У першій її частині оприлюднено спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині, зокрема в Гадяцькому повіті, Хоролі, Лубнах, в Одесі наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть. Автор розповідає як “виросла,  виховалася та наддніпрянська сила, що гейби стихійно підвелася в 1917 році до тих славетних велетенських подвигів, що по цілім світі розбудили славу українського імені”.
Друга частина видання – матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. Вояцький подвиг Михайла Крата в обороні України яскраво ілюструє твердження Павла Крата про оту “наддніпрянську силу, що гейби стихійно підвелася в 1917 році до тих славетних велетенських подвигів”.
У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів.
У книжці оприлюднено й поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”.
Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.
Бібліографічний опис видання: Крізь павутиння змосковщення / Автор-упорядник Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с. Обкладинка тверда, повнокольорова, 150 фотографій. Наклад 1500 пр. Ціна з пересилкою через “Укрпошту” 55 грн.
Презентація відбудуться о 19.00 12 грудня в Національній спілці письменників України (вул. Банкова, 2).

Історичний клуб “Холодний Яр”

Цитата дня

Не однострої і зброя, а безстрашність, мужність, хоробрість, дух воїна – становлять силу армії.

Дмитро ДОНЦОВ

З інших видань

Багато хто нарікає на якість підручників з історії України, на книжки з цієї тематики. Можливо, такі претензії небезпідставні, бо історію України потрібно вчити не з бромом, а за книжками справжніх патріотів. Саме вони висвітлюють найпотаємніші закутки історії, котрі приховувати різноманітні загарбники.
Багато людей пробували себе на ниві популярної історії України. Декому бракувало визнання колег, дехто залишився без уваги читача. “Історія України-Руси” Миколи Аркаса, видана 1908 року й жорстко цензурована царатом, швидко розійшлася нечуваним тоді для української книжки накладом у сім тисяч примірників. Водночас класик української історії Михайло Грушевський, який поставився до цього видання скептично, за весь час існування Одеської “Просвіти” зміг продати в Одесі аж п’ять примірників власних “Очерков истории украинского народа”.
У чому ж секрет читацького успіху Миколи Аркаса? Таємниці жодної. Це книга для свого сина. Текст написано просто, зрозуміло для дитини, з якої потрібно виховати українського патріота: “Книжка отся написана ані для слави, ані для чести, а вже найменьше для зарібку, жерелом єї – охота навчити сина, що діялося на рідній землі”. А оскільки Микола Миколайович готував книгу для сина і водночас для мільйонів інших дітей, нащадків давніх козацьких родів, покріпачених, зденаціоналізованих російським царатом за два століття окупації, – цензура різала видання з особливим завзяттям.
Задум виховати сина українським патріотом-націоналістом дещо незвичний, адже сам Микола Аркас народився 26 грудня 1852 року (7.01.1853 н.?ст.) у родині етнічного грека, адмірала Чорноморського флоту Росії Миколи Андрійовича Аркаса. Щоправда, матір – Софія Петрівна – походила з давнього козацького роду Богдановичів. Вона мала неабиякий вплив на сина й виховала в нього любов до української мови, музики, звичаїв. Тож у дитинстві й юності, які пройшли на Миколаївщині, Микола Миколайович виглядав як справжній українець: вишита сорочка й солом’яний бриль улітку або смушкова шапка і свитка взимку.
Книга зробила свою справу: син Миколи Аркаса – Микола Миколайович Аркас (молодший), який у першій половині 1906 року був ад’ютантом генерала Гродекова, командувача російських військ на Далекому Сході, – під час Національно-визвольної революції вірно служив Батьківщині в різних частинах і закінчив службу командиром полку Дієвої армії УНР. Славетні рядки Великого Кобзаря “За що ж боролись ми з ляхами / За що ми різались з ордами? / За що скородили списами / Московські ребра?”  Микола Аркас записав у серці сина, а той закарбовував їх шаблею в тіла окупантів.
Друге, нецензуроване (посмертне) видання, підготовлене й видане за межами Російської імперії, побачило світ у Кракові 1912 року. Готував книжку редактор 1-го видання – вже хворий на сухоти письменник Василь Доманицький, який лікувався в Закопаному. Побажання й зауваження автора доносила до редактора Ольга Аркасова. По смерті Василя Доманицького (1910) завершили працю Богдан Лепкий і В’ячеслав Липинський. Доля була жорстокою до готового видання: більшу частину накладу спалили російські війська в 1914 році у Львові, по тому пам’ять про неї стирала совєтська влада. Примірник видання зберігся у Центральній науковій бібліотеці ім. ?В. Вернадського, де його відшукав український патріот Степан Нагірний, і пізніше не лише переконав Романа Коваля зробити репринтне перевидання 2-го (позацензурного) випуску “Історії України-Руси” (К.: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: Медобори), а й дав на видання 12000 грн.
Таких незнаних патріотів як Степан Нагірний в Україні вдосталь. Варто лише поглянути ювілейну, 50-ту, книжку Романа Коваля “Сто облич Самостійної України” (К.: Історичний клуб “Холодний Яр”; Український пріоритет). Як зазначив на презентації Василь Шкляр: “50 книг накував нам Коваль!.. З непам’яті забуття скільки вихопив забутих імен справжніх героїв!” Справді, Коваль, як Микола Аркас пробуджує приспані національні почуття, відкриває забуту історію, забетоновану, загнану в підземелля.
Нова книжка Романа Коваля – про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни і в 1989 – 2013 роках: про членів ОУН, вояків і командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів – нащадків борців за волю України. Читач дізнається про імена і долі легендарних учасників збройної боротьби проти російських окупантів, в’язнів російських тюрем, інших визначних українських особистостей.
Читайте, не пошкодуєте!

Костянтин ДИКАНЬ
Україна молода. – 2013. – Ч. 174 (4614). – 27 листопада. – С. 11

Лауреатові Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського Михайлові Іванченку18 листопада виповнилося 90 років. У цей день до с. Гусакового, де він продовжує творити, приїхали представники реєстрового козацтва, вчителі, письменники, художники, рідні та друзі. Голова обласного осередку Національної спілки письменників України Валентина Коваленко подарувала імениннику сигнальний примірник його роману “Багряні журавлі”, виданої за сприяння обласної організації Національної спілки письменників України і за підтримки Черкаської обласної ради. Привітав Михайла Григоровича й секретар Національної спілки письменників України Сергій Пантюк. За особисті досягнення в літературній творчості, за вагомий внесок у відродження духовності та культури українського народу він вручив ювіляру спілчанську медаль і посвідчення. Вклонився Михайлу Іванченку і крайовий отаман Вільного козацтва Холодного Яру Олег Островський. Від імені козаків Холодного Яру він вручив імениннику грамоту, яка засвідчує його у званні почесного старійшини Вільного козацтва. Крім того, за заслуги у відродженні духовності, історії та козацького духу та безцінну творчу діяльність на благо держави та українського козацтва Михайла Григоровича нагороджено орденом імені Богдана Хмельницького. А представники Козачанського куреня Вільного козацтва із с. Козацького на чолі з курінним отаманом Петром Дяченком подарували ювіляру козацьку шапку. Щиро вітають дорогого батька-отамана й редакція газети “Незборима нація” та Історичний клуб “Холодний Яр”. Зичимо здоров’я і нових книжок! З нагоди ювілею публікуємо вірші різних років Михайла Іванченка.

На світлині – Михайло Іванченко дарує Романові Ковалю власноручно виконаний портрет свого батька – Гриця Іванченка, отамана Гусаківської сотні Вільного козацтва

Степе мій...

Степе мій, збентежений до краю,
Хвиля хвилю вічно доганя,
Я тебе добриднем привітаю
Та й піду житами навмання.

Гей ви, гони, золотії гони,
Ні кінця, ні впину далині,
Наді мною срібнострунно дзвонить
Мрійний жайвір молоді пісні.

Залітає розпашілий вітер
В чебреці пахучі й полини,
Степу милий, мій великий світе
З літ малечих і до сивини.

Висівала матінка ласкава
Тут свої надії та жалі,
Тут в боях не раз гриміла слава
Нашої безсмертної землі.

Під розкриллям лагідного неба
Я до поля горнуся щодня,
Степу мій, не жить мені без тебе, –
Хвиля хвилю вічно доганя.

1981 р.

Присвята собі

Ти вибрав шлях не для параду
Й відкинув рабство на узбіч,
То не зважай на помсту й зраду,
А прямо йди грозі навстріч.

Тебе спинятимуть невдачі,
Але щоб духом не поник,
Давай їм завше влучно здачі
І не гамуй звитяги крик.

Не падай під копита ордам
Й своє сумління не знівеч, –
Ген молода вже йде когорта,
Готова взять твій вірний меч.

Ти не виходиш вічно з січі,
Як зарубцьований рубач,
Дивись неправді прямо в вічі
Й нікому кривди не пробач.

1997 р.

Храм

В зелених затінках святині
Я не набувсь, не намоливсь,
Тут вперше думи жовто-сині
Мене збентежили колись.

Тут батьківська старезна груша
Тривожить шелестом щодня,
І заглядає спомин в душу:
Він тут підвів мені коня.

А давня яблуня матусі
Благословила у світи,
Не заблукав я в завірюсі –
Прямую завше до мети.

Шумлять щоліта вишні й сливи,
Хоча батьків давно нема,
У цім саду я ріс щасливим,
Та не бариться вічна тьма.

І за родинним заповітом,
Здолавши всі літа хуртеч,
Отут своїм останнім літом
Я юним передам свій меч.

2009 р.

31 жовтня виповнилося 75 років Леонідові Васильовичу Череватенку, а 2 листопада в Центральній міській бібліотеці Ірпеня відбулося вшанування. Привітати ювіляра прийшло чимало письменників, серед них Олександр Шугай, Роман Коваль, Олександр Корж, Алла Диба, Василь Довжик, Наталя Околітенко, Ольга Страшенко, Леонід Закордонець, Анатолій Жикол, Вікторія Козак, Володимир Коскін, Василь Слободяник, Володимир Симоненко, Ніла Висоцька, а також голова Ірпінської організації ВО “Свобода” Богдан Мельничук і голова Ірпінської організації УНП Тетяна Скріпленко. А ось сам ювіляр за станом здоров’я не зміг прийти. Зате була присутня “добрий ангел Череватенка” Людмила Забарило.
Ведуча вечора Олена Циганенко розповіла про життєвий шлях митця.
Присутні переглянули уривок з фільму Леоніда Череватенка “Дорога на Січ”. До речі, його рід, ймовірно, ведеться від черкаського сотника Михайла Череватенка, який звитяжив на початку ХVІІ століття. “Але свою славу треба заробляти самотужки”, – вважає письменник.
Олена Циганенко передала для ювіляра подарунок майстра народної творчості Тетяни Федорової – постать бунчужного, охоронця бунчука – символу гетьманської влади.
Яскраво виступили й сучасні козаки – співаки народного ансамблю “Хортиця” Ірпінського будинку культури. Вони виконали пісню Українських січових стрільців “Ой на горі, на Маківці” і “Пісню про Сагайдачного”.
Промовляли поети, члени літературної студії “Дебют”, громадські діячі. Серед них – Світлана Кушнір з онучкою письменника Юрія Бедзика Марічкою. Лунали вірші Череватенка з його збірок “Скіфський степ”, “Закляте залізо” (за цю книжку Леоніда Череватенка називають “поетом Празької школи”).
Олена Циганенко наголосила, що Череватенко “все життя був вірний обраній темі”. Почав він з дослідження доробку репресованого письменника Валеріана Підмогильного. Череватенка попередили: “Ми реабілітували людей, а не їхню творчість”.
Дипломна робота Череватенка про творчість Євгена Плужника “тягнула” на кандидатську дисертацію, але шлях до аспірантури закрили, бо автор, як казали вголос, “настроен националистически”. Відтоді тема “розстріляного відродження” є наскрізною у житті Череватенка.
Показали в той вечір і уривок із фільму “Гайдамака”, до якого Леонід Васильович написав сценарій. Поруч з фільмами “Хай Бог розсудить” (за Климом Поліщуком) та “Закон” (за новелою Юрія Липи) “Гайдамака” увійшов до кіноальманаху “Бог їх розсудить” (до всіх Череватенко написав сценарії).
Важливим для Череватенка є дослідження життя і творчості Олега Ольжича. Разом з режисером Аркадієм Микульським він створив про нього кінотрилогію “Я камінь із Божої пращі”. У ній три кінокартини: “Ольжич” (1996), “Доба, жорстока, як вовчиця” (2000), “Незнаний воїн” (2000).
“Знімаючи фільм про Ольжича, ми потратили роки… – писав Леонід Васильович. – Виїжджали в Америку і Канаду, брали інтерв’ю у соратників поета, знаходили його родичів. Коли я побачив це на екрані, то зрозумів, що моє завдання – донести до наступних поколінь образи цих людей, бо про них ми знали тільки з антиукраїнської пропаганди. Перед нами постали люди, які про достаток думали найменше... Я подумав: та це ж і є те покоління, що мало б керувати незалежною українською державою”.  
За кінотрилогію про Ольжича Леонід Череватенко і режисер Аркадій Микульський 2002 року удостоєні Національної премії імені Тараса Шевченка.
“Хоч Леонід Череватенко й володар Національної премії ім. Тараса Шевченка, – зазначив Роман Коваль, – все ж до кінця себе не реалізував. – І були на те причини: його довго не публікували в часи СССР, а в роки незалежності його роками замовчувала “Літературна Україна” (коли редактором був Петро Перебийніс)”.
Як би не було, але Леонідові Череватенку поети присвячують вірші. Один з них прочитала і я:

Були Ви нерідко опальним вигнанцем,
та образ козацький від того не зблід,
вели свої твори, як триста спартанців
колись в Фермопілах вів цар Леонід!
Ви бачите зірко де тлінь, де путяще,
куди спрямувати потужний прорив,
бо Ольжич, як камінь із Божої пращі,
у творчість ясним метеором влетів!

А письменниця Алла Диба призналася, що шестеро своїх онуків, “учить й учитиме на творах Леоніда Череватенка”.
Довгих літ, шановний Леоніде Васильовичу, здоров’я, нових фільмів і віршів!

Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України

Від редакції
З нагоди 75-ліття ювілею поета починаємо друкувати його досі не опубліковані вірші.

A. D. 1710. Зима

З неба сипле, сипле сніг –
Апокаліптичний, неспинний, –
Замітає кривавий слід
Від Батурина до Тігини.

Заміта, засипає сліди
Враз пропечені врагами назавсігди,
На вікu, навіки, назавше –
Як “будь проклятий ти!” сказавши.

А під тими крутими заметами,
Позавчора ще військо, рать,
Ошелешені стратами й метами,
Кармазинні й серм’яжні мазепинці
Сплять.

Удавалося: от воно – диво з див!
І свята свободонька – от вона!
А дісталося море сиріт і вдів,
Ще й держава недобудована...

Далеченько втім до кінця:
Історичними несені бурями –
Кажуть, лицарі, кажуть, одурені –
Мчать, сповняючи волю Творця!

В майбуття розігнались, а велено: тпрусь!
Завірюху чекайте, віхолу!

І тремтить-мовчить Україна–Русь –
Барокова церква під стріхою.

Павло Судоплатов

Фортуна провела його тупа
(Чи то сліпа?) Крізь кубла щирих наці,
Інтернаціоналістів! Поту й праці
Доклав на здобування зброї й рацій
Чимало він! Чекістська шантрапа,
Напевне, заздрила: “Від молота й серпа
Йому вділила доля нескупа!”
Втім, потребує інших мотивацій
Герой брудних секретних операцій
Із мозком генія і совістю клопа.

Тут виникає сумнів сумовитий:
Чи маєм право ми його судити?
Та проти фактів, кажуть, нічим крити.
Коли все так брутально і криваво
Чинити суд, гадаю, маєм право!
А список жертв направду знаменитий:
Це Шумський, Коновалець і Ромжа,
Ще сотні патріотів. І не змити
Святої крові з прізвища бомжа.

Численні легендовані загони
НКВС–НКВД, що безборонний
Наш люд терзали, різали, кололи
Ще й прикривались іменем УПА.
І в очі задивлявся охололий
Дитячий трупик, і людська ропа
У пустці довго тхнула, і мололи
Пропагандисту бажану бридню,
Ганьбили нас.
“Тож плюнемо на ню,
На самостійну й незалежну Неньку –
Хитреньку, заможненьку, ледаченьку, –
Не личать нам погрози, пози, сльози”,

Але скажіть: хто знає до пуття
Як заробляв собі на прожиття
колишній начальник “Бюро №1”
генерал-лейтенант Судоплатов
Перекладами “украинской прозы”.

Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО

Доброго дня, пане Коваль! Я великий прихильник тієї справи, яку Ви робите такий тривалий час і таким, гідним наслідування, чином. Кілька тижнів тому з хвилюванням прочитав спогади Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Нині читаю його збірку “Ми ще повернемось!”. Пишаюсь такими земляками як Ви, і як Горліс-Горський. Усією душею відчув усе те, що пережив автор і що Ви намагаєтеся донести читачеві. Не скажу, що не знав героїчного чину Холодного Яру, бо в юності був членом Молодіжного націоналістичного конгресу, навіть бачив Вашого колегу Віктора Рога (то був уже далекий 2004 рік, у вишкільному таборі ім. Івана Гавдиди на Тернопільщині). Сам я з Харківщини.
Бачив Ваші фільми, низький уклін за всю ту справу, що робите!
Волею долі живу вже шостий рік у Німеччині, тут живе тепер і моя дружина, моя землячка. Побралися ми з нею, до речі, в церкві Св. Іллі в с. Суботові. Були в легендарному Холодному Яру. Книжки Ваші читаю, роздруковуючи їх з інтернету. Розумію, що це не зовсім правильно, бо видання книжок, тим більше в сучасній Україні, справа важка. Тому хочу хоч якось підтримати Вас фінансово. Заробляю не так вже багато, але порівняно з Україною все ж достатньо. Хочу вчинити згідно з моїми переконаннями і честю. Буду скоро на любій Батьківщині, якій так хочеться служити, і нема гідної нагоди...
Я давно хотів щось написати, але виходить дуже вже радикально (як той Андрій Чорнота), та й читач в Україні перегодований інформацією, страшний скептик і нічому не дивується.
Дуже хотілося б “погуляти” за Україну, послужити силою і правдою… Маю спрагу до боротьби... Тут, серед чужих людей, мені бракує спілкування із земляками.
 Натхнення Вам, сили і наснаги! Бажаю дожити, доборотися до справді вільної Самостійної України і побачити, як “покриють Україну червоні жупани!”
Слава Україні!

З величезною повагою
Сергій ЗІНЧЕНКО
27.11.2013 р.

Р. К. Які, на Вашу думку, перспективи українсько-польських взаємин?
М. Г. Вважаю, що наші суспільства більш, ніж уряди, усвідомлюють необхідність польсько-української співпраці. Переконаний: не може бути жодної перешкоди, яка б могла заборонити нашим народам дружити. Свідома частина польського суспільства розуміє, що без польсько-української співпраці наші народи не стануть вільними.
Ще 50 років тому я розумів це. Ми, обидва народи, були в досить складній ситуації, бо не мали власного керівництва. Управління було окупаційне. Отже, й прагнення правителів-чужинців спрямовувалися на те, щоб наші народи ворогували. Маємо багато доказів того, що все робилося, аби не було порозуміння між поляками й українцями. Особливо старалися совєти. Вони чимало доклали зусиль, щоб налаштувати українців проти поляків, а поляків проти українців.
Р. К. А як німці?
М. Г. Німці теж хотіли, щоб поляки й українці перебили одне одного. Наприклад, виселяли з деяких сіл українців, а поселяли їх у селах, з яких перед тим виселяли поляків. Тобто забирали поляків до таборів чи ще кудись, а на їхнє місце селили українців. У зв’язку з тим були навіть дії Армії Крайової проти таких поселених німцями українців у польських селах. Німеччина і Росія все чинили, щоб наші обидва народи не співпрацювали між собою.
Німецький губернатор Франк під час обговорення польсько-українських стосунків у Кракові на засіданні свого уряду сказав: ми повинні зробити все, щоб ці два народи не жили в дружбі, бо це було б нещастям для Німеччини.
Р. К. Пане Мар’яне, чи були конкретні приклади співпраці польського й українського народу в часи Другої світової війни?
М. Г. Насамперед, українці – не як організація, а як громадяни – давали інформацію про плани німців. По-друге, були такі села, в яких українці і поляки створили спільну самооборону. Наприклад, у районі Казимирівки і Тешовець і в Грубешівському районі. Між поляками й українцями не було постійної конфронтації.
Зрозуміло, що польська й україн­ська громадськість не монолітна у поглядах на українсько-польські взаємини. Але постійне прагнення до співпраці, до якогось порозуміння було. Ми не можемо постійно кон­фронтувати між собою.
Коли більшовики прийшли зі Сходу на Люблінщину (Любешів, Томашів, Холм), то я скли­кав нараду під Дубенкою. Були виго­товлені листівки до українців, у яких говорилося, що наші народи вічно житимуть поруч. І тому замість боротьби потрібно шукати порозуміння. І простягаємо тепер україн­цям руку. Забудемо про те, що було, і борімося спільно за незалежність проти російського окупанта.
Я, тоді комендант (командувач. – Ред.) Армії Крайової на Грубешівщині, взявся організувати зустріч українців і поляків. На жаль, був сильний сніг і представ­ник Української головної визвольної ради зі Львова на переговори не прибув – загинув у дорозі. Його видали сліди на снігу – а совєти пильно за тим стежили.
Р. К. А з ким Ви контактували в УПА? З яким командиром?
М. Г. З Юрієм Лопатинським (він мав псевдо “Шейк”) та з [Сергієм] Мартинюком-“Грабом”. З ними вирішили зустрітися, коли можна буде пройти через поля, не лишаючи слідів. Тому змушені були почекати до весни. Нарешті зустріч між представниками УГВР, УПА й АК відбулася. На ній з українського боку були три представники. Нас захищали чота УПА і чота АК.
Р. К. Хто був на цій зустрічі?
М. Г. Лопатинський і “Граб”. Був ще один, якого я не знаю, він мав псевдо “Зір”. З нашого боку був я і ще декілька моїх колег, між ними Мар’ян Варда, Норберт, чи Ян Туровський, і Юзеф, прізвище не можу згадати, 50 років минуло.
Згодилися говорити по-польськи, бо українську я розумів погано. Лопатинський виголосив декларацію, що українці визнають єдиним ворогом українського і польського народів совєтську Росію і Росію взагалі. Ми погодилися з цим.
Р. К. Декларація була написана чи виголошена усно?
М. Г. Було сказано усно, не писали тоді. Ми постановили ро­зпочати співпрацю. Ствердили, що обидва народи перебували під німецькою окупацією, а тепер під російською. Постановили спільно організувати самооборону, спільно інформувати українську і польську громадськість, разом боротися проти спільного ворога – росіян. Якщо буде потреба, то і взаємно допомагати. Якщо буде українець битися – по­ляк допоможе. Якщо поляк буде бити російського окупанта, українець має прийти на поміч. Якщо українець буде поранений або не матиме їжі, то поляки повинні йому допомогти. Так само мусили чинити й ук­раїнці. І до тієї зустрічі були випадки, коли медикам віддавали поранених українців і поляків. Наприклад, українця Штендеру лікував польсь­кий лікар. Мартинюк теж був пора­нений, і його лікували польські лікарі. Ми взаємно інформу­вали одне одного. Стверджую на­певне: від околиць Бреста і аж до Перемишля наша співпраця засіяла.
Р. К. Розкажіть, будь ласка, про акцію в Грубешові.
М. Г. У цій місцевості польська УБ (Служба безпеки. – Ред.) і російське НКВД арештували 50 воїнів Армії Крайової. Вони мали бути страчені енкаведистами.
У Грубешові квартирував батальйон НКВД. Поляки звернули­ся по допомогу до УПА. УПА атакувала гарнізон, а ми ? в’язницю. В’язнів звільнили. Було розгромлено батальйон НКВД і відділ УБ, що допомагав енкаведистам. Тоді був поранений [Євген] Штендера (“Прірва”). Зараз він живе в Канаді (з 1975 р. ? головний редактор “Літо­пису УПА”. – Ред.).
Р. К. А після цієї операції були контакти, спільні дії?
М. Г. Так, були. І дуже тісні. У таких населених пунктах, як Біла-Підляська, Влодава, Грубешів, Томашів, Ярослав, Перемишль.
Р. К. До якого року підтримувалися контакти?
М. Г. Щонайменше до 1948 року.
Р.К. Як польський еміграційний уряд у Лондоні ставився до співпраці між УПА й АК?
М. Г. Спочатку вони в Лондоні про це нічого не знали. А як довідалися, то оскаженіли і різко засудили нашу співпрацю. Коли ж дізналися, що саме я був активним творцем того порозуміння, то нака­зали провести слідство. Били мене добре під час цього слідства...
Ця наша співпраця, отже, була смертельна для всіх, бо і совєти, і польська Служба безпеки, і обидві компартії вкрай негативно ставилися до цієї співпраці. Про позицію німців я вже говорив.
У 1947-му в січні мене допитував сам генеральний прокурор – жид холерний – він сказав: “А для Стера (це моє псевдо) вимагаю найвищу кару – кару смерті, тому що Стер і з чортом уклав би спілку проти Совєтського Союзу і Народної Польщі”. Так що я людина, яку за співпрацю з українцями засудили до смертної кари. Кару смерті, щоправ­да, замінили на довічне ув’язнення.
Совєтська влада в Польщі скаже­ніла, що нам вдалося об’єднати всіх, хто був в опозиції до комуністів: УПА, АК, Народову організацію войскову, Народові сили збройні і Батальйони хлопські.
Р. К. Скільки років загалом Ви відбули у в’язниці?
М. Г. Першого разу ? 10 років і 5 місяців без перерви. Били, кидали в карцер, мав обморожені руки. Це поляки мене засудили. Вдруге також поляки мене засудили на чотири з полови­ною роки. Це ув’язнення поча­лося в 1971-му. А пізніше, після відбуття і цього строку, мене багато разів ув’язнювали на 48 годин – у Кракові, Катовіцах, Радомі, Лодзі, Гданську, Варшаві.
Р. К. Якою все ж таки Ви бачи­те перспективу українсько-польських взаємин?
М. Г. Я вважаю, що не слід розра­ховувати на протекцію Америки, Великобританії чи якоїсь іншої держави. Єдиний вихід ? це найтісніший контакт українського і польського народів у господарській, військовій, політичній та інших сферах.

Від редакції
Поділяємо життєве кредо Мар’яна Голембієвського: українці та поляки мусять ? якщо хочуть бути переможцями ? порозумітися між собою!
Незборима нація (Київ). – 1995. – Серпень. – Ч. 15 ? 16 (80 ? 81). – С. 3.

Біографічна довідка
Мар’ян ГОЛЕМБІЄВСЬКИЙ (Golebiewski) (“Ірка”, “Кораб”, “Лотка”, “Стер”, “Свобода”) (16.04.1911, Пльонськ – 18.10.1996, Варшава) – окружний командант Армії Крайової, член польської антикомуністичної організації “Свобода і Незалежність” (WIN). Закінчив учительську семінарію. Працював репортером “Тижневика Куявського”, вчителем географії, історії та фізичного виховання, директором бурси в Коломиї. Внаслідок нападу Німеччини і СССР на Польщу перейшов у складі 45-го піхотного полку кордон з Румунією, де й був інтернований. 9 листопада 1939 р. прибув до Франції, де закінчив школу підхорунжих. Служив чотовим у 1-й гренадерській дивізії. Брав участь у боях проти німців в Ельзасі й Лотарингії, командував сотнею. Підвищений до звання сержанта. 21 червня 1940 р. потрапив у полон, з якого втік проти ночі на 5 жовтня 1940 року. Через Францію, Іспанію і Гібралтар 11 липня 1941 р. дістався Великої Британії. Служив чотовим в автомобільно-панцерному відділі 1-ї стрілецької бригади. До Польщі повернувся 2 жовтня 1942 р. (авіаційна операція “Гімлет”, екіпаж XIV). Від середини листопада 1942 р. – шеф штабу диверсій Головної команди Армії Крайової). Організатор акцій проти німецьких колоністів. У квітні 1943 р. організував звільнення з німецького полону дружини і дев’ятилітнього сина коменданта АК “Другака”. Після загибелі А. Ричела в жовтні 1943 р. очолив Грубешівський обласний штаб АК.
1943 року нагороджений Хрестом Хоробрих V класу.
Був прихильником наступальних дій проти сил УПА. Учасник інтенсивних українсько-польських боїв (03.06.1944). Будучи командиром АК на Грубешівщині, у травні 1944 р. очолив також АК у Володимир-Волинській окрузі. Організував квартири, харчування та медичну допомогу для вояків 27-ї Волинської дивізії піхоти АК. Під час німецької облави в червні 1944 р. в Пущі-Сольській двічі поранений. Вирвався з оточення у складі загону Конрада Бартошевського – “Віра”.
Після приходу Червоної армії продовжував діяльність як комендант АК Грубешівщини. 19 серпня 1944 р. його відділ (100 осіб) звільнив кільканадцять вояків АК з в’язниці в Грубешові. У Грубешові здійснив і напад на комунальну ощадну касу, щоб здобути гроші для організації. Одне з розпоряджень “Стера” звучало так: “Усіх підозрілих, які не зуміють чітко пояснити своє перебування на теренах Люблінщини, потрібно ліквідувати”.
Голембієвський відверто визнавав, що під час німецької окупації мав умову з Народовими силами збройними, які вели боротьбу проти німців і комуністів. Щоб не мати клопотів з керівництвом АК, яка забороняла збройні антикомуністичні акції, Голембієвський боровся з комуністами під маркою Народових сил збройних.
Після окупації Польщі військами СССР став рішучим прибічником порозуміння з українцями. Концепцію співпраці представив на нараді керівників з округ Грубешів, Холм та Замостя у вересні 1944 р. Після наради видано звернення до українців із закликом припинити бої та об’єднатися проти спільного ворога. Розмови на вищому рівні відбулися тільки в травні 1945 року.
За свідченням Голембієвського, який брав участь у переговорах, обидві сторони визнали необхідність продовження боротьби за незалежність своїх країв і задекларували взаємну підтримку одне одного. Польська сторона зобов’язалася надавати УПА допомогу харчами, розселенням і медичною опікою. Українська сторона взяла на себе зобов’язання передавати в розпорядження АК дані, зібрані своєю розвідкою (від Грузії через Україну і Білорусь до Чехії), й обіцяла в разі потреби брати участь у збройних діях, які вестимуть поляки.
Крім того, представник Української головної визвольної ради Юрій Лопатинський, що брав участь у цій нараді, висловив бажання, щоб польський еміграційний уряд репрезентував й українські інтереси. На жаль, комендант Ян Мазуркевич-“Радослав” заборонив подальші переговори. Все ж до весни 1947 року на території Люблінщини і Підляшшя припинено збройні сутички між УПА і польським підпіллям. Доходило й до співпраці (спільний напад УПА і польської антикомуністичної організації “Свобода і Незалежність” на Грубешів 28 травня 1946 року).
У березні – червні 1945 р. Голембієвський – інспектор DSZ (військова антикомуністична формація, створена генералом Андерсом для боротьби з російськими окупантами), в червні – шеф штабу і заступником коменданта округу Люблін цієї організації.
Був одним з організаторів нереалізованого плану нападу на Мокотовську тюрму у Варшаві. 21 січня 1946 р. арештований. Під час слідства був битий і катований. Засуджений у справі Головного управління антикомуністичної організації “Свобода і Незалежність”. Крім нього, на лаві підсудних опинилися Ян Ржепецький, Антін Санойца, Ян Щурек-Церговський, Тадеуш Яхімек, Генрик Жук, Казимир Леський, Юзеф Рибіцький, Людвик Музичка, Емілія Малесса.
Голембієвського обвинуватили в належності до нелегальних організацій, “антидержавній діяльності”, зокрема у співпраці “з бандами УПА”, співучасті в ліквідації постів міліції у Грабовці, Дембіні, Наленчові й Грубешеві, в убивствах секретаря Польської робітничої партії у Франкополі Станіслава Грухецького, працівників Служби безпеки Юзефа Хмажинського, Олександра Гродка, Владислава Гумбера, старости Яцента Вілька, а також в інших збройних нападах. 3 лютого 1947 р. Мар’яна Голембієвського, єдиного серед учасників процесу, засуджено до смертної кари. Через три дні президент Болеслав Берут замінив смертну кару на довічне ув’язнення. 22 лютого, завдяки амністії, кару зменшено до 15 років (з утратою прав і конфіскацією майна).
За любов до Польщі карався в тюрмах Варшави, Равіча, Вронок і Серадза, звідки 3 грудня 1946 р. разом з іншими в’язнями здійснив невдалу спробу втечі. Відтак знову був засуджений на довічне ув’язнення, однак унаслідок амністії з 1 травня 1956 р. вирок зменшено до 10 років. Вийшов на волю 21 червня 1956 року. Після звільнення мав труднощі з працевлаштуванням.
1959 року Голембієвський – один з ініціаторів (поруч з Ігнацієм Чумою) невдалої спроби створення таємної антикомуністичної організації з колишніх членів Армії Крайової. У 1962 р. одружився зі Станіславою Косінською, з якою мав двоє дітей. У 1956 – 1970 рр. працював у кооперативі “Спільна справа”, об’єднанні “Інко”, на підприємстві спальних вагонів “Варс”.
1965 року разом з діячами молодшого покоління, зокрема з синами І. Чуми, творить конспіративну групу, знану пізніше як Рух. Участі в акціях організації не брав, але був учасником всіх п’яти з’їздів. Здійснював зв’язок між молодшим середовищем діячів Руху і побратимами з Армії Крайової, WIN.
Разом з іншими членами організації арештований 21 червня 1970 р. у зв’язку із запланованим підпалом музею Леніна в Пороніні. І хоч не брав особисто участі в підготовці до цієї акції (але знав про неї), в останньому з процесів Руху (21.09 – 23.10.1971), був засуджений як один з керівників Руху на 4 з половиною роки ув’язнення. Як і Анджей Чума, Бенедикт Чума, Стефан Несьоловський, Болеслав Столяж і Еміль Магевич, засуджений за статтею “приготування до повалення в майбутньому соціалістичного ладу в Польщі”.
Вийшов на волю 28 серпня 1974 року. У другій половині 1970-х рр. – учасник Руху оборони прав людини і громадянина. Разом з Петром Кравчуком організував сітку розповсюдження газети “Опінія”. У 1974 – 1978 рр. Голембієвський – працівник телевізійних закладів, у 1975 – 1978 рр. – кустар кооперативу “Центральна хімічна лабораторія” у Варшаві.
У січні – квітні 1979 р. Голембієвський очолював пресове бюро. Взяв участь у страйку голодуючих, що відбувся 7 – 12 травня 1980 р. в костелі Святого Кшиштофа, щоб засвідчити підтримку Мирославові Хоєцькому та Даріушу Кобздею, які оголосили в ув’язненні голодування протесту, та висловити солідарність з іншими політичними в’язнями.
Після вибуху страйків на узбережжі Голембієвський намагається зав’язати контакти з робітниками в Гданській верфі. Після підписання договору взяв участь в організації “Солідарності”. 13 грудня 1981 р. був на кілька годин затриманий.
У травні 1982 р. виїхав до США, де співпрацював з виданнями “Голос Польський”, “Новий щоденник”, “Життя Полонії. Налагодив співпрацю з президентом Польської Республіки в екзилі Юліушем Новіною-Сокольницьким, був призначений ним державним міністром.
У 1980-х рр. в Нью-Йорку Голембієвський підтримував зв’язки з міністром закордонних справ Костянтином Зігфридом Ганфором, творцем Бойової організації “Вільна Польща”. Голембієвський також створив комітет побудови катинського пам’ятника. Співпрацював із Комітетом пам’яті жертв сталінської системи. Завдяки Голембієвському президент Юліуш Новіна-Сокольницький 19 березня 1984 р. видав декрет, у якому посмертно відзначив закатованих Срібним хрестом хоробрих (Virtuti Militari).
Повернувся до Польщі 1990 року. У середині 1990-х у Познані налагодив контакти з правимвидавництвом “WERS”, яке опублікувало його тексти про теорію змов. Голембієвський гостро критикував масонів, лібералів і посткомуністів, які, на його переконання, загрожували Польщі. У 1996 році став свідком у процесі Адама Гумера – офіцера польської безпеки, який діставав свідчення, калічачи в’язнів. Гумер, 1996 року маючи вже 79 років, був засуджений до 9 років (потім вирок зменшено до семи з половиною років; помер він під час перерви у відбуванні покарання).
Під кінець життя Мар’ян Голембієвський дочекався зняття вироку 1971 року.
29 липня 1994 р. нагороджений Командорським хрестом Відродження Польщі.
Похований на Повонзках на Алеї Заслужених.

Переклад Любові Болюк

На світлині – М. Голембієвський (ліворуч). Київ, 1995 р.

Вінцковський Т., Музичко О. Іван Митрофанович Луценко (1863 – 1919): український націєтворець. – К.: Гамазин, 2013. – 352 с.: іл.

Тарас Вінцковський і Олександр Музичко повернули нам одну з найславетніших постатей Визвольного руху – Івана Митрофановича Луценка. Монографію випущено до його 150-літнього ювілею.
Іван Луценко – доктор медичних наук, лідер Одеського гомеопатичного товариства, провідний учасник одеської “Просвіти”, благодійник, інтелектуал, публіцист, член Центральної Ради, організатор Вільного козацтва, будівничий українського війська… Жив для України і за неї загинув.
Хто гортав одеські газети початку ХХ ст., помітив би, як часто в них зустрічається ім’я Луценка. Його шанували не тільки українці, а й імперці, та авторитет у них він заслужив не завдяки двоєдушності…
Перший розділ – про батьківське обійстя на Полтавщині, рідне село, викладачів Лубенської чоловічої гімназії і університету в Санкт-Петербурзі. Перші його кроки в Одесі висвітлені крізь призму двох найважливіших справ життя: медицини і громадсько-політичної діяльності, зокрема участі у виборах до місцевих органів влади і до Думи. Рубіконом у житті одеського самостійника дослідники визначають початок Першої світової війни. Війна сприяла завершенню його ідейної еволюції і призвела до символічної “вершини на Рішельєвських сходах”.
У розділі “У буревії української революції: “гетьман одеських українців” висвітлена його участь у розбудові української армії. За висловом сучасника, він був “альфою й омегою” “Одеської Січі”, Одеської української військової ради, Вільного козацтва та українізації Чорноморського флоту.
Рішучість у боротьбі з більшовизмом привернула до нього увагу німецької розвідки й української промислової еліти під час вибору можливого очільника України на противагу “кабінетним вождям” Центральної Ради. На цьому факті неодноразово наголошують автори дослідження. Ну й фінальний акорд життя – загибель зі зброєю в руках – автори назвали “кроком у безсмертя”.
У додатки вміщено перелік праць Івана Луценка – наукових-медичних і публіцистичних, кілька десятків його публіцистичних статей.
Монографію цікаво оформлено: славнозвісні Рішельєвські (Потьомкінські) сходи ведуть до жовто-блакитного обрію. І як вершина цього символічного шляху українського ідеаліста – герб УНР.

Ігор СТАМБОЛ,
аспірант кафедри історії України Одеського національного університету ім. Іллі Мечникова

“Українці з минулого”
(06.1895, с. Вереміївка Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. – 20.12.1923). Військовий і громадський діяч; делегат 3-го Всеукраїнського з’їзду військових (11.1917), завідувач судовим відділом Золотоніської комендатури (1919), отаман Наддніпрянського партизанського загону Холодноярському повстанкому.
Понад чотири роки діяв отаман Нагірний по обидва береги Дніпра – в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Арештований у лютому 1923 року. Разом з отаманом москалі розстріляли і його побратимів – Степана Адаменка та Ярему Прудкого.
Світлину надав Володимир Савченко.

Третього листопада, на сімдесят дев’ятому році життя, після важкої хвороби помер поет Володимир Пасічник.
Володимир Пасічник – один із засновників Народного руху України, його очільник на Харківщині в 1990 – 1993 рр., голова громадської організації Харківської крайової організації Народного Руху (до 2009 р.), незламний борець із комунізмом, кришталевої душі й залізної волі людина.
Володимир Михайлович – син тернопільської землі, але найбільший внесок у відродження України зробив на Слобожанщині. Навіки в Харкові стоятиме пам’ятник жертвам Голодомору (1990), пам’ятний знак, встановлений на честь проголошення Декларації про суверенітет (1990), Пам’ятний знак УПА (1992) – творіння його душі й рук.
Вічна пам’ять і вічна слава Володимиру Пасічнику!

Харківська обласна (крайова) організація Народного Руху України, Харківська обласна громадська організація “Товариство відродження української нації”, Харківський обласний осередок Всеукраїнської громадської організації “Молодий Народний Рух”, Історичний клуб “Холодний Яр”, редакція газети “Незборима нація”

Мій дід, Савка Григорович Руденко, орієнтовно 1895 р. нар., проживав у с. Косівка Глинського повіту, нині Олександрійського району Кіровоградської області. Одного вечора він вертався із сінокосу. З гаю вийшов чоловік у формі українського війська і спитав:
– Дядьку! А яка влада у вас у селі?
Савка відповів, що зранку, коли виїздив на сінокос, не було ніякої. А в Олександрії, здається, більшовики. Чоловік попросив довезти до села. З’ясувалося, що він відступає після розгрому під Холодним Яром. Здається, дід називав його Павленком. Незнайомець переночував, а вранці вбрався у селянський одяг, який дав йому мій дід. Форму, документи і книжку Михайла Грушевського “История украинского народа” залишив. І пішов на Крим.
Форму та документи дід заховав у ніші біля печі – вони пропали під час війни. А книжка зберігається в мене як сімейна реліквія.

Анатолій РУДЕНКО, журналіст
Кривий Ріг