Світлій пам’яті мого дідуся,
Учасника Листопадового Зриву 1918 року,
стрільця УГА Прокопа Шевчука присвячую
Народився він спекотного літа, на Прокопія, 21 липня 1897 року. Прийшов у світ у родині Могилів, яка походила з давнього козацького роду з Наддніпрянщини.
Історію, як запорожець із Великої України потрапив на Калущину, переповідали з покоління в покоління. Під час облоги Львова Богданом Хмельницьким у 1648 році в Галичині спалахнуло повстання під керівництвом Семена Височана, котрий і звернувся до гетьмана за допомогою. Тоді й прибули на Калущину з три десятки козаків. Серед них і запорожець Шевчук. Потоваришувавши з учасником повстання з Неговець, він залишився в цьому селі на Підгір’ї. Від нього й пішов рід Шевчуків.
З цього вільного козацького роду вийшли два мужі богатирського зросту. Протягом 25 років, змінюючи один одного, ставали війтами Неговець. Вони, Яць та Андрусь Шевчуки, в 1848 році оголошували в селі волю австрійського цісаря Франца-Йосифа про скасування кріпацтва і панщини. Підтримала родина Шевчуків і створення у Львові напередодні Першої світової війни Українського січового стрілецтва. З цієї родини й вийшов Прокіп Шевчук, син Онуфрія.
1917 року двадцятирічного Прокопа Шевчука забирають до австрійського війська і відправляють на Італійський фронт. Хоч був санітаром, але брав участь у боях – на території сучасної Албанії. Зберіг на все життя прекрасні враження про цю країну та її людей. На фронтових дорогах зустрівся з батьком. А ще поруч були негівчани Іван Микитинський та Юрко Винник. Перший з них – унтер-офіцер, випускник станіславської гімназії, другий – рядовий вояк. Дружба між ними тривала все життя…
Після проголошення в Києві Центральною Радою УНР і підписання перемир’я між Росією та Австро-Угорщиною й Німеччиною українці-русини почали повертатися з Італійського фронту. У Львові, на площі Святого Юра, 30 жовтня 1918 р., перед ними виступив Іван Рудницький, представник Комітету порятунку Української Національної Ради, яка оголосила про утворення Української держави в межах Австро-Угорщини. Ті, хто присягнув на вірність Комітету, проти ночі на 1 листопада 1918 року взяли під варту намісника Галичини графа Карла фон Гуйнца. Серед стрільців, що арештували губернатора, разом із сотником Дмитром Вітовським був і Прокіп Шевчук. Пізніше, в кінці 60-х років ХХ століття, він розповідав мені, своєму онукові, про те, яке піднесення панувало тоді в містах і селах Галичини після проголошення ЗУНР, як розцвів Львів у ту холодну осінь 1918 року. Розповідав і про Дмитра Вітовського, одного із керівників Листопадового зриву, і дуже шкодував, що він загинув при аварії літака, коли летів вести переговори з представниками Антанти, щоб врятувати Західноукраїнську республіку.
Прокіп Шевчук як стрілець УГА пройшов усю Східну Галичину, побував і в Центральній Україні, в “чотирикутнику смерті” під Вінницею, де було прийнято рішення керівництвом УГА про перехід частин УГА під крило Добровольчої армії.
Коли Галицька армія перейшла під руку червоних, Прокіп з Іваном Микитинським та Юрком Винником, не бажаючи служити більшовикам, вирішили повернутися додому. Вночі перейшли річку Збруч… Та, пройшовши сотні кілометрів, за крок від рідних Неговець, будучи в обмундируванні УГА та зі зброєю в руках, потрапили до рук поляків. Коли до рідного села вже було рукою подати, їх оточив польський патруль. Згідно з наказом місцевого коменданта, захоплених із зброєю мали розстріляти на місці. Негівчан повели на урвище над річкою Сівкою. Вони вже готувалися до смерті, промовляючи “Отче наш” і “Богородице Діво”. Та в цей момент до конвою, що супроводжував полонених, підбіг командир польського підрозділу, що розташовувався у Довпотові. І мій дідусь Прокіп Шевчук впізнав свого однополчанина поляка, з яким два роки перебував в окопах на Італійському фронті. Здивований поляк запитав польською: “Шевчук, що ти тут робиш?” Прокіп відповів: “Ти захищаєш Польщу, а я захищаю Україну”. Вражений поляк наказав своїм підлеглим конфіскувати в полонених зброю і відпустити з миром.
Друзі швидко перейшли Сівку та довпотівський ліс і увійшли в рідне село.
Та на цьому їхні біди не закінчилися: місцева влада змусила їх зареєструватися в постерунку, в приміщенні гміни в Томашівцях, і кожен тиждень (у 1920 – 1922 роках) змушували їх реєструватися.
Прокіп Шевчук одружився із красунею Магдалиною Чолій, що мешкала поруч. Магда була найкращою писанкаркою в селі. Орнаменти на її писанках, як казали люди, виводив своєю рукою Бог. У них відбивалися дух минулого, краса Всесвіту і земні мрії, котрі вона утілювала в таємничих лініях. З дружиною народили вони трьох синів та дві донечки.
Прокіп прикипів до землі. Важкою фізичною працею давався гріш. Однак копієчка до копієчки і з’явилися нові морги землі. Придбав ліс в урочищі Лази. Беріг його як зіницю ока. В роки німецької окупації, ризикованими поїздками на Поділля рятував сім’ю від голоду.
Коли в селі почали організовувати колгосп, вирішив не вступати до нього, а вести самостійно господарство. Владі це не сподобалося. Вона відібрала в нього найкращі землі, а надала в користування ті, що не давали доброго врожаю. А ще забрала весь реманент, коней, розібрала стодолу, наклала великий контингент.
Знаючи, що Прокіп Шевчук колишній вояк УГА, соввлада переслідувала його та дітей. Голодного 1947 року вкрали єдину годувальницю – корову. Терпляче зносив знущання влади і чим міг підтримував хлопців з УПА.
Дітей виховував у патріотичному дусі. Свою любов до України він передав і мені. У розмові зі мною завжди наголошував: “Україна буде, онуку!” З цією вірою відійшов у вічність уранці 10 лютого 1974 року.
Через 17 років здійснилася його мрія…
Кожного разу, коли я приходжу на могилу дідуся на старому негівському цвинтарі, він, посміхаючись із фотографії у своїй пшеничні вуса, ніби запитує: “А чи настала вільна Україна?” І я подумки відповідаю йому: “Дідусю, вільна незалежна Україна, про яку ти мріяв, в яку вірив, за яку боровся, таки постала!”
Ростислав МИХАЙЛОВСЬКИЙ,
онук стрільця УГА по материній лінії.
м. Калуш Івано-Франківської обл. |
