Давно збирався відвідати село Лубенці, що в Кам’янському районі на Черкащині,
– чув, що там порівняно зовсім недавно, чи не 1996 року, помер один із
отаманів Холодного Яру Прокіп Пономаренко. Авжеж, саме той загадковий Пономаренко,
чий підпис часто стояв під наказами Головного отамана Холодного Яру Василя
Чучупака, бо Прокіп при ньому завідував господарчою частиною гайдамацького
полку.
Ось, наприклад, такий документ. На виготовленому в друкарні бланку
в лівому куті напис:
“У. Н. Р.
Командір полку гайдамаків
Холодного Яру
6 грудня 1919 р.
№ 133
місто Холодний Яр.
А трохи праворуч надруковано вже на машинці:
Пану завідуючому Грушківським маєтком.
Прошу відпустить для потреб дорученого мені полку
сто сорок пудів пшениці, котру видать під розписку.
Командір полку В. Чучупак
Господар Пономаренко
Діловод (нерозбірливо)”.
У цьому документі, крім усього, впадає в око гучно-амбіційне місто Холодний
Яр, хоча насправді такого ніколи не існувало. Та оскільки була Холодноярська
республіка, то, звісно ж, мусила бути в неї й столиця з такою ж грізною
назвою.
Але зараз ми ведемо мову про чоловіка, який підписувався під такими
документами як господар, був одним із бойових холодноярських командирів
– очолював лубенецьку сотню. Дивовижу того, що повстанець згодом не був
розстріляний, що він уцілів і дожив заледве не до ста років, пояснювали
так: мудрий Прокіп Пономаренко симулював божевілля, і чекісти махнули на
нього рукою. Мені страх як хотілося розпитати в односельців про цього чоловіка-легенду:
яким він був із себе, з ким жив, як же йому вдавалося прикидатися причинним
упродовж стількох літ?
Моя подорож до Лубенців пролягла широкою територією Холодного Яру,
яка за великим рахунком сягає і Кіровоградщини, де трощили червону російську
орду такі великі отамани як Пилип Хмара, Микола Скляр (Чорний Ворон), Микола
Бондаренко (Кібець), Василь Кваша... Настрою додала цікава пригода в районному
містечку Олександрівці. Тут, поки хохли й українці сперечалися між собою,
чи варто зносити пам’ятник Леніну, замість них розпорядилася сама природа.
Старезна липа, яка довгі роки терпіла сусідство лисого вождя, не витримала,
впала та й завалила того пам’ятника так, що тільки курява стала стовпом.
А дорога до Лубенців пролягає через відомий усім Жаботин, а далі через
глухіші села, де вже, як то кажуть, кінчається асфальт і, нарешті, я зупинив
авто на горі, з якої збігали вниз дві дороги. Тут не було жодного шляхового
вказівника. Важко було вгадати, куди ж повертати на ті Лубенці, але тут,
з височини, відкривався такий краєвид, що перехопило подих. Ліси, темні
дрімучі ліси Холодного Яру спинаються гірськими терасами до небес. Ліворуч,
на ще одній горі, понад селом Чубіївка мовби зависла в повітрі струнка,
елегантна церква Онуфріївського монастиря. І тільки одна біда – з позолоти
її бані, що сліпить очі на відстані кількох кілометрів, проглядає масний
писок московського попа. Як і Мотронівський монастир – це ще один пам’ятник
нашій поразці в нерівному бою з північним ворогом. Ще сьогодні вранці я
заїздив до Мотриного монастиря, де колись містився штаб холодноярського
полку, і там до мене підійшла одна молоденька черниця: “А ви нє маглі би
дать мнє свой мабільний? Я жіву так далєко от родіни і хачу пазваніть дамой”.
Хто мене добре знає, той здогадається, що я їй відповів. Приблизно так
само, як Василь Чучупак відказав ігумені, коли та зауважила, що “нєльзя
заводіть конєй во двор святой обітєлі”.
Поки я роз’ятрюю свою художню уяву і вже бачу під рясою крихітний дамський
револьвер “Кобольд” 8 калібру, із ближнього переліску виходить якийсь чоловічина
з в’язкою різок. “Кого будемо лупцювати?” – питаю. Чоловік виявляється
майже глухим і перепитує, що я від нього хочу, а потім прозаїчно пояснює,
що цих дубців він нарізав, щоб робити мітли. І ось перша удача. Він із
Лубенців і зараз туди повертається дорогою, що веде праворуч. Чи знав Прокопа
Пономаренка? Довго думає. Коли підказую йому, що це повстанець Холодного
Яру, нарешті згадує такого і каже, що в селі називали його Квочкою. Прокіп
Квочка справді родом із Лубенців, але довший час жив і помер у сусідньому
селі Деменці, де пристав був у прийми до однієї молодиці. Коли помер? Важко
сказати, бо чоловічина надовго виїздив із рідного села і повернувся сюди
недавно. Запихаю в’язку його різок до багажника, і їдемо в Лубенці шукати
старших людей. Скочуємося бездоріжжям в село, де все німує – люди хто на
городах, а хто на цвинтарі обробляє могили, бо взавтра поминальні проводи.
Біля одного двору на лавці сидить дідок і гріє на сонці обстрижену
голову. Так, він пам’ятає Прокопа Квочку. Славний був чоловік. Добрий,
веселий. У колгоспі не працював жодного дня. Принципово. Поки був молодший,
сторожував у лісництві. Десь трохи підробляв у Черкасах. Чи показував на
божевільного? Боже борони! Прокіп був мудрою людиною і ніколи не вдавав
із себе дурника. Як вижив? Ще в двадцятих роках подався у Кривий Ріг і
там працював на шахті. Не один повстанець знайшов рятівний притулок у шахтарських
краях, бо під землею їх не шукали. Власне то вже була каторжна праця, яку
можна було прирівняти до суворого покарання. Та й чужими документами холодноярці
вміли користуватися. Чимало їх запасли від зарубаних ворогів. У Кривому
Розі Прокіп одружився, мав сина (принаймні відомо лише про сина, бо той
колись давно приїздив у Деменці провідати батька).
Коли Пономаренко повернувся в рідні краї? Якого року – ніхто не пам’ятає,
але сюди, до Холодного Яру, його тягло магнітом. Приїхав і, крім усього,
зустрів тут свою давню симпатію, жінку, з якою зустрічався замолоду. Залишився
з нею. Жив і помер у Деменцях, а от коли саме – важко сказати. Давно, дуже
давно. Ні, зовсім не в 90-х роках. Хата, в якій він жив з новою дружиною,
давно завалилася і тепер там пустка, заросла бур’янами. А та хата, де жив
Прокіп у Лубенцях, збереглася досі. Добротна була хатина, у ній свого часу
містився навіть сільський медпункт, а тепер її має за дачу Кобилка.
От і все. Вирушаю на інший кінець Лубенців – побачити ту хатину і,
може, натрапити на ще когось із старших односельців Прокопа Пономаренка.
Але старших людей ніде не видно, ген тільки гурт дрібної дітвори галасує.
Зупиняюся біля них і питаю, де тут колишній медпункт. На мене дивиться
цікавими оченятами не по літах бідове дівча років семи і серйозно запитує:
“То вам потрібен медпункт чи Кобилка?” – “І медпункт, і Кобилка”. – “Їдьте
отак-о в ту вулицю, а там побачте червоні ворота”.
Нарешті, здається, знаходжу. Хата вже не в первісному вигляді, бо обкладена
цеглою, зате простоїть ще довго. Втім, немає тут ніякого Кобилки, тут тиша
і благодать. Дача. Заходжу на сусіднє подвір’я і довго стукаю в двері невеличкої
хижі. Коли вже втрачаю надію когось докликатися, раптом чую за дверима
якесь шарудіння. Через поріг довго переступає літній чоловік у кролячій
шапці і дивиться поверх мене невидющими очима...
Це – Микола Антонович Касяненко. Йому 64 роки, осліп він недавно
і ще не приноровився до цієї біди. Чи пам’ятає він Прокопа Пономаренка?
„Гай-гай, чоловіче, до смерті пам’ятатиму. Я ж у нього корову пас.
Доброї душі був чоловік. І великий вигадник. Кого хоч обведе кругом пальця.
Ще коли був гайдамакою, його ловили не раз, а він утікав із-під носа червоних,
наче мав коня-невидимку. Добрий то добрий, а якось у гніві підняв було
руку та й каже: “Якби ти знав, скільки ця рученька вражих голів знесла”.
У нього ще були вірні друзяки, видно, ще з тих часів. Тимофій Вушкряб і
Гнат Скобель, він же Кобилка. Оце ж його родич і тримає тепер хату Пономаренка
за дачу. Так от, Прокіп Квочка, Тиміш Вушкряб і Гнат Скобель були розбишаками.
Навіть за радянських часів вони на все дивилися звисока. Не знаю, як те
їм сходило з рук, але колгоспу й на дух не переносили. Було вип’ють у Деменцях
по добрій чарці, а потім ідуть на Лубенці і співають так, наче їх сотня
йде. То були люди з іншого тіста. Прокіп Пономаренко наче не такий і могутній
зверху, швидше щупленький, але міцний був, спритний, жилавий, а як підкрутить
вуса, то куди там. Він пішов із життя першим серед трьох. Тоді... тоді
Вушкряб і Скобель так затужили, що страх. І знаєте, що вони учверили з
горя? Вони посадили мертвого Прокопа на лаву, сіли поруч, обнялися з ним
і гірко заплакали. Людям це було дико, але друзяки на те не зважали, бо
Прокіп, Вушкряб і Скобель були... інакшими. Це були гайдамаки, і наш закон
їм неписаний”.
Одного бракувало всім моїм співрозмовникам – ніхто не міг навіть приблизно
сказати, коли ж помер Прокіп Пономаренко. Так, ніби час давно зупинився
для цих людей, і його відлік нічого для них не важив. Оглухлі й осліплі
від жорстокого українського буття, вони втратили пам’ять, і лише її окремі
осколки часом гостро зринали із темряви забуття. Те саме було і в сусідньому
селі Деменцях, куди я подався в пошуках могили отамана і його гайдамацьких
слідів. Тут я знайшов пустир, де колись стояла хата, в якій жив і зустрів
свій скін Прокіп Пономаренко. Деменці також німували безлюддям, і тільки
щасливий випадок чи інтуїція привели мене до хати бабусі Віри. Їй уже під
дев’яносто (1918 р. н.), але ще жвавенька, ворушиться, і коли я запитав
у неї про Пономаренка на прізвисько Квочка, то після короткої паузи з очей
бабусі Віри покотилися сльози.
Так, вона його добре знала, адже й жив же він ген недалечко. Останнім
часом уже й не жив, а мучився. Бо поки був при здоров’ї, то жінка за ним
дивилася, а як підупав на силі, одрізнилася від нього – спровадила Прокопа
на другу половину хати, не варила йому, не прала, не прибирала. Прокіп
цілими днями не виходив із хати, й одного разу, саме на Великдень, бабуся
Віра вирішила його чимось почастувати. Занесла йому мисочку холодцю й чвертку
горілки. Прокіп вдячно й зворушено прийняв те частування, ще й – досі у
пам’ятку – повернув бабусі Вірі чистеньку мисочку і того ж дня... повісився.
Кажуть, що того, хто помирає на Паску, Бог забирає прямо до раю.
Ось таке свідчення. Але не питайте в бабусі Віри, коли те було і де
поховано Прокопа Пономаренка, бо цього вона не згадає. Було те давно, а
в Деменцях два цвинтарі – старий і новий. Та я був певен, що знайду могилу
отамана, адже це був суботній день перед самісінькими проводами, отже,
на обох цвинтарях люди прибирають могили, і є в кого розпитати, де спочиває
їхній інакший односелець.
По дорозі до нового цвинтаря мене наздогнало червоне авто з київськими
номерами. З нього вийшов чоловік, який уже від когось довідався про мої
доскіпливі пошуки-розпити. Це був Микола, онук дружини Прокопа Пономаренка.
Він приїхав у Деменці пом’янути рідних і готовий провести мене на старий
цвинтар, бо саме там похований “дід Прокіп”. Яким він пам’ятає діда? Привітним
і щедрим. Той колись подарував йому гармошку, купив велосипеда. “А коли
ж дід помер?” – “???” Ні, не в дев’яностих, це точно. І, мабуть, не у вісімдесятих.
Швидше за все, у сімдесятих. Але... Ну, може, на могилі є напис, то там
і дізнаємося.
Ми зупинилися під горою і крутими земляними східцями піднялися на старий
цвинтар, що лежав тут на узвишші, на невеличкому плато. Звідси справді
видно і лани, і кручі, і темні глибини холодноярських лісів. Але... якщо
хочеш більше дізнатися про країну та її людей, то відвідай їхні цвинтарі.
У заростях бузини й акації перед нами лежали повалені, трухляві хрести.
Деякі могили зовсім зрівнялися із землею, а деякі ще нагадували про себе
здичавілими півниками чи живучим барвінком. “Десь тут, десь отут він лежить,
– ніяково повторював Микола, підіймаючи то того, то того хреста і придивляючись
до зотлілого напису на ньому. – Точно пам’ятаю, що тут, а де саме – вже
не згадаю”. Ні, він не знайшов могили отамана, і коли відійшов на інший
бік цвинтаря, до новіших, доглянутих гробків своїх рідних, я заходився
сам підіймати старі перетлілі хрести й приглядатися до невиразних, майже
примарних написів. А коли один хрест розсипався в моїх руках на порох,
я рушив земляними східцями униз, униз, униз...
Пустельним шляхом вітер гнав таку пилюгу, наче селом галопував кінь-невидимка
і зривав ту куряву своїми копитами.
Василь ШКЛЯР |
