Вінцковський Т., Музичко О. Іван Митрофанович Луценко (1863 – 1919): український націєтворець. – К.: Гамазин, 2013. – 352 с.: іл.
Тарас Вінцковський і Олександр Музичко повернули нам одну з найславетніших постатей Визвольного руху – Івана Митрофановича Луценка. Монографію випущено до його 150-літнього ювілею.
Іван Луценко – доктор медичних наук, лідер Одеського гомеопатичного товариства, провідний учасник одеської “Просвіти”, благодійник, інтелектуал, публіцист, член Центральної Ради, організатор Вільного козацтва, будівничий українського війська… Жив для України і за неї загинув.
Хто гортав одеські газети початку ХХ ст., помітив би, як часто в них зустрічається ім’я Луценка. Його шанували не тільки українці, а й імперці, та авторитет у них він заслужив не завдяки двоєдушності…
Перший розділ – про батьківське обійстя на Полтавщині, рідне село, викладачів Лубенської чоловічої гімназії і університету в Санкт-Петербурзі. Перші його кроки в Одесі висвітлені крізь призму двох найважливіших справ життя: медицини і громадсько-політичної діяльності, зокрема участі у виборах до місцевих органів влади і до Думи. Рубіконом у житті одеського самостійника дослідники визначають початок Першої світової війни. Війна сприяла завершенню його ідейної еволюції і призвела до символічної “вершини на Рішельєвських сходах”.
У розділі “У буревії української революції: “гетьман одеських українців” висвітлена його участь у розбудові української армії. За висловом сучасника, він був “альфою й омегою” “Одеської Січі”, Одеської української військової ради, Вільного козацтва та українізації Чорноморського флоту.
Рішучість у боротьбі з більшовизмом привернула до нього увагу німецької розвідки й української промислової еліти під час вибору можливого очільника України на противагу “кабінетним вождям” Центральної Ради. На цьому факті неодноразово наголошують автори дослідження. Ну й фінальний акорд життя – загибель зі зброєю в руках – автори назвали “кроком у безсмертя”.
У додатки вміщено перелік праць Івана Луценка – наукових-медичних і публіцистичних, кілька десятків його публіцистичних статей.
Монографію цікаво оформлено: славнозвісні Рішельєвські (Потьомкінські) сходи ведуть до жовто-блакитного обрію. І як вершина цього символічного шляху українського ідеаліста – герб УНР.
Ігор СТАМБОЛ,
аспірант кафедри історії України Одеського національного університету ім. Іллі Мечникова
|
