БАХУР Віталій Володимирович (2.07.1989, с. Зозулі Золочівського р-ну Львівської обл. – 14.06.2014, м. Луганськ). Заступник командира батареї, інструктор з ПДП. Старший лейтенант. Закінчив Академію сухопутних військ. Згорів у збитому літаку ІЛ-72. Його вчителька Людмила Лотоцька розповіла: “Був слухняний, поступливий, відповідальний, його всі любили, він нікого не підводив. Це була золота, добра, культурна, скромна дитина. Він завжди добре вчився і з дитинства знав, що буде військовим. Найбільше любив фізкультуру й ненавидів вивчати вірші”. Залишив у смутку батьків, дружину Оксану, осиротив півторарічну дочку Вікторію.

ВИННИЧЕНКО Віталій Павлович (1.08.1973, м. Жмеринка Вінницької обл. – 14.06.2014, м. Маріуполь Донецької обл.). Майор Державної прикордонної служби. Закінчив Академії прикордонних військ ім. Богдана Хмельницького. Залишив у смутку матір Любов Олександрівну, дружину та одинадцятилітнього сина Назара. Похований поруч з батьком на кладовищі в с. Носиківці Жмеринського району.

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Сергій Петрович (17.12.1963, м. Веймар, Німецька Демократична Республіка – 29.12.2014, м. Слов’янськ Донецької обл.). Начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України. Закінчив Уссурійське суворовське військове училище (1981) та Далекосхідне вище військове командне училище (1985). Розпочав службу командиром взводу батальйону морської піхоти Північного флоту СССР. Після розпаду СССР перевівся в Україну. Командир Окремої інженерної роти в/ч 2250 “С”, заступник начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України (2010 – 2012), начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління внутрішніх військ МВС України (08.2012), тепер Національної гвардії України. Генерал-майор (24.08.2013). Вертоліт, на якому знаходився Сергій Кульчицький та ще 11 військових, був збитий терористами неподалік гори Карачун. Похований 31 травня на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові. Герой України (посмертно, 20.06.2014).

КУРИЛЕНКО Дмитро Олександрович (12.03.1992, м. Ріпки Чернігівської обл.. – 28.04.2014, м. Краматорськ Донецької обл.). Вояк інженерно-саперної роти. Строкову службу пройшов у 95-й Житомирській окремій аеромобільній бригаді (2012 – 2013). Потім навчався на техніка-електрика в Ніжинському агротехнічному інституті. 13 лютого 2014 р. вступив на військову службу за контрактом. Був на посаді водія інженерно-саперного взводу. 28 квітня о 9.50 разом з молодшим сержантом Максимом Римбалюком по периметру, обстежуючи територію, підірвалися на пластиковій міні. Похований 1 травня в районному центрі Ріпки Чернігівської області. Залишив у смутку матір Світлану Михайлівну та свою дівчину Аню.

ПОЛІНКЕВИЧ Леонід Олександрович (09.1983, м. Колки Маневицького р-ну Волинської обл. – 22.05.2014, м. Волноваха Донецької обл.). Командир 3-го батальйону 51-ї Окремої механізованої бригади. Майор. Був життєрадісний, відкритий, ніколи не сумував. Солдатам подобалося, що він не був суворий з ними, як інші офіцери. Вони тягнулися до нього. Загинув разом з товаришами – Володимиром Зарадюком із Луцька (14.07.1991), Дмитром Йовзиком з Луцька (2.04.1983), Михайлом Грицюком із с. Милятин Іваничівського району (5.06.1984), Павлом Поповим із м. Нововолинська (30.06.1991), Миколою Бондаруком із с. Заріччя Володимир-Волинського району (5.04.1991) та сержантом Олександром Артемуком з Ковеля (11.09.1977). Залишив у смутку батьків, дружину Ірину і п’ятирічну дочку Олександру.

Слава полеглим!

Проти ночі на 14 червня 2014 р. російські терористи над Луганським аеродромом збили військово-транспортний літак Повітряних сил Збройних сил України ІЛ-76. За даними Міноборони, літак перевозив особовий склад для ротації. Всі 49 осіб загинули. Ось їхні прізвища…
Екіпаж літака (Запоріжжя): Олександр Білий (1976), командир екіпажу, гвардії полковник; Михайло Дьяков (1968), керівник повітряно-вогневої тактичної підготовки, гвардії майор; Ігор Скачков (1977), штурман авіаційної ескадрильї, гвардії капітан; Сергій Телегін (1971), керівник технічно-експлуатаційної служби авіаційної ескадрильї, гвардії капітан; Володимир Буркавцов (1976), бортовий авіатехнік, гвардії старший лейтенант; Олександр Козолій (1984), старший бортовий авіатехнік, гвардії старший лейтенант; Олег Павленко (1971), старший технік, гвардії старший лейтенант; Олександр Ковалик (1972), старший повітряний стрілець, гвардії прапорщик, Віктор Ментус (1982), старший повітряний радист, гвардії прапорщик.
Вояки із Дніпропетровщини: Сергій Шумаков, старший стрілець, сержант; Віталій Бондаренко, гранатометник; Юрій Ковальчук, командир бойової машини, сержант; Денис Каменєв, стрілець-помічник гранатометника; Валерій Алтунін, командир взводу, старший лейтенант; Павло Левчук, стрілець-зенітник, солдат Павло Коснар, командир відділення, молодший сержант; Сергій Добропас, стрілець-зенітник; Тарас Малишенко, стрілець-зенітник; Анатолій Горда, старший механік-водій; Руслан Кулібаба, водій-заправник, сержант; Антон Самохін, слюсар-монтажник; Артем Скалозуб, старший навідник; Сергій Мирошниченко, старший навідник; Євген Рєзніков, командир гармати, сержант; Костянтин Авдєєв, старший навідник; Сергій Лісной, механік-водій; Валерій Грабовий, заступник командира батареї, старший лейтенант; Сергій Манулов, технік, старший прапорщик; стрільці-зенітники Олександр Котов, Сергій Шостак, Антон Кузнецов, Олександр Авраменко, Станіслав Дуб’яга, Павло Ніконов, Сергій Кучерявий, командир відділення, молодший сержант; Владислав Кива, водій-машиніст заправної машини, молодший сержант; козаки Андрій Шульга, Андрій Дмитренко, Артем Санжаровець, Олег Коренченко, Сергій Москаленко, Ілля Гайдук.
Вояк з Кіровоградщини Віталій Бабан, командир відділення, сержант.
Вояки з Донеччини Сергій Кривошеєв, механік-водій; козак Ростислав Проньков.
Вояк з Луганщини Ігор Токаренко, механік-водій.
Вояк з Харківщини Сергій Гончаренко, командир гармати, молодший сержант.
Вояк з Херсонщини Олег Лефінцев, водій-заправник, старший солдат.
Вояк з Львівщини Віталій Бахур, заступник командира, старший лейтенант.
Вічна пам’ять!

Перше видання (200 с.) вийшло у Вінниці в березні 2008 року, 2-ге, розширене (464 с.), – у грудні 2011 року в Кам’янці-Подільському (загальний тираж обох видань – 5000 пр.). 3-тє, розширене, в червні 2014 року в Києві у видавництві “Наш формат”(564 с., наклад 2000 пр.).
У книжці йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, криваві бої проти Красної армії та денікінців у 1919 році та повстансько-партизанську боротьбу на початку 1920-х років на Київщині.
Книжка вийшла у серії “Отаманія ХХ століття” Історичного клубу “Холодний Яр”. У 3-му виданні – понад 20 нових розділів, серед них “Втрачені і знайдені спогади про Зеленого”, “Арешти родичів отамана Зеленого”, “Марко Шляховий: шляхи і стежки”, “Документи про переслідування родичів отамана Зеленого у 1922 – 1923 рр. з ГДА СБУ”, спогади Анатолія Висоти “Скажеш кому слово – язика одріжу!”, Ольги Матули “Моя мама передала листа отамана Зеленого до Петлюри”, Алли Мельниченко “Про моїх земляків-зеленівців”, Адама Овсієнка “Ніхто із германівців не воював у Червоній армії”, Оксани Радецької “Так хотілося б більше знати про свого діда!”, два з половиною десятки новел Романа Коваля “Про отамана Зеленого, козаків-зеленівців та їхніх нащадків”, інші матеріали, нові світлини.
Презентація відбудеться о 19.00 3 липня в книжковому магазині “Наш формат” (Київ, вул. Чеслава Белінського, 5).
А поки пропонуємо ознайомитися новелою Романа Коваля з нового видання.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На околиці Черняхова, з боку Верем’я і Жуківців, жив Іван Березний. По-сільському його називали Борозній. Був він проти комуни, тож і пристав до Зеленого. Коли влітку 1919-го червоні війська захопили зненацька Черняхів, Борозній з товаришами не встигли висмикнутися із села. Хату оточили.
Червоноармійці кричали, щоб “бандіти” здавалися. Хлопці мовчали.
Червоні ще кілька разів прогавкали ультиматум. Хтось із повстанців не витримав, бахнув з рушниці.
– Єслі дабравольно нє сдадітєсь, сажжом хату!
І знову у відповідь – повстанські постріли…
Червоним вдалося підпалили хату. І хлопці “пішли” у вікна.
Не всім поталанило, але з десяток зеленівців вирвалися.
Після бою більшовики взялися шукати тіло Івана Березного. Обшукали всі кутки обгорілої хати, все перевернули, але марно.
А Іван, обпалений вогнем, ще коли хата горіла, підняв ляду й ускочив у погріб. Причаївся в діжці з огірками торішнього посолу. Тут хата і обвалилася.
Червоноармійці чули з пожарища приглушений, ніби з-під землі, стогін, але не могли второпати… Нарешті стогін притих.
Три дні караулили вони спалену хату, все чогось шукали. Врешті пішли.
Іван Березний вижив. Півроку мати лікувала його, гоїла спину, лівий бік і шию. Прикладала житнє кисле тісто, змазувала рани гусячим жиром. Сусіди здогадувалися, що Іван живий, але ніхто не видав.
На початку двадцятих серед червоних пішла панічна чутка, що в околицях Черняхова з’явився страшний “бандіт” – Іван Печений…

Роман КОВАЛЬ

Відтепер у Галузевому державному архіві СБУ історичні матеріали про репресії та Визвольний рух можна копіювати власними засобами і безкоштовно, а час роботи читального залу продовжено.
Директор архіву Ігор Кулик повідомив, що надано дозвіл на безперешкодне і безкоштовне копіювання власними засобами ще не оцифрованих архівних документів.
“Дослідників ми проситимемо залишити нам копії, у такий спосіб швидше поповнюватиметься наша електронна колекція. Нагадаю, з оцифрованими матеріалами можна знайомитися щодня з 14:00 до 17:00 в Інформаційному-довідковому залі архіву СБУ на вул. Ірининській 8. Все, що є в системі, можна скопіювати на флешку”.
Також директор ГДА СБУ розповів, що зменшено час на підготовку відповідей на звернення громадян, аби заявники могли швидше отримати запитувану інформацію або консультацію щодо продовження подальшого пошуку. А читальний зал у п’ятницю тепер працюватиме не до 13:00, а до 17:00.

У чч. 3 – 6 “НН” опубліковано біографії 89-го козака “Небесної сотні” – Василя Аксеніна, Решата Аметова, Георгія Арутюняна, Сергій Байдовського, Олександра Балюка, Ігоря Бачинського, Івана Бльока, Святослава “Бійця”, Володимира Бойківа, Сергія Бондарєва, Сергія Бондарчука, Олексія Братушка, Валерія Брезденюка, Ольги Бурої, Богдана Вайди, Романа Варениці, Віталія Васильцова, В’ячеслава Веремія, Назара Войтовича, В’ячеслава Ворони, Петра Гаджі, Устима Голоднюка, Івана Городнюка, Максима Горошишина, Едуарда Гриневича, Романа Гурика, Антоніни Дворянець, Миколи Дзявульського, Андрія Дигдаловича, Сергія Дідича, Ігоря Дмитріва, Андрія Жановачого, Анатолія Желоваги, Володимира Жеребного, Якова Зайка, Володимира Захарова, Владислава Зубенка, Богдана Ільківа, Богдана Калиняка, Олександра Капіноса, Сергія Кемського, Давида Кіпіані, Володимира Кіщука, Анатолія Корнєєва, Андрія Корчака, Ігоря Костенка, Михайла Костишина, Євгена Котляра, Віталія Коцюбу, Володимира Кульчицького, Олега Лінійчука, Артема Мазура, Павла Мазуренка, Максима Машкова, Дмитра Максимова, Володимира Мельничука, Андрія Мовчана, Василя Мойсея, Івана Наконечного, Володимира Наумова, Валерія Опанасюка, Володимира Павлюка, Дмитра Пагора, Івана Пантєлєєва, Миколи Паньківа, Юрія Паращука, Юрія Пасхаліна, Ігоря Пехенька, Олександра Плеханова, Леоніда Полянського, Василя Прохорського Віктора Прохорчука, Андрія Саєнка, Миколи Семесюка, Ігоря Сердюка, Сергія Синенка, Тараса Слободяна, Віталія Смоленського, Богдана Сольчаника, Тимофія Стебльова, Івана Тарасюка, Миколи Тарщука, Ігоря Ткачука, Володимира Топія, Романа Точина, Олега Ушневича, Ігоря Хоменка, Віктора Хом’яка та Олександра Храпаченка.
Сьогодні завершуємо цю сумну публікацію.

ХУРЦІЯ Зураб (29.07.1960, м. Гагра, Грузія – 18.02.2014, Київ). Козак Кіровоградської сотні самооборони Майдану. Грузин. Проживав у Кіровограді. Помер від серцевого нападу, викликаного сльозогінним газом. Тіло виявили на барикаді на вул. Інститутській, біля верхнього входу в метро “Хрещатик”. Товариш Дмитро Степаненко розповів: “Зураб був перший, з ким я познайомився, коли перейшов до Кіровоградської сотні. В метрі від нього я вкладався спати на вільному місці, на підлозі, на туристичному килимку, і Зураб запропонував мені одну зі своїх тонких ковдр. Я відмовився, бо мав спальний мішок. Увага і турбота про ближнього характеризують цю людину краще за будь-які слова. Коли температура впала до мінус 20 градусів, Зураб, закутавши шию у величезний шарф, стійко вистояв усі чергування на барикадах. У запорозьких козаків була традиція: досвідчені воїни в битвах ставали в перших рядах, щоб прикрити молодь, показати приклад стійкості й першими зустріти смерть. Говорили: нехай на мені ворожі шаблі притупляться! Те ж саме було й на Майдані. Старші чоловіки прикривали собою молодь. Це виглядало як батьківська турбота, зараз сприймаю це як героїзм”.

ЦАРЬОК Олександр Миколайович (2.01.1959, смт Калинівка Васильківського р-ну Київської обл. – 20.02.2014, Київ). Садівник, пасічник; козак 1-ї сотні самооборони Майдану. Працював у друкарні, потім захопився ландшафтним дизайном, озелененням ділянок, створенням декоративних басейнів та водоспадів. Дуже любив квіти. Садив саджанці, прищеплював дерева, обрізав, доглядав. На Майдані з перших днів. Завжди був у перших лавах. Батько п’яти дітей. Застрелений із вогнепальної зброї пострілами в живіт і в груди (три рани). Загинув біля готелю “Україна” на вул. Інститутській. Перед тим був жорстоко побитий – на тілі багато синців, зламано ноги, руку, ребра. Прощання відбулася на центральній площі м. Василькова 22 лютого.

ЦЕПУН Андрій Михайлович (14.10.1978 – 21.02.2014). Козак самооборони. Був серед активістів, які ввечері 20 лютого блокували в’їзд до столиці з Гостомельської траси. Після чергування пішов додому. Його тіло знайшли на вул. Верболозній зі слідами побиття й черепно-мозкової травми. Є свідчення людей, які бачили, що на вулиці, де жив Андрій, невідомі заштовхали в автівку чоловіка. Андрій мешкав на Мінському масиві, а його тіло знайшли на Куренівці. У скорботі залишилися дружина Юлія та 8-річний син. Андрій був єдиним годувальником. Похований у с. Кожухівці Васильківського району Київської області. Всі, хто хоче допомогти його родині, можуть перерахувати гроші на картку ПриватБанка 5168742312081288, Олексій Олексійович Галайда (надійний друг Андрія). Хто може, допоможіть влаштуватися на роботу дружині. Вона ріелтор, володіє комп’ютером. Телефон для роботодавців: 095-891-08-52.

ЧАПЛИНСЬКИЙ Володимир Володимирович (13.07.1970, м. Обухів Київської обл. – 20.02.2014, Київ). Активіст Євромайдану. На Майдані був від самого початку. Інколи днями не вертався додому. За словами дружини Світлани, 18 лютого вона телефонувала йому майже щодві години. Запитувала, коли повернеться. А він відповідав, що на Майдані мало людей і він мусить залишитися. Казав: “Якщо не я, то хто?” Працівник прокуратури дружині заявив, що “не може знайти свідків” загибелі Володимира. “Там же кожен сантиметр землі – це доказ, – сказала Світлана, – а вони кличуть свідчити мене!” Прощання відбулося 22 лютого біля Будинку культури на вул. Піщаній в Обухові. У Володимира залишилися син сімнадцяти років та шестилітня донька. Підтримати сім’ю можна шляхом поповнення карткового рахунку Приватбанк: 6762 4683 1267 0361, дружина Світлана Анатоліївна Чаплинська.

ЧЕРНЕНКО Андрій Миколайович (9.12.1978, с. Слободо-Петрівка Гребінківського р-ну Полтавської обл. – 19.02.2014, Київ). Інженер-технолог, магістр; учасник Євромайдану. Дитячі та юнацькі роки провів у Черкасах, де й зараз мешкають його батьки і брати. У 2002 році переїхав до Києва. Закінчив Національний транспортний університет. Працював автоелектриком на станції технічного обслуговування в Києві. У 2008 – 2012 рр. разом з дружиною працював у Посольстві України в Нідерландах. Поранений у груди 19 лютого, помер у 17-й лікарні міста Києва. Без батька залишилась 7-місячна дочечка Яна. Похований у рідному селі.

ЧЕРНЕЦЬ Віктор Григорович (1977, с. Подібна Маньківського р-ну Черкаської обл. – 19.02.2014, с. Подібна Черкаської обл.). Волонтер Майдану. На трасі Одеса – Київ жителі Маньківки та Умані біля села Подібна встановили блокпост на дорозі, аби “тітушки” та спецпризначенці не дісталися до столиці. Водій джипу, який пробивав дорогу внутрішнім військам, на шаленій швидкості 19 лютого збив на смерть Віктора. Осиротіло двоє дітей.

ЧМІЛЕНКО Віктор Іванович (4.02.1961, с. Борисівка Бобринецького р-ну Кіровоградської обл. – 20.08.2014, Київ). Фермер, зоотехнік, інженер з техніки безпеки, громадський діяч, благодійник; учасник кіровоградського і київського євромайданів, учасник Автомайдану. Закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут ім. О. Цюрупи (1991). Учасник Помаранчевої революції (2004). Напередодні смерті зателефонував Олені Шворак, сказав: “Наш Майдан живе, його серце стукає ритмічно, людей більшає. Не бійся, ми переможемо!” “Віктор – найсвітліша людина в моєму житті, – писала Олена, – вірила йому беззастережно, він мій моральний авторитет і мій герой! Він був мені як батько. Пам’ятаю влітку, коли ми приїжджали до нього щоби показати малим новонароджених поросят, сиділи у діброві на березі Інгулу, він спостерігав за дітлахами, які бавились і не слухались, ми дітей намагалися зупинити. А він казав: “Не чіпайте! Вони вже особистості. Тут можна: хай проявлять своє “я”. Він поважав кожну особистість. Навіть, якщо цій особистості півтора роки. Він узагалі був за волю. У його господарстві жодна тварина не сиділа на ціпку чи в тісному сараї. Все гуляло на волі: свині, корови, вівці... Він намагався зрозуміти світ. Разом ми їздили на розкопки давнього трипільського міста. Ми знімали на фотоапарат, а він непорушно вдивлявся в залишки тієї цивілізації – кілька годин навколішки! Про що думав? Його не так легко було розговорити. Але коли починав говорити – тільки тоді можна було зрозуміти наскільки це глибока людина. Він вірив, попри все, Україна буде!”.
Збирав спогади про Голодомор у стареньких жителів сiл Бобринецького району (матеріали передав до Бобринецького краєзнавчого музею). Навесні 2012 р. разом з дружиною оголосив голодування проти свавілля влади. На Київський Євромайдан прибув одразу після розгону мирної студентської демонстрації. Збирався покинути Майдан останнім. У грудні 2013 р. власною машиною блокував виїзд солдатів Внутрішніх військ у Василькові. В січні був жорстоко побитий “тітушками”, але від госпіталізації відмовився і повернувся на барикади. В Кіровограді тіло зустрічали 10000 людей. Труну пронесли на руках від пам’ятника Ангелу Охоронцю до центральної площі, де відбулася панахида, яку провели священнослужителі УПЦ КП та УГКЦ. Поховали Віктора Івановича Чміленка 23 лютого в рідному селі. 24 лютого на честь Віктора Чміленка перейменовано одну з центральних вулиць Кіровограда. Батько трьох дітей. Реквізити доньки: р/р 4874120032976806, МФО 300023, Укрсоцбанк, Катерина Вікторівна Чміленко.

ШАПОВАЛ Сергій Борисович (1969, Київ – 18.02.2014, Київ). Козак Самооборони Майдану. Вбитий на вул. Грушевського. Причина смерті: два вогнепальних поранення – в серце та живіт. Залишив у журбі стареньку матір. 23 травня 2014 р. на будинку школи №90 в Києві, де він навчався, встановлено меморіальну дошку.

ШВЕЦЬ Віктор Миколайович (8.10.1951, с. Гатне Києво-Святошинський р-ну Київської обл. – 19.02.2014, Київ). Старший мічман (у відставці), пенсіонер (колишній міліціонер); активіст Євромайдану. 18 лютого пішов на Майдан, як сам казав, захищати молодь. О 23.00 подзвонив сім’ї і сказав, що з ним усе добре. Близько 1-ї години його з близької віддані розстріляли співробітники “Беркуту” з помпової рушниці (набій 12-го калібру). Помер від двох вогнепальних поранень у груди та одного у шию. “Беркутівці” забрали його тіло та відвезли до райвідділу міліції. Звідти пораненого забрала “швидка”, але він помер у дорозі. Дочка Альона хоче з’ясувати обставини трагедії (068-628-61-51).

ШЕРЕМЕТ Василь Олександрович (21.03.1949, смт Ланчин Наддвірнянського р-ну Івано-Франківської обл. – 7.03.2014, Київ). Пенсіонер; активіст Євромайдану. Народився в багатодітній сім’ї, в якій було 9 дітей. Виростав у нестатках. “У нас не було грошей на їжу, – згадувала сестра Галина Тимків. – До школи ходили по черзі, бо взуття на всіх не вистачало. Тяжко працював з дитинства. За своє життя Василь зазнав різних бід. Але ніколи не скаржився. У Василя був сумний і вдумливий погляд. Він намагався не показувати, як йому бувало тяжко, – пригадує сестра Галина. – Я не була здивована, що Василь, попри свій вік, поїхав на Майдан. Він мав загострене відчуття справедливості та прагнув змінити країну на краще. Завжди казав: “Тільки Україною ми живемо“. Так вийшло, що за неї він і загинув”. Помер у лікарні від ран, які дістав під час сутичок із “беркутівцями” на майдані Незалежності. В першому шлюбі мав трьох синів. Удруге одружився у Київській області. В Ланчині, в урочищі Мочарка, проживає його 93-річна мама. Перед виходом на пенсію Василь Олександрович працював у пекарні та охоронцем на будівництвах. Не цурався жодної роботи. Похорон відбувся 9 березня.

ШЕРЕМЕТА Людмила Олександрівна (12.01.1943, Хмельницький – 22.02.2014, Хмельницький). Лікар; активістка Євромайдану. Була поранена 19 лютого у Хмельницькому під час молитви перед будівлею СБУ за мир, за те, щоб не було більше кровопролиття на рідній землі. З будівлі СБУ була відкрита стрілянина з автомата. Померла в лікарні. “Завжди була у перших рядах і добивалася правди, тому і загинула. Вона постійно ходила на Майдан, закликала всіх ходити і віддала життя за правду”.

ШИЛІНГ Йосип Михайлович (14.05.1952, с. Вороблевичі Дрогобицького р-ну Львівської обл. – 20.02.2014, Київ). Громадський діяч, будівельник; активіст Євромайдану. Народився в багатодітній сім’ї. Мав 8 братів та сестер. Одружившись, переїхав на постійне проживання до Дрогобича. В часи здобуття незалежності України був членом Української гельсінської спілки та Української республіканської партії. Разом із дружиною Анною виховали 2 дочок, які подарували чотирьох внучок. Останні роки часто їздив на заробітки до Італії. Дружина Анна працює в Італії. На київський Майдан їздив кілька разів, затримувався там надовго. Хотів жити у вільній, заможній країні, аби внуки не шукали щастя по закордонах. Загинув від пострілу в голову біля Жовтневого палацу.

ШИМКО Максим Миколайович (21.10.1979, Вінниця – 20.02.2014, Київ). Учасник Клубу історичної реконструкції “Білий вовк”; козак 4-ї сотні Самооборони Майдану. “Максим не агресивний, але має велику душу козака і воїна”, – сказав Сергій Жук. Останній запис, який чоловік залишив на своїй сторінці у “ВКонтакте” 18 лютого: “За Україну! Всі, хто може, їдьте в Київ!!!”Загинув від кульового поранення в голову на вул. Інститутській під час того, як він намагався врятувати пораненого. Панахида відбулася у Вінниці на вул. Театральній. Побратими з його сотні несли тіло на руках через все місто. Поховали Максима на Центральному міському кладовищі. На труну поклали щит. Похорони транслював телеканал ВДТ. Проводжати героя в останню дорогу прийшло близько 10000 вінничан. Мати Максима Шимка звернулася до вінничан із закликом ніколи свої голоси на виборах не продавати “за гречку”.

ЩЕРБАНЮК Олександр Миколайович (2.01.1968, Чернівці – Київ). Громадсько-політичний діяч, приватний підприємець, будівельник; активіст Євромайдану. Член ВО “Батьківщина”. На Майдані був з самого початку з перервами. Дружина відговорювала його їхати на Майдан після розстрілів 18 лютого, але він сказав, що прийняв рішення, і совість не дозволить жити, якщо не поїде зараз. “Щоб мої слова не розходилися з ділом”. “Я його благословила, – розповідає дружина, – і тоді ж, у вівторок, він поїхав. А у четвер, 20 лютого, вранці ще розмовляла з ним. Він, захеканий, взяв слухавку, сказав: “Кицюню, ми взяли Інститутську, я зараз не можу говорити”. А коли набрала його буквально за кілька хвилин, мені розповіли, що Саші вже немає. Реквізити для безготівкового поповнення карткового рахунку клієнта (у гривні): Щербатюк Наталія Іванівна, рахунок одержувача №2625424850, банк АТ “Райффайзен Банк Аваль”, МФО 356464, призначення платежу: Поповнення КР №0928436800, треба додатково вказати суть операції, наприклад, благодійна допомога від Петра Петровича Коваленка).
Героям слава!

Підготував Роман Коваль

Світлій пам’яті мого дідуся,
Учасника Листопадового Зриву 1918 року,
стрільця УГА Прокопа Шевчука присвячую

Народився він спекотного літа, на Прокопія, 21 липня 1897 року. Прийшов у світ у родині Могилів, яка походила з давнього козацького роду з Наддніпрянщини.
Історію, як запорожець із Великої України потрапив на Калущину, переповідали з покоління в покоління. Під час облоги Львова Богданом Хмельницьким у 1648 році в Галичині спалахнуло повстання під керівництвом Семена Височана, котрий і звернувся до гетьмана за допомогою. Тоді й прибули на Калущину з три десятки козаків. Серед них і запорожець Шевчук. Потоваришувавши з учасником повстання з Неговець, він залишився в цьому селі на Підгір’ї. Від нього й пішов рід Шевчуків.
З цього вільного козацького роду вийшли два мужі богатирського зросту. Протягом 25 років, змінюючи один одного, ставали війтами Неговець. Вони, Яць та Андрусь Шевчуки, в 1848 році оголошували в селі волю австрійського цісаря Франца-Йосифа про скасування кріпацтва і панщини. Підтримала родина Шевчуків і створення у Львові напередодні Першої світової війни Українського січового стрілецтва. З цієї родини й вийшов Прокіп Шевчук, син Онуфрія.
1917 року двадцятирічного Прокопа Шевчука забирають до австрійського війська і відправляють на Італійський фронт. Хоч був санітаром, але брав участь у боях – на території сучасної Албанії. Зберіг на все життя прекрасні враження про цю країну та її людей. На фронтових дорогах зустрівся з батьком. А ще поруч були негівчани Іван Микитинський та Юрко Винник. Перший з них – унтер-офіцер, випускник станіславської гімназії, другий – рядовий вояк. Дружба між ними тривала все життя…
Після проголошення в Києві Центральною Радою УНР і підписання перемир’я між Росією та Австро-Угорщиною й Німеччиною українці-русини почали повертатися з Італійського фронту. У Львові, на площі Святого Юра, 30 жовтня 1918 р., перед ними виступив Іван Рудницький, представник Комітету порятунку Української Національної Ради, яка оголосила про утворення Української держави в межах Австро-Угорщини. Ті, хто присягнув на вірність Комітету, проти ночі на 1 листопада 1918 року взяли під варту намісника Галичини графа Карла фон Гуйнца. Серед стрільців, що арештували губернатора, разом із сотником Дмитром Вітовським був і Прокіп Шевчук. Пізніше, в кінці 60-х років ХХ століття, він розповідав мені, своєму онукові, про те, яке піднесення панувало тоді в містах і селах Галичини після проголошення ЗУНР, як розцвів Львів у ту холодну осінь 1918 року. Розповідав і про Дмитра Вітовського, одного із керівників Листопадового зриву, і дуже шкодував, що він загинув при аварії літака, коли летів вести переговори з представниками Антанти, щоб врятувати Західноукраїнську республіку.
Прокіп Шевчук як стрілець УГА пройшов усю Східну Галичину, побував і в Центральній Україні, в “чотирикутнику смерті” під Вінницею, де було прийнято рішення керівництвом УГА про перехід частин УГА під крило Добровольчої армії.
Коли Галицька армія перейшла під руку червоних, Прокіп з Іваном Микитинським та Юрком Винником, не бажаючи служити більшовикам, вирішили повернутися додому. Вночі перейшли річку Збруч… Та, пройшовши сотні кілометрів, за крок від рідних Неговець, будучи в обмундируванні УГА та зі зброєю в руках, потрапили до рук поляків. Коли до рідного села вже було рукою подати, їх оточив польський патруль. Згідно з наказом місцевого коменданта, захоплених із зброєю мали розстріляти на місці. Негівчан повели на урвище над річкою Сівкою. Вони вже готувалися до смерті, промовляючи “Отче наш” і “Богородице Діво”. Та в цей момент до конвою, що супроводжував полонених, підбіг командир польського підрозділу, що розташовувався у Довпотові. І мій дідусь Прокіп Шевчук впізнав свого однополчанина поляка, з яким два роки перебував в окопах на Італійському фронті. Здивований поляк запитав польською: “Шевчук, що ти тут робиш?” Прокіп відповів: “Ти захищаєш Польщу, а я захищаю Україну”. Вражений поляк наказав своїм підлеглим конфіскувати в полонених зброю і відпустити з миром.
Друзі швидко перейшли Сівку та довпотівський ліс і увійшли в рідне село.
Та на цьому їхні біди не закінчилися: місцева влада змусила їх зареєструватися в постерунку, в приміщенні гміни в Томашівцях, і кожен тиждень (у 1920 – 1922 роках) змушували їх реєструватися.
Прокіп Шевчук одружився із красунею Магдалиною Чолій, що мешкала поруч. Магда була найкращою писанкаркою в селі. Орнаменти на її писанках, як казали люди, виводив своєю рукою Бог. У них відбивалися дух минулого, краса Всесвіту і земні мрії, котрі вона утілювала в таємничих лініях. З дружиною народили вони трьох синів та дві донечки.
Прокіп прикипів до землі. Важкою фізичною працею давався гріш. Однак копієчка до копієчки і з’явилися нові морги землі. Придбав ліс в урочищі Лази. Беріг його як зіницю ока. В роки німецької окупації, ризикованими поїздками на Поділля рятував сім’ю від голоду.
Коли в селі почали організовувати колгосп, вирішив не вступати до нього, а вести самостійно господарство. Владі це не сподобалося. Вона відібрала в нього найкращі землі, а надала в користування ті, що не давали доброго врожаю. А ще забрала весь реманент, коней, розібрала стодолу, наклала великий контингент.
Знаючи, що Прокіп Шевчук колишній вояк УГА, соввлада переслідувала його та дітей. Голодного 1947 року вкрали єдину годувальницю – корову. Терпляче зносив знущання влади і чим міг підтримував хлопців з УПА.
Дітей виховував у патріотичному дусі. Свою любов до України він передав і мені. У розмові зі мною завжди наголошував: “Україна буде, онуку!” З цією вірою відійшов у вічність уранці 10 лютого 1974 року.
Через 17 років здійснилася його мрія…
Кожного разу, коли я приходжу на могилу дідуся на старому негівському цвинтарі, він, посміхаючись із фотографії у своїй пшеничні вуса, ніби запитує: “А чи настала вільна Україна?” І я подумки відповідаю йому: “Дідусю, вільна незалежна Україна, про яку ти мріяв, в яку вірив, за яку боровся, таки постала!”

Ростислав МИХАЙЛОВСЬКИЙ,
онук стрільця УГА по материній лінії.
м. Калуш Івано-Франківської обл.

Генерал-поручник Армії УНР св. пам. Михайло Садовський народився в Києві 29 липня 1887 року. По закінченні реальної школи вступив до Чугуївської військової шко­ли. Її закінчив 1912 року в ранзі підпоручника. Був направлений до 167-го Острозького полку в Черкасах і з ним виступив на війну 1914 року. В Російській армії обіймав різні командні посади, від командира сотні до помічника командира полку. Був нагороджений багатьма орденами і дослужився до капітана.
З вибухом Української національної революції Михайло Садовський одразу ж приєднався до тих свідомих українських патріотів, що боро­лися за державну незалежність Укра­їни і стриміли до створення власної української армії, в діях якої брав активну участь аж до переходу її за Збруч у листопаді 1920 року.
В останньому періоді Українсь­кої збройної боротьби Михайло Са­довський, вже в ранзі полковника Ар­мії УНР, обіймав визначні, переважно штабові, становища – в Головний шкі­льній управі Військового міністер­ства, Культурно-освітній управі Генерального штабу і Похідній канцеля­рії військового міністра при Ставці Головного отамана.
Особливо активною і багатогран­ною була діяльність генерала Михайла Садовського в еміграції. Тут у різний ча­с і різних в осередках він обіймав поcади: начальника Загальної уп­рави Військового міністерства (при Головному отаманові Симонові Петлюрі), на­чальника Військової похідної канце­лярії Головного отамана (при пре­зидентові Андрієві Лівицькому), начальника Персональної управи Військового мі­ністерства, члена Вищої військової ради, голови Вищої ради Хреста Симона Петлюри, заступника голови Спі­лки українських військових інвалідів у Польщі, заступника голови Украї­нського військово-історичного товариства, інші.
Крім суто військової праці, ген. М. Садовський багато своїх сил при­святив і праці громадській.  Варто згада­ти часи його пе­ребування в Каліші, де він був голо­вою Товариства допомоги емігрантам з України, головою Об’єднання укра­їнських організацій, а також Дому українського емігранта.
Обіймаючи визначні становища й у царині військовій, і в сус­пільно-громадській, а також працюючи в Українському центральному комітеті у Варшаві, що мав кілька десятків відділів у Польщі, генерал Михайло Садовський мав великі знайомства, особ­ливо серед вояцтва. Використовував їх для своєї най­улюбленішої праці – військової мемуаристики і збирання пам’яток Визвольної боротьби, а саме: жур­налу “За Державність”, організація музею Укра­їнської визвольної боротьби.
Переїхавши в 1950 р. до Кана­ди, Михайло Садовський активно діє – контактує з Державним центром УНР і всіляко йому допомогу. Довший час він був фінансовим уповноваженим, а потім і го­ловою представництва ВО УНРади Канади. В Канаді відновив Український воєнно-історичний інститут, був представником Канади в Комітеті бу­дови храму св. Симона в Парижі.
Варто згадати і праці генерала М. Садовського на ниві церковній. Він брав участь у церковних справах української громади при митрополиті Діонісієві у Варшаві, був членом Голов­ної церковної ради в таборах Поль­щі й Німеччини, членом консисторії УГКЦ в Канаді, членом Єпархіальної ради Східної Канади, почесним членом Катедральної парафії св. Во­лодимира в Торонто.
У кожній країні, де жив, брав активну, а досить часто і провідну, участь у житті військових організацій. У Канаді належав до СБУВ, головою Генеральної управи якого був у 1952 – 1956 роках.
[Помер Михайло Садовський, генерал-поручник Армії УНР, 29 грудня 1967 року].
На сторінках книги нашого бут­тя на чужині ім’я генерала М. Садовського буде часто згадуватися, бо його життєвий шлях рясно встеле­ний працею для України, бо цим жит­тєвим шляхом пройшов він твердо і непохитно. Жив тією ідеєю УНР, під прапори якої став у незабутніх днях Української національної революції, для неї працював, її прапорам зали­шився вірним до останніх хвилин сво­го життя...
Вічна йому пам’ять!

Генерал-поручник Михайло Садовський // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1967. – Жовтень – грудень. – Ч. 18 (37). – С. 22 – 23.

17 червня 2014 р. під Луганськом у бою поранено полтавців Олександра Алієва і Тараса Синяговського. Просимо допомогти коштами на лікування.
Приват Банк: 5457082901892039, Синягівська Марина Вікторівна (095-562-30-56) та 4149437814363774, Алієва Любов Володимирівна (066-75-11-218).

Микола Володимирович Миколаєнко – герой Майдану. У лютому зазнав тяжких травм: кати переламали йому ключицю, розбили голову, поламали ногу. Роздроблено кістку... Переніс багато операцій. Щоб оплатити рахунки, продав свій автомобіль, але коштів на лікування не вистачило. Микола народився у м. Коростені 1978 року. Його номер тел. 050-177-50-30. Телефон сотника Володимира: 096-476-82-91.  
Можна передати гроші йому особисто, або через Володю.

2011 року завдяки книжці Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” українці дізналися ще про одного патріота і борця за свободу та незалежність України. Напевно, не знайдеться жодного читача, який би спокійно читав життєпис Михайла Гаврилка. Перед нами постає скульптор, який міг би і далі творити неоціненні художні шедеври, але життя покликало його до збройної боротьби за волю і свободу України. Він міг і не воювати, бо як підданий Російської імперії не підлягав військовій мобілізації. Проте, як патріот України, Михайло не тільки зголосився добровольцем Легіону УСС, а і брав найактивнішу участь у його формуванні. З вогненним словом Шевченка полтавський козак пішов у бій проти Російської імперії, пішов, бо вона поневолила його народ. І воював до загину: вороги, спалили його живцем у топці локомотива.
Доля Гаврилка схвилювала учнів НВК “СЗШ-ліцей” с. Козьови при Львівському національному університеті ім. Івана Франка, особливо, коли вони переглянули кінофільм “І стеком, і шаблею”.
Козьова розташована за 15 км від гори Маківки, де відбулася переможна битва Українських січових стрільців проти москалів. А оскільки в складі УСС, що воювали на Маківці, була й сотня Василя Дідушка, в якій служив Михайло Гаврилко, отже, й він був серед тих героїв, які здобули цю гору. Зваживши на це, педагогічний та учнівський колективи звернулися до Сколівської районної ради з проханням присвоїти школі ім’я Михайла Гаврилка.
Районна рада задовольнила прохання. Тепер наша школа називається Навчально-виховний комплекс “Середня загальноосвітня школа-ліцей” с. Козьови ім. Михайла Гаврилка при Львівському національному університеті ім. Івана Франка.
У школі створюється кімната Михайла Гаврилка, де виставляються його фотографії, зображення його робіт, книжки про Михайла, значки і конверти, йому присвячені, кінофільм “І стеком, і шаблею”… Екскурсоводи розповідають про життєвий подвиг Гаврилка.
Наші учні щороку сходять на вершину Маківки.
Напевно, цього року вони робитимуть це з особливим почуттям.

Микола КЛЕПУЦ,
учитель історії
с. Козьова на Львівщині

На світлині – меморіальна кімната-музей Михайла Гаврилка.

В українську історію Михайло Гаврилко увійшов як скульптор, художник та організатор війська – Українських січових стрільців, Сірої дивізії Армії УНР та повстансько-партизанських загонів на Полтавщині.
Хоч Михайло Гаврилко родом з Полтавщини, але саме у Болехові розквітнув його творчий геній: напередодні Першої світової він творив тут свою Шевченкіану, а вже 1915 року в лавах УСС звільняв місто від російського війська.
Болехів – єдине місто в Україні, де є вулиця Михайла Гаврилка.
Проект пам’ятника Михайлові Гаврилку створив львівський скульптор Василь Ярич. Пам’ятник Гаврилкові поруч з майбутнім пам’ятником січовому стрільцю та художнику Іванові Іванцю та стелою з іменами січових стрільців, чиє життя пов’язане з Болеховом, сформують меморіал Стрілецької слави, проект якого вже виготовив художник Орест Скоп.
Проект пам’ятник Михайлові Гаврилку затверджений художньою радою у Львові. Він буде виготовлений із бронзи і граніту. Приблизна вартість робіт і матеріалу – 400 тисяч гривень.
Звертаємось до українського громадянства із закликом допомогти втілити шляхетну ідею, переказавши кошти на рахунок: Івано-Франківське управління АТ «Ощадбанк»  МФО  336503  код  09336500  р/р 29097134 10008/0161 – 10008/0168 особовий рахунок  26205000467207  Гавц-Дармохвал Лариса Володимирівна транзитний  Болехів на пам’ятник Михайлові Гаврилку
Лариса ДАРМОХВАЛ, голова Болехівської міської організації Союзу українок,
Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”,
Богдан МЕЛЬНИК, голова Болехівської МО Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.

Автівки з гуманітарною допомогою, зібраною в Черкасах, на Корсунщині та Золотоніщині для бійців АТО, дісталася Донбасу. Серед доброчинців – три священики УПЦ Київського патріархату, чотири козаки “Вільного козацтва Холодного Яру”, серед них і члени Історичного клубу “Холодний Яр”, і три бійці Самооборони Черкас.
У боях за селище Щастя (передмістя Луганська) полягло 16 бійців АТО (восьмеро з них згоріли у бронетранспортері), близько 70 було поранено. Проте ворог начувався: знищено близько 300 російських терористів.
Черкащани побували в селищі Щастя, визволеному від сепаратистів військами АТО. Поспілкувалися з бійцями батальйону “Айдар”, сформованого з добровольців Майдану. Владика Черкаський і Чигиринський Іоанн, отці Ростислав (Корсунь-Шевченківський), Валерій (Черкаси) та Василь (Чигирин) провели молебні й духовні бесіди з бійцями, а холодноярські й черкаські козаки допомогли “айдарівцям” у нічному патрулюванні.

За інформацією газети “Козацький край”

На світлині – доброволець з Криму і член-засновник Історичного клубу “Холодний Яр” Юрій Ляшко.

За підсумками операції АТО 13 червня 2014 р. знищено більшість сепаратистів у Маріуполі.  За участю нардепа Олега Ляшка арештовано т. зв. народного мера Маріуполя комуніста О. Фоменка та кількох сепаратистів, які на допиті чемно повідомили про знаходження снайперів ДНР.
На світанку 13 червня наша армія обстріляла блокпости і будівлі, де засіла “Донецька народна республіка” в Маріуполі. Кілька виродків було вбито, кілька поранено, 30 сепаратистів арештовано. Над Маріуполем здійнявся прапор України!
Більшість населення міста розуміє вагу металу для перемоги України в тяжкій боротьбі з російським агресором. Сподіваємося, що за Маріуполем будуть звільнені й інші міста Донеччини.

Ірина МОЛЧАНОВА
місто Маріуполь Донецької обл.

...Здесь, в этих складках моря и земли,
Людских культур не просыхала плесень –
Простор столетий был для жизни тесен,
Покамест мы – Россия – не пришли.
За полтораста лет, с Екатерины,
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размыкали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушёл. Источники иссякли.
Нет в море рыб. В фонтанах нет воды.
Но скорбный лик оцепенелой маски
Идёт к холмам Гомеровой страны,
И патетически обнажены
Её хребты и мускулы и связки.
Но тени тех, кого здесь звал Улисс,
Опять вином и кровью напились
В недавние трагические годы.
Усобица, и голод, и война,
Крестя мечом и пламенем народы,
Весь древний Ужас подняли со дна...

Максиміліан ВОЛОШИН
Коктебель, 25 грудня 1926 р.

Книжки можна придбати і через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картковий рахунок Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7553 0902 9011.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що, окрім вартості книжки, замовник оплачує й доставку.

“Отаман Зелений” Романа Коваля (3-тє видання) – 60 грн.
“Медвинське повстання” Романа Коваля і Петра Гогулі – 40 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” – 45 грн.
Музичний альбом пісень Визвольної боротьби ХХ ст. “Ми сміло в бій підем” – 50 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 45 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 55 грн. 
“Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 40 грн.
“Холодний Яр”  Юрія Горліса-Горського – 55 грн.
“Ми ще повернемося!” Юрія Горліса-Горського – 70 грн.
“Іван Ремболович” Романа Коваля – 65 грн.
“Чорний Ворон: п’ять біографій” Романа Коваля – 25 грн.
“Кармелюки” Романа Коваля – 35 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 150 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 100 грн.
Документальний двосерійний фільм “Стеком і шаблею” – 40 грн.