторів, письменників, які підтримали політику Путіна, – це очищення.

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7553 0902 9011
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

“Отаман Орлик” – 45 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 200 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 100 грн.
“Отаман Зелений” – 70 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського – 55 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 50 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – 50 грн.
“Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 45 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” – 45 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 44 грн.
“Чорний Ворон: п’ять біографій” Романа Коваля – 30 грн.
Ціни вказано станом на квітень 2015 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7) – 75 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (3-тє видання) (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Медобори”, 2014 / 564 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 90грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 році та повстансько-партизанську боротьбу на початку 1920-х років на Київщині.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 71 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 69 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 68 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 66 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Роман Коваль, “Таємниця отамана Зеленого”. Історична повість. Літературно-художнє видання для дітей (Київ, 2008; 72 сторінок великого формату (84х108/16), ілюстрована, тверда повноколірна палітурка) – 65 грн. У книзі йдеться про трипільського отамана Зеленого (Данила Терпила) та його юного помічника Василька Лемешка із с. Халеп’я, який разом із друзями допомагав бити червоних московських окупантів.

Роман Коваль, “Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Медобори”, 2013. – 128 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 59 грн. Це видання розповість про вшанування холодноярських героїв, яке відбулося 20 – 21 квітня 2013 р. на Чигиринщині – батьківщині Богдана Хмельницького, Максима Залізняка та Василя Чучупака. У фотоальбомі вміщено 325 кольорових світлин, які зафіксували найяскравіші моменти вшанувань.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 81 грн./ У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Юрій Горліс-Горський. “Холодний Яр: спомини осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 512 с. іл., тверда повноколірна обкладинка). – 80 грн.
Про боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: “Воля України – або смерть!”. У новому, 17-му, виданні вперше опубліковано всі відомі звернення холодноярців за 1919 – 1921 рр., які підтверджують документальність твору. В додатках читач зможе знайти і свідчення очевидців про московські злочини в Україні, нові дослідження про отаманів Клепачів, Олександра Квашу, Прокопа Пономаренка, інших повстанців, нарис про долю Лариси Янг, дочки Юрія Горліса-Горського, матеріал про вшанування отаманів Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Чорного Ворона (Миколи Скляра), Ларіона Загороднього їхніми духовними нащадками. Події ілюструють 177 фотографій, з них низка досі невідомих. Всього у книзі 512 сторінок. Палітурка повнокольорова, тверда. Редактор-упорядник та автор передмови Роман Коваль.

Роман Коваль, “Чорний Ворон: п’ять біографій” (Київ – Кам’янець-Подільський, “Медобори-2006”, 2013; 96 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольоровий фотододаток) – 42 грн. Це книжка про отаманів, які мали одне повстанське псевдо – Чорний Ворон. Боролися вони в добу Української Народної Республіки. Події відбуваються на території сучасних Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Хмельницької і Черкаської областей України, в Польщі та Чехословацькій Республіці.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 230 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 140 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 65 грн.

Книги і аудіодиски можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.