Іван Лютий-Лютенко впродовж свого майже столітнього земного шляху повсюдно творив навколо себе українське життя – життя справедливе, братерське, щедре на чин і офіру. Хоч і доля засудила Лютого-Лютенка на довічне вигнання, що тривало 66 років, – навколо нього завжди була Україна: і в Польщі, і в Німеччині, і в США, ба навіть в Африці.
Народився він 24 червня 1897 року на Звенигородщині в Капустянському лісництві, де працював лісником батько – Макар Минович. Мама, Євгена Цибульська, походила з родини заможних хліборобів звенигородського села Товмач.
Іван Лютий-Лютенко взяв участь у Першій світовій війні, а 1917 року зголосився до української армії. Воював у складі Запорозької дивізії під командою Олександра Загродського. Був тяжко поранений.
На стрімку повстанську стежку Іван Лютий-Лютенко став 1919 року, взявши собі ім’я легендарного ватажка гайдамаків ХVIII ст. Івана Ґонти. Продовжити збройну боротьбу спонукали масові розстріли, скоєні більшовиками у селі Товмачі, звідки походила його дружина. Того дня каральний відділ червоних розстріляв кожного десятого селянина.
Подібні розправи москалі здійснили і в інших звенигородських селах та містечках. Зокрема, у Мокрій Калигірці вони розстріляли сімнадцять українців і п’ятьох євреїв, які шили для повстанців чоботи й одяг. За цей злочин Лютий-Лютенко і Семен Гризло жорстоко помстилися…
У жовтні 1920 року, коли Кость Степовий-Блакитний склав із себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру, постало питання щодо нового керівника. На військовій нараді в Матвіївці, стверджував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко в книзі спогадів “Стежками Холодноярськими”, Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту.
Іван Лютий зазначав, що всі повстанці “були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна – здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно ставились до повстанців, помагали, в скрут¬ний мент ховали і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова у них була... Організація “Холодного Яру” у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання”.
Холодноярські отамани до кінця залишилися вірними керівництву Директорії. Лютий-Лютенко стверджував, що станом на другу половину квітня 1922 р. весь район Холодноярської організації стоїть на засадах УНР.
Хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року – дня переходу Збруча, – влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі – лісах, болотах, на дніпровських островах, віддалених хуторах і по селах – вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів зважати на неї до кінця 1920-х років…
З України, окупованої росіянами, отаман Ґонта перейшов в Україну, окуповану поляками... І став знову Іваном Лютим. Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога на чужині... Жив у Польщі, Словаччині, Німеччині, Марокко. І скрізь виявляв себе лише талановитим підприємцем та щедрим меценатом україн¬ської справи.
Прощаючись з Африкою, Іван Лютий-Лютенко зробив цікаві – і прикрі для нас – висновки: “За шість років мого перебування у Марокко (1951 – 1956 рр.) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мені невільну Україну, хоч окупанти були абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні – безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні... Я часто порівнював патріотизм марокканців із патріотизмом українців, національну свідомість їх і нашу... Мушу визнати першість за марокканцями.
Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув у Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні”.
Гіркі слова людини, яка має право так казати...
1956 року родина Лютих виїхала на постійне проживання до США. Оселилися у Нью-Йорку. Заснувавши фірму “Вікінг”, Іван Макарович знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних і громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські громадські інституції, а також на УАПЦ.
Наприкінці життя, 1986 року, написав книгу “Вогонь з Холодного Яру”.
Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-му році подвижницького життя. Похований він на українському цвинтарі у Бавнд-Бруці.
В епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: “Як старий Холодноярський повстанський отаман (я) ніколи не змінював і не зміню своїх позицій... Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що “повіє огонь новий з Холодного Яру”, бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу...”

(ширшу розповідь можна прочитати у книзі “Коли кулі співали”)

Роман КОВАЛЬ

1 – 2 червня 1652 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ на річці Бог під Батогом розбив війська польного гетьмана Мартина Калиновського.
3 червня 1863 р. народився Євген ПЕТРУШЕВИЧ, президент Західноукраїнської Народної Республіки.
4 червня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розгромив поляків на чолі з Конецпольським.
4 червня 1775 р. за наказом КАТЕРИНИ ІІ зруйновано Запорозьку Січ.
4 червня 1941 р. народився кобзар Василь ЛИТВИН.
5 червня 1708 р. Гетьман України Іван МАЗЕПА підписав угоду зі шведським королем КАРЛОМ XII.
5 – 10 червня 1917 р. у Києві відбувся Другий всеукраїнський військовий з’їзд, на якому 2308 делегатів представляли 1,5 млн. військових-українців.
6 червня 1224 р. татари розбили княже військо над Калкою.
7 червня 1845 р. народився Іван ТОБІЛЕВИЧ, драматург і артист.
7 червня 1938 р. москалі розстріляли Миколу ВОРОНОГО, поета, члена Центральної Ради.
7 червня 1942 р. помер В’ячеслав ПРОКОПОВИЧ, заступник голови Директорії і Головний отаман Військ УНР (1939 – 1940).
7 червня 1966 р. помер Олександр ЄВТУХІВ, начальник штабу 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
8 червня 1668 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО об’єднав Правобережну і Лівобережну Україну.
10 червня 1907 р. народився бандурист Олексій ЧУПРИНА.
10 червня 1944 р. німці закатували Олега ОЛЬЖИЧА, поета, археолога, громадського діяча.
13 червня 1891 р. помер кубанський письменник Василь МОВА.
14 червня 1809 р. помер ігумен Мотриного монастиря, ідеолог Коліївщини Мельхіседек ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ.
14 червня 1891 р. народився Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командант корпусу Січових стрільців Армії УНР, засновник і перший голова ОУН.
14 червня 1919 р. москалі убили Миколу РЯБОВОЛА, голову Кубанської законодавчої ради.
16 червня 1578 р. поляки стратили Івана ПІДКОВУ.
16 червня 1872 р. народився Олександр ПІВЕНЬ, кубанський поет, фольклорист, етнограф.
18 червня 1637 р. запорожці разом із донцями здобули турецьку фортецю Азов.
18 червня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
18 червня 1869 р. народився Сергій КУЛЖИНСЬКИЙ, командир 4-ї Подільської кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР.
18 червня 1939 р. відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ на його могилі в Каневі.
19 червня 1657 р. українсько-угорські війська під проводом ЖДАНОВИЧА і князя РАКОЦІЯ здобули Варшаву.
19 червня 1926 р. вбито Володимира ОСКІЛКА, командувача Північно-Західним фронтом Армії УНР.
20 червня 1768 р. Максим ЗАЛІЗНЯК та Іван ҐОНТА здобули Умань.
21 червня 1949 р. помер Гнат СТЕФАНІВ, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 червня 1657 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ уклав союз зі Швецією та Семигородом, за яким планувався поділ Польщі.
22 – 24 червня 1941 р. москалі вчинили масові розстріли українців Галичини та Волині в тюрмах НКВД.
23 червня 1917 р. у Києві проголошено Перший Універсал Центральної Ради.
24 червня 1897 р. народився Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО (ҐОНТА), звенигородський отаман.
25 червня 1205 р. під час походу на польські землі загинув галицький князь Роман МСТИСЛАВИЧ.
25 червня 1886 р. народився український історик Іван КРИП’ЯКЕВИЧ.
27 червня 1964 р. у Вашингтоні відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ.
28 червня 1910 р. митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ вперше в австрійському парламенті виголосив промову українською мовою.
28 червня 1914 р. у Львові відбувся Великий здвиг “Соколів” і “Січей”.
28 червня 1919 р. розстріляно полковника Петра БОЛБОЧАНА, командувача Запорозького корпусу.
29 червня 1886 р. народився Петро ДЕРЕЩУК, голова Уманського повстанкому.
29 червня 1902 р. народився Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
30 червня 1651 р. кримські татари у битві під Берестечком зрадили і захопили в полон Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
30 червня 1907 р. народився Роман ШУХЕВИЧ, головнокомандувач УПА.
30 червня 1941 р. у Львові проголошено відновлення самостійності України.

Скімлять на місяць ласкаві поети –
За Україну лірничать жалі,
Я ж оглядаюся в далечі: де ти,
Той, хто ворожих нахаб не жалів?

Де ти, крицеве стило і той стилос,
Не визнаючі  безвільних ридань?
Де мужнє серце, що в нім умістилось
Гнів і покара катам без вагань?

Глухо. Лиш кволо постогнують струни
Та осипається попіл сивин, –
Манни хтось жде від старої фортуни,
Як благослов’я від матері син.

Досить журби! Схаменітеся барди,
Киньте в минуле цей реквієм лір, –
Йдуть навпростець молоді леопарди
І ні один не сховається звір.

Михайло ІВАНЧЕНКО
2002 р.

18 травня в Київському міському будинку вчителя відбувся творчий вечір грузинського поета  та кінорежисера Гурама Петріашвілі з нагоди його 65-ліття. Привітали батоно Гурама  письменники Микола Шудря, Олекса Синиченко, Василь Бондар, Ярема Гоян, Іван Андрусяк, Микола Сом, Василь Довжик, Сосо Чочія, скульптор Микола Обезюк, бандуристи Тарас Силенко, Валерій Левандовський, Василь Бояновський, Данило Мельник, народна артистка України Раїса Недашківська, заслужений артист України Анатолій Кобзар, вчитель Володимир Москвич та інші добродії. Вів вечір Роман Коваль

Гурам Мелентійович Петріашвілі народився 16 травня 1942 р. у гірському грузинському селі Цагері. Батько його був учителем грузинської літератури та історії. Матір – Єкатерине – вчителькою німецької мови та фізкультури. А Гурам закінчив механіко-математичний факультет Тбіліського державного університету.
Писати почав на передостанньому курсі університету. Перші публікації з’явилися 1966 року.
1969 року доля закинула двадцятисемилітнього Гурама до України. Знайомство почалося з Чернівців. Саме тут він пізнав диво українських вишневих садів, в яких “чужою, незнайомою для нього мовою” співали солов’ї.
Близько півроку пропрацював Гурам телеоператором на Чернівецькому телебаченні, маючи змогу запізнатися з тими, хто і в час російської окупації творив українську культуру. Йдеться насамперед про Євгена Пшеничного, Василя Селезінку та, звичайно, Володимира Івасюка.
1972 року вийшла перша книга. Символічно, що це був переклад з української, звісно на грузинську, книги Миколи Олійника про Лесю Українку – “Дочка Прометея”. Так що нині виповнюється ще один ювілей – 35 літ творчого зв’язку з українською культурою…
Гурам Петріашвілі є автором кількох книг казок. Їх перекладено на багато мов світу, зокрема українську, японську, німецьку, литовську, словацьку, естонську, навіть на російську. Вийшли й дві книги його публіцистичних статей і літературної критики, чотири збірки віршів.
Гурам Петріашвілі випробував себе і на кінематографічній ниві. 1979 року він закінчив режисерський факультет Тбіліського театрального мистецтва. В його доробку три художні фільми – “Одного разу”, “Про що співають солов’ї”, “Пригоди Елі і Рару”, а також два мультики – “Кактус” і “Дарувати квіти”. Як сценарист, пан Гурам став співавтором ще чотирьох мультиплікаційних фільмів.
Виявив себе Гурам і як актор. Зіграв у фільмах “Нейлонова ялинка”, “Голубі гори”, “Дон-Кіхот”, “Великий похід за молодою”, “Лист до ялинок”, “Непорушний храм”, “Революція продовжується” (болгарський фільм), “Кілька інтерв’ю з особистих питань”, “Пани авантюристи”, “Осада” та в інших.
Та 1988 року почалась Грузинська революція, і Гурам Петріашвілі стає трибуном, громадсько-політичним діячем, соратником лідерів Національно-визвольних змагань грузинського народу за свою незалежність Мераба Костава та Звіада Гамсахурдіа.
Гурам Петріашвілі – безпосередній учасник кривавих подій 9 квітня 1989 року, які болем відгукнулися не тільки у Грузії, але й у нас тут, в Україні.
Наступного дня, 10 квітня, у Тбілісі, в Будинку кіно зібралися представники різних громадсько-політичних рухів для обговорення ситуації і вироблення плану дій. Коли один з учасників наради розпачливо вигукнув “Ми пропали!”, Гурам Петріашвілі категорично заперечив. Він сказав: “Саме сьогодні ми знову відродилися як нація. І ця пролита кров згуртує наш народ, і допоможе дійти перемоги”.
Це були важливі слова, сказані у потрібний момент. Батоно Гурам вселив у душі слабкодухих віру в перемогу, і цим наблизив перемогу.
28 жовтня 1990 року Гурам Петріашвілі був обраний депутатом Верховної Ради Грузії. Йому було видане посвідчення під №1. Став депутатом Верховної Ради і його молодший брат – Роберт. У Верховній Раді батоно Гурам очолив комісію з літератури і мистецтва, а брата обрали членом Президії Верховної Ради.
Через півроку, 9 квітня 1991 р., Верховна Рада Грузії, у складі якої були брати Петріашвілі, проголосила державну самостійність Грузії. І цим дала великий імпульс і Національно-визвольному руху в Україні. Якщо маленька Грузія спромоглася проголосити незалежність від російської імперії, думали українці, то чому ми не можемо?!
Зрозуміло, що кремлівське керівництво погодитись на розпад імперії не могло. Проти Звіада Гамсахурдіа, який став символом грузинської незалежності, розгорнулася шалена кампанія дискредитації. Оливи у вогонь охоче доливали російські дисиденти Андрій Сахаров та Олена Боннер, які назвали Звіада Гамсахурдіа диктатором, а Грузію – маленькою імперією. Їхній план розчленування Грузії, на жаль, успішно здійснюється.
Після того, як було сформовано громадську думку про тоталітарний, диктаторський характер грузинської держави, про масові порушення в ній прав людини, почався другий етап: етап державного перевороту. Стався він 22 грудня 1991 року.
Під час заколоту, організованого російськими спецслужбами, – Гурам Петріашвілі був поруч зі Звіадом Гамсахурхіа, в тому числі і в Будинку уряду – під кулями гвардійців Кетовані, а трохи пізніше – мхедріонівців, серед яких був і Георгій Гонгадзе з батьком.
Звіаду Гамсахурдіа зі своїми прихильниками довелося відступити на територію Чеченської республіки Ічкерія, де вигнанців гостинно прийняв Президент Чечні Джохар Дудаєв. Дружба Джохара і Звіада оживила віковічну ідею єднання Кавказу.
У жовтні 1992 р. разом з іншими депутатами Гурам Петріашвілі творить Верховну Раду Грузії на вигнанні. З Чечні на завдання Звіада Гамсахурдіа Гурам Петріашвілі прибуває (у листопаді 1992 р.) до України як повноважний представник Президента Грузії.
Я пишаюсь, що серед двох прізвищ людей, до яких Звіад Гамсахурдія порадив Гурамові звернутися, було й моє прізвище. До слова, в моєму архіві зберігаються оригінали листів першого Президента Грузії...
Налагодивши контакти з українськими національними організаціями, Гурам Петріашвілі повертається на Кавказ. У червні 1993 р. він вже на Батьківщині, де почалося повстання проти російського маріонеткового режиму. А у вересні того ж року, на хвилі народного піднесення, до Грузії повертається законно обраний Президент. Але успішний спочатку похід на Тбілісі був, врешті, зупинений російськими танками і морськими десантами Чорноморського флоту, який базувався і ще базується в Севастополі. Україну було втягнуто у війну проти Грузії.
На знак протесту проти відсторонення законно обраного президента, Гурам Петріашвілі відмовляється від членства у Спілці письменників Грузії.
Після загибелі Звіада Гамсахурдіа, Гурам Петріашвілі виїжджає на еміграцію – до України. Декілька років жив у Чернігові, працював на міському та обласному телебаченні, де створив близько 50 передач про діячів української культури і 16 художніх відеофільмів. Зняв він (разом із Павлом Щирицею) і документальний фільм про вшанування героїв Холодного Яру – “І повіє огонь новий…” Працював він і на телестудії “Просвіти”, де створив кілька фільмів на захист української мови.
Потім батоно Гурам творив на студії “Укртелефільм”, де зняв  короткометражні художні фільми – “У день народження” та “Трамвай”.
19 вересня 1995 р. він стає членом Національної спілки письменників України, від січня 1997 р. – членом Історичного клубу “Холодний Яр”. Активно публікується в українській пресі. За 15 років перебування в Україні він опублікував понад сотню статей про діячів української та грузинської культури, взаємини двох народів. “Голос України”, “Літературна Україна”, “Шлях перемоги”, “Незборима нація”, “Українське слово”, “Голос Просвіти”, “Столиця”, “День” – газети, читачі яких знають і шанують батоно Гурама. Публікувався він і у “Великій дитячій газеті”, журналах “Соняшник” та “Барвінок”. За час перебування в Україні Гурам Петріашвілі написав понад півтори тисячі поезій грузинською мовою.
Старша дочка поета Оліко живе в Грузії, виховує двох синів – Сандро і Гурама. Ірине, молодша дочка, закінчила арабський відділ факультету сходознавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Дружина – Алла Тесновець – викладає у школі українську мову та літературу.
П’ять років тому батоно Петріашвілі опанував й професію батьків – учителя. Гурам Мелетійович почав викладати в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка грузинську мову.
Мав Гурам Петріашвілі й авторську передачу на Українському радіо.
Нещодавно він зняв ще два фільми – і про кого?!” Про Анатолія Хостікоєва та Миколу Вінграновського.
До слова, фільм про Миколу Вінграновського Гурам Петріашвілі почав знімати вже на другий день знайомства з ним. А нашим “кіношникам” ці ідея прийшла тільки після смерті великого поета.
І ось щойно вийшла його книга казок “Пригоди Елі і Рару”.
Отакий короткий життєпис ювіляра, який, до речі, показує приклад національним меншинам, як треба поводитися в Україні.
Зважаючи на великий і багатогранний внесок Гурама Петріашвілі в розвиток грузинської та української культур, хотілося, щоб офіційний Київ нарешті віддячив панові Петріашвілі за багатолітню працю на добро України, на добро українсько-грузинських стосунків.

Роман КОВАЛЬ

Ольга СТРАШЕНКО, член Національної спілки письменників України,
лауреат премії ім. Василя Симоненка

Було це 2 жовтня 2003 року. Після зустрічі письменників з російською поетесою Риммою Казаковою Леонід Череватенко запросив мене на спільну вечерю в ресторані “Фортеця” на Виноградарі. Окрім Римми Казакової, Валентина Оскотського та Леоніда Череватенка, були також Іван Драч, російськомовний поет Василь Шкода та Олександр Петік – начальник управління внутрішньої політики Київської міської державної адміністрації, який, власне, за все і заплатив коштом міста. Немає часу оповідати детально про все, та ось розповідь Івана Драча хочу зафіксувати.
Оповідав він, що під час одного застілля у Грузії в радянські часи промовці весь час виголошували тости за Сталіна. Надійшла черга й українського поета. Проголошувати здравицю на честь ката він, зрозуміло, не хотів. Не вшанувати ж людину, на якого молилися його товариші-грузини, теж не личило. Тоді Іван Драч розповів одну піонерську історію.
Якось у школі повідомили сумну вістку – помер “всесоюзний староста” Михайло Калінін. Ця новина вразила піонерів.
Пригноблений Іванко Драч, командир піонерського загону 3-го класу, приплентався додому і трагічним голосом розповів мамі “жахливу” новину.
Заклопотана домашніми справами мама неуважно запитала:
– А на якому кутку він жив?
Іван був вражений: його рідна матір не знає, хто такий Калінін!
У сум’ятті вийшов на подвір’я і направився до дядька Тихона, що порався біля коня.
– Дядьку Тихоне, – сумно промовив Іван в надії, що хоч тут зустріне порозуміння, – Ви знаєте: Калінін помер?!
Дядько неприхильно щось хмикнув.
Івана це заїло.
– Навіть Сталін плакав, коли взнав, що Калінін помер, – сказав обурено піонер.
Дядько Тихон спокійно одповів:
– Так плакав, що сльози по сраці текли.
Розгублений і розлючений Іван аж закляк – його рідний дядько глузує над Сталіним!
Піонер оскаженів і почав несамовито битись головою об одвірок. Завдаючи болю своїй дурній голові, він розпачливо приговорював:
– Буду таким, як Сталін, буду таким як Сталін, буду таким як Сталін...
– І ця розповідь зійшла за тост, – з усміхом закінчив розповідь сивочолий Іван Драч. – Грузини були задоволені.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 2003 – 2006 рр.

Існує величезна кількість прикладів, коли історія немов забувала прибрати зі світу останнього важливого свідка подій, аби той зміг поділитися з кимось побаченим і пережитим, перш ніж відійти на вічну ватру. Так зберігається нерозривна сув’язь, тяглість часів і поколінь, загальна картина минувшини, котра набуває властивостей дзеркала, щоб сущі мали нагоду побачити в ньому себе і зробити висновки на майбутнє. Крізь призму цих слів треба розглядати й мемуари Якова Гальчевського “З воєнного нотатника” (Київ: Діокор, 2006, 191 с.).
Передусім – хто він, автор непересічно цінних і цікавих мемуарів? Упорядник, редактор і автор передмови, київський письменник, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль подав у книзі доволі детальну біографію Якова Гальчевського. Народився він у 1894 р. в с. Гуті-Літинській Літинського повіту Подільської губернії (тепер Вінницька область) у сім’ї нащадків селянсько-козацького роду. Через ранню смерть тата жив із вітчимом, а після його смерті ще з одним. Українську національну свідомість Якову прищепила мати. Закінчивши учительську школу та однорічні вчительські курси, він отримав диплом учителя церковно-парафіяльної школи. Прагнув продовжити навчання в учительському інституті.
Але на перешкоді стала Перша світова війна. На посаді командира кінної розвідки російської армії він багато разів проявляв мужність і героїзм, за що був нагороджений кількома царськими орденами. Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. Яків Гальчевський повернувся додому. Трохи вчителював, трохи навчався у Кам’янець-Подільському університеті. Взяв активну участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. З приходом до влади Директорії повернувся до українського війська. Пройшов бойовий шлях від командира літучого відділу, куреня та полку до повстанського отамана під псевдонімом “Орел” антибільшовицьких загонів на Поділлі в 1921 – 1925 роках. Тільки восени 1925 р. він перейшов із рештою повстанців через р. Збруч і залишився на території Польщі.
На виконання волі Симона Петлюри він протягом 1930 – 1939 рр. служив за контрактом у Війську Польському. Взяв участь у німецько-польській війні 1939 року. Потрапив у німецький полон. У січні 1940 р. Гальчевський вийшов на волю, отримавши нагоду дописати мемуари “З воєнного нотатника”, а також двотомник спогадів “Проти червоних окупантів”, що вийшли в 1941 – 1942 роках. А у березні 1943 р. славний вояк загинув, захищаючи свою сім’ю від нападу боївки польської Армії Крайової. Пізніше польські шовіністи знищили і його могилу в м. Грубешеві на Холмщині.
Шість десятиліть щирі, відверті, критичні, суб’єктивні, навіть суперечливі, а для поляків, євреїв і росіян багато в чому нібито “несправедливі”, мемуари Якова Гальчевського зберігалися в його родині у Філадельфії (США), звідки колишня дружина автора Надія Которович надіслала їх Романові Ковалю для видання.
Позаяк, хочу більше зупинитися на кінцевому розділі мемуарів Якова Гальчевського під заголовком “Політичні висновки з польсько-німецької війни”, то про зміст книги майже не говоритиму. Його розкривають самі заголовки розділів: “У Війську Польському”, “Поляки і німці: передісторія війни”, “Напередодні національної ганьби”, “Суперечливі накази”, “Марш до Бзури і наступ”, “Марш під Ілов і капітуляція”, “У німецькому полоні”, “У в’язниці Ленчиці”, “До Баварії”, “Табір для полонених в Айнштедті”, “Щаслива поїздка”, “Українсько-білоруський табір у Люкенвальде”, “Святвечір у Люкенвальде”, “Останній обід у таборі”, “Зустрічі з українцями Берліна”, “Кінець сезону польської держави”, “Повітове місто Варшава”, “Зустріч із Миколою Чеботарівим”, “У гостях в Андрія Лівицького”, “Додому”.
Варто наголосити: німецько-польська війна очима її незаанґажованого учасника виявилася далеко не така героїчна, як її змальовують дослідники, а швидше – фанфаронськи-трагічна. І ще. Має цілковиту рацію упорядник мемуарів Роман Коваль, підкресливши у “Передньому слові”, що Яків Гальчевський “послідовно виступав за припинення українсько-польського збройного конфлікту, бо вважав головним ворогом України і Польщі Москву. Так що поляки – хоч і незаслужено – все ж поквиталися з Гальчевським. Але луна його голосу дійшла до нас. Дай Боже, щоби слово Гальчевського допомогло збагнути причини українсько-польського протистояння і посприяло нашим народам не повторювати більше помилок, якими завжди талановито користувалася імперська Москва”.
А тепер піде мова про зміст кінцевого розділу, написаного екзильним полковником Армії УНР у Люкенвальде – Берліні в січні 1940 року. Прошу звернути особливу увагу на дату написання розділу, адже тоді ще ніхто не знав про розробку “Плану “Барбаросса”, наступних трагічних подій у Європі та світі. Яків Гальчевський, як досвідчений військовик із великим бойовим досвідом, вважав, що Друга світова війна затягнеться на три-чотири роки. Гітлерівська Німеччина постарається врахувати помилки Німеччини кайзерівської, перемагатиме противників почергово, вміло керуючись геополітичними чинниками і вдаючись до раптовості та рішучості. Навесні 1940 року впаде Франція, і їй не допоможе навіть розхвалена лінія Мажино. Всі європейські держави і державки опиняться під впливом осі Німеччина – Італія або будуть розгромлені на зразок Польщі. Сталін, як тупий фанатик, що мріяв про панування комунізму в цілій Європі, терпеливо ждатиме, доки Європа, знесилена боротьбою з Гітлером, не потрапить у хаос і скруту. Цим Яків Гальчевський пояснював позірну нейтральність дволичного Сталіна. “Світове жидівство докладе всіх зусиль, щоб вороже відношення комунізму до фашизму й народового соціалізму (націонал-соціалізму. – Р.П.) роз’ятрити так, аби наступив зудар”.
Сталін, хитрий і лякливий грузин, не нападе на Німеччину під часу її наступу на Францію, але буде стривожений швидкою поразкою останньої. Проте, для демонстрації сили СССР почне скупчувати війська на західному кордоні. Якщо Гітлер не захоче мати до весни 1942 р. серйозної небезпеки на сході, то мусить випередити Сталіна принаймні на рік і перший розпочати війну “проти кремлівського бандитського гнізда світового балагану”. Сталін зі своєю компанією кине гасло спасати “Родіну, Росію”, і москалі будуть битись, але під ударами німецьких армій розпочнуть “війну простором”. Російські стратеги намагатимуться знищувати на шляху свого відступу все. Сталін шкодуватиме, що перед війною знищив стількох своїх маршалів і 127 командирів дивізій. Реальність і обережність диктуватимуть Гітлеру не поспішати покінчити з Англією, а діяти проти неї голодом, підводною і повітряною блокадою. Щоб забезпечитись від США, Гітлер втягне до осі, крім фашистської Італії, і Японію.
Коли вибухне німецько-радянська війна, писав Яків Гальчевський, англійські й американські жиди зсолідаризуються з російськими жидами. І через порти на Далекому Сході почнуть підсилювати більшовиків військовою технікою, а може, й живою силою. Та поки СССР їх отримає, встигне програти не одну битву. Москва, падаючи в безодню, намагатиметься перетворити наш край на пустелю. Російські війська можуть знищити все українське населення. Українці будуть мобілізовані, щоб Сталін не боявся їхнього можливого повстання.
Як палкий українець-державник, автор мемуарів, подібно до інших патріотів свого часу, покладав великі надії на те, що “з моментом вибуху німецько-російської війни проб’є 12 година визволення всіх неросійських народів із московського ярма”. Росія, за його передбаченнями, могла б розпастися на “шерег національних держав”, а комунізм мусив би зістати “випалений гарячим залізом із душ і сердець всіх народів, якими два десятки років володіла банда міжнародних злочинців”. Усі політично думаючі українці повинні бути змобілізовані до боротьби проти комунізму. За переконанням автора, в цей доленосний історичний момент всі українські політичні партії мають створити всеукраїнський політичний осередок і з нього “вилущити” еміґраційний тимчасовий уряд, який може бути визнаний державами осі за уряд України. До його складу повинні увійти представники всіх політичних еміґраційних угруповань і провінцій – наддніпрянці, галичани, кубанці та кримці. Увесь патріотичний і творчий потенціал українців у світі повинен повернутися в Україну і працювати для її розвитку.
Якщо Гітлер не дасть українцям відновити свою державність і створить на окупованій вермахтом території адмінодиницю під назвою “Київське генеральне губернаторство”, то викличе пригноблення й розчарування в душах мільйонів українців. Нарешті, якщо після німецько-радянської війни українці не здобудуть своєї національної держави, це послужить доказом, що ми ще не доросли до державного життя. Тоді не треба винуватити в цьому когось, лише самих себе, і постаратися усунути його причини.
Мемуари Якова Гальчевського “З воєнного нотатника”, хоч присвячені подіям 1930 – початку 1940 рр., все ж дуже корисні й повчальні для сучасних українських політиків. Особливо в неспростовному висновку: головним нашим ворогом залишаються чвари та міжусобиці в політичних колах. Чи їх інспірують і підгодовують із-за кордону, чи вони породжені обмеженістю та недалекоглядністю самих наших лідерів – питання інше. Отже, маючи свою державу, маємо будь-що йти від стоклятого розбрату до порозуміння та злагоди. Адже “нема на світі України, немає другого Дніпра”.
 
Роман ПАСТУХ, член Національної спілки письменників України
м. Дрогобич Львівської обл.

Нещодавно вийшла книга Романа Коваля “Тернистий шлях кубанця Проходи” – про бойовий шлях Василя Проходи у складі 1-ї Сірої дивізії та інших частинах української армії.
Пропонуємо читачам ознайомитися з розділом цієї книги

17 березня в районі Здолбунова вибухнуло повстання прибічників совєтської влади. Маючи дві гармати, більшовики захопили станцію і почали грабувати ешелони з постачанням сірожупанників. Для ліквідації заколоту було вислано відділ козаків і старшин 1-го і 3-го полків…
Не спали й козаки та старшини інтендантської частини. Особливо відзначився завідувач зброярні 1-го Сірого полку Фещенко з Оріхова. Коли заколотники оточили ешелони сірожупанників, що відпочивали на запасних коліях, підхорунжий Фещенко в робочому одязі працював у зброярні. Його полонили прямо біля верстата. Користуючись тим, що червоні взялися грабувати, підстаршина втік, але в кущах не ховався, а побіг на двірець, щоб доповісти командиру про напад. На пероні його знову затримали два заколотники.
Фещенко російською мовою сказав, що він слюсар і бере участь у нападі на станцію.
– Што ви тут дєлаєтє, таваріщі? – запитав він. – На чєрта ви возітєсь с етім пулємьотом? Наши уже захватілі ешелони, взялі в плєн всєх пєтлюровцев і сєйчас хазяйнічают в ешелонах, а там єсть што взять!
У “товаріщей” аж очі загорілися. Але покинути кулемет вони не наважувалися. Від них Фещенко взнав, що на станцію наскочив тільки авангард повстанців, а головні сили мають ось-ось надійти, а цим двом наказано виставити кулемет у бік Рівного, звідки могли підійти петлюрівці.
– Так што же ви, таваріщі, нє знаєте, что двух чєлавєк возлє пулємьота мало? – гнув своє Фещенко. – Нужно пазвать єщьо! Ідітє за німі, а я пастєрєґу…
“Таваріщі” охоче побігли до ешелонів, а підхорунжий розвернув кулемет на пероні люфою у бік головних сил, що вже жваво підбігали. Коли розбишаки наблизилися на відстань 200 – 300 кроків, Фещенко відкрив убивчий вогонь по натовпу, де було близько чотирьох сотень ласих до чужого майна. Першою же чергою кулемет скосив близько 30 – 40 бунтівників. Це так вплинуло на червоних, що вони чкурнули в різні боки. Дехто почав стріляти по ешелонах, думаючи, що там ще знаходяться сірожупанники. Це налякало грабіжників. Покинувши полонених і майно, вони дали драла.
Скориставшись панікою, Фещенко з козаків, що якраз підбігли, організував охорону станції і протримався до прибуття підмоги з Шепетівки і Рівного. Отак земляк Проходи врятував постачання Сірої дивізії.

До редакції газети “Незборима нація” потрапила копія листа №77 від 12 квітня 2007 р. секретаря Донецької міської ради Н. Лєвчєнка, адресованого мешканцю м. Донецька В. Московкові, в якому з позиції російського шовінізму принижується державна мова України.
У листі урядовець офіційно, з висоти своєї посади, паплюжить державну мову, називаючи її “фольклорною”, непридатною для науки, додаючи глузливо: “І всє потуґі доказать обратноє виґлядят просто нєлєпо”. Це наслідок поблажливості до повсякденних проявів російського шовінізму в нашій неукраїнській Україні. Чи можливе таке в Естонії чи Литві, де згідно із законом без знання і вживання державної мови громадянин не може обіймати керівної посади? Звичайно, ні.
Що ж то воно за Лєвчєнко? Виявляється, саме той, що нещодавно войовничо виступав на телебаченні з вимогою надання російській мові статусу державної. Виступ був такий ворожий щодо українства, що обурилися навіть наші ренегати – Тарас Чорновол та Ганна Стеців-Герман. Вони для годиться пшикнули, звісно, без наслідків: Лєвчєнко продовжує протиукраїнську діяльність.
Коли українець за походженням не має української свідомості – він манкурт. Світової слави психологи й педагоги Фіхте і Дестервег відзначали, що наслідком зречення рідної мови є антипатія до всього рідного. В нашому народі таких осіб називають перевертнями, перекинчиками. В стародавній козацькій думі про таких співалося:

Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..

У перекинчика Лєвчєнка вистачило нахабства єхидно дорікнути щирому патріотові Московкові на його уболівання за стан української мови на Донеччині: “І кто віноват в Вашем нєзнаніі украінского язика, кромє Вас саміх? Большая часть Вашей жизни прішлась на совєтскую епоху, но тогда нікто нє запрєщал украінскій язик, существовалі украінскіє школи…”
Про стан української мови в “совєтскую епоху” п. Лєвчєнкові з огляду на його молодий вік, мабуть, відомо лише з більшовицьких писань. Я ж маю власний досвід за довголітнє проживання в сталінсько-хрущовсько-брежнєвський період на Донеччині в м. Костянтинівці – центрі металургійної, хімічної, склоробної промисловостей. Свого малолітнього сина змушений був віддати до російськомовного дитсадка, бо інших не було. Сподівався віддати його до української школи, але, коли він підріс до шкільного віку, в місті ліквідували останню українську школу. На мої протести керівництво міської наросвіти доводило переваги російськомовної освіти і врешті відмовилося розмовляти на цю тему. Настрашені московсько-більшовицькими репресіями і штучними голодоморами попередніх років люди не наважувалися активно підтримувати мене. У старших класах вчителі переслідували сина за вживання української мови у стінах школи. Керівництво викликало мене, щоб я батьківським авторитетом вплинув на нього, адже школа російська і має “строґій язиковой рєжім, єйо пєдкаллєктів борєтся за чістоту рєчі учащіхся”.
Доки я був робітником, на мою принципову україномовність керівництво заводу не звертало уваги. Коли ж після закінчення вечірнього інституту я перейшов на інженерну посаду, це вже стало розцінюватися як відхилення від “норми”. Розглядаючи мої численні, написані українською мовою, раціоналізаторські пропозиції, головний інженер радив облишити “чудачєство”: “Зачєм тєбє видєляться?” Керівництво терпіло мене як успішного винахідника, новатора виробництва, але, розглядаючи мою кандидатуру на керівну посаду, відхилило: “Нєльзя! Па палітічєскім саабраженіям! Украінізіруєт калєктів!”
Та не звабило мене “лакомство нещасне”. Плюнувши на кар’єру, перейшов у робітники і з почесною наліпкою “українського буржуазного націоналіста” продовжив займатися Богом даним мені хистом – винахідництвом (мої захищені патентами технічні розробки поширилися й у розвинених країнах, а науково-технічні статті без особливих “потуг” опубліковані й українською мовою).
Мої ж ровесники віддали перевагу “лакомству нещасному”. Відцуравшись предківської мови, вступили в ряди капеесесівців і заходилися, як казав Великий Тарас, “помагати москалеві господарювати та з матері полатану сорочку знімати”. Ставши “настаящімі савєцкімі чєлавєкамі”, народили й виростили душителів українства лєвчєнків, які, організувавшись у п’яту колону, захопили на Донеччині владу, матеріальні ресурси, засоби масової інформації, створили антиукраїнський режим.
Неприємно вражає зверхнє ставлення урядовця Лєвчєнка до робітника-пенсіонера Валентина Московка. Хизуючись своєю псевдоученістю, секретар Донецької міської ради повідомляє “інтєрєсний факт – язиком богослуженія в православной церкві являєтся нє русскій і нє украінскій, а церковнославянскій”. Забув лише (а може, й не знає) Лєвчєнко, що ця церковнослов’янська у різних народів має свою вимову (наприклад, літера ЯТЬ читається російською Є, а українською – І), відповідно різне національне звучання. Після “воссоєдінєнія”, українську вимову церковнослов’янської (староболгарської) мови було директивно заборонено московською церквою, що стало одним із засобів “обрусєнія” українців.
Не меншу “вченість” показує історик Лєвчєнко у своїх розумуваннях про слова літопису “Кієв – мать (правильно: мати) ґородов русскіх (правильно: руських)”, про звід законів “Русская (правильно: Руська) правда”, про наші стародавні назви – Русь, русичі, русини. Як казав літературний персонаж, “так то воно так, та тільки трішечки не так” – так звані “русскіє” до Русі і русичів мають стосунок такий, як злодій до украдених ним речей. Київський літопис і “Руська правда” написані тоді, коли Московщина ще навіть територіально не належала Київській Русі й заселена була карело-мордвою.
На жодній європейській карті до першої чверті ХVIII сторіччя нема назви Росія, а тільки Московія. На тих же картах територія України зветься словом Русь. За намовою київського вченого Феофана Прокоповича цар Петро І 1721 року грабунком захопив нашу назву, проголосивши “Вєлікоє княжество Московскоє” Російською імперією. Почався тривалий процес привчання світу до перейменованої назви.
З державної скарбниці москвини платили хабарі редакціям європейських часописів, щоб ті не використовували первісної назви “Московія”, та ще й погрожували розірванням дипломатичних стосунків урядам інших країн. Цим актом Петро І з метою юридичного обґрунтування створення своєї імперії і привласнення нашої історичної спадщини “об’єднав” два різних – історично, культурно, психологічно, мовно і антропологічно – народи в один. Щоб асимілювати українців, москвини протягом майже трьох сторіч застосовували всіляких заходів, зокрема й забороняли нашу мову. А для самовивищення почали називати себе “вєлікороссамі”. Звучить це досить комічно!
З метою збереження себе як окремого народу справжня Русь взяла назву історичної території Середнього Подніпров’я – Україна. Протягом ХVIII – ХIХ сторіч самоназва русин поступово змінилася самоназвою українець (у Галичині – на початку ХХ сторіччя, а на Закарпатті – з 1945 року). Москвини ж під офіційно-імперським впливом перетворилися в “русскіх”. Русинами (й русичами) вони не були і не звалися НІКОЛИ!
А лєвчєнкам з напханими імперсько-шовіністичними штампами головами скажу словами Великого Кобзаря:

Як би ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя…

Ренат ПОЛЬОВИЙ, інженер-винахідник
м. Ірпінь Київської обл.

Перебуваючи нещодавно у княжому граді Перемишль, я залишив в Українському народному домі добірку “Незборимої нації” за 2006 рік. Думаю, що моїм землякам буде цікаво дізнатись, як у 20-х роках минулого століття українці на сході чинили опір московським окупантам, героїчно захищали свою землю, оселі, святині, віддавали життя в боротьбі за волю України.
Вперше про цю боротьбу я довідався з роману Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, яким у 1930-ті роки зачитувалася молодь на західноукраїнських землях. Ця книга завжди була в пошані, на ній виховувалось покоління борців. Тепер про події тих днів надсянці зможуть прочитати зі сторінок “Незборимої нації”.
Не минула трагедія й українців Галичини, Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя. Ці споконвічні землі після Другої світової війни Сталін подарував полякам. Над місцевим українським населенням вчинено нечувану наругу: майже півмільйона українців у 1944 – 1946 рр. були насильно переселені в УССР, а 1947 року Варшава і Москва кинули 150 тисяч українців на колишні німецькі землі, які відійшли до Польщі. Депортації супроводжувалися страшним терором. Винищувалися цілі села, пам’ятки історії та культури, святині.
28 квітня цього року група тернополян (40 осіб) побувала у селі Павлокома, в якому торік президенти України відкрили меморіал на місці поховання 366 замордованих українців. Кров холоне, коли дізнаєшся, що тут коїлося 3 березня 1945 року. Озвірілі польські шовіністи не жаліли ні старих, ні малих, ні немічних, ні жінок, ні немовлят...
Відвідали ми і цвинтар у селі Малковичі, що біля Перемишля. У братській могилі тут поховано 160 жертв, яких замордували польські бандити в ніч проти 18 квітня 1945 року. І тут, і в Павкомі панахиду провів отець Володимир Шафран з Бучача. До могил було покладено вінки, запалено свічки. Помолившись за упокій невинно убієних, ми заспівали “Вічная пам’ять”.
29 квітня в Перемишлі у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Івана Хрестителя глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар, єпископи з Польщі Іван Мартиняк та Володимир Ющак, єпископ з Німеччини Петро Крик разом з перемишлянськими священиками відправили службу Божу, після чого велелюдна процесія направилась на український військовий цвинтар у Пикуличах, де в братській могилі спочивають воїни УНР і ЗУНР (дві тисячі осіб!) та понад 40 вояків УПА. І тут квіти лягли на могили. Посол України в Польщі Олександр Моцик поклав вінок від імені президента Віктора Ющенка.
Багато відомих людей зійшлося в цей день на могилах борців за волю України. Тут можна було побачити і Аскольда Лозинського, і Дмитра Павличка, Івана Вакарчука, Мирослава Сеника, Петра Олійника, П. Тиму (голова об’єднання українців Польщі). Вклонилися загиблим українські козаки і пластуни. Над землею, з якої у світ пішли сотні поколінь українців, полетіла пісня – “Ще не вмерла Україна”.

Омелян ГРАБОВСЬКИЙ,
член Національної спілки журналістів України
 м. Бережани Тернопільської обл.

Ще 2001 року в м. Городок Львівської області під час реставраційних робіт під долівкою церкви монастиря отців-студитів було знайдено людські останки. Їх ретельно зібрали і відправили в інститут археології до Львова. Висновок експертів був такий: останки належали людям, які загинули наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. внаслідок насильницької смерті. Саме тоді в монастирі були розквартировані загони НКВД, які намагались придушити Визвольних рух на території Городоцького району. Отже, в монастирі були замордовані українські патріоти.
Більшість знайдених черепів мали кульові отвори, інші розтрощені, а один череп був пробитий загостреним металічним стрижнем – його вбили через ротовий отвір, внаслідок чого було розтрощено передні зуби і пробито потиличний відділ. Саме цей череп 2001 року привернув мою увагу. Я зрозумів, що людина загинула внаслідок катувань. Отак почалися дослідження і подальші розкопки. Було створено комісію при Городоцькій районній раді, до якої ввели і мене, як одного з перших, хто виявив останки.
Фахівці дійшли висновку, що знайдено фрагменти 49-ти людських скелетів, з яких – 8 дитячих, 14 жіночих, решта – чоловічі.
22 квітня 2007 р. у Городку відбулося урочисте перепоховання за участю священиків різних конфесій, керівників району і міста. У почесну варту біля трун із прахом вишикувалися січові стрільці Городоцького куреня “Галицька Січ”, кадети Львівського військового ліцею ім. Героїв Крут та городоцькі пластуни.
Під час громадянської панахиди заступник голови Львівської обласної державної адміністрації Ярослав Пітко сказав, що сьогоднішнє дійство – це торжество справедливості та водночас нагадування про злочини катів нашого народу. Прах невинно убієнних вимагає люстрації, адже не секрет, що у вищих ешелонах влади є багато тих, хто співпрацював із російськими каральними органами, які творили злочини на нашій землі. А міський голова Городка І. Саган висловив переконання, що Нація, яка має непохитну віру, – непереможна!
Людська ріка скорботи через ціле місто проводила в останню путь мучеників за Україну на міський цвинтар. Невдовзі тут постане величний меморіал борцям за волю України.

Любомир СВІТЕНКО,
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Городок Львівської обл.

Українці Ніжина не раз висловлювали бажання, щоб влада демонтувала пам’ятник Леніну – лідеру агресивної держави, що у грудні 1917 р. почала окупацію Української Народної Республіки. Просили також перейменувати площу ім. Леніна на площу Героїв Крут. Проте, під тиском п’ятої російської колони, представники якої знаходяться при владі, листи ніжинців зникали у бюрократичних нетрях.
І терпець урвався: 21 квітня мешканець Ніжина Юрій Котляр долотом та сокирою відбив напис “Ульянов” з постаменту В. Лєніна, у якого, до слова, почала іржавіти щока.
За патріота одразу взялася “доблесна” міліція. Хоч дії Юрія Котляра, який висловив негативне ставлення до символу поневолення України, цілком правомірні. Людину, яка задекларувала свою громадянську позицію, блюзнірські звинуватили в “умисному незаконному знищенні, руйнуванні або пошкодженні пам’яток – об’єктів культурної спадщини”, тобто вчиненні злочину, передбаченого ст. 298 ч. 1 КК України, що карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.
Виконуючий обов’язки слідчого Ніжинського МРВ УМВС капітан міліції Д. Хоренко казенною мовою склав постанову про вибрання міри запобіжного заходу. Ось її уривок: “Котляр Юрій Анатолійович, негативно ставлячись до діяльності Ульянова В. І. (Леніна), та маючи умисел… доводячи свої злочинні наміри до кінця 21 квітня 2007 року, близько 21 год. 45 хвилин прибув на площу ім. Леніна в м. Ніжині, де і знаходиться пам’ятка історії. В подальших діях Котляр Ю. А. долотом та сокирою, які з собою мав, відбив напис “Ульянов” з постаменту, чим умисно пошкодив пам’ятку історії, що має державну реєстрацію… рішення виконкому Чернігівської обласної депутатів трудящих № 286 від 31 травня 1971 року. Обрати як запобіжний захід для Котляра Ю. А. підписку про невиїзд”.
Отак, друзі. Мабуть, потирає від задоволення руки п’ята московська колона. А ми що? Байдуже чекатимемо, чим воно все закінчиться?
А співак Сашко Полонинський висловив свою громадянську позицію. Під час візиту гурту “Тартак” до Ніжина він здивовано запитав у мешканців Ніжина: “Ви лохи, чи що? Чому у вас Ленін – кат України,  на площі ще стоїть?”
Яка буде відповідь ніжинців? Віддадуть мовчки на заклання Юрія Котляра, чи знесуть таки проіржавілий символ окупації нашої Батьківщини?
Закликаю читачів “Незборимої нації” висловити свою позицію ніжинській владі.

Олександр ЯСЕНЧУК, “Сіверщина”

Шановний Романе Миколайовичу! Дуже дякую за все, що Ви зробили для нашої історії. Так сталося, що мій батько (1898 р. н.) підтримав більшовиків і був у Баландиному секретарем сільради, а потім і колгосп там створив. Хоч комуністом не був. 1929-го чи 1930 року його судили за те, що злива понесла зерно з току у ставок. Батько з-під варти втік. Переховувався у Підмосков’ї та Миколаєві аж до 1946 року.
Його пробільшовицьке минуле наклало відбиток і на мене. Бо холодноярців за комуністичних часів у нас називали не інакше як бандитами. Ледь не прислів’ям стало “бандит з Холодного Яру”. Прийшов час і батько у розпачі сказав: “Кому ж я землю віддав? Боже ти мій!” А дід (його батько) ще у 1920-ті роки казав: “Сергію, ти жидам служити пішов”.
Правду про “Холодний Яр” я прочитав уже на початку 1990 років. Тернополяни подарували мені роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. На той час полуда вже спала з очей. Я вже був рухівцем. Пізніше прочитав “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, “Отаман святих і страшних”. Їх я “проковтнув запоєм”. Тепер у моїх руках ”Коли кулі співали”... Якби наша НСПУ та подала Ваші книги на Шевченківську премію. Але...

Пилип ЮРИК, член Національної спілки письменників України
м. Запоріжжя