У Подєбрадах, на правому березі річки Лаба височить замок чеського короля Юрія Подєбрадського. 1922 року тут розмістилася Українська господарська академія.
Батьком академії вважався Микита Шаповал, колишній член Центральної Ради та міністр земельних справ Директорії. Відомий він був і як поет, публіцист, учений-соціолог та палкий критик Михайла Грушевського. Микита Шаповал не поділяв ідей колишнього голови Центральної Ради про пошуки компромісу із совєтською владою, вважав таку позицію неприйнятною і піддавав Грушевського немилосердній критиці. Перебував Шаповал і в непримиренній опозиції до еміграційного уряду УНР та Головного отамана Симона Петлюри. І все ж середовище академії було переважно уенерівським. Навчалися тут емігранти з Великої України, Кубані, Галичини, Волині та інших українських земель. До стану УНР належав і професорсько-викладацький склад. Зокрема, секретарем комісії з організації академії був член Центральної Ради, ад’ютант командира Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького Микола Ґалаґан із с. Требухова, що неподалік Києва.
Академія мала три відділи: агрономічно-лісовий, гідротехнічно-технологічний та економічно-кооперативний.
Хто викладав в академії?
Сергій Бородаєвський, товариш міністра торгівлі й промисловості в уряді гетьмана Павла Скоропадського. Фундатор парамілітарної організації Січових стрільців Володимир Старосольський. Письменниця, член Центральної Ради Валерія О’Коннор-Вілінська. Міністр закордонних справ Директорії, вчений агроном Кость Мацієвич, письменник Василь Королів-Старий, секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв, а також Олександр Вілінський, один із засновників Центральної Ради, а в добу гетьмана Павла Скоропадського – дипломат.
Професорами академії стали генеральний секретар судових справ та міністр праці УНР Валентин Садовський та визначний український соціолог і публіцист Ольгерд Бочковський. А термінологічну комісію очолював член Центральної Ради, відомий меценат української культури Євген Чикаленко. Цю комісію створили через відсутність наукової літератури українською мовою, а відтак і багатьох термінів. До термінологічної комісії входили знавці української мови Модест Левицький, Валерія О’Коннор-Вілінська, а секретарем був Михайло Єреміїв.
А ще в УГА викладали колишні прем’єри УНР Борис Мартос та Ісак Мазепа і товариш міністра земельних справ уряду УНР Борис Іваницький.
Так що неабияке товариство зібралось у Подєбрадах.
У перший рік до ректорату надійшло понад 600 заяв із проханням прийняти до УГА. Але Міністерство хліборобства ЧСР виділило тільки 200 стипендій. Щоб задовольнити бажання хоча б частини з тих, хто залишався за бортом академії, студенти добровільно відмовилися від 50 крон – для додаткових 20 стипендій.
З 220 студентів першого року навчання майже всі були українцями. Щоправда, на прохання Білоруської громади та Кубанського козацького комітету до академії прийняли кількох білорусів та кубанців (пізніше міністерство надало для них окремі стипендії). “Було прийнято також двох євреїв – українських громадян, з яких один був старшиною Армії УНР (С. Якерсон), одного донського козака (І. Костін), що був також у складі частин Армії УНР, й одного черкеса (Г. Бекух).
Цікаво, що магометанин Гамід Юсуфович Бекух (18.05.1898) з аулу Шенджій на Кубані, при вступі зазначив, що є громадянином Гірської республіки Північного Кавказу, фактично неіснуючої.
Взагалі, в академії отаборилося немало кубанців – близько півсотні. Були серед викладачів і керівники Кубанської Народної Республіки: прем’єри Василь Іванис та Лука Бич, міністр юстиції Павло Сулятицький, член Законодавчої ради Степан Манжула, визначний діяч Кузьма Безкровний (свого часу міністр внутрішніх справ Кубані), міністр фінансів і голова Кубанської української національної ради Іван Івасюк... Викладав в академії і Федір Щербина – засновник бюджетної статистики в Росії, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904 р.), історик, член Кубанської законодавчої ради, голова Верховного суду Кубанського козацького війська у 1917 році.
Першим ректором УГА став гідротехнік і меліоратор, у минулому професор Київського політехнічного інституту Іван Шовгенів, батько тоді ще маловідомої Лєночки (пізніше української поетеси Олени Теліги).
Скільки цікавих людей зійшлося в стінах подєбрадської академії!
Чехословацький уряд, який фінансував її діяльність, прагнув надати допомогу українцям, які опинилися на чужині без засобів для існування. Керівництво УГА ставило іншу мету – “головним завданням у програмі академії була підготовка керівних кадрів для майбутньої “Української Самостійної держави”. Багатьом студентам запам’ятався заклик голови Українського громадського комітету Микити Шаповала спішити вчитися, “а то скоро нас покличе Батьківщина”.
Гадалося, ще рік, два, ну, може три, і всі вони повернуться на милу серцю Батьківщину, яка постійно снилась... Отож студенти з охотою взялися за навчання.
Академія мала свої лабораторії, кабінети, господарчу ферму, лісовий розсадник, метеорологічну станцію, два навчальні кооперативи та величезну бібліотеку, в якій за роки назбиралося 25600 томів фахової наукової літератури різними мовами. Завідував бібліотекою Григорій Сидоренко, міністр пошти і телеграфу УНР в уряді Всеволода Голубовича, голова делегації УНР на Мирній конференції в Парижі 1919 року.
Слухачами першого набору були переважно козаки і старшини Армії УНР та учасники козацько-селянського руху (в тому числі й повстанські отамани). Були серед студентів і генерали, наприклад Олекса Алмазов та Іван Омелянович-Павленко, й старшини, які стали генералами пізніше (Петро Самутин і Василь Татарський).
Навчалися в академії й військовий історик Адріан Марущенко-Богданівський та один із керівників Другого зимового походу полковник Михайло Палій-Сидорянський. Сидів за партою в Подєбрадах і сотник Армії УНР Леонід Романюк (1939 року – член Сойму Карпатської України). Вчилися на інженерів і повстанські отамани – Данило Лимаренко, Олександр Євтухів та Чорний Ворон (Віктор Чекірда), кубанський старшина Кость Майгур, лицарі ордена Залізного Хреста Василь Совенко та Валентин Сімянців, козаки-повстанці Гаврило Гордієнко, Микола Леонтович, Грицько Кагукало, Олександр Кошель та Микола Малашко, брат члена Центральної Ради, отамана Катеринославського повстанського коша Михайла Малашка; старшини Богданівського полку Мехтодь Довбня та Іван Островершенко, богданівець Олександр Фещук, синьожупанник Федір Скрипниченко з Донбасу та багато інших українських діячів.
Хіба дивуватися, що в господарській академії поруч зі зверненням “пане колего” було чути “пане хорунжий”, “пане сотнику”, “пане полковнику”. А коли студенти заходили до кабінету професора Сергія Тимошенка, асистентом якого був колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося – “пане генерале”. Ніяк не могли забути студенти те, що так міцно ввійшло у кров і плоть на фронтах Визвольної війни.
Спочатку навчатися було непросто. Справді, важко звикати до аудиторій, лекцій та лабораторних робіт людині, яка, за висловом Валентина Сім’янціва, “прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго рукою торкалася того місця, де колись була шабля”. Ось про цих людей ми з Віктором Моренцем готуємо книжку “Подєбрадський полк” Армії УНР: 1000 біографій і фотографій борців за Українську державу”.
Тож починаємо її презентацію на сторінках часопису “Шлях перемоги”. Роман КОВАЛЬ 
БОЙКО Тихон Максимович (16.06.1898, с. Новоселиця Чигиринського пов. Київської губ., тепер Чигиринського р-ну Черкаської обл. – після 1.12.1924). Громадський діяч, військовий; член Українського літературного художньо-етнографічного товариства ім. Григорія Квітки-Основ’яненка (Харків, до 1916); звання – сотник Армії УНР.
Народився в сім’ї Максима та Мотрі Бойків. Закінчив Суботівську 2-класову школи ім. Богдана Хмельницького (1912) та 6 класів 2-ї Харківської казенної гімназії (1916). В “Curriculum vitae” зазначав: “Під час мого перебування у Харкові я був членом Українського клюбу імени Григорія Квітки-Основяненка, де працював яко співробітник. Бувши учнем 7 кляси, в кінці 1916 року вступив на правах однорічника до російської армії в Уланський Бугський полк, прослуживши там до серпня 1917 року. Із серпня по хворості на апендицит звільнений з війська. Перебував вдома, помагав по господарству. В листопаді 1918 року, перебуваючи в Харкові, я вступив у 1-й запорозький імені Гетьмана Петра Дорошенка полк, з яким весь час перебував на фронті по листопад 1919 року. В листопаді я був відкомандирований з фронту в СЮШ (Спільна юнацька школа. – Ред.) до Камянця, в якій пробув до березня 1921 року. Незвичайно тяжкі умови фронтового життя, тифи, страшне голодування під час переходу через Румунію і нарешті інтернування в Ланцуті дуже прикро відбилось на моїм здоровлі. Я занедужав і був звільнений з табору інтернованих. З Ланцуту я виїхав на Волинь, окуповану польською владою, де працював робітником на телеграфних лініях по квітень 1923 року. В квітні виїхав до ЧСР, нелегально перебрався через кордон і приїхав до Праги, де за допомогою тутешньої української організації дістав право на перебування на терені ЧСР, що дало мені можливість вступити на працю. З першого вересня я вступив дійсним слухачем на матуральні курси (Укр. Гром. Ком. у Празі), де студіюю по теперішній час. 18 липня 1924 року”.
До УГА не прийнятий за браком вакансій і відсутності свідоцтва про середню освіту. Роман Коваль, Віктор Моренець Джерело
ЦДАВОВУ. – Ф. 3795. – Оп. 1. – Спр. 730. – Арк. 6, 8 – 9.
На світлині Тихон Бойко. Світлина з оригіналу. Публікується вперше |
