Існує величезна кількість прикладів, коли історія немов забувала прибрати
зі світу останнього важливого свідка подій, аби той зміг поділитися з кимось
побаченим і пережитим, перш ніж відійти на вічну ватру. Так зберігається
нерозривна сув’язь, тяглість часів і поколінь, загальна картина минувшини,
котра набуває властивостей дзеркала, щоб сущі мали нагоду побачити в ньому
себе і зробити висновки на майбутнє. Крізь призму цих слів треба розглядати
й мемуари Якова Гальчевського “З воєнного нотатника” (Київ: Діокор, 2006,
191 с.).
Передусім – хто він, автор непересічно цінних і цікавих мемуарів? Упорядник,
редактор і автор передмови, київський письменник, президент Історичного
клубу “Холодний Яр” Роман Коваль подав у книзі доволі детальну біографію
Якова Гальчевського. Народився він у 1894 р. в с. Гуті-Літинській Літинського
повіту Подільської губернії (тепер Вінницька область) у сім’ї нащадків
селянсько-козацького роду. Через ранню смерть тата жив із вітчимом, а після
його смерті ще з одним. Українську національну свідомість Якову прищепила
мати. Закінчивши учительську школу та однорічні вчительські курси, він
отримав диплом учителя церковно-парафіяльної школи. Прагнув продовжити
навчання в учительському інституті.
Але на перешкоді стала Перша світова війна. На посаді командира кінної
розвідки російської армії він багато разів проявляв мужність і героїзм,
за що був нагороджений кількома царськими орденами. Після більшовицького
перевороту в жовтні 1917 р. Яків Гальчевський повернувся додому. Трохи
вчителював, трохи навчався у Кам’янець-Подільському університеті. Взяв
активну участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. З приходом
до влади Директорії повернувся до українського війська. Пройшов бойовий
шлях від командира літучого відділу, куреня та полку до повстанського отамана
під псевдонімом “Орел” антибільшовицьких загонів на Поділлі в 1921 – 1925
роках. Тільки восени 1925 р. він перейшов із рештою повстанців через р.
Збруч і залишився на території Польщі.
На виконання волі Симона Петлюри він протягом 1930 – 1939 рр. служив
за контрактом у Війську Польському. Взяв участь у німецько-польській війні
1939 року. Потрапив у німецький полон. У січні 1940 р. Гальчевський вийшов
на волю, отримавши нагоду дописати мемуари “З воєнного нотатника”, а також
двотомник спогадів “Проти червоних окупантів”, що вийшли в 1941 – 1942
роках. А у березні 1943 р. славний вояк загинув, захищаючи свою сім’ю від
нападу боївки польської Армії Крайової. Пізніше польські шовіністи знищили
і його могилу в м. Грубешеві на Холмщині.
Шість десятиліть щирі, відверті, критичні, суб’єктивні, навіть суперечливі,
а для поляків, євреїв і росіян багато в чому нібито “несправедливі”, мемуари
Якова Гальчевського зберігалися в його родині у Філадельфії (США), звідки
колишня дружина автора Надія Которович надіслала їх Романові Ковалю для
видання.
Позаяк, хочу більше зупинитися на кінцевому розділі мемуарів Якова
Гальчевського під заголовком “Політичні висновки з польсько-німецької війни”,
то про зміст книги майже не говоритиму. Його розкривають самі заголовки
розділів: “У Війську Польському”, “Поляки і німці: передісторія війни”,
“Напередодні національної ганьби”, “Суперечливі накази”, “Марш до Бзури
і наступ”, “Марш під Ілов і капітуляція”, “У німецькому полоні”, “У в’язниці
Ленчиці”, “До Баварії”, “Табір для полонених в Айнштедті”, “Щаслива поїздка”,
“Українсько-білоруський табір у Люкенвальде”, “Святвечір у Люкенвальде”,
“Останній обід у таборі”, “Зустрічі з українцями Берліна”, “Кінець сезону
польської держави”, “Повітове місто Варшава”, “Зустріч із Миколою Чеботарівим”,
“У гостях в Андрія Лівицького”, “Додому”.
Варто наголосити: німецько-польська війна очима її незаанґажованого
учасника виявилася далеко не така героїчна, як її змальовують дослідники,
а швидше – фанфаронськи-трагічна. І ще. Має цілковиту рацію упорядник мемуарів
Роман Коваль, підкресливши у “Передньому слові”, що Яків Гальчевський “послідовно
виступав за припинення українсько-польського збройного конфлікту, бо вважав
головним ворогом України і Польщі Москву. Так що поляки – хоч і незаслужено
– все ж поквиталися з Гальчевським. Але луна його голосу дійшла до нас.
Дай Боже, щоби слово Гальчевського допомогло збагнути причини українсько-польського
протистояння і посприяло нашим народам не повторювати більше помилок, якими
завжди талановито користувалася імперська Москва”.
А тепер піде мова про зміст кінцевого розділу, написаного екзильним
полковником Армії УНР у Люкенвальде – Берліні в січні 1940 року. Прошу
звернути особливу увагу на дату написання розділу, адже тоді ще ніхто не
знав про розробку “Плану “Барбаросса”, наступних трагічних подій у Європі
та світі. Яків Гальчевський, як досвідчений військовик із великим бойовим
досвідом, вважав, що Друга світова війна затягнеться на три-чотири роки.
Гітлерівська Німеччина постарається врахувати помилки Німеччини кайзерівської,
перемагатиме противників почергово, вміло керуючись геополітичними чинниками
і вдаючись до раптовості та рішучості. Навесні 1940 року впаде Франція,
і їй не допоможе навіть розхвалена лінія Мажино. Всі європейські держави
і державки опиняться під впливом осі Німеччина – Італія або будуть розгромлені
на зразок Польщі. Сталін, як тупий фанатик, що мріяв про панування комунізму
в цілій Європі, терпеливо ждатиме, доки Європа, знесилена боротьбою з Гітлером,
не потрапить у хаос і скруту. Цим Яків Гальчевський пояснював позірну нейтральність
дволичного Сталіна. “Світове жидівство докладе всіх зусиль, щоб вороже
відношення комунізму до фашизму й народового соціалізму (націонал-соціалізму.
– Р.П.) роз’ятрити так, аби наступив зудар”.
Сталін, хитрий і лякливий грузин, не нападе на Німеччину під часу її
наступу на Францію, але буде стривожений швидкою поразкою останньої. Проте,
для демонстрації сили СССР почне скупчувати війська на західному кордоні.
Якщо Гітлер не захоче мати до весни 1942 р. серйозної небезпеки на сході,
то мусить випередити Сталіна принаймні на рік і перший розпочати війну
“проти кремлівського бандитського гнізда світового балагану”. Сталін зі
своєю компанією кине гасло спасати “Родіну, Росію”, і москалі будуть битись,
але під ударами німецьких армій розпочнуть “війну простором”. Російські
стратеги намагатимуться знищувати на шляху свого відступу все. Сталін шкодуватиме,
що перед війною знищив стількох своїх маршалів і 127 командирів дивізій.
Реальність і обережність диктуватимуть Гітлеру не поспішати покінчити з
Англією, а діяти проти неї голодом, підводною і повітряною блокадою. Щоб
забезпечитись від США, Гітлер втягне до осі, крім фашистської Італії, і
Японію.
Коли вибухне німецько-радянська війна, писав Яків Гальчевський, англійські
й американські жиди зсолідаризуються з російськими жидами. І через порти
на Далекому Сході почнуть підсилювати більшовиків військовою технікою,
а може, й живою силою. Та поки СССР їх отримає, встигне програти не одну
битву. Москва, падаючи в безодню, намагатиметься перетворити наш край на
пустелю. Російські війська можуть знищити все українське населення. Українці
будуть мобілізовані, щоб Сталін не боявся їхнього можливого повстання.
Як палкий українець-державник, автор мемуарів, подібно до інших патріотів
свого часу, покладав великі надії на те, що “з моментом вибуху німецько-російської
війни проб’є 12 година визволення всіх неросійських народів із московського
ярма”. Росія, за його передбаченнями, могла б розпастися на “шерег національних
держав”, а комунізм мусив би зістати “випалений гарячим залізом із душ
і сердець всіх народів, якими два десятки років володіла банда міжнародних
злочинців”. Усі політично думаючі українці повинні бути змобілізовані до
боротьби проти комунізму. За переконанням автора, в цей доленосний історичний
момент всі українські політичні партії мають створити всеукраїнський політичний
осередок і з нього “вилущити” еміґраційний тимчасовий уряд, який може бути
визнаний державами осі за уряд України. До його складу повинні увійти представники
всіх політичних еміґраційних угруповань і провінцій – наддніпрянці, галичани,
кубанці та кримці. Увесь патріотичний і творчий потенціал українців у світі
повинен повернутися в Україну і працювати для її розвитку.
Якщо Гітлер не дасть українцям відновити свою державність і створить
на окупованій вермахтом території адмінодиницю під назвою “Київське генеральне
губернаторство”, то викличе пригноблення й розчарування в душах мільйонів
українців. Нарешті, якщо після німецько-радянської війни українці не здобудуть
своєї національної держави, це послужить доказом, що ми ще не доросли до
державного життя. Тоді не треба винуватити в цьому когось, лише самих себе,
і постаратися усунути його причини.
Мемуари Якова Гальчевського “З воєнного нотатника”, хоч присвячені
подіям 1930 – початку 1940 рр., все ж дуже корисні й повчальні для сучасних
українських політиків. Особливо в неспростовному висновку: головним нашим
ворогом залишаються чвари та міжусобиці в політичних колах. Чи їх інспірують
і підгодовують із-за кордону, чи вони породжені обмеженістю та недалекоглядністю
самих наших лідерів – питання інше. Отже, маючи свою державу, маємо будь-що
йти від стоклятого розбрату до порозуміння та злагоди. Адже “нема на світі
України, немає другого Дніпра”.
Роман ПАСТУХ, член Національної спілки письменників України
м. Дрогобич Львівської обл. |
