Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


листопад 2014

    > 25 років служіння Україні
    > Ігор Коцюбинський: “Або воювати, або жити на окупованій території”
    > Оголошено лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2014 р.
    > “Перлина” Вікторії Латик
    > Моїй однокласниці вже 55-ть…
    > У Тернах вшановано героїв
    > Пошана “Братству тарасівців”
    > Витачівським борцям за волю
    > Турнір ім. отамана Дерещука
    > Айдарівець Віктор Гурняк
    > Василь Пелеш: “Коли мені відпилювали руку, я кричав “Слава Україні!”
    > Мріє про сім’ю і дітей
    > Хроніка війни
    > Нарешті!
    > Отаман Савонов повернувся
    > Не будьмо байдужими!
    > “Нова пошта”
    > Газета за листопад 2014 р. у форматі *.pdf
    > «…ВІРЮ В РАДІСТЬ БОРОТЬБИ… І ЙДУ З РОЗПОГОДЖЕНИМ ЧОЛОМ…»

25 років служіння Україні

Мільйони українців знищила Москва.
А перед тим як убити, окупанти катували наших земляків, принижували їхню гідність, морили в льохах, не даючи ні їсти, ні пити. Тож смерть багато хто сприймав як Божу ласку, бо нарешті припинялися муки. Розуміючи це, емґебісти і саму смерть намагалися зробити жахливою: розтрощували голови кольбами рушниць, забивали цвяхи в очі, в ніздрі, в хребет…
Страшним свідченням московського терору стали п’ять криниць у с. Яблунові Косівського району. Влітку 1990 року із цих криниць, ровів та ям Юрій Тимошенко, Мирослав Кушнірчук, Роман Іваничук та їхні побратими викопали 74 кістяків закатованих українців.
Московські кати завжди звинувачували в жорстокості своїх жертв. У “спогадах” писали як бандерівці кидали в криниці “невинних” радянських активістів та військовослужбовців. Але ж ніколи господар не кине в криницю, з якої п’є, труп ворога! У криницю кинути вбитого може тільки окупант, бо він піде далі і до тієї криниці вже не вернеться. Попри це, мільйони росіян охоче вірили в брехню, а кожен злочин своїх кровних, точніше кривавих, братів романтизували, називаючи їх визволителями, правдоборцями, просвітителями. “Нехай москаль хоч із неба, вірити йому не треба”, – каже народна приказка. Значить, і наші предки знали, що москаль та брехня – слова-синоніми.
Ще одна національна риса народу-поневолювача – люта жорстокість…
Глибина деяких криниць в Яблунові сягала 10 метрів. Товариші на канаті спускали Юрія Тимошенка і Мирослава Кушнірчука – як найзавзятіших. Юрій мав із собою відро та черпачок. Чим глибше, тим важче було дихати. Повітря вогке, тяжке. “А вода від жаху втекла” (вислів Ю. Тимошенка).
У першій криниці величезна кількість підірваних набоїв “зацементувала” останки жертв. Коли Юрій пробив шар, знизу вдарив жахливий запах… Але він продовжував працю. Інші в цей час відпочивали, хтось купався в Чорному морі. Літо ж! А Юрій, стиснутий стінами, навприсядки, намагався зачерпнути людські рештки. На колінах – відро, яке він заповнював кістками, черепами, дротом, презервативами, пляшками з-під горілки, мінами, гранатами, кулеметними магазинами і розірваними набоями, “звареними в суцільний конгломерат латуні, міді і свинцю”. Потім відро піднімали вгору, і зверху на Юрія летіло те, що до нього пристало. Добре, що в нього був капелюх…
Щоб хлопці не знепритомніли, у криницю підкачували свіже повітря за допомогою пилососа “Ракета”.
В одній із криниць Юрій знайшов людський кістяк і лопату. Вже згодом старші люди розповіли, що юнак з лопатою проходив повз НКВД, його підкликали і наказали закопати яму з тілами закатованих, а коли він виконав наказ, убили і кинули з лопатою у криницю, – щоб нікому не розповів...
У більшості жертв черепи були проломлені, а кістки потрощені, у декого ноги зв’язані дротом, у інших із носових та очних порожнин стирчали іржаві цвяхи…
Одну зі страшних криниць виявили на території діючого дитячого садка. Її російські окупанти в 1950-х рр. використовували як туалет. У ній Тимошенко розкопав рештки районного провідника Жаб’ївщини Танасія Мохнатчука-“Прудкого”. Дружина Марія впізнала чоловіка по монограмі “ТМ” на пряжці череса. У перевернутому вигляді монограма перетворювалася на тризуб.
Я писав про Танасія Мохнатчука-“Прудкого” і його дружину Марію в книжці “Іван Ремболович”. У Космачі наприкінці 1940-х вони опікувалися сотником дивізії “Галичина” Іваном Ремболовичем, який під Бродами втратив ногу.
Під враженням трагедії подружжя Мохнатчуків Юрій Тимошенко створив пісню – посмертну розмову Танасія з Марією.

Ой місяченьку, чом ти так ясно світиш вгорі над Космачем?
Моє кохання, моє золото, чом ти зайшлася плачем?..

Цю тужливу пісню Юрій Тимошенко несподівано виконав 10 жовтня в Городенці на зустрічі виборців з Тетяною Чорновол. І лише тоді я довідався про трагічну долю героя моєї книжки – районного провідника “Прудкого”.
За перснем із тризубом і монограмою “МБД” і датою виготовлення – 1948 – Анна Негрич упізнала рештки свого брата Михайла Бесараба, члена ОУН, політвиховника в сотні “Мороза”. А розсипаний тисячами намистинок ґердан допоміг упізнати Ганнусю Кушнірчук – рідну тітку ентузіаста розкопок Мирослава Кушнірчука.
Оберкатами Яблунівського НКВД були Картавцєв, Сукоркін, Ушаков, Смолін і Чекмарьов. Перед смертю Ушаков похвалився Ярославові Малковичу як кухонним ножем виймав очі “твердому бандерівцю”, а потім розпоров йому живіт. Смакуючи кожну деталь, розповідав як підвішував людей над вогнем. “Очі ката світилися, мов у молодого”, – згадував Ярослав Малкович.
Звичайно, радянська прокуратура, намагаючись приховати злочини Москви, не дала дозволу на розкопки жертв комуністичного терору. Але що козакам заборони! Люди живим кордоном оточили місце розкопок, і міліція не наважилася розігнати їх…
40 днів тривали трагічні розкопки. В них брали участь і ветерани УПА Марія Іванюк і Ганна Вінтоняк, і десятилітній Орест Трінчук з Луцька, і поет Іван Малкович…
Євген Іваничук у книжці “Яблунівські криниці” закарбував хроніку розкопок жертв комуністичного терору в с. Яблунові. Він писав, що розкопки перетворилися на місце паломництва: тисячі українців з різних областей приїхали сюди, щоб вклонитися замученим. Були тут й іноземці: поляки, угорці, чехи, росіяни, громадяни США, Канади і Німеччини. І світ узнав про страшні злочини Москви проти українського народу.
12 серпня 1990 р. останки невинно убієнних перепоховали в одній могилі. Участь у панахиді взяли десятки тисяч людей зі всієї України…
А Юрій вирушив до Печеніжина та с. Назірної. Внаслідок розкопок у цих селах Тимошенко і його товариші перепоховали близько тридцяти замучених земляків наших.
Усього 105 кістяків перепоховав Юрій.
Комуністичні ж керівники продовжували безсоромно брехати, що це жертви “українських буржуазних націоналістів”.
Уже 17 серпня 1990 р. Тимошенко вивісив синьо-жовтий прапор над коломийською Ратушею та над колишньою коломийською тюрмою – бастилією кривавого російського режиму. Тоді ж із товаришем удвох демонтував пам’ятник Леніну в центрі Коломиї. А у січні 2014 р. Юрко Тимошенко став передвісником кінця Партії регіонів – разом зі своїм 12-літнім сином Нестором та іншими коломийськими козаками він розгромив у Коломиї два офіси Партії регіонів, поклавши край пануванню у цьому культурному місті “половецької орди”, що вийшла з донецьких степів грабувати Україну.
Але головний удар Юрко завдав Партії регіонів у Києві. На Майдані він весь час перебував на передовій у сутичках з “беркутівцями”, не раз перемагав їх і обеззброював. Голіруч здобував трофеї – шоломи, кийок, щит… Звичайно, і йому діставалося – і кийками, і гумовими кулями. Три гумові кулі травмували його, а від бойової кулі врятував бронежилет. Був отруєний газами. Ледь не загинув у Бастіонному провулку… Всю зиму 2013 – 2014 рр. Юрко козакував у складі 14-ї сотні Самооборони Майдану та 8-ї Афганської сотні.
А коли почалася війна на Сході України, Юрко, зібравши свій нехитрий козацький скарб, пішов захищати Батьківщину. А мав він уже 53 роки, чотирьох дітей і двох онуків… Юрія не хотіли брати до війська, мовляв, старий уже, але він свого добився, і став кулеметником Національної гвардії. Бив московських окупантів під Слов’янськом і Дебальцевим.

За свою самовіддану і безкорисну працю впродовж 25 років член “Меморіалу” Юрій Тимошенко 18 жовтня ц. р. дістав від голови Івано-Франківської ОДА О. Гончарука і голови Івано-Франківської обласної ради В. Скрипничука скромну грамоту, – навіть без твердої палітурки…
Звичайно, Юрій не для нагород служить Батьківщині вже 25 років, та як було б справедливо, щоб 26 жовтня Юрій Тимошенко переміг на виборах до Верховної Ради!
Упевнений, що мандат депутата допоміг би йому зробити ще більше добра для нашої Батьківщини!
Так я писав напередодні виборів.
Земляки повірили Юрію Тимошенку, і тепер їхні інтереси у Верховній Раді захищатиме хоробрий козак. Сподівається на свого представника у Верховній Раді й Історичний клуб “Холодний Яр”, членом якого Юрій Тимошенко є від 2009 року.
Щиро вітаємо, друже Юрію, з перемогою і зичимо перемог на новому напрямку!

Роман КОВАЛЬ

  

На світлині

Юрій Тимошенко після уроку патріотизму. Городенківщина, жовтень 2014 р.



Ігор Коцюбинський: “Або воювати, або жити на окупованій території”

Ігореві Коцюбинському, правнукові класика української літератури Михайла Коцюбинського й онукові розстріляного Москвою Романа Коцюбинського, у вересні дали відпустку з фронту з нагоди 150 річчя з дня народження прадіда.
49-річний Ігор, директор музею Михайла Коцюбинського, вже півроку воює на Сході України. Його мобілізувати 17 березня. На Луганщину вирушив у складі Окремої танкової бригади. Посада – заступник командира по роботі з особовим складом.
4 вересня, під страшним обстрілом “Градами” з російської території, він дивом залишився живим. “З одного боку, – каже Ігор, – радість, що уцілів. А з іншого – невимовний смуток за полеглими”.
4 вересня він втратив багатьох побратимів. Заради них, каже, колись і напише книгу про війну. Але візьметься за це не раніше, ніж у країні настане мир.
“Ми створимо сильну українську армію і неодмінно переможемо в цій боротьбі за свою свободу, – вважає Ігор Коцюбинський. – Натомість Росію чекають важкі часи – майбутнього в тоталітарної шовіністичної імперії немає”.

Віктор БИЛИНА



Оголошено лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2014 р.

Ним став заслужений артист України, член Історичного клубу “Холодний Яр”, кобзар Тарас Силенко

 

Нагадуємо, що у 2012 – 2013 рр. лауреатами стали борець за волю України, письменник Михайло Іванченко та дослідник Визвольного руху Костянтин Завальнюк.
Ось цьогорічне рішення Історичного клубу “Холодний Яр”:
“Диплом №3 Лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського присуджено кобзареві Тарасові Вікторовичу Силенку за популяризацію української визвольної пісні, за створення циклу пісень Визвольної боротьби ХХ ст., зокрема таких творів: “Пісня про отамана Зеленого”, “Пам’яті Василя Чучупаки”, “Пісня про отамана Івана Савченка-Нагірного”, “Козацька колискова”, “Пісня про отаманів Соколовських”, “Піхотинець”, “Ромен жовтий, цвіт ружовський”, “Роковини” (на слова отамана Ананія Волинця), “Як рушали козаченьки”, “Пісня про отамана Хмару” та інших, за вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, утвердження національних цінностей у житті українського народу”.
Роман Коваль вручив Тарасові Силенку 5000 грн. – такий матеріальний еквівалент диплому.
Історичний клуб “Холодний Яр” щиро вітає Тараса Силенка з присудженням престижної премії і бажає й у подальшому оспівувати героїзм українського народу в боротьбі за свою волю і долю.

З повагою Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, член Національної спілки письменників України, лауреат премії ім. Михайла Стельмаха, редактор газети “Незборима нація”, член Національної спілки журналістів України

Київ, 14 жовтня 2014 р.

  

На світлині
У центрі Тарас Силенко і Роман Коваль. Коломия, жовтень 2014 р.



“Перлина” Вікторії Латик

Якимось магнітом притягує книжка Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Її читають дорослі та діти, шукають у ній загублену історію, відкривають імена славних діячів української культури, безстрашних борців за волю. А сама постать Михайла Гаврилка завжди залишається в центрі уваги кожного читача…
Тому не дивно, що коли в 2013 році Союз українок України оголосив тематику конкурсу “Мій рідний край”, Вікторія Латик, учениця 7-А класу Болехівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2, вирішила свою роботу присвятити шевченкіані Михайла Гаврилка. Тринадцятирічна дівчина задумалася над життєвим і творчим шляхом митця-воїна, шукаючи відповіді на запитання, які тривожили її: яку роль відігравали створені скульптором пам’ятники в житті українців; чому ворог знищив талановитого скульптора та його пам’ятники Тарасові Шевченку; чом у світі поруч з добром існує зло; що довелося витерпіти Михайлові Гаврилку за своє коротке життя; чи залишилися у нас справжні українці, гідні нащадки козацького роду?
Вікторія Латик – автор статей про Олену Степанівну (до 100-літття УСС), “Може… між ножами рута і барвінок розів’ється” (до великих роковин Тараса Шевченка), про Орисю Величківну. І все це написане на основі видання “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля. Але тепер перед Вікторією постали ще інші питання: чому молодий скульптор присвятив свій талант Тарасові Шевченку, як покликав його Кобзар виборювати волю Україні, боротися із заклятим її ворогом…
12 вересня у Львові відбулося урочисте вручення нагород учасникам міжнародного конкурсу “Мій рідний край”, ініціатором якого з 1997 року є Ростислава Федак, заступник голови Союзу українок України.
Пошуково-дослідницька робота учениці 7-А класу (тепер 8-А класу) “Михайло Гаврилко – творець першої шевченкіани” була високо оцінена конкурсною комісією. Вікторія Латик здобула найвищу нагороду – ПЕРЛИНУ КОНКУРСУ.
Щиро вітаємо!

Лариса ДОБРОХВАЛ
Місто Болехів Івано-Франківської обл.

  

На світлині – Вікторія Латик, Болехів, Народний дім, 12 липня 2013 р.



Моїй однокласниці вже 55-ть…

Тетяні Добко, моїй однокласниці, вже 55-ть... Знав я її з дитинства як Тетяну Бабич. Сиділи за однією партою. Була старанна, спокійна, без жіночих вибриків. Учились ми у СШ №166 на вул. Єреванській у Києві. Школа була українська. Вона єдина однокласниця, з якою підтримую контакт.
Тетяна каже, що з нашого класу найбільшого досягнув я, але і їй є чим похвалитися. Ось її віхи та досягнення: науковець у галузі бібліографознавства, бібліотекознавства, книгознавства, поетеса; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, доктор наук із соціальних комунікацій, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, член-кореспондент Української академії інформатики.
Закінчила Київський державний інститут культури (нині Київський національний університет культури і мистецтв). Із серпня 1980 року працює у Національній бібліотеці України ім. Володимира Вернадського, з 1994 року очолює в ній відділ довідково-бібліографічного обслуговування, а з 2012-го – Центр науково-бібліографічної інформації.
За роки роботи надала читачам десятки тисяч бібліографічних довідок з різноманітних питань науки, освіти, культури, історії, в тому числі й мені, відтак я не раз з вдячністю згадував Тетяну серед тих, хто допомагає мені творити книжки.
Тетяна є автором понад 150 наукових праць із питань бібліографознавства, книгознавства, інформатики, питань довідково-бібліографічного обслуговування, інформаційно-пошукових систем, бібліографічних покажчиків. А у співавторстві з колегами нею підготовлено бібліографічні покажчики: “Вістник, 1933 – 1939: сист. покажчик змісту” (К., Вашингтон, Нью-Йорк, 2002), “Сербські фольклор і література в українських перекладах та дослідженнях: матеріали до бібліографії” (К., 2005), “Китай. Корея. Японія: бібліографічний покажчик” (К., 2007), “Українсько-бельгійські літературні зв’язки, 1870 – 2008: бібліографічний покажчик” (К., 2010), “Зінаїда Павлівна Тулуб” (К., 2012) та ін.
Усе ж покликом серця і сенсом життя, джерелом натхнення є для Тетяни поезія. Вона автор ліричних збірок “Непрохане кохання” (1999), “Неспалима весна” (2002), “Просто жити” (2006), “Любить и верить” (2007), “З Тобою і без Тебе” (всі Київ, 2011) та публікацій у періодиці, в тому числі й у “Літературній Україні”.
За своє життя я лише раз піддав Тетяну гострій критиці, за оту, “тюремною мовою” (вислів Василя Стуса) написану, збірку. “Як можна писати мовою окупантів та ще й поезію?!” – напав я на свою однокласницю. Хоч і намагалася Тетяна сперечатися, та все ж, слава Богу, вже “тюремною мовою”, ніби, не пише, принаймні не наважується публікувати.
Гадаю, що зараз, у час російської агресії, багато хто зрозумів, що треба творити українську культуру, а не культуру народу-поневолювача, народу, який несе людству загрозу Третьої світової війни.
Отже, слава і хвала творцям української культури, слава тим, хто словом надихає нас на боротьбу за свою національну свободу!
З роси і воли, Тетяно! Довгих літ, нових поезій, нових книжок!
Обнімаю!

Роман КОВАЛЬ



У Тернах вшановано героїв

14 жовтня 2014 р. у Кривому Розі тернівські козаки відкрили пам’ятний знак на честь героїв різних епох, які народилися в Тернах, або були пов’язані з цим повстанським селом (тепер Тернівський район м. Кривого Рогу).
На меморіальній дошці поєдналися імена героїв Визвольної боротьби 1917 – 1920-х рр. (Кость Пестушко, Віра Бабенко, Паша Бабенко, Семен Коваль, Василь Шкляр (Сірко) – всі загинули на початку 1920-х рр.) та героїв українсько-російської війни 2014 року (Костянтин Бегма, Ілля Гайдук, Антон Ігнатченко, Михайло Кондратьєв, Микола Сипченко, Володимир Тітенко – загинули влітку 2014 року на Донбасі). Усі вони полягли від рук російських окупантів.
Освячуючи пам’ятний знак, панотець Іван церкви Віри, Надії і Любові УПЦ Київського патріархату, зазначив, що ці хлопці та дівчата виконали одну із заповідей божих “Не має більшої любові, ніж покласти душу свою за друзів своїх”.
Отаман Тернівського козацтва Юрій Настусенко, який ініціював вшанування, зазначив, що полеглі є цвітом нації. “Вони першими відповіли на виклик ворога, який зазіхнув на нашу землю, волю і долю, – сказав він. – Саме на їхньому прикладі ми повинні виховувати своїх дітей. А щоб смерть наших героїв не була марною, мусимо довести їхню справу до перемоги”.
На відкритті були присутні родини Іллі Гайдука та Антона Ігнатченка, а сестра Іллі заспівала пісню.
Тернівське козацтво висунуло вимогу до виконкому перейменувати парк ім. Комсомолу України на парк Героїв України.

Інна ПОЯУС



Пошана “Братству тарасівців”

У Глинську влітку 1891 року було написано програму “Братства Тарасівців”. У ній уперше поставлено за політичну мету здобуття Самостійної України. Учасники Братства – таємної студентської організації – присягнули на могилі Тараса Шевченка “всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря”, серед яких найголовніша – ідея вільної України.
Серед засновників Братства – Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський і Володимир Шемет. Крім культурної діяльності, тарасівці висунули постулати визволення української нації. Серед основних – Самостійна Україна: соборна й неподільна, “від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказу, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби”. А ще – свобода віри, національна армія, боротьба з російським імперіалізмом. Про це нагадав гостям свята головний редактор офіціозу ОУН “Шлях перемоги” Віктор Рог, який разом зі школяркою урочисто відкрив меморіальну дошку.
Звернувся до гостей свята і народний депутат Володимир Шульга, а сільський голова Сергій Філоненко, голова Роменської РДА Валерій Білоха та краєзнавець Геннадій Іванущенко наголосили на важливості відродження національної пам’яті та культу борців за нашу державу. Хвилиною пам’яті й добрим словом згадали земляка – Дмитра Симоненка, який нещодавно загинув у боротьбі з російськими окупантами.
Щира подяка депутатові Роменської районної ради Сергієві Крикуну, на плечі котрого ліг чи не весь організаційний тягар, та Центр національного відродження, який ініціював встановлення пам’ятного знаку.

Алла АКИМЕНКО



Витачівським борцям за волю

На Покрову в мальовничому, тисячолітньому селі Витачів Обухівського району Київської області урочисто відкрили пам’ятний знак “Борцям за волю України”. Його спорудили активісти витачівської громади: боєць 72-ї бригади АТО Ігор Перевертун (він же й архітектор пам’ятного знаку); родич репресованого письменника Григорія Косинки Олексій Нещерет, його син Андрій Нещерет, Сергій Бастило, Дмитро Свідін, Руслан Козелецький, Олександр Козинець, Юрій Ткалич, Іван Шевчик, Лідія Уваренко, Віктор Нещерет, Іван Яковець і Олександр Чеканов. А малюнок Витачівської каплички на автобусній зупинці виконала Надія Савченко.
Вели мітинг скульптор Михайло Горловий (він же автор тризуба на пам’ятному знакові) й письменниця Тетяна Лемешко, яка народилася у Витачеві. Освятив пам’ятний знак ієрей Витачівської Свято-Воздвиженської церкви УПЦ КП Роман Бужава. Промовляли письменниця з Обухова Наталя Любиченко, голова Витачівської сільської ради Анатолій Гаврилець, голова Витачівського СВК Валерій Черниш, директор Витачівської школи Надія Колч. У виконанні учнів пролунали пісні й вірші про Україну і її героїв (музичний супровід учителя Василя Шапрана).
Тетяна Лемешко прочитала свої вірші про Майдан і наголосила, що українці завжди кров’ю виборювали право вільно жити на рідній землі. Кошти, за продані книжки, Тетяна передала бійцям АТО.
Наталя Любиченко прочитала свої вірші й розповіла про поранених, що лікуються в Київському військовому госпіталі. Тут одужував поранений племінник її чоловіка, боєць 25-ї десантної бригади Юрій Кліпов. Відтоді письменниця провідує поранених і дарує їм не лише книги, малюнки й аплікації від діточок Малишкового краю, а й душевне тепло і материнську любов.
Хлопці з Трипільської самооборони сальвами вшанували пам’ять загиблих земляків – козаків і старшин Витачівської сотні Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого та інших українських вояцьких формацій.

Вл. інф.



Турнір ім. отамана Дерещука

Тальнівський осередок ВМГО “Сокіл” за підтримки районної організації ВО “Свобода” провів у Тальному 3-й молодіжний турнір зі стрільби з пневматичних гвинтівок. Турнір був присвячений 128-й річниці з дня народження повстанського отамана Петра Дерещука. У влучності змагались юнаки та дівчата віком від 14 до 20 років.
Переможцями стали Владислав Заїченко (І місце), Вадим Кибаленко (ІІ місце), Андрій Шинкаренко (ІІІ місце). А серед дівчат перемогли Ірина Замулянець (І місце), Катерина Фещенко (ІІ місце), Єлизавета Польова (ІІІ місце). Всі вони нагороджені грамотами, а ще книгами Сашка Лірника з автографом автора.
Коментуючи захід, голова районної організації ВО “Свобода” Віталій Шуляк зазначив: “Змагання не лише дають можливість помірятися силами, влучністю, а й переконують – ми готові до боротьби. Отаман Дерещук своїм прикладом надихає молодих націоналістів на подвиги в ім’я України”.



Айдарівець Віктор Гурняк

19 жовтня 2014 р. біля с. Сміле Слов’яносербського району Луганської області загинув вояк батальйону “Айдар” Віктор Петрович Гурняк-“Юхим”

Народився Віктор 8 червня 1987 р. в с. Городниці Гусятинського району Тернопільської області. Навчався в Технічному коледжі Тернопільського державного технічного університету.
Пластову присягу склав 17 липня 2002 року. Вихованець гуртка “Сірі Вовки” (2002 – 2006), курінний 29-го куреня ім. Юрія Старосольського (2003 – 2004) і 77-го куреня ім. Івана Гавдиди (2004); старший стрілець, трибун (2008 – 2009) 15-го куреня УСП “Орден Залізної Остроги”, хорунжий (2009) Крайового табору військового пластування “Легіон”, комендант військово-патріотичної спартакіади “Експльозія” (2005, 2007).
Переможець етапу Кубка України з водного туризму на р. Свіча в складі команди Бориса Гори (2005). Співорганізатор пластового туристичного змагу “Осінній рейд” у 2005 – 2007 роках та всеукраїнського змагу з пішого туризму “Стежками Героїв” (2007). Бунчужний багатьох пластових заходів, зокрема змагу “Стежками Героїв” (2006 – 2009).
Член МНК (2003 – 2005). Активний учасник Помаранчевої революції в складі центрального штабу руху “Чиста Україна” (2004). Заступник із виховної роботи Тернопільського станичного та окружного пластового проводів. Редактор пластового часопису “Цвіт України”. Заприсяжений член ОУН-б (09.2005). Член Тернопільського облвиконкому Конгресу українських націоналістів (2005), прес-секретар партії “ПОРА” в Тернопільській області (2006).
Співзасновник туристичної фірми “Файні мандри” і фотоагенства “LUFA”. Фотокореспондент УНІАН (2007) та агенції REUTERS (2009).
Доброволець 15-ї комендантської сотні Самооборони Майдану, активний учасник найбільших протестних акцій у Києві під час Революції гідності. Доброволець 24-го БТО “Айдар” (з 09.2014).
Загинув, вивозячи поранених побратимів з місця бойових дій поблизу 32-го блокпосту. Похований 22 жовтня на Личаківському кладовищі м. Львова.
Вічна слава!

Віктор РОГ



Василь Пелеш: “Коли мені відпилювали руку, я кричав “Слава Україні!”

Василя Пелеша, 19-річного бійця батальйону “Айдар”, якому сепаратисти відрубали праву руку з витатуйованим тризубом, зустрічали у Старому Самборі хлібом і сіллю, квітами, оплесками та вигуками “Герой!”, “Герою слава!”, “Дякуємо!”.
Василь – активний учасник спротиву на Майдані. “Його на Майдані поранили, – розповів Ігор, вітчим В. Пелеха. – А він нам нічого не сказав. Коли сепаратисти почали захоплювати міста на Донбасі, Василь не зміг усидіти на місці, зібрав речі та поїхав. Ми спершу не знали, де він. Потім розповів по телефону, що він в “Айдарі”, на Луганщині. Ну, з тих пір кожна новина про цей батальйон – як ножем по серцю”.
26 серпня біля Луганська, під час обстрілу добровольчого батальйону “Айдар”, Василь, поранений у ногу, потрапив у полон… Росіяни, побачивши на правій руці хлопця татуювання із тризубом, відпиляли її звичайною пилкою. “Я був при свідомості. Вони спочатку погрожували, а потім зробили те, про що казали. Я бачив, як мені відпилювали руку. Кричав “Слава Україні!”. Було страшенно боляче, але я намагався триматися. Можливо, за це мене стали поважати”.
Здається, немає у Старому Самборі людини, яка б не знала Василя Пелеша. Всі пишаються ним. І співчувають. “Хороший хлопчина, – каже працівниця кафе на автостанції. – Добре, що повернувся – рідні аж змарніли. Та воно й не дивно – дитина в полон до звірів потрапила… Тяжко йому буде, але, може, місто допоможе, може, і Україна про нього не забуде”.
У церкві св. Миколая священики УГКЦ та УПЦ відслужили молебень за здоров’я Василя та швидке завершення війни на Сході й повернення додому солдат живими.
Під час молебня юнак лівою рукою тримав біля серця синьо-жовтий прапор.

Олексій ЧУПА

  



Мріє про сім’ю і дітей

2 жовтня свій 27-й день народження львів’янин Назар Барилко відсвяткував на лікарняному ліжку в Київському військовому шпиталі… А через 2 дні йому ампутували ногу…
Назар потрапив в АТО у третю хвилю мобілізації. “Забирали навіть тих, хто не служив в армії”, – розповідає він. Новоспечений зенітник Барилко разом з побратимами з 24-ї бригади опинився біля містечка Щастя. “Гради” до них долітали рідко, а ось диверсанти “гостювали” часто. Черговий їхній візит закінчився для Назара трагічно: три кулі влучили в стегно, зачепили артерію. Він утратив багато крові. Назара доправили до Харкова. Звідти – гелікоптером до Києва. Два дні лікарі боролися за його ногу. “Коли сказали про ампутацію, я страху не мав. У мене так боліла нога, що я сам хотів, щоб її відтяли”, – каже Назар.
Тепер його мучать сильні фантомні болі.
Про те, що сталося, не шкодує. Тільки переживає за батьків. Вони весь час поруч.
Назар мріє про сім’ю і дітей. Для цього потрібно встати на ноги. А грошей на дорогий протез у родини Назара немає. Єдина надія на небайдужих людей.
Реквізити для допомоги: Приватбанк, картка 4149497818683759.
Отримувач: Назар Михайлович Барилко.

  



Хроніка війни

Під Іловайськом знайдені тіла 9 українських вояків зі слідами катувань. Про це заявив полковник Олексій Ноздрачов. “Підтверджую, – сказав він, – що перед тим, як вбити, вояків катували. Про це свідчать зв’язані руки, сліди катувань на тілі, відрізані пальці і кінцівки, вибиті очі. Судмедексперти підтвердили, що це було скоєно, коли люди ще були живі. Потім їх убито пострілом у голову. Одному кати відрізали голову.
Смерть російським окупантам!



Нарешті!

Комісія Київської міської ради з питань найменувань має намір перейменувати 14 вулиць у столиці, які носять імена діячів, причетних до злочинів тоталітарного режиму. Відповідне питання буде винесено на громадські обговорення.
Планується перейменувати вулицю Ленінську на вулицю гетьмана Петра Дорошенка, вулиця Петра Запорожця стане вулицею актора Івана Миколайчука, вулиця Крупської називатиметься вулицею Павла Чубинського, вулиця Чапаєва – вулицею В’ячеслава Липинського, вулиця Кириленка – вулицею Береста, провулок Чеслава Белінського – провулком Алли Горської, вулиця Юрія Коцюбинського – вулицею Володимира Винниченка, вулиця Щорса – вулицею Євгена Коновальця, вулиця Академіка Шліхтера – вулицею Вифлиємською, бульвар Давидова – бульваром Віктора Некрасова.
Оскільки за останні роки територія Києва була розширена за рахунок приєднання навколишніх сіл, з’явилися дублюючі один одного найменування вулиць. Тому профільна комісія також пропонує киянам обговорити перейменування трьох вулиць Максима Горького: у Солом’янському районі (с. Жуляни) на вул. Анатолія Лупиноса, у Дарницькому районі (с. Бортничі) на вул. Кирила Осьмака, у Деснянському районі (с. Троєщина) на вул. Сергія Прокоф’єва.



Отаман Савонов повернувся

Григорій Савонов, який воював проти москалів в 1918 – 1921 рр. на Донеччині та Харківщині, знову з нами. Сьогодні, коли на сході України палає кривава війна з російськими окупантами, його допомога потрібна нам.
З історичного небуття повернули отамана Лесь Ісаїв та Леонід Щибря. В харківському видавництві “С.А.М.” побачило світ їхнє дослідження “Отаман Савонов” – 300 сторінок невідомих фактів, сотня світлин. До книги додано документальний фільм про отамана.
Григорій Мусійович Савон за хоробрість на фронтах Першої світової війни здобув чотири Георгіївські хрести, дві Георгіївські медалі, стрімко пройшов військові щаблі від солдата до офіцера. Військовий комендант за Центральної Ради та Гетьманату, командир полку й військовий комісар повіту за червоних, командир 4-го піхотного полку, але вже в армії Нестора Махна, повстанський отаман – усе це віхи біографії героя книги.
Уперше презентовано книжку 19 вересня на батьківщині отамана в с. Червоний Оскіл Ізюмського району (колись м. Цареборисів). В сільському клубі зібралося близько двохсот земляків та гостей, серед них Герой України Андрій Ровчак, голова Ізюмської райдержадміністрації Любов Шамрай, її заступники, сільські голови, вчителі історії, бібліотекарі, керівники сусідніх районів, науковці й митці з Харкова та Донеччини, старшокласники місцевої школи. Виступали заслужена артистка України Олена Шишкіна, фронтовий дует “Кулі” майданівців Зеника й Максима зі Львова, місцеві аматори сцени.
А 25 вересня відбулася презентація на Донеччині, поруч зі Слов’янськом, у Святогірській лаврі, під час II Всеукраїнської науково-практичної конференції зі збереження історичної спадщини. І в цих краях діяли повстанці-савоновці.
Науковці Києва, Харкова та Донецька, намісник лаври архієпископ Арсеній (Яковенко) з братією, наукові співробітники Святогірського історично-архітектурного заповідника й музею, керівники місцевого самоврядування Донеччини вперше відкрили для себе Григорія Савонова – борця проти московських поневолювачів.
Учасники конференції, особливо науковці-донеччани й архієреї лаври, що належить УПЦ Московського патріархату), були неприємно вражені, довідавшись про широкий повстанський рух на Донеччині проти радянської влади та комуністичного режиму. Книжка “Отаман Савонов” викликала в них гостру й неоднозначну зацікавленість. Донеччани не наважилися дискутувати, а ЗМІ вирішили за краще замовчати інформацію про книжку.
Сотні боїв і сутичок з червоними та білими москалями, червоними китайцями, калмиками, киргизами вкрили ім’я отамана славою. Вороги боялися його. Сила удару Савонова була страшна: він міг у бою розрубати навпіл ворога.
Так, коли він в Ізюмі зустрів перевдягнутого в цивільне денікінського полковника, який знущався над українцями, то, вихопивши шаблю, розчахнув його на дві половини. Савонов, бувало, бився проти десяти ворогів і перемагав. У слободі Боровій Куп’янського повіту він увірвався у волосний ревком і посік на капусту півтора десятка місцевих активістів. Про його хоробрість ще за життя ходили легенди.
Савоновці рішуче захищали місцеве селянство від московської сваволі. Як тільки продзагонівці наповнять якийсь сарай награбованим, тут же з’являється загін Савонова і все повертає людям. Старожили згадують: “Бувало таке: встає людина вранці, а в неї в сінях стоять мішки з добром. Особливо допомагав бідним і вдовам з дітьми”. Населення сприймало отамана Савонова за свого захисника.
Чекістські документи докладно характеризують повстанський рух (бандитизм, за їхньою термінологією) в Ізюмському та Слов’янському повітах: “Бандитизм має… ціль політичного характеру, який виявляється в тому, щоб руйнувати залізничні, телефонні й телеграфні мережі, знищувати совєтський апарат сіл… Отамани бандитів походять переважно з трудових верств. Наприклад, Савонов, який оточує себе ображеними. Вони вимагають вільні Ради й здебільшого іменують себе ідейними назвами “Повстанські”…
Бандити організовані в бойові одиниці… Ведуть широку пропаганду серед селянства за повне припинення виконання розверстки, воєнних, трудових та інших повинностей, а також висувають цілий ряд вимог за свободу друку й категоричну вимогу знищення комуністичної партії більшовиків, для чого висунули гасло, яке дуже популярне серед селян “Бий жидів і комуністів!”, з величезним забарвленням націоналізмом та звільненням “від Московії”… Бандити забороняють будь-що вимагати від селян або самовільно брати”.
Окупанти звинувачували Савонова в “русофобських нахилах” та “знищенні комісарів і жидів”. Звертали увагу й на те, що отаман “особливо жорстоко карав червоноармійців-великоросів й агентів Радвлади, які потрапляли йому до рук”, а до полонених червоноармійців-українців ставився гуманно.
Загинув отаман у більшовицьких катівнях, маючи 23 літ.
Минуло вже 90 років, а земляки з гордістю продовжують називати себе савоновцями.
Слава оборонцям України!

Михайло ГОМОН,
доцент, кандидат філологічних наук

  

На світлині
Григорій Мусійович Савон. 1914 – 1917 рр.

Від редакції
Книгу й фільм про отамана Савонова можна придбати.
Ось електроні адреси: schibrya@mail.ru або 0505244112@i.ua



Не будьмо байдужими!

У бою за Донецький аеропорт Олександр Терещенко врятував життя побратимів, але через вибух позбувся рук – не встиг відкинути гранату на безпечну відстань.
До війни Олександр працював на телебаченні оператором і журналістом.
Служити пішов добровільно – до 79-ї бригади гранатометником. Спочатку в зону АТО, а тоді зголосився в саме її пекло – Донецький аеропорт.Олександр був очима товариства. “Очі” – так козаки називали пост на межі терміналів, де бійці виглядали противника. Проте, одного разу ворог підібрався непомітно.
“Ми кидали гранати, стріляли, а в нас полетіло все на світі. Раптом я побачив гранату за півметра від мене. Думав, що встигну її відкинути. А граната розірвалася у мене в руках”, – розповідає Олександр.
“Чотири людини зобов’язані йому життям. якби Здетонували боєприпаси, жертв було б більше”, – сказав в. о. заступника командира роти Михайло Яременко.
Нині Олександр у шпиталі. Зізнається, що найбільше боявся миті, коли до палати ввійдуть діти. Не хотів, аби бачили батька-інваліда.
Бійцю потрібне тривале лікування, а потім – закордонні протези, тому рідні й друзі збирають гроші. Щоб поставити дві протезні руки, потрібно 80 тисяч євро.
Реквізити для допомоги: картка Приватбанку 4149625804216388, Людмила Володимирівна Терещенко (дружина).

  



“Нова пошта”

Книжки можна придбати і через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7553 0902 9011.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що, окрім вартості книжки, замовник оплачує й доставку.

“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 44 грн.
“Отаман Зелений” Романа Коваля (3-тє, розширене, видання) – 60 грн.
“Медвинське повстання” Романа Коваля і Петра Гогулі – 45 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” – 45 грн.
Музичний альбом пісень Визвольної боротьби ХХ ст. “Ми сміло в бій підем” – 50 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 45 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 40 грн.
“Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського – 60 грн.
“Ми ще повернемося!” Юрія Горліса-Горського – 80 грн.
“Чорний Ворон: п’ять біографій” Романа Коваля – 25 грн.
“Кармелюки” Романа Коваля – 35 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 150 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 100 грн.
Документальний двосерійний фільм “Стеком і шаблею” – 50 грн.

 

Передплачуй “Незбориму націю”!

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу, які видає Історичний клуб “Холодний Яр”.
Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 16.42 грн. на рік.
Передплатний індекс 33545.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможіть їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/

 



Газета за листопад 2014 р. у форматі *.pdf

Газета за листопад 2014 р. у форматі *.pdf


«…ВІРЮ В РАДІСТЬ БОРОТЬБИ… І ЙДУ З РОЗПОГОДЖЕНИМ ЧОЛОМ…»

Валерій Островський
«…ВІРЮ В РАДІСТЬ БОРОТЬБИ… І ЙДУ З РОЗПОГОДЖЕНИМ ЧОЛОМ…»
до 85-річчя з дня народження Зіновія Красівського
http://nezboryma-naciya.org.ua/zenoviy.doc




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Петро БРИНЯК – 200 грн
Любомир СВІТЕНКО (Львівщина) – 300 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Володимир ЧЕРНИШ – 1570 грн.
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ