Шановний пане Романе! Нещодавно прочитала Вашу книжку “Таємниця отамана Зеленого”, подаровану моїм дітям. Хочу щиро подякувати за Вашу працю!
Була вражена великою кількістю знайомих прізвищ. Справа в тому, що мій дід, Іван Петрович Дяченко, теж був у лавах повстанців отамана Зеленого, як і його брати Степан та Федось. Щоправда, про це раніше намагалися не говорити, або казали, що він був у банді Зеленого.
Дід родом із хутора Злодіївка (тепер м. Українка). Народився 1900 року. На восьмому році життя став сиротою – помер батько. Мати, Оришка Пилипівна, змушена була сама виховувати дітей – Степана, Федося, Галину, Зіновію, Мелашку та Івана. Заміж удруге так і не пішла. Померла в 1948 році.
Степан, Федось та Іван були у війську отамана Зеленого. Коли мені було шість-сім років, чула, що старші говорили, що Іван був ад’ютантом у Зеленого, але чи правда це, не можу сказати.
Коли Федося вбили, йому ще не було й двадцяти (він на два роки старший від Івана).
Іван переховувався в землянці в Гощівському лісі. Мати потайки носила йому їсти і пити. Іванова дочка Оксана, 1926 р. нар., розповідала, що Оришці Пилипівні дісталося від совітів… За Іваном приходили до хати представники влади, вимагали сказати, де “бандіт”. Мати не признавалася. Її били ногами та прикладами рушниць, пальці затискали в двері, але вона своє дитя не видала.
Степан Дяченко загинув на фронті під час Другої світової війни. А Іван до Червоної армії не пішов, був у партизанах. На початку 1945 року легалізувався. Як йому це вдалося, не знаю. Нещодавно знайшла в архіві, що він був призваний Обухівським РВК 12 березня 1945 року. За звитягу під Берліном дістав орден Слави 3-го ступеню. Повернувшись додому, відмовився від статусу ветерана “Великої Вітчизняної війни”. Ніколи не користувався пільгами. Його нагород ми не бачили, мама казала, що як прийшов з війни з медалями, одразу віддав дітям гратися. Було їх у нього восьмеро.
Помер Іван Петрович Дяченко 1985 року. Похований біля матері в с. Таценки, тепер Обухівського району Київської області. Він був дуже доброю людиною.
Так хотілося б більше знати про свого діда!
Серце завмирає і сльози накочуються: не можу собі пробачити, що не цікавилася життям своїх дідів поки вони ще могли розповісти щось про себе.
Оксана РАДЕЦЬКА
Київ
На світлині Оксана Радецька з родиною. |
