Шановні друзі! Хочу поділитися враженнями від поїздки до Холодного Яру,  хоч і на папері неможливо передати свої відчуття, своє збентеження. Дякуючи долі, я зміг побувати на святих стежках, на яких виборювали волю України наші герої. Подорож виявилася змістовно-цікавою, насиченою подіями. Ми побували в місцях, де досі можна відчути присутність козацького духу і слави, духу волі та боротьби. Що закарбувалося у пам’яті? Могила отамана Чорного Ворона і його козаків під Розумівкою, дівоча могилка на Мліївській Січі, с. Цвітне (батьківщина отамана Пилипа Хмари), гайдамацьке село Цибулеве отаманів Марка Мамая, Миколи та Архипа Бондаренків. Ми зустрічалися з нащадками славних отаманів. Особливо запам’яталась розмова з племінником Пилипа Хмари Юрком. Вразила зустріч і з бабусею Полею, дочкою Архипа Бондаренка та її слова про батька – “його ніхто ніколи не згадував”... Відвідання могил загиблих – то окрема хвилююча розповідь. Краще всі ці почуття пережити самому, побувавши хоча би раз на цих святих місцях. Бажаю кожному українцеві хоча би раз у житті відвідати Холодний Яр – твердиню козацької звитяги. Він об’єднує всіх, для кого Українська Земля – найсвятіше у світі.

Леонід ЦИМБАЛ
м. Київ

1 травня 1922 р. створено Подільську повстанську групу на чолі з Яковом ОРЛОМ-ГАЛЬЧЕВСЬКИМ.
2 травня 1512 р. князь Костянтин ОСТРОЗЬКИЙ розбив татар під Вишневцем.
2 травня 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано Гетьманом України.
2 травня 1848 р. в Галичині створено Головну Руську Раду.
3 травня 1074 р. помер Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ, давньоукраїнський письменник і релігійний діяч.
3 травня 1905 р. помер Іван РОТАР, керівник Чорноморської громади РУП, голова катеринодарської “Просвіти”.
3 травня 1924 р. загинув Микола МІХНОВСЬКИЙ.
3 травня 1946 р. вояки УПА знищили генерал-полковника НКВД Москаленка.
4 травня 1733 р. помер запорозький кошовий отаман Кость ГОРДІЄНКО.
4 травня 1838 р. викуплено з кріпацтва Тараса ШЕВЧЕНКА.
4 травня 1949 р. народився Володимир ІВАСЮК.
5 травня 1880 р. народився Олександр ПИЛЬКЕВИЧ, член Центральної Ради, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 травня 1898 р. народився Георгій ТКАЧЕНКО, старосвітський кобзар.
5 травня 1900 р. Кирило ТРИЛЬОВСЬКИЙ заснував товариство “Січ” у с. Завалля на Снятинщині.
5 травня 1920 р. проголошено автокефалію УПЦ.
5 травня 1984 р. в російських концтаборах загинув Олекса ТИХИЙ.
5 травня 2005 р. помер поет Іван ГНАТЮК, лауреат Національної премії ім.. Тараса Шевченка.
6 травня 1910 р. помер письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
6 травня 1920 р. закінчився перемогою Перший зимовий похід Армії УНР.
7 травня 1840 р. народився Марко КРОПИВНИЦЬКИЙ, драматург, режисер і актор.
7 травня 1900 р. народився Юрій ЛИПА, філософ, поет, лікар УПА.
9 травня 1921 р. від московської руки загинув Кость ПЕСТУШКО (СТЕПОВИЙ-БЛАКИТНИЙ), командир Степової дивізії.
9 травня 1945 р. Україна програла у Другій світовій війні.
10 травня 1879 р. народився Симон ПЕТЛЮРА, Головний отаман Армії УНР.
10 травня 1940 р. москалі розстріляли Якова ВОДЯНОГО, черкаського полковника Вільного козацтва.
12 травня 1895 р. у перемишльській гімназії почали викладати українською мовою.
12 травня 1901 р. в родині українського вченого Івана ПУЛЮЯ народився Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник.
12 травня 1920 р. у Кривому Розі постала Степова дивізія.
13 травня 1849 р. народився письменник Панас МИРНИЙ.
13 травня 1933 р. застрелився письменник Микола ХВИЛЬОВИЙ.
13 травня 2007 р. – День Матері.
14 травня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив польську армію під Жовтими Водами.
14 травня 1871 р. народився письменник Василь СТЕФАНИК.
14 травня 1941 р. від московської руки загинув Ананій ВОЛИНЕЦЬ, командир 61-го Окремого гайсинського полку Армії УНР, підполковник Армії УНР.
15 травня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розбив польських загарбників.
15 травня 1857 р. народився письменник Андрій ЧАЙКОВСЬКИЙ.
15 травня 1859 р. народився Панас САКСАГАНСЬКИЙ, один з основоположників українського професійного театру.
15 травня 1981 р. помер Максим (Тарас) БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, отаман УПА “Поліська Січ” (1941), командир Української народно-революційної армії (1943).
16 травня 1036 р. народився Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ.
16 травня 1638 р. запорозький гетьман Яків ОСТРЯНИН на р. Стариці розбив польське військо.
16 травня 1817 р. народився історик Микола КОСТОМАРОВ.
16 травня 1954 р. вибухнуло повстання політв’язнів у Кінгірі.
18 травня 1876 р. вийшов Емський указ російського уряду про заборону українського письменства, видання і ввезення з-за кордону української літератури, заборону театральних вистав українською мовою.
18 травня 1917 р. у Києві почався 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд.
18 травня 1917 р. створено Український генеральний військовий комітет.
18 – 20 травня 1979 р. москалі вбили композитора Володимира ІВАСЮКА.
21 травня 1892 р. народився Кость СМОВСЬКИЙ, командир 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 травня 1861 р. відбулося урочисте перепоховання Тараса ШЕВЧЕНКА на Чернечій горі біля Канева.
22 травня 1875 р. народився Микола СІМАШКЕВИЧ, член Центральної Ради.
22 травня 1919 р. поляки без суду розстріляли композитора Остапа НИЖАНКІВСЬКОГО, члена Української Національної Ради ЗУНР.
23 травня 1920 р. помер графік Георгій НАРБУТ.
23 травня 1938 р. від руки московського агента загинув полковник Армії УНР Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командир корпусу Січових стрільців, начальний командант УВО, голова ПУН.
24 травня 1742 р. помер Гетьман України Пилип ОРЛИК.
25 травня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
25 травня 1926 р. у Парижі Самуїл Шварцбард убив Симона ПЕТЛЮРУ.
26 травня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ під Корсунем розгромив польську армію.
26 травня 1667 р. за змову московитів з поляками проти України запорозький кошовий ВАСЮТЕНКО повбивав московських послів.
28 травня 1916 р. помер Іван ФРАНКО.
29 травня 1653 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ зазнав поразки під Торговицею.
29 травня 1952 р. помер Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний комендант УГА, командувач Армії УНР.
У травні 1125 р. помер Великий князь київський Володимир МОНОМАХ.
У травні 1921 р. загинув Максим ТЕРЕЩЕНКО, начальник Холодноярського повстанського штабу (1921).
У травні 1992 р. помер Антін КУЩИНСЬКИЙ, сотник Вільного козацтва (1917), командант Гуцульського коша Карпатської Січі (1939), редактор журналу “Українське козацтво”.

9 травня 1945 р. Москва проголосила про закінчення Другої світової війни, в якій переміг російський народ, що відстояв свою імперську державність, свою імперію зла, криваві сутінки якої знову впали на нашу Батьківщину. Українці знову опинилися в московській сталінсько-беріївській тюрмі напередодні нового Голодомору.
Хоч 9 травня 1945 р. вважається днем офіційного закінчення Другої світової, але війна проти українського народу продовжувалася. Честь його відважно захищала УПА на чолі з Романом Шухевичем, в лавах якої билися і старшини Армії УНР.
9 травня 1945 р. не припинився терор російських каральних органів проти українців, не зупинилися депортації, розстріли, грабунок, моральні знущання. Ті ж, хто протистояв сваволі окупантів, досі не визнані захисниками Батьківщини, її вірними синами.
Щороку 9 травня керівники нашої держави щиро вітають і обдаровують енкаведистів, бійців внутрішніх військ і совєтської армії, які брали участь у жахливих злочинах проти нашого народу. Дякують їм. Низько вклоняються. Вояки ж УПА та дивізії “Галичина” з узбіччя похмуро спостерігають за цим блюзнірством. Їм тужно дивитися, як впевнено йдуть Хрещатиком ветерани окупаційної армії, організатори голодоморів, люті ненависники наших героїв.
9 травня – це день глуму над тими, хто проливав кров у боротьбі за Українську державу. І недолугий та нещасний той, хто спільно з росіянами святкує день їхньої перемоги.
9 травня – сумний день в історії українського народу. Цього дня ми не здобули омріяної державності, хоч поклали мільйони жертв у жорстокій боротьбі.
9 травня повинен стати Днем пам’яті й скорботи за українцями, які у складі різних армій полягли на полі битв, а також за мирним населенням, що згоріло у вогненному смерчі.
Вічна Їм пам’ять!

“Ми знали, за що вмираємо”

Переді мною нова книга відомого письменника-дослідника Національно-визвольних змагань початку ХХ століття Романа Коваля. На чорному полі обкладинки назва, від якої щемить і холоне серце – “Коли кулі співали”. Зверху знімок вереміївського отамана Савченка-Нагірного з козаками-побратимами. Вісім молодих, зосереджених облич, сповнених впевненості і власної гідності. Світлина датована лютим 1923 року – за десять місяців до загибелі повстанців. Внизу обкладинки ще одна архівна фотографія. Червоні з блукаючими очима і цинічними посмішками приготувалися до бою. В руках кулемети та гвинтівки. За мить вони відкриють вогонь. Почнуть нищити і спопеляти те, що їм, чужинцям, ніколи не належало і не належить.
З перших рядків “Біографій отаманів Холодного Яру і Чорного лісу” – такий підзаголовок має книга – автор, без “білих рукавичок”, взявши в кулак своє серце, розкриває найпекучіші сторінки української історії. Тієї історії, котру “без брому читати неможливо”.
“Від книжки до книжки, – написав у передмові до “енциклопедії повстанства” письменник Василь Шкляр, – від знахідки до відкриття – ось уже понад десятиріччя Роман Коваль із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про українсько-російську війну 1917 – 1920-х років”. І далі: “У той час коли наші новітні діячі-політикани вкладають у слова “отаман” та “отаманія” майже негативний зміст, він повертає їм первісне значення і підносить на рівень найвищого духовного ідеалу. Бо хто може порівнятися моральними силами з воїном, котрий, не маючи жодного шансу на перемогу в нерівному герці, свідомо іде на смерть, аби лиш захистити і зберегти честь? Зберегти й залишити по собі легенду, іншими словами – ту ж таки ідею, яка колись пустить новий пагін і піде в зело з-під усохлого кореня”.
Ті, що залишили після себе знищувану ворогами, але незнищенну легенду, знову озиваються зі сторінок Ковалевої книги – гомоном, піснею, жартом. Вони знову випростуються на повен зріст – із зухвалою посмішкою на устах, з веселими вогниками в очах. Автор бачить їх містичним зором, розмовляє з ними, мчить разом на “січу”: “Он хизується на рудому коні отаман Трохим Голий. В одній руці “Маузер”, в іншій – козацька шабля з срібним руків’ям... А он біля хати Явтуха Крячка у Гутницькій походжає могутньої статури отаман Архип Бондаренко. Від його гострого погляду тремтіли не лише вороги, а й свої... А чуєте, як з келії Мотриного  монастиря долинає гамір?.. Це Василь Чучупак... зауважує: “Кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом”...
А це що за громи? Це сипле шрапнеллю на московські голови Максим Терещенко, командир гарматної батареї Степової дивізії. Ніби по сигналу, зриваються з місця тачанки Чорного Ворона (Скляра) і летять мостом над Тясмином... Меткі, швидкі, безстрашні, нещадні, чи не вороновці породжували степові вихори? Скільки голів знесли їх шаблі? Скільки кубометрів ворога викосили їхні кулемети?”
Один за одним постають зі сторінок книги польові командири Гайдамаччини двадцятого століття. “Святі і страшні”, величні у своїй готовності вмерти за “неньку-Україну”. Вперше у вітчизняній історіографії Роман Коваль вивів на авансцену сьогодення наших войовничих, нескорених, молодих прадідів – тих, хто за першої кривди хапався за “Кольт” чи шаблю. “Смерті ми не боялися, – писав у спогадах подільський отаман Яків Орел-Гальчевський, – бо завсіди вона стояла перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід у інший, незнаний світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким, бо ми знали, за що вмираємо”.

“Немає нічого святішого”

 У книзі “Коли кулі співали”, крім 34-х “вояцьких біографій” отаманів, надруковано великий масив документів. Це й списки (неповні) вищого військового керівництва Холодного Яру у 1917 – 1922 роках, членів дружин Українського вільного козацтва окремих  волостей та сіл Черкаського повіту за 1917 рік, козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру, Чорноліського полку Пилипа Хмари, загону отамана Мефодія Голика-Залізняка, а також відозви та листівки холодноярських повстанців та їхніх ідейних противників.  Багато хто з читачів “вибухової” книги знайде у ній прізвища своїх близьких чи далеких родичів.
Для багатьох це буде відкриттям.
Можливо, прозрінням після тривалих років родинного мовчання і сліпоти. Водночас, щемним болем у серці відізвуться “Біографії” у тих нащадків отаманів і козаків, котрі з правдивих розповідей рідних, з легендарної документальної книги “Холодний Яр” Горліса-Горського, а згодом з книг Романа Коваля, знали і свято берегли пам’ять про незламних повстанців.
Гіркий жаль огорне душу від того, що досі, на 16-му році незалежності Української держави, не реабілітовані її вірні сини, безстрашні лицарі-оборонці. Вже пішла торік у небуття вчителька Лідія Чучупак-Завалішина, донька начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака. До останнього дня свого довгого, сповненого страждань і випробувань життя, вона чекала визнання державою свого батька, рідного дядька-отамана Василя Чучупака, героями... Дочка іншого отамана, Якова Мамая-Щириці, науковий працівник Ніна Щириця-Селюмінова, одержавши від “українського” правосуддя відмову в поверненні чесного і чистого імені свого батька, учителя, написала Романові Ковалеві: “Мені безмірно гірко, що батька розстріляли за вільну Україну, а у вільній Україні його не реабілітують. Чому влада так ставиться до людей, які віддали життя за свободу нашої Батьківщини?.. Переконана: немає нічого святішого, ніж захисники своєї землі”.
 Киянин Олекса Янушевський, до глибини душі схвильований публікаціями і радіопередачами Романа Коваля про боротьбу українців за волю, так висловив свої почуття: “Отаман Орел, можливо, один з найвизначніших, але все ж – один серед інших. Він віддав Україні все, що мав, пожертвував усім, чим міг – родиною, статком, мирною професією, життям – своїм та друзів-однодумців... Що ще йому треба було віддати, щоб отримати вдячність Батьківщини?!”
 Ці та інші сповнені гіркоти слова також лунали на презентації книги “Коли кулі співали”, яка відбулася в Черкаському обласному краєзнавчому музеї. Відповідати на жалючі запитання було нікому – жоден з високопосадовців черкаської влади не знайшов часу на громадсько-патріотичний захід. Не було й представників “компетентних органів”, у чиїх схронах досі зберігаються “кримінальні” справи борців за Українську Народну Республіку. Цей масив документів недоступний не лише науковцям, котрі вивчають найтрагічніші сторінки історії України, а й нащадкам героїв. Роман Коваль наводить цинічно-зверхню відповідь одного з прокурорів Черкаської області, С. Шведуна, на звернення киянина Володимира Савченка щодо ознайомлення зі справою діда, загиблого у катівнях ЧК отамана Нагірного-Савченка. На підставі закону ухваленого ще в часи СССР, онукові відмовляють ознайомитися зі справою №14395 Савченка Івана Григоровича, а також у його реабілітації.
Не сколихнув “стражів закону” неіснуючої імперії й передсмертний лист-святиня вічно молодого отамана, котрий у родині Савченків передається з покоління у покоління. “Я знаю, – писав перед розстрілом Нагірний-Савченко, – що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване і так багато лиха зазнало... Я прошу пробачити мені...” І далі: “Смертна кара, яка може бути примінена за мої вчинки, мені не страшна, але мені страшно і соромно, що над моєю могилою буде висіти табличка: “Бандит і ворог робітників і селян”...

Замість епілогу

 То хто ж зніме зі святих імен звитяжців, котрі йшли у бій і гинули під прапором “Воля України або смерть!”, тавро бандитів? Які книги ще треба написати Романові Ковалеві, які ще зібрати свідчення, аби Україна-держава визнала своїх синів героями?!
 “Всі ці хлопці досі в поході, – стверджує письменник-дослідник. – Досі б’ються за Україну. Вони не боялися вмерти за Батьківщину, навпаки, вважали за честь загинути на полі битви...”
Коли ж прокинуться честь і совість у наших можновладців? У науковців, вивчення історії для яких є хлібом? Рівно рік тому у Черкасах автор цих рядків подарувала тодішньому голові парламенту, академіку Володимирові Литвину книгу Горліса-Горського “Холодний Яр” з проханням прочитати її “не тільки розумом історика, а й палким серцем Українця”. Я досі чекаю відгуку одного з найавторитетніших вчених-істориків нашої держави...

Лідія ТИТАРЕНКО, власний кореспондент газети “Голос України” в Черкаській області

Цю статтю з невеликими скороченнями надруковано в газеті “Голос України” (№46 /4046/, – 2007. – 16 березня).

Під такою назвою довелося прочитати вельми цікаву й пізнавальну книгу відомого письменника-історика Романа Коваля, яка щойно вийшла у світ з видавництва ДП “Державна картографічна фабрика”(Київ – Вінниця).
Книга вражає величезним обсягом опрацьованих автором джерельних матеріалів про життя Василя Проходи (автобіографічні книги, історичні праці і статті, вміщенні в еміграційних виданнях, спогади бойових побратимів, кримінальну і особисту справи відповідно з Державного архіву СБУ і ЦДАВО України та ін.). Це історія національного усвідомлення кубанського українця та його багатолітньої боротьби за національну свободу і національну гідність.
Народився Василь Хомович Прохода 25 грудня 1890 року на батьковому хуторі над річкою Сосикою під станицею Павлівською Уманської полкової округи Кубанського козачого війська. Дитинство його проходило серед привільних кубанських степів, де у станиці Уманській 1906 року закінчив з відзнакою чотирикласну школу. Виїхавши в 1910 році на дідівські землі таврійсько-катеринославського порубіжжя, Прохода працював сільським писарем. У містечку Оріхові склав іспит за шостий клас і вільноприділеним зголосився до російської армії, де скінчив курс прапорщиків.
Командиром маршової роти прибув на австрійський фронт. Брав участь у боях. 1915 року потрапив до полону.
У неволі несподівано опиняється в середовищі української інтелігенції – членів Союзу визволення України. Завдяки діяльності СВУ серед полонених почався процес перетворення “малоросів”, “хохлів”, “рускіх людєй” в ідейних борців за незалежну Українську державу. Василь Прохода інтенсивно вивчає українську історію, літературу, культуру, стаючи таким чином свідомим українцем.
Навесні 1918 року Прохода повертається в Україну, де, не знайшовши потреби у своєму військовому фахові, стає секретарем “Просвіти” в Оріхові. Але одноманітність існування в містечковій глухомані не задовольняла вояцької вдачі кубанця, і він поринає у вир збройної боротьби за волю України, за усталення її державності. Вступивши до 1-го Сірого полку дивізії сірожупанників, він повертається в “родину національних романтиків”. На посаді начштабу полку бере участь у жорстоких боях проти московсько-більшовицької навали. Протягом 1918 – 1920 років воював з червоними й білими москалями, з поляками. Мав наскрізне кульове поранення в груди. Війну закінчив у січні 1921 р. у званні підполковника на посаді начштабу 4-ї Сірої бригади Волинської дивізії.
Незважаючи на тяжкі побутові умови табору інтернованих, Василь Прохода провадить активну виховну працю серед вояків, викладає їм українську мову, історію та географію України. Там він написав цінне джерело для військових істориків “Записки до історії Сірих, або сірожупанників”.
У прагненні якомога корисніше прислужитися майбутній самостійній Україні, в постання якої непохитно вірив, він 1922 року вступає на агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії в Подєбрадах, яка фінансувалася урядом Чехословаччини. Після захисту диплому Прохода перебуває у складі викладачів академії. Написав підручник з охорони лісу від рослинних шкідників. Був головою Товариства колишніх українських старшин, брав активну участь у керівництві патріотично-спортивним рухом “Український сокіл”, писав публіцистичні статті.
Після ліквідації УГА для Проходи, який уже мав сім’ю, настали тяжкі часи безробіття. Умови життя погіршилися з німецькою окупацією Чехії і початком Другої світової війни. Довелося працювати інженером у фірмі з будівництва і ремонту шосейних шляхів. Для праці на сході фірму мобілізувала німецька військова компанія. Так Прохода опинився на шляхових роботах під Ленінградом, а потім на будівництві оборонної лінії на Познанщині в Польщі.
З приходом до Польщі совєтських військ Прохода потрапив до катівень контррозвідки СМЕРШ, де потерпав під час довготривалих допитів зі зміною слідчих та їхніх методів. Як громадянин Чехословаччини він не підлягав юрисдикції СССР, однак як український патріот був визначений ворогом Совєтського Союзу. Слідчого цікавило, як кубанець став свідомим українцем. Той пояснив: “У мене українство пробудилося в любові до української пісні, музики, поезії, літератури, мистецтва, до милозвучної української мови, до яких більшість росіян ставилася з погордою як до чогось нижчого, хохляцького. Їхній шовінізм спонукав мене стати зі зброєю на оборону українського національного імені, якого вони не визнавали, вважаючи його контрреволюційним”.
Після півторарічних поневірянь по слідчих в’язницях Прохода був засуджений до 10 років каторги. Фізично виснаженого його було етаповано на вірну загибель до заполярної Воркути. Та він поставив собі за мету пережити тих, хто понівечив йому життя – “батька” Сталіна і його поплічників.
Тяжку неволю кубанець відбув гідно, ні в чому не поступившись життєвими принципами. Восени 1954 року був звільнений з табору на спецпоселення під нагляд спецкомендатури. Писав десятки листів-звернень до найвищих інстанцій з проханням дозволу виїхати чи то до України до родичів, чи у Чехословаччину до родини. Більше року тривали ці клопотання, доки у січні 1956 року всі формальності для від’їзду до ЧСР були залагоджені.
Та у ЧСР – країні “народної демократії” – комуністична влада прийняла його негостинно. Тривалий час відмовляла у поновленні громадянства. Як “старому контрреволюціонерові” не нгадала пенсії. Врешті йому пощастило розшукати адресу дружини й сина у США. Вісім років добивався він від уряду ЧСР дозволу на виїзд для возз’єднання з родиною.
Проживаючи останні роки свого життя (помер 8.11.1971) у США, Василь Прохода займається публіцистичною діяльністю. Друкує свої цінні спогади в часописі “Вісті комбатанта”. Останнім подвигом славного кубанця є його автобіографічна праця “Записки Непокірливого” видана у трьох книгах, охарактеризована ним як “історія національного усвідомлення, життя і діяльність звичайного українця”. Вона дає приклад для наслідування наступним поколінням борців за волю України.
Книга Р. Коваля “Тернистий шлях кубанця Проходи” є цінним джерелом натхнення патріотичного самоусвідомлення української молоді.

Ренат ПОЛЬОВИЙ, інженер-винахідник
м. Ірпінь Київської обл.

Давно збирався відвідати село Лубенці, що в Кам’янському районі на Черкащині, – чув, що там порівняно зовсім недавно, чи не 1996 року, помер один із отаманів Холодного Яру Прокіп Пономаренко. Авжеж, саме той загадковий Пономаренко, чий підпис часто стояв під наказами Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, бо Прокіп при ньому завідував господарчою частиною гайдамацького полку.
Ось, наприклад, такий документ. На виготовленому в друкарні бланку в лівому куті напис:

“У. Н. Р.
Командір полку гайдамаків
Холодного Яру
6 грудня 1919 р.
№ 133
місто Холодний Яр.
А трохи праворуч надруковано вже на машинці:
Пану завідуючому Грушківським маєтком.
Прошу відпустить для потреб дорученого мені полку сто сорок пудів пшениці, котру видать під розписку.
Командір полку В. Чучупак
Господар Пономаренко
Діловод (нерозбірливо)”.

У цьому документі, крім усього, впадає в око гучно-амбіційне місто Холодний Яр, хоча насправді такого ніколи не існувало. Та оскільки була Холодноярська республіка, то, звісно ж, мусила бути в неї й столиця з такою ж грізною назвою.
Але зараз ми ведемо мову про чоловіка, який підписувався під такими документами як господар, був одним із бойових холодноярських командирів – очолював лубенецьку сотню. Дивовижу того, що повстанець згодом не був розстріляний, що він уцілів і дожив заледве не до ста років, пояснювали так: мудрий Прокіп Пономаренко симулював божевілля, і чекісти махнули на нього рукою. Мені страх як хотілося розпитати в односельців про цього чоловіка-легенду: яким він був із себе, з ким жив, як же йому вдавалося прикидатися причинним упродовж стількох літ?
Моя подорож до Лубенців пролягла широкою територією Холодного Яру, яка за великим рахунком сягає і Кіровоградщини, де трощили червону російську орду такі великі отамани як Пилип Хмара, Микола Скляр (Чорний Ворон), Микола Бондаренко (Кібець), Василь Кваша... Настрою додала цікава пригода в районному містечку Олександрівці. Тут, поки хохли й українці сперечалися між собою, чи варто зносити пам’ятник Леніну, замість них розпорядилася сама природа. Старезна липа, яка довгі роки терпіла сусідство лисого вождя, не витримала, впала та й завалила того пам’ятника так, що тільки курява стала стовпом.
А дорога до Лубенців пролягає через відомий усім Жаботин, а далі через глухіші села, де вже, як то кажуть, кінчається асфальт і, нарешті, я зупинив авто на горі, з якої збігали вниз дві дороги. Тут не було жодного шляхового вказівника. Важко було вгадати, куди ж повертати на ті Лубенці, але тут, з височини, відкривався такий краєвид, що перехопило подих. Ліси, темні дрімучі ліси Холодного Яру спинаються гірськими терасами до небес. Ліворуч, на ще одній горі, понад селом Чубіївка мовби зависла в повітрі струнка, елегантна церква Онуфріївського монастиря. І тільки одна біда – з позолоти її бані, що сліпить очі на відстані кількох кілометрів, проглядає масний писок московського попа. Як і Мотронівський монастир – це ще один пам’ятник нашій поразці в нерівному бою з північним ворогом. Ще сьогодні вранці я заїздив до Мотриного монастиря, де колись містився штаб холодноярського полку, і там до мене підійшла одна молоденька черниця: “А ви нє маглі би дать мнє свой мабільний? Я жіву так далєко от родіни і хачу пазваніть дамой”. Хто мене добре знає, той здогадається, що я їй відповів. Приблизно так само, як Василь Чучупак відказав ігумені, коли та зауважила, що “нєльзя заводіть конєй во двор святой обітєлі”.
Поки я роз’ятрюю свою художню уяву і вже бачу під рясою крихітний дамський револьвер “Кобольд” 8 калібру, із ближнього переліску виходить якийсь чоловічина з в’язкою різок. “Кого будемо лупцювати?” – питаю. Чоловік виявляється майже глухим і перепитує, що я від нього хочу, а потім прозаїчно пояснює, що цих дубців він нарізав, щоб робити мітли. І ось перша удача. Він із Лубенців і зараз туди повертається дорогою, що веде праворуч. Чи знав Прокопа Пономаренка? Довго думає. Коли підказую йому, що це повстанець Холодного Яру, нарешті згадує такого і каже, що в селі називали його Квочкою. Прокіп Квочка справді родом із Лубенців, але довший час жив і помер у сусідньому селі Деменці, де пристав був у прийми до однієї молодиці. Коли помер? Важко сказати, бо чоловічина надовго виїздив із рідного села і повернувся сюди недавно. Запихаю в’язку його різок до багажника, і їдемо в Лубенці шукати старших людей. Скочуємося бездоріжжям в село, де все німує – люди хто на городах, а хто на цвинтарі обробляє могили, бо взавтра поминальні проводи.
Біля одного двору на лавці сидить дідок і гріє на сонці обстрижену голову. Так, він пам’ятає Прокопа Квочку. Славний був чоловік. Добрий, веселий. У колгоспі не працював жодного дня. Принципово. Поки був молодший, сторожував у лісництві. Десь трохи підробляв у Черкасах. Чи показував на божевільного? Боже борони! Прокіп був мудрою людиною і ніколи не вдавав із себе дурника. Як вижив? Ще в двадцятих роках подався у Кривий Ріг і там працював на шахті. Не один повстанець знайшов рятівний притулок у шахтарських краях, бо під землею їх не шукали. Власне то вже була каторжна праця, яку можна було прирівняти до суворого покарання. Та й чужими документами холодноярці вміли користуватися. Чимало їх запасли від зарубаних ворогів. У Кривому Розі Прокіп одружився, мав сина (принаймні відомо лише про сина, бо той колись давно приїздив у Деменці провідати батька).
Коли Пономаренко повернувся в рідні краї? Якого року – ніхто не пам’ятає, але сюди, до Холодного Яру, його тягло магнітом. Приїхав і, крім усього, зустрів тут свою давню симпатію, жінку, з якою зустрічався замолоду. Залишився з нею. Жив і помер у Деменцях, а от коли саме – важко сказати. Давно, дуже давно. Ні, зовсім не в 90-х роках. Хата, в якій він жив з новою дружиною, давно завалилася і тепер там пустка, заросла бур’янами. А та хата, де жив Прокіп у Лубенцях, збереглася досі. Добротна була хатина, у ній свого часу містився навіть сільський медпункт, а тепер її має за дачу Кобилка.
От і все. Вирушаю на інший кінець Лубенців – побачити ту хатину і, може, натрапити на ще когось із старших односельців Прокопа Пономаренка. Але старших людей ніде не видно, ген тільки гурт дрібної дітвори галасує. Зупиняюся біля них і питаю, де тут колишній медпункт. На мене дивиться цікавими оченятами не по літах бідове дівча років семи і серйозно запитує: “То вам потрібен медпункт чи Кобилка?” – “І медпункт, і Кобилка”. – “Їдьте отак-о в ту вулицю, а там побачте червоні ворота”.
Нарешті, здається, знаходжу. Хата вже не в первісному вигляді, бо обкладена цеглою, зате простоїть ще довго. Втім, немає тут ніякого Кобилки, тут тиша і благодать. Дача. Заходжу на сусіднє подвір’я і довго стукаю в двері невеличкої хижі. Коли вже втрачаю надію когось докликатися, раптом чую за дверима якесь шарудіння. Через поріг довго переступає літній чоловік у кролячій шапці і дивиться поверх мене невидющими очима...
 Це – Микола Антонович Касяненко. Йому 64 роки, осліп він недавно і ще не приноровився до цієї біди. Чи пам’ятає він Прокопа Пономаренка?
„Гай-гай, чоловіче, до смерті пам’ятатиму. Я ж у нього корову пас. Доброї душі був чоловік. І великий вигадник. Кого хоч обведе кругом пальця. Ще коли був гайдамакою, його ловили не раз, а він утікав із-під носа червоних, наче мав коня-невидимку. Добрий то добрий, а якось у гніві підняв було руку та й каже: “Якби ти знав, скільки ця рученька вражих голів знесла”. У нього ще були вірні друзяки, видно, ще з тих часів. Тимофій Вушкряб і Гнат Скобель, він же Кобилка. Оце ж його родич і тримає тепер хату Пономаренка за дачу. Так от, Прокіп Квочка, Тиміш Вушкряб і Гнат Скобель були розбишаками. Навіть за радянських часів вони на все дивилися звисока. Не знаю, як те їм сходило з рук, але колгоспу й на дух не переносили. Було вип’ють у Деменцях по добрій чарці, а потім ідуть на Лубенці і співають так, наче їх сотня йде. То були люди з іншого тіста. Прокіп Пономаренко наче не такий і могутній зверху, швидше щупленький, але міцний був, спритний, жилавий, а як підкрутить вуса, то куди там. Він пішов із життя першим серед трьох. Тоді... тоді Вушкряб і Скобель так затужили, що страх. І знаєте, що вони учверили з горя? Вони посадили мертвого Прокопа на лаву, сіли поруч, обнялися з ним і гірко заплакали. Людям це було дико, але друзяки на те не зважали, бо Прокіп, Вушкряб і Скобель були... інакшими. Це були гайдамаки, і наш закон їм неписаний”.
Одного бракувало всім моїм співрозмовникам – ніхто не міг навіть приблизно сказати, коли ж помер Прокіп Пономаренко. Так, ніби час давно зупинився для цих людей, і його відлік нічого для них не важив. Оглухлі й осліплі від жорстокого українського буття, вони втратили пам’ять, і лише її окремі осколки часом гостро зринали із темряви забуття. Те саме було і в сусідньому селі Деменцях, куди я подався в пошуках могили отамана і його гайдамацьких слідів. Тут я знайшов пустир, де колись стояла хата, в якій жив і зустрів свій скін Прокіп Пономаренко. Деменці також німували безлюддям, і тільки щасливий випадок чи інтуїція привели мене до хати бабусі Віри. Їй уже під дев’яносто (1918 р. н.), але ще жвавенька, ворушиться, і коли я запитав у неї про Пономаренка на прізвисько Квочка, то після короткої паузи з очей бабусі Віри покотилися сльози.
Так, вона його добре знала, адже й жив же він ген недалечко. Останнім часом уже й не жив, а мучився. Бо поки був при здоров’ї, то жінка за ним дивилася, а як підупав на силі, одрізнилася від нього – спровадила Прокопа на другу половину хати, не варила йому, не прала, не прибирала. Прокіп цілими днями не виходив із хати, й одного разу, саме на Великдень, бабуся Віра вирішила його чимось почастувати. Занесла йому мисочку холодцю й чвертку горілки. Прокіп вдячно й зворушено прийняв те частування, ще й – досі у пам’ятку – повернув бабусі Вірі чистеньку мисочку і того ж дня... повісився. Кажуть, що того, хто помирає на Паску, Бог забирає прямо до раю.
Ось таке свідчення. Але не питайте в бабусі Віри, коли те було і де поховано Прокопа Пономаренка, бо цього вона не згадає. Було те давно, а в Деменцях два цвинтарі – старий і новий. Та я був певен, що знайду могилу отамана, адже це був суботній день перед самісінькими проводами, отже, на обох цвинтарях люди прибирають могили, і є в кого розпитати, де спочиває їхній інакший односелець.
По дорозі до нового цвинтаря мене наздогнало червоне авто з київськими номерами. З нього вийшов чоловік, який уже від когось довідався про мої доскіпливі пошуки-розпити. Це був Микола, онук дружини Прокопа Пономаренка. Він приїхав у Деменці пом’янути рідних і готовий провести мене на старий цвинтар, бо саме там похований “дід Прокіп”. Яким він пам’ятає діда? Привітним і щедрим. Той колись подарував йому гармошку, купив велосипеда. “А коли ж дід помер?” – “???” Ні, не в дев’яностих, це точно. І, мабуть, не у вісімдесятих. Швидше за все, у сімдесятих. Але... Ну, може, на могилі є напис, то там і дізнаємося.
Ми зупинилися під горою і крутими земляними східцями піднялися на старий цвинтар, що лежав тут на узвишші, на невеличкому плато. Звідси справді видно і лани, і кручі, і темні глибини холодноярських лісів. Але... якщо хочеш більше дізнатися про країну та її людей, то відвідай їхні цвинтарі. У заростях бузини й акації перед нами лежали повалені, трухляві хрести. Деякі могили зовсім зрівнялися із землею, а деякі ще нагадували про себе здичавілими півниками чи живучим барвінком. “Десь тут, десь отут він лежить, – ніяково повторював Микола, підіймаючи то того, то того хреста і придивляючись до зотлілого напису на ньому. – Точно пам’ятаю, що тут, а де саме – вже не згадаю”. Ні, він не знайшов могили отамана, і коли відійшов на інший бік цвинтаря, до новіших, доглянутих гробків своїх рідних, я заходився сам підіймати старі перетлілі хрести й приглядатися до невиразних, майже примарних написів. А коли один хрест розсипався в моїх руках на порох, я рушив земляними східцями униз, униз, униз...
Пустельним шляхом вітер гнав таку пилюгу, наче селом галопував кінь-невидимка і зривав ту куряву своїми копитами.

Василь ШКЛЯР

Розгулялась по Вкраїні віхола смертельна,
Морить, нищить люд вкраїнський звірина пекельна.

І повзе вона, червона, на наш край зі сходу,
Відбирає в селянина хліб останній й воду,

І повітря відібрала б, якби мала змогу...
То й зібрались люди звіру перекрить дорогу.

Каже батько Соколовський трьом синам і доньці:
“Ой нещастя буде, діти, у нашій сторонці!

Буде, буде рідну землю супостат топтати.
А хто піде людей наших, волю захищати?”

Закапали у матері сльози та й на прядку...
І сказали сини й донька: “Ми підемо, батьку!”

Олексій взяв шаблю першим, гукнув побратимів,
Почав ворога громити між вогню і диму.

Люто, люто огризався супостат проклятий...
І під Коростенем згинув Олексій завзятий.

Підхопив Дмитро шаблюку, розгорнув знамена.
Дрижить ворог – побратими ступили в стремена.

Загуляли у повітах козацькії сотні.
Слали на них карателів – не вернувся жодний.

Довго думали червоні, як Дмитра убити,
Як за сім мільйонів срібних зрадника купити...

Сидить Дмитро біля столу, вечеря в кімнаті,
Сидять поряд побратими – козаки чубаті.

Усміхнувся пан отаман, поглянув довкола:
“Будем, браття, дуже скоро будувати школи.

Ось як ворога доб’ємо, візьмемось за справу!
Нехай діти навчаються, множать нашу славу!”...
 
Гримнув постріл на вулиці, куля просвистала
Прямо в груди отаману... І його не стало.

Все ж таки знайшовсь іуда, знайшовсь препоганий,
Завдав серцю народному страшенної рани...

Сумом воїни повиті хоронили брата,
Кожного до помсти кличе непоправна втрата.

Взяв Василь у свої руки отаманську справу
І зробив він воріженькам ніченьку криваву.

Бивсь Василь і бились хлопці хоробро й завзято,
Наробили супостатам клопоту багато.

І в однім бою чужинці загін оточили.
Хоч лягло їх там немало, Василя схопили.

Довго його катували, вивідать хотіли,
Де поділись побратими і яка в них сила.

Мовчав Василь, хоч ординці й життя обіцяли.
Не став зрадником. Катюги його розстріляли.

І покинула Маруся учительську хату,
Щоб Вкраїну рятувати, помститись за брата.

Очолила Соколовська повстанську бригаду
І в бою, і після бою дала військам раду.

Загорілася в селянства та в очах надія:
Скоро визволить, врятує від врага Марія.

Полинула гучна слава в найдальші куточки
Про звитягу і про мужність вкраїнської дочки.

Розставляли воріженьки пастки і застави.
Та що можуть гордій чайці зробити облави?

Полетіла тая чайка й легендою стала,
У народне сумне серце надію вселяла...

Вже пройшло немало часу, пройдуть ще століття...
Пам’ятаймо тих, хто згинув в роки лихоліття!

Петро ЛІСОВИЙ, вчитель, Історичний клуб “Холодний Яр”
с. Горбулів, родинне село отаманів Соколовських

“У нашому селі є великий цвинтар”

Тут поховані січові стрільці. На могилі хорунжого Дмитра Холошина з Вороніжчини зберігся пам’ятник. Я зацікавилася, написала у Воронізьку область. Відповідь не забарилася: з рідних в живих нікого немає…
Коли Дмитро пішов воювати за волю України, півсела йшло за ним. Раптом мати побачила, що чорна курка перебігла дорогу і заспівала півнем. Відчула серцем мати, що це поганий знак, і ще більше заридала…
Пишу оце під впливом Ваших книг та розповідей по радіо. Я би бажала, щоб Міністерство освіти взяло історії з цих книг для створення підручника. Ці праці гідні того, щоб їх вивчали у школах.
І ще. Можливо, випадково зустрінете прізвище Вернигір-Білогуб, то не пошкодуйте часу – дайте знати. Це полковник Армії Петлюри, друг Степана Скрипника (пізніше патріарха УАПЦ Мстислава). Дружина полковника була засновником Струсівської капели “Кобзар”. До кінця життя боялася переслідувань. І недаремно: одного дня післявоєнного року втратила чоловіка, сина і зятя. Лише перед смертю відкрила своє справжнє прізвище та що родом з Полтавщини.

Катерина СОДОМОРА
с. Струсів Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.

“Читати про нашу поразку дуже боляче...”

Хоча читати про нашу поразку дуже боляче, але Ви її поставили на другому плані чи між рядками (і це мені дуже подобається), а на першому плані – наша боротьба за незалежну Україну.

Валентин МОСКОВКА
м. Донецьк
 

“Схиляю голову”

Низько схиляю голову перед вами за подвижницьку роботу на користь нашої України. Ви робите святу справу.

Любомир СВІТЕНКО
м. Городок Львівської обл.

Книга про батька

Видання прекрасне, твір монументальний, високої історичної вартості, вигляд книжки солідний та імпозантний. Сердечно дякую за Вашу велику працю!

Роман ПРОХОДА,
син підполковника Армії УНР Василя Проходи
США

“Ті, хто пізнають правду”

Ваша боротьба – то є слово правди.
Ті, хто пізнають правду, стануть вільними.

Леонід ЦИМБАЛ
м. Київ
 

“Логотип Вашої газети…”

Логотип Вашої газети – сокіл з тризубом – міг би стати Великим державним гербом. Можливо, я ще би додав червону калину. Це був би символ всієї України.

Володимир ВАНДЮК
с. Березівці Львівська обл.

Будучи відірваним від своєї малої Батьківщини – Кубані, я надзвичайно зрадів, взявши до рук книгу Романа Коваля “Нариси з історії Кубані”. Матеріали, викладені в ній, проливають світло на маловідомі сторінки історії нашого народу – Національно-визвольні змагання на Кубані 1917 – 1920 рр., участь кубанців у боротьбі в лавах Армії УНР та повстанських загонах, трагедію українства в Краснодарському краї.
Хоча на Кубані видаються десятки книг з історії кубанського козацтва, але в них нема об’єктивної інформації про Визвольні змагання 1917 – 1920-х років. Суть розповідей зводиться до істеричної критики керівників Кубанської Народної Республіки. Російські історики називають кубанців-самостійників “пройдисвітами” і “націоналістами-авантюристами”, а їхні мрії об’єднатися з історичною праматір’ю-Україною називають не інакше як “брєдом”. А от Антона Денікіна та інших білих генералів, на совісті яких десятки тисяч закатованих кубанців, нестримно вихваляють. Інші автори відкрито симпатизують більшовикам,  які теж нещадно нищили моїх земляків, викладають матеріал у дусі махрової совєтської історіографії. У працях дослідників Крикунова і Агафонова простежується  загальноімперський погляд на історію козацтва. Так козаків, що воювали проти СССР, затавровано як “ізмєнніков” і “прєдатєлєй”, а визвольну боротьбу проти сталінсько-московського ярма – “колабораціонізмом”. Ставлення козаків до України та українського народу практично не висвітлюється, ніби вони тут ні до чого.
Путінський намісник Кубані О. Ткачов голосить, що Кубань належить “рускім” і козакам, провокуючи цим міжнаціональні конфлікти. А козаки і надалі лишаються “вєрнимі слуґамі” російських шовіністів. Невже кров, яку пролили мої предки у боротьбі за державність Кубані, за возз’єднання її з матір’ю-Україною, не окупиться?

Сергій ПАРХОМЕНКО
м. Київ