22 квітня 2014 р. в Національній спілці письменників України відбувся творчий вечір Романа Коваля з нагоди 55-ліття. “Свої 40 років я відзначив у Київському міському будинку вчителя презентацією книжки “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, – цим спогадом почав Роман Коваль творчий вечір. – Хор “Гомін” співав мені “Многая літа”. Я сприйняв це як привілей, сприйняв зі світлою радістю. Наспівав-накував мені хор “Гомін” уже 15 літ. На жаль, немає вже серед нас Рената Польового і Віктора Лісовола, які виспівувати тоді “Многая літа”… Я сумнівався, чи проводити в цей тривожний час свій творчий вечір. Вагався ще 5 днів тому. Зателефонував Юркові Сиротюку. Запитав поради. Він сказав: “Треба проводити. Цей вечір підніме бойовий дух українців”. А Тарас Силенко акцентував увагу на бойовому характері альбому Визвольних пісень ХХ століття, який ми сьогодні представляємо з Грицем Лук’яненком та іншими його творцями.
Презентуючи книжку “Медвинське повстання”, Роман Коваль нагадав пророчі слова Івана Дубинця – “Прийде час – і український народ у своїх святцях героїв і жертв, що полягли за волю України, буде згадувати й імена медвинців”.
“Так і сталося! Прийшов час – і ми вшановуємо цих людей. Іван Дубинець свідчив, що, попри страшні жертви, він ніколи не чув від односельців каяття чи жалю з приводу збройного виступу проти російських окупантів. Це підтверджує й начальник штабу медвинських повстанців Микола Василенко. Він згадує матір повстанця Михайла Шмигори, яка “не нарікаючи ні на кого... була горда, що її син не згинув безкорисно”. Схилімо голови перед тими, хто згорів у вогні медвинського повстання. Вклонімося вдячно медвинським матерям, які пишалися тим, що їхні сини загинули за Україну”.
Основою книжки стали спогади учасників медвинського повстання – Івана Дубинця і Миколи Василенка. Вміщено також нариси про бандуриста Антона Митяя, отаманів Григорія Пирхавку і Дмитра Цвітковського, біографічну довідку бандуриста Костя Місевича, який залишив неповторний спогад свого учителя – Антона Митяя; спогади-роздуми Юрія Лавріненка, дослідника “розстріляного відродження”, оповідання Григорія Косинки, одного з тих, хто увійшов до  скорботного списку “розстріляного відродження”, спогади про Івана Дубинця, його батька і брата, згадка про начальника штабу медвинських повстанців Миколу Василенка, спогади медвинців про трагедію рідного села, неповний список медвинських повстанців, два матеріали про Медвин з українських газет часів Другої світової війни, спогад Галини Денисенко про свій медвинський рід, нарис про медвинського вояка французького Іноземного легіону Павла Миколенка, дослідження Анатолія Листопада “Медвинці, репресовані комуністичним режимом”, розповідь Володимира Здибка про своє дитинство у Медвині та спогади його батьків про трагічну історію Медвина, матеріали про вшанування медвинських героїв, вірші Ольги Страшенко “Медвин, земля козаків” та “Ой у Медвині на Спаса”, медвинську пісню “Спи ти, козаче, наш брате!”. Збагатив книжку розділ “Фотодокументи” – 125 світлин, більшість з яких уперше вводиться в обіг.
На вечорі промовляли Петро Гогуля (співупорядник книжки), автор кількох розділів до неї Володимир Здибко, режисери Олександр Муратов, Олександр Рябокрис і Олександр Домбровський, скульптор Михайло Горловий, поетеса Тетяна Лемешко, журналісти Микола Владзімірський і Костянтин Дикань, дочка голови Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака Наталка Осьмак, народний депутат України від ВО “Свобода” Юрко Сиротюк, міністр екології і природних ресурсів Андрій Мохник. А Ольга Страшенко прочитала свій вірш про медвинське повстання.
Прикрасила вечір презентація альбому “Пісні Визвольної боротьби ХХ століття”. Пісні з альбому співали кобзарі Тарас Силенко і Тарас Компаніченко, барди Гриць Лук’яненко, Володимир Самайда, Володимир Гонський, фольклорист Валерій Гладунець, а пісню “Любо братці, любо” співав увесь зал.
У час війни читаймо книжки про боротьбу з Москвою наших дідів і прадідів!
Вивчаймо наші помилки, згадаймо наші перемоги і вшануймо “незлим тихим словом” полеглих за свободу рідного краю. А пісні, з якими йшли в бій наші діди і прадіди, допоможуть нам відстояти Українську державу.
Слава Україні, борцям за її волю і долю!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

“Дякуємо!”

Дякуємо Вам, пане Романе, за все зроблене щодо Холодного Яру. Дуже важливо, щоб наші діти і внуки знали: патріотами України є не тільки мешканці західних областей. Ми усі патріоти рідної землі. А холодноярці – приклад.

Василь КОСТИЦЬКИЙ, доктор юридичних наук, професор

Роману Ковалю на 55-ліття

Світлі лики, як тумани,
Одійшли вже у віки...
Де ви, браття-отамани?
Хто ви, браття-козаки?
Як співали ваші груди
Й боронили честь коша?
Як страху не знала й бруду
Ваша зболена душа?
За межу піду шукати
Кров’ю всотані стежки...
Щоби пам’ять заверстати
Вічним болем – у книжки.
Світлі лики, як тумани,
Проковтнув кривавий час...
Неотмщенні плачуть рани.
Віч-на-віче кличуть нас.

Галина ХМІЛЬОВСЬКА
Крим

26 березня Олександрові Ромащенку виповнилося 75 років. Народився він 1939 року в селі Цвітна – на батьківщині отамана Пилипа Хмари. Його батько Павло допомагав Хмарі – годував та переховував його козаків, може, й сам брав участь у акціях, але про це синові не розповідав.
Дядько, Федосій Арехтович Бойко, 1890 р. нар., гончар, був у загоні Хмари. Це саме про таких гончарів розповідав Юрій Горліс-Горський: “Цвітнянські гончарі роз­возили кіньми свої вироби на продаж по теренах Київської, Херсонсь­кої, Полтавської губерній, заїжджали аж на Поділля, водночас виконуючи роль розвідників”. За свою любов до України Федось Бойко був репресований Москвою. Його фотографію мені подарував пан Олександр, і портрет цвітняського повстанця із сумними очима висить у рамочці в моїй експозиції. Я з ними весь час контактую, бо він – як не станеш – дивиться тобі проникливо у вічі.
Олександр Ромащенко активно допомагав Юркові Хмарі, нащадкові отамана, у встановлені цвітнянського монумента на пам’ять про Пилипа Хмару та його козацтво. Неодноразово жертвував на організацію вшанувань у Холодному Яру. Вже 15 літ передплачує “Незбориму націю”, тобто є вірним другом газети, однодумцем. Йому дороге те, що й мені. Називає він себе Карбалою. Каже, щоб і ми його так називали. Ми слухаємося.
10 червня 2011 р. дід Карбала, під час вшанувань у Цвітній, сказав, що хоче померти членом Історичного клубу “Холодний Яр”, тож і подав заяву до нашого товариства. Вважаємо його і Юрка Хмару почесними козаками Історичного клубу “Холодний Яр” від дня заснування, адже десь 1997 року ми й потоваришували.
Дід Карбала гостинний і щедрий, і ми – та й чорні запорожці теж! – не раз відчули це. Через чорних запорожців дід Карбала взимку передавав дрова до Києва на Майдан. А мені подарував кілька цвітнянських глечиків та баранчика, який стоїть на моєму робочому столі, весь час нагадуючи про Цвітну та її славних людей.
Дід Карбала – душа щира, все щось хоче зробити для України. Ніяких вигод для себе не шукає, тільки віддає. Те саме можна сказати і про Юрка Хмару. Як поговориш з ними, ніби води з криниці нап’єшся! І серце наповнюється радістю, що такі діди є по селах. Юркові Хмарі торік 18 березня виповнилося 75 років, а ми забули привітати, тож тепер намагаємося виправити помилку.
Цвітна – козацьке село, входило до земель Війська Запорозького. Жителі його не знали панщини. У середині XVII століття тут жили реєстрові козаки, які брали участь у походах Богдана Хмельницького. У 1740 – 1760 роках Цвітна стала одним із центрів формування гайдамацьких загонів під керівництвом отамана Семена Неживого.
На старості дід Карбала вистриг собі чуба, і з радістю показує його нам, – щоб ми не забували, що він козацького роду.
Отож, хоч із запізненням, але щиро вітаємо цвітнянських дідів Юрка і Сашка з поважним ювілеєм, вклоняємося і бажаємо ще багато літ в Українській Україні.
З роси і води, дорогі наші запорожці!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

На світлині – зліва направо дід Карбала, Анатолій Пиріг, Роман Коваль, Володимир Вознюк, Анатолій Стрельбицький. Село Цвітна, 2007 р.

Святослав “БОЄЦЬ” (? – 18.02.2014, Київ). Козак самооборони Майдану. Член Товариства “Білий молот”. Мав 23 – 25 років. Присягу організації склав 29 січня. Можливо, був сиротою. Похований з військовими почестями на Аскольдовій могилі. На вінках був напис “Безіменному герою Майдану”.

ГАДЖА Петро Миронович (13.07.1966, м. Рахів Закарпатської обл. – 23.03.2014, Київ). Козак 8-ї сотні самооборони Майдану. Проживав у Києві. Не зважаючи на слабке здоров’я, був на Майдані з перших днів, ніс варту вночі. Під час сутичок під Верховною Радою отруївся газом. Товариші хотіли дати респіратор. Він сказав: “Беріть собі, а я і так хворий”. Дістав газові опіки бронхів та легень. У лікарні лікувався майже місяць. Напередодні смерті його виписали з лікарні. Залишив у смутку дружину Марину, 19-річного сина Костянтина та маму, Марію Миколаївну, 1938 р. н. (вона мешкає в селі під Полтавою, створила в ньому Майдан). Поховали Петра Мироновича 25 березня у Броварському районі. Прощання відбулося на Майдані Незалежності в Києві.

ЖАНОВАЧИЙ Андрій Богданович (1964 – 02.2014, Київ). Козак самооборони Майдану.

МАЗУР Артем Анатолійович (6.08.1987, Хмельницький – 3.03.2014, Київ). Чотовий 9-ї чоти 15-ї сотні самооборони Майдану. На Майдані був 2 місяці. Смертельно поранений осколками гранати в голову в Маріїнському парку 18 лютого. Був ще й по-звірячому побитий, отримав відкриту черепно-мозкову травму. не приходячи до тями, Артем помер. До 3 березня перебував у комі. 4 березня з героєм попрощались на Майдані Незалежності. Відспівали його в Михайлівському Золотоверхому соборі. Похований на батьківщині. 5 березня Хмельницькому технологічному багатопрофільному ліцею, в якому раніше навчався Артем, присвоєно його ім’я.

МАШКОВ Максим (? – 21.02. 2014, Київ). Учасник Євромайдану.

МОВЧАН Андрій Сергійович (17.01.1980, Київ – 20.02.2014, Київ). Громадський діяч; член Демократичного альянсу. Працював у театрі ім. Франка освітлювачем. На Майдан приходив щодня. Так було і вранці 20 лютого. Приблизно з 9 ранку до 10-ї він обійшов барикади, запитуючи, чим допомогти. Після 11-ї Андрій перестав відповідати на телефонні дзвінки. Загинув від вогнепального поранення в голову, прикриваючи від кулі дівчину. Був м’якою, ввічливою людиною. Говорив тихо і небагато, проте любив пофілософствувати. Був мрійником. Завжди усміхався.

МОЙСЕЙ Василь Михайлович (23.03.1992, м. Ківерці Волинської обл. – 20.02.2014, Київ). Громадсько-політичний діяч; активіст Ківерцівської міської організації Волинської обласної організації ВО “Свобода”, студент 4-го курсу факультету соціальних комунікацій і реабілітації Луцького інституту розвитку людини університету “Україна”. Приїхав з побратимами на Майдан проти ночі на 19 лютого. Вранці 20 лютого на вул. Інститутській дістав кульове поранення у грудну клітку. Бронежилет не врятував. Помер у 17-й лікарні. На своїй сторінці у соціальній мережі незадовго до смерті написав: “Краще вмерти вовком – ніж жити псом”.

НАКОНЕЧНИЙ Іван Максимович (18.10.1931, Київ – 7.03.2014, Київ). Офіцер Військово-морських сил СССР у відставці. Від часу жорстокого розгону студентів 30 листопада щодня приходив на Майдан. На прохання родичів берегти себе відповідав, що “давав військову присягу захищати свій народ”. 19 лютого на вул. Інститутській отримав важкі травми голови і шийного відділу хребта. Помер, не приходячи до тями.

НАУМОВ Володимир Григорович (9.03.1970, с. Шевченки Добропільського р-ну Донецької обл. – 02.2014, Київ). Водій; козак самооборони Майдану. Жив у м. Родинське Красноармійського району Донецької області. Обожнював Тараса Шевченка. Знав “Кобзар” напам’ять. За покликом серця поїхав на Майдан. Був викрадений і задушений. Тіло знайдене вранці 18 лютого на Трухановім острові. Мав на собі хусточку самооборони Майдану. Залишив у смутку 85-літню матір, дружину Інну та синів – 4-річного Арсенія та 8-річного Єгора. Картка Приватбанку 4405 8858 2471 6168 вдови, Інни Євгенівни Веселовської (099-27-37-974). Похований без участі євромайданівців, керівництва Родинського та ЖЕКу, де працював водієм. Активісти Донецького Євромайдані 23 лютого зібрали для сім’ї декілька тисяч гривень.

ОПАНАСЮК Валерій Адамович (“ВАЛЄРА ТРИЗУБ”) (20.05.1971, с. Дюксин Костопільського р-ну Рівненської обл. – 20.02.2014, Київ). Козак. “Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік, – сказав про нього Олександр Лащук з Рівного. – На Майдані в Києві бував постійно, причому завжди у найскладніші часи. Чергував на барикадах, допомагав новоприбулим. Якщо хтось легко вбраний, завжди шукав для нього і знаходив теплий одяг. А сам ходив, навіть у найлютіші морози, в сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав”. Коли на вул. Грушевського були складні моменти, казав, що треба там стояти, щоб “Беркут” бачив, що нас багато і не атакував”. Загинув від снайперської кулі. Залишив у смутку дружину та чотирьох дітей – Ангеліну (12 років, найстарша), Іллю, Софію та Артема (2 роки, найменший). Похований у Рівному на кладовищі “Нове”. “Я горда за свого чоловіка, але не знаю як мені жити далі”, – сказала під час похорону дружина. Земляки на день похорону зібрали 15000 грн. Хто хоче допомогти родині, звертайтесь до координатора збору коштів від сайту “ВСЕ” Анни Радько (066-511-33-75).

ПАВЛЮК Володимир (1974, м. Коломия Івано-Франківської обл. – 20.02.2014, Київ). Козак. Дістав чотири поранення: три у ногу та одне в ліве око. Помер в 17-й лікарні. Похований у Коломиї.

ПАГОР Дмитро Олексійович (10.04.1992, с. Хропотова Чемеровецького р-ну Хмельницької обл. – 19.02.2014, Хмельницький). Працівник автомобільної мийки; активіст Євромайдану. Навчався в Кам’янець-Подільському державному аграрно-технічному університеті (заочно). Захоплювався футболом. Виступав за футбольну команду рідного села. Загинув від кульового поранення в голову, яке дістав у Хмельницькому біля будівлі СБУ. Помер у лікарні. “Діма закривав собою дівчину, коли лунали постріли”, – розповів дядько загиблого.

ПАНТЕЛЄЄВ (“КРЕМАН”) Іван Миколайович (1.12.1981, м. Краматорськ Донецької обл. – 20.02.2014, Київ). Поет, рок-музикант, соліст групи “Небо Мінуса”; козак 1-ї сотні самооборони Майдану. Останнім часом жив у с. Дмитрівці Слов’янського р-ну Донецької області, доглядаючи 90-літню бабусю. На Майдан приїхав 10 грудня після того, як “Беркут” побив студентів у ніч проти 30 листопада. “Шкодував, що не поїхав раніше. Говорив, що на Майдані образили людей, і він хоче допомогти їм, захистити”, – розповіла сестра Світлана. Другу сказав на прощання: “Я відчуваю, що маю бути там”. Мріяв про те, щоб його гурт і пісні стали відомими. Біля готелю “Україна”, що на вул. Інститутській, дістав сім вогнепальних поранень. Залишив у смутку маму, сестру з родиною. Хто має можливість, допоможіть родині. Приватбанк, Пантелеева Людмила Іванівна, 5168757224009979.

ПАНЬКІВ Микола-Олег Олександрович (1975, с. Лапаївка Пустомитівського р-ну Львівської обл., 1975 –20.02.2014, Київ). Активіст “Правого сектору”. Брав участь у блокуванні військових частин, щоб не допустити силовиків до Києва. Сміливий, завжди був на передовій. Востаннє поїхав до Києва ввечері 18 лютого. Мати його просила: “Сину, не їдь!” Він відповів: “Я не поїду, другий не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти. “Олег завжди йшов напролом. Я завжди йому казала: “Сину, вважай”. Він відповідав: “Скільки того життя!”, – розповіла його матір. “Є люди, які за кілька годин спілкування залишають особливий відбиток у пам’яті, – згадував приятель. – Ми стояли біля намету на морозі, він постійно крутив в руці ломаку і, розбавляючи міцними жартами, повторював: “Скільки можна стояти, скільки можна танцювати, скільки можна молитись? Пора щось рішати”. І весь час – жарти. Весь час – сміх. Цей згусток енергії міг бути тільки попереду”. Загинув від кулі снайпера в груди. Це трапилось, коли він витягував поранених і вбитих снайперами з передової. Без батька залишилось двоє неповнолітніх дітей.

ПАРАЩУК Юрій Григорович (1.07.1966, м. Тальне Черкаської обл. – 20.02.2014, Київ). Громадсько-політичний діяч, столяр; член ВО “Свобода”, волонтер Євромайдану. Мешкав у Харкові. Був на Майдані у Києві з 1 грудня 2013 року. Дістав кульове поранення в потилицю під час спроби врятувати людей на вулиці Інститутській. Не мав жодних захисних засобів. Залишив у смутку сина від першого шлюбу та дві прийомні доньки. Похований у м. Тальному.

ПАСХАЛІН Юрій Олександрович (1984, с. Носачів Смілянського р-ну Черкаської обл. – 19.02.2014, Київ). Спортсмен, штангіст. Вихованець Школи олімпійських резервів у Харкові. Проживав у Києві. 18 січня відсвяткував свій 30-річний ювілей – тортом з кавою. 18 лютого вдень був на Майдані, а потім повернувся додому. Почувши по телевізору, що Майдан намагаються розігнати силою, а проти людей масово застосували вогнепальну зброю, повернувся на Майдан, де дістав три вогнепальних поранення. Юрія занесли до пункту медичної допомоги, обладнаного на першому поверсі Будинку профспілок на Майдані Незалежності, проте будівлю підпалили “правоохоронці”. Юрія винесли з палаючої будівлі, але врятувати його не вдалося. У його 7-річного сина Юрка тепер є тільки мама. Допомогти родині можна, поповнивши картковий рахунок ПриватБанк: 6762 4683 3641 8961, Волошина Вікторія Василівна (сестра дружини).

ПЕХЕНЬКО Ігор Олександрович (17.08.1970, м. Вишгород Київської обл. 20.07.1970, Київ). Закінчив музичну школу. Служив на Уралі у внутрішніх військах. Рано втратив батька. Мати Ігоря – заслужений працівник освіти, працює в дошкільному закладі. Захоплювався книгами, спортом, археологією, їздив з працівниками Іституту археології НАН України в експедиції. Працював у театрі, зоопарку та Київському цирку. Мешкав у Вишгороді разом з батьками. 30 листопада був сильно побитий на Майдані. Тривалий час лікувався. 17 лютого Ігор – знову в епіцентрі подій. 18 лютого останній раз спілкувався з матір’ю по телефону. Дістав три кульових поранення. Тіло опізнали друзі в моргу на вул. Оранжерейній.

ПЛЕХАНОВ (AMADEY MOTSART) Олександр Вікторович (7.03.1991, Київ – 18.02.2014, Київ). Студент архітектурного факультету Київського національного університету будівництва та архітектури. З дитинства захоплювався греблею, айкідо, велоспортом, танцями та виявляв потяг до конструювання. Змалечку був упевнений, що стане архітектором. Під час навчання в університеті захопився скульптурою. Власноруч збирав двигун Стірлінга. Розробляв енергозберігаючі технології майбутнього. На початку грудня 2013 р. Олександр Плеханов, спілкуючись із воїнами-“афганцями” біля Михайлівського монастиря, висловив думку, що необхідно негайно висунути вимоги до влади, бо безглуздо протестувати без мети. Взяв шматок картону і написав на ньому 8 вимог: відставка Президента України Віктора Януковича, покарання силовиків, винних у розгоні мирних демонстрантів та студентів 30 листопада, подальша євроінтеграція України… На плакат швидко звернули увагу активісти Євромайдана та журналісти. Ввечері ЗМІ опублікували вимоги учасників Євромайдана до влади, і вони виявилися саме такі, які написав Сашко на плакаті. Того дня він дуже пишався собою… 18 лютого 2014 р. о 18.00 зателефонував додому і повідомив, що з ним усе гаразд і що через дві години він повернеться. Саме у цей час розгорталися найзапекліші бої у центрі Києва. О 20.00 його мама сама подзвонила. На дзвінок відповів волонтер, який саме виносив з-під куль Сашка, пораненого снайпером. Чоловік сказав, що Сашко у важкому стані. Загинув через втрату крові у лікарні №17. 19 лютого мав отримати диплом бакалавра. Похований на Лісовому кладовищі Києва. Щира, чуйна і талановита людина, надійний друг.

ПОЛЯНСЬКИЙ Леонід Петрович (24.10.1975, м. Жмеринка Вінницької обл. – 19.02.2014, Київ). Залізничник; козак Барської чоти самооборони Майдану (з 12.2013). Поляк, римо-католик. Життєрадісний і небайдужий. В останні роки жив і працював у Києві. Загинув внаслідок вогнепального поранення у груди під час штурму Майдану Незалежності спецпідрозділом “Беркут”. У скорботі залишив дітей від двох шлюбів. Похований у Жмеринці на римо-католицькому цвинтарі. Картковий рахунок брата – Приватбанк 5211537415733463, Полянський Георгій Петрович.

ПРОХОРСЬКИЙ Василь Петрович (4.05.1980, с. Щуча Гребля Бахмацького р-ну Чернігівської обл. – 18.02.2014, Київ). Електрик; волонтер Медичної служби Майдану. Народився в козацькій родині – вихідців з Прохорівської сотні Ніжинського полку. Працював у органах МВС України, а після звільнення – в охоронній фірмі у Києві. Захоплювався спортом, вів сторінку у соціальних мережах із гаслом “Рабів до раю не пускають”. Брав активну участь у акціях Євромайдану з початку грудня 2013 року. Останнім часом з мамою, Світланою Діденко, вітався: “Слава Україні!” Навчив її як треба відповідати… Загинув під час штурму Євромайдану спецпідрозділами “Беркут”: завантажуючи поранених у карети швидкої допомоги біля Львівської барикада на вул. Інститутській, дістав кульове поранення в потилицю. Помер одразу. Без годувальника залишилися мати, бабуся та молодший брат. Поховано 23 лютого на Алеї слави смт Дмитрівки, де він колись закінчив середню школу. Репортаж про похорон показав “5-й” канал. Односельці планують перейменувати одну з вулиць на честь героя.

Продовження в наступному числі газети

Підготували Роман Коваль і Олексій Редченко

Ушанування розпочалися вранці 12 квітня 2014 р. в Суботові Чигиринського району Черкаської області. Панотці УПЦ КП Володимир і Василь провели панахиду в Іллінській церкві за Гетьманом Богданом Хмельницьким, його синами Тимошем та Юрієм, старшиною та козацтвом, Максимом Залізняком, Іваном Ґонтою та їхніми гайдамаками, а також командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком, письменником Юрієм Горлісом-Горським, іншими учасниками Першого зимового походу Армії УНР, братами Чучупаками (Василем, Петром, Семеном, Орестом, Олексієм і Дем’яном), сотником Іваном Компанійцем із Суботова, вояками полку гайдамаків Холодного Яру та козаками Небесної сотні Майдану.
О 13.00 в селі Матвіївці Чигиринського району, біля пам’ятника матвіївським козакам і старшинам полку гайдамаків Холодного Яру, про подвиги козацтва розповіли Роман Коваль (ведучий мітингу), дослідник повстансько-партизанського руху на Харківщині Лесь Ісаїв, поручник полку Чорних запорожців Олександр Стець із Перемишля, отаман Чорноморського гайдамацького з’єднання Сергій Гуцалюк, отаман ГО “Українське козацьке військо” Микола Бондар, головний суддя УКВ Всеволод Іськів, Олесь Царук з Латвії та козак Олександр Коваль. Кобзар Тарас Силенко співав повстанські пісні “Ой у лісі на полянці” та “Як хлопці у бій виступали”, одинадцятилітня бандуристка з Чигирина Анна Жадан виконала пісню на сл. Тараса Шевченка “Зацвіла в долині червона калина”, гурт матвіївських школярів “Мамина пісня” заспівав віночок народних пісень, а поет з Києва Владлен Ковтун продекламував вірші про Холодний Яр. Сальвою вшанував героїв 2-й рій 3-ї Залізної дивізії Військово-історичного клубу “Повстанець”.
Після поминального обіду в Матвіївці молодіжна сотня на чолі з Богданом Легоняком вирушила на Вовчий шпиль – місце таборування в 1919 – 1920-х рр. козаків Товариства “Вовчий шпиль” та полку гайдамаків Холодного Яру.
У цей день “Батьківщина молода” провела теренову гру “Холодний Яр-2014”, а Роман Коваль надвечір представив для членів “Батьківщини молодої” книжку спогадів “Медвинське повстання”.
Від самого ранку 13 квітня в Мельниках лунали українські марші у виконанні духового оркестру Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля. Мітинг розпочав Роман Коваль – організатор вшанувань холодноярських героїв від 1995 року. Він сказав, що цього року Свято героїв у Холодному Яру влаштували Історичний клуб “Холодний Яр”, Черкаська державна обласна адміністрація, ВО “Свобода”, ВО “Батьківщина”, “Батьківщина молода”, Народний Рух України, музейно-етнографічний комплекс “Дикий хутір”, Громадський штаб опору диктатурі (Калуш), ГО “Вільне козацтво Холодного Яру”, готель “Чигиринський”, підприємці Ігор Гаврищишин з Києва та Олег Ситюк зі Львова, народний депутат України Леонід Даценко, добродії Олег Куцин із Закарпаття, Анатолій Голубович та Анатолій Дідук (обидва з Одещини), поет Владлен Ковтун з Києва, торгова марка “Дригало” (Біла Церква), Анатолій Кучеренко із с. Білозір’я, козачка Надія з Мельників та дід Карбала (Олександр Ромащенко), син чорноліського повстанця із села Цвітна. Участь у меморіальних заходах взяла почесна варта Черкаського гарнізону.
На мітингу біля пам’ятника Холодноярським героям виступили голова Черкаської обласної державної адміністрації Юрій Ткаченко, його заступник Юрій Ботнар, кандидати у Президенти України Юлія Тимошенко, Олег Тягнибок та Василь Куйбіда, народний депутат України від ВО “Свобода” Леонід Даценко, голова “Батьківщини молодої” Іван Крулько та заступник голови Конгресу українських націоналістів, капітан 1-го ранку Євген Лупаков. Кобзар Тарас Силенко виконав повстанські пісні “Чи то хмара гуде, чи то буря гряде” та “Проводжала дівчинонька до повстанців козака”.
Делегація від мітингу на чолі з отаманом Вільного козацтва Холодного Яру Олегом Островським ушанувала могили Василя Чучупака та козаків-холодноярців на цвинтарі Мельників. Було віддано сальву полеглим героям.
Під час мітингу голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко нагородив Романа Коваля Почесною відзнакою “За заслуги перед Черкащиною”, а скульптора Валентина Сірого, краєзнавця Богдана Легоняка та Олега Островського – медалями до 200-річчя з Дня народження Тараса Шевченка.
На берегах Гайдамацького ставу урочистості відбулися під гаслом “Освяти зброю і заміни полеглих!”. Розпочав їх кобзар Михайло Коваль історичною козацькою піснею “Гей ішли наші славні запорожці”. Після хвилини мовчання за полеглими захисниками Вітчизни молитву за Україну прочитав протоієрей УПЦ Київського Патріархату Василь Циріль, а потім освятив козацтву зброю. Виступили письменники Роман Коваль та Володимир Шовкошитний (заступник голови Народного руху України), а також Руслан Андрійко, заступник голови ВО “Свобода”, і Олег Островський.
Урочисту присягу на вірність Україні прочитав голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко, а козацтво повторило її: “Присягаюсь до останньої краплі крові, до останнього подиху, вірою і правдою служити Українському народові. Якщо ж я порушу цю присягу, нехай впаде на мене кара мого народу і нашого Бога”. Завершила урочистості сальва полеглим. Під український марш у виконанні оркестру козацтво направилося на хутір Буда, де було відкрито й освячено пам’ятник Небесній сотні (автори Микола Теліженко і Юрко Олійник).
Кобзар Тарас Силенко вшанував полеглих піснею карпатських січовиків “Пливе кача по Тисині”. Під час меморіального мітингу промовляли президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко, кандидати у Президенти України Василь Куйбіда та Олег Тягнибок, народний депутат України Юрій Сиротюк, директор музейно-етнографічного комплексу “Дикий хутір” Леся Островська, ройовий 4-ї козацької сотні Самооборони Майдану Андрій Коновал, отаман Вільного козацтва Холодно Яру Олег Островський, отаман ГО “Українське козацьке військо” Микола Бондар та козак Гора, який зачитав Декларацію ГО “Українське козацьке військо”. Були покладені вінки і квіти, запалені поминальні свічки.
Завершуючи меморіальний мітинг, Роман Коваль передав слово Тарасові Компаніченку, ведучому Мистецького фестивалю козацької слави “Холодний Яр-2014”.
Під час фестивалю виступили гурти “Рутенія” (Київ), “Хорея козацька” (Київ), “ТаРута” (Київ), “Вертеп” (Січеслав), “Телері” (Київ), “Друже Музико” (Одеса), “PoliКарп” (Київ), дитячий фольклорний гурт “Будимир” (село Хотів Києво-Святошинського р-ну Київської обл.), “Дримба та дзиґа” (Київ), бард Зеник (сотник 13-ї сотні Самооборони Майдану), співаки Василь Панченко, Юрко Марштупа, Руслана Лоцман (Черкащина), Аліна Самофалова (Донецьк), Катерина Соколова-Роша (Дніпропетровськ), Назар і Наталка Зінченки з Мельників. Участь у святі взяли братчики Київського, Харківського, Полтавського кобзарських та Львівського лірницького цехів: панотець Київського кобзарського цеху Микола Товкайло (старосвітська бандура, м. Переяслав-Хмельницький), Михайло Коваль (старосвітська бандура, с. Великий Хутір Драбівського р-ну Черкаської обл.), Михайло Хай (колісна ліра, Київ), Олександр Тріус (старосвітська бандура, м. Ромни), Тарас Силенко (старосвітська бандура, Київ), Павло Моргнюк (старосвітська бандура, Київ), Тарас Компаніченко (колісна ліра, кобза Остапа Вересая, Київ), Ярослав Крисько (старосвітська бандура, Львів), Лайош Молнар (колісна ліра, Львів), Віктор Левицький (колісна ліра, Івано-Франківськ), Віталій Мороз (бандура, м. Лубни) та Андрій Ляшук (колісна ліра, Рівне).
Під час фестивалю промовляли дочка й онучка Юрія Горліса-Горського Леся Янг і Ляля Лісовська, які презентували повість Юрія Горліса-Горського “Отаман Хмара”. Було представлено й диск Визвольних пісень ХХ ст. “Ми сміло в бій підем” студії “Рутенія” та Історичного клубу “Холодний Яр”.
Організували фестиваль Валерій Гладунець (директор Мистецького об’єднання “Глечик”) та Роман Коваль.
Під час урочистостей у Холодному Яру братчики кобзарських цехів ушанували пам’ять останнього запорозького кошового Петра Калнишевського псальмами та кантами у храмі Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського).

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Світлини Григорія Юрика і Дмитра Колоші

Шановний пане Романе! Нещодавно прочитала Вашу книжку “Таємниця отамана Зеленого”, подаровану моїм дітям. Хочу щиро подякувати за Вашу працю!
Була вражена великою кількістю знайомих прізвищ. Справа в тому, що мій дід, Іван Петрович Дяченко, теж був у лавах повстанців отамана Зеленого, як і його брати Степан та Федось. Щоправда, про це раніше намагалися не говорити, або казали, що він був у банді Зеленого.
Дід родом із хутора Злодіївка (тепер м. Українка). Народився 1900 року. На восьмому році життя став сиротою – помер батько. Мати, Оришка Пилипівна, змушена була сама виховувати дітей – Степана, Федося, Галину, Зіновію, Мелашку та Івана. Заміж удруге так і не пішла. Померла в 1948 році.
Степан, Федось та Іван були у війську отамана Зеленого. Коли мені було шість-сім років, чула, що старші говорили, що Іван був ад’ютантом у Зеленого, але чи правда це, не можу сказати.
Коли Федося вбили, йому ще не було й двадцяти (він на два роки старший від Івана).
Іван переховувався в землянці в Гощівському лісі. Мати потайки носила йому їсти і пити. Іванова дочка Оксана, 1926 р. нар.,  розповідала, що Оришці Пилипівні дісталося від совітів… За Іваном приходили до хати представники влади, вимагали сказати, де “бандіт”. Мати не признавалася. Її били ногами та прикладами рушниць, пальці затискали в двері, але вона своє дитя не видала.
Степан Дяченко загинув на фронті під час Другої світової війни. А Іван до Червоної армії не пішов, був у партизанах. На початку 1945 року легалізувався. Як йому це вдалося, не знаю. Нещодавно знайшла в архіві, що він був призваний Обухівським РВК 12 березня 1945 року. За звитягу під Берліном дістав орден Слави 3-го ступеню. Повернувшись додому, відмовився від статусу ветерана “Великої Вітчизняної війни”. Ніколи не користувався пільгами. Його нагород ми не бачили, мама казала, що як прийшов з війни з медалями, одразу віддав дітям гратися. Було їх у нього восьмеро.
Помер Іван Петрович Дяченко 1985 року. Похований біля матері в с. Таценки, тепер Обухівського району Київської області. Він був дуже доброю людиною.
Так хотілося б більше знати про свого діда!
Серце завмирає і сльози накочуються: не можу собі пробачити, що не цікавилася життям своїх дідів поки вони ще могли розповісти щось про себе.

Оксана РАДЕЦЬКА
Київ

На світлині Оксана Радецька з родиною.

Уже в 1930 роках довідалась я про похід київських комсомольців на Зеленого – із фільму “Трипільська трагедія”. Але фільм цей дуже скоро зняли, бо він викликав реагування публіки протилежне до пропагандивного задуму ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління. – Ред.). Як топили зеленівці комсомольців у криниці й скидали з кручі в Дніпро, в темній залі пробігав сміх глядачів і вигуки: “Ото добре!”

Докія ГУМЕННА
Дар Евдотеї. Київській кручі. – Кн. 1. – Балтимор – Торонто: в-во “Смолоскип ім. В. Симоненка”, 1990. – С. 127.

До 90-ї річниці загибелі Миколи Міхновського

“Ще студентом кипуча і світла нату­ра М. Міхновського не могла миритись із тою “хуторянщиною”, національним самозакопуванням, безкритичним підпорядкуванням московській політичній і культурній гегемонії, і він рішуче виступає проти загального психозу, кидає гасло: “Україна для українців” і, гуртуючи коло себе “Брат­ство Тарасівців” для боротьби з найтяжчим і віковічним ворогом України – Московщиною.
Треба мати сміливість Цезаря, мужність Олександра Великого, любов Алківіада і саможертву Леоніда Спартанського, щоб виступити зі жменькою “Тарасівців” на боротьбу з таким колосом, як бувша Росія! Шість молодих екзальтованих юнаків-студентів на чолі з М. Міхновським кидають московським царям визов, підіймають бойовий прапор з вогненним і страшним – для своїх і чужих – гаслом: Самостійна Україна!.. Це було те “слово”, про яке говорив духовий Батько “Тарасівців” Великий Кобзар Т.[арас] Шевченко. “Слово” Кобзаря говорило до серця рабів, а слово Міхновського промовляло до їх розуму й волі...
Це було, здається, вчора, це діялось на наших очах... Здається, ще бачиш перед собою його кремезну, певну се­бе постать, чуєш на собі погляд його чистих, правдивих очей, чуєш його натхнене, вогненне слово... Міхновський умів заглянути в душу глибоко-глибоко... Там, серед московського дикого намулу, умів він вишукати золоту, чисту струну української душі і промовити, заграти так, що тисячі таких золотих струн починало радісно бриніти, тисячі сердець починало битись в унісон з його великим серцем, а червона українська кров починала горіти бажанням покропити широкі лани рідної землі, змити ганьбу московської неволі і у власній хаті знайти ту “правду іволю”, яких Україна не мала і не мог­ла мати в чужій.
Сіра, безлична солдацька маса... большевизм, деморалізація, розклад... Здається, пропащі люди і пропаща спра­ва. А заговорив Міхновський – і чудо! В сірій масі заблисло золото пшениці, в темнім лісі розцвілись волошки. I за хвилю – золото й волошки уже були для цієї маси гаслом, а над цим горував той великий Каменяр, що розбудив їх до життя… Боже мій! Це ж для України – “Самостійної України!” Це для його укоханої Батьківщини, за яку “мало й душу положить” – це для її оборони шикуються молоді орли в лави, це українські – “Самостійної України” – прапори лопотять!..”

(уривок, правопис збережено)
Джерело
Волинець А. Микола Міхновський. В другі роковини трагічної смерті 3-V-1924 року. Дзвін. – 1926. – Травень.

Петро Ковальчук, 1967 року народження, із с. Воронів Городенківського району 20 лютого дістав у Києві вогнепальне поранення грудної клітки, перелом правої лопатки та ребер, наскрізне поранення нижньої долі лівої легені. Пошкоджено й відростки хребців. Ускладнення – гемоторакс зліва.
До 26 березня Петро перебував на лікуванні в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні, у відділі торакальної хірургії, потім – у Польщі.
Реквізити для допомоги (рахунок рідної сестри): АТ “Ощадбанк” ТВБВ №10008/079 м. Городенка МФО 336503 ОКПО 09336500 р/р 290965009, Михайлюк Марія Григорівна, рахунок 26209013994008, 096-176-6782 номер телефону Марії.
Петрові знову потрібна операція.

19 квітня в селище Миколаївка, що на Одещині, прибув на машині незнайомець і, розмахуючи російським прапором, почав волати: “Ніколаєвка с Россией!” Місцевим це не сподобалось. Один козак вдарив москаля по морді, розбив каменюкою скло автомобіля і сказав: “Пішов на х… Нам тут і без Росії добре живеться!”
5 хвилин москаль лежав без свідомості. Потім очуняв, сів в авто і, покинувши трикольор, мовчки вирушив в бік Одеси.
Слава козакам Миколаївки!