Тетяні Добко, моїй однокласниці, вже 55-ть... Знав я її з дитинства як Тетяну Бабич. Сиділи за однією партою. Була старанна, спокійна, без жіночих вибриків. Учились ми у СШ №166 на вул. Єреванській у Києві. Школа була українська. Вона єдина однокласниця, з якою підтримую контакт.
Тетяна каже, що з нашого класу найбільшого досягнув я, але і їй є чим похвалитися. Ось її віхи та досягнення: науковець у галузі бібліографознавства, бібліотекознавства, книгознавства, поетеса; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, доктор наук із соціальних комунікацій, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, член-кореспондент Української академії інформатики.
Закінчила Київський державний інститут культури (нині Київський національний університет культури і мистецтв). Із серпня 1980 року працює у Національній бібліотеці України ім. Володимира Вернадського, з 1994 року очолює в ній відділ довідково-бібліографічного обслуговування, а з 2012-го – Центр науково-бібліографічної інформації.
За роки роботи надала читачам десятки тисяч бібліографічних довідок з різноманітних питань науки, освіти, культури, історії, в тому числі й мені, відтак я не раз з вдячністю згадував Тетяну серед тих, хто допомагає мені творити книжки.
Тетяна є автором понад 150 наукових праць із питань бібліографознавства, книгознавства, інформатики, питань довідково-бібліографічного обслуговування, інформаційно-пошукових систем, бібліографічних покажчиків. А у співавторстві з колегами нею підготовлено бібліографічні покажчики: “Вістник, 1933 – 1939: сист. покажчик змісту” (К., Вашингтон, Нью-Йорк, 2002), “Сербські фольклор і література в українських перекладах та дослідженнях: матеріали до бібліографії” (К., 2005), “Китай. Корея. Японія: бібліографічний покажчик” (К., 2007), “Українсько-бельгійські літературні зв’язки, 1870 – 2008: бібліографічний покажчик” (К., 2010), “Зінаїда Павлівна Тулуб” (К., 2012) та ін.
Усе ж покликом серця і сенсом життя, джерелом натхнення є для Тетяни поезія. Вона автор ліричних збірок “Непрохане кохання” (1999), “Неспалима весна” (2002), “Просто жити” (2006), “Любить и верить” (2007), “З Тобою і без Тебе” (всі Київ, 2011) та публікацій у періодиці, в тому числі й у “Літературній Україні”.
За своє життя я лише раз піддав Тетяну гострій критиці, за оту, “тюремною мовою” (вислів Василя Стуса) написану, збірку. “Як можна писати мовою окупантів та ще й поезію?!” – напав я на свою однокласницю. Хоч і намагалася Тетяна сперечатися, та все ж, слава Богу, вже “тюремною мовою”, ніби, не пише, принаймні не наважується публікувати.
Гадаю, що зараз, у час російської агресії, багато хто зрозумів, що треба творити українську культуру, а не культуру народу-поневолювача, народу, який несе людству загрозу Третьої світової війни.
Отже, слава і хвала творцям української культури, слава тим, хто словом надихає нас на боротьбу за свою національну свободу!
З роси і воли, Тетяно! Довгих літ, нових поезій, нових книжок!
Обнімаю!
Роман КОВАЛЬ |
