Коли, врешті, Українська держава вклониться їм, безстрашним і жертовним
– тим, котрі загинули за її незалежність і честь у 1918 – 1920-х роках?
Коли очистить від брехні і бруду їхні чесні імена?
“Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав
свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши,
що нарід... це сіра маса, яка... не здатна й гадати про... свою кращу долю.
Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем... тої святої ідеї, за яку я
голову ніс і кладу її в могилу... Історія колись скаже, хто я був і де
дівся”.
З листа рідним отамана Наддніпрянського повстанського загону Івана
Савченка-Нагірного перед розстрілом у грудні 1923 року.
“Ми знали, за що вмираємо”
Переді мною нова книга відомого письменника-дослідника Національно-визвольних
змагань початку ХХ століття Романа Коваля. На чорному полі обкладинки назва,
від якої щемить і холоне серце – “Коли кулі співали”. Зверху знімок вереміївського
отамана Савченка-Нагірного з козаками-побратимами. Вісім молодих, зосереджених
облич, сповнених впевненості і власної гідності. Світлина датована лютим
1923 року – за десять місяців до загибелі повстанців. Внизу обкладинки
ще одна архівна фотографія. Червоні з блукаючими очима і цинічними посмішками
приготувалися до бою. В руках кулемети та гвинтівки. За мить вони відкриють
вогонь. Почнуть нищити і спопеляти те, що їм, чужинцям, ніколи не належало
і не належить.
З перших рядків “Біографій отаманів Холодного Яру і Чорного лісу” –
такий підзаголовок має книга – автор, без “білих рукавичок”, взявши в кулак
своє серце, розкриває найпекучіші сторінки української історії. Тієї історії,
котру “без брому читати неможливо”.
“Від книжки до книжки, – написав у передмові до “енциклопедії повстанства”
письменник Василь Шкляр, – від знахідки до відкриття – ось уже понад десятиріччя
Роман Коваль із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про
українсько-російську війну 1917 – 1920-х років”. І далі: “У той час коли
наші новітні діячі-політикани вкладають у слова “отаман” та “отаманія”
майже негативний зміст, він повертає їм первісне значення і підносить на
рівень найвищого духовного ідеалу. Бо хто може порівнятися моральними силами
з воїном, котрий, не маючи жодного шансу на перемогу в нерівному герці,
свідомо іде на смерть, аби лиш захистити і зберегти честь? Зберегти й залишити
по собі легенду, іншими словами – ту ж таки ідею, яка колись пустить новий
пагін і піде в зело з-під усохлого кореня”.
Ті, що залишили після себе знищувану ворогами, але незнищенну легенду,
знову озиваються зі сторінок Ковалевої книги – гомоном, піснею, жартом.
Вони знову випростуються на повен зріст – із зухвалою посмішкою на устах,
з веселими вогниками в очах. Автор бачить їх містичним зором, розмовляє
з ними, мчить разом на “січу”: “Он хизується на рудому коні отаман Трохим
Голий. В одній руці “Маузер”, в іншій – козацька шабля з срібним руків’ям...
А он біля хати Явтуха Крячка у Гутницькій походжає могутньої статури отаман
Архип Бондаренко. Від його гострого погляду тремтіли не лише вороги, а
й свої... А чуєте, як з келії Мотриного монастиря долинає гамір?..
Це Василь Чучупак... зауважує: “Кому тісно в Холодному Яру, той може знайти
собі місце за валом”...
А це що за громи? Це сипле шрапнеллю на московські голови Максим Терещенко,
командир гарматної батареї Степової дивізії. Ніби по сигналу, зриваються
з місця тачанки Чорного Ворона (Скляра) і летять мостом над Тясмином...
Меткі, швидкі, безстрашні, нещадні, чи не вороновці породжували степові
вихори? Скільки голів знесли їх шаблі? Скільки кубометрів ворога викосили
їхні кулемети?”
Один за одним постають зі сторінок книги польові командири Гайдамаччини
двадцятого століття. “Святі і страшні”, величні у своїй готовності вмерти
за “неньку-Україну”. Вперше у вітчизняній історіографії Роман Коваль вивів
на авансцену сьогодення наших войовничих, нескорених, молодих прадідів
– тих, хто за першої кривди хапався за “Кольт” чи шаблю. “Смерті ми не
боялися, – писав у спогадах подільський отаман Яків Орел-Гальчевський,
– бо завсіди вона стояла перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв,
як легкий перехід у інший, незнаний світ, де буде вічний спокій, на який
ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким, бо ми
знали, за що вмираємо”.
“Немає нічого святішого”
У книзі “Коли кулі співали”, крім 34-х “вояцьких біографій” отаманів,
надруковано великий масив документів. Це й списки (неповні) вищого військового
керівництва Холодного Яру у 1917 – 1922 роках, членів дружин Українського
вільного козацтва окремих волостей та сіл Черкаського повіту за 1917
рік, козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру, Чорноліського полку
Пилипа Хмари, загону отамана Мефодія Голика-Залізняка, а також відозви
та листівки холодноярських повстанців та їхніх ідейних противників.
Багато хто з читачів “вибухової” книги знайде у ній прізвища своїх близьких
чи далеких родичів.
Для багатьох це буде відкриттям.
Можливо, прозрінням після тривалих років родинного мовчання і сліпоти.
Водночас, щемним болем у серці відізвуться “Біографії” у тих нащадків отаманів
і козаків, котрі з правдивих розповідей рідних, з легендарної документальної
книги “Холодний Яр” Горліса-Горського, а згодом з книг Романа Коваля, знали
і свято берегли пам’ять про незламних повстанців.
Гіркий жаль огорне душу від того, що досі, на 16-му році незалежності
Української держави, не реабілітовані її вірні сини, безстрашні лицарі-оборонці.
Вже пішла торік у небуття вчителька Лідія Чучупак-Завалішина, донька начальника
штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака. До останнього дня
свого довгого, сповненого страждань і випробувань життя, вона чекала визнання
державою свого батька, рідного дядька-отамана Василя Чучупака, героями...
Дочка іншого отамана, Якова Мамая-Щириці, науковий працівник Ніна Щириця-Селюмінова,
одержавши від “українського” правосуддя відмову в поверненні чесного і
чистого імені свого батька, учителя, написала Романові Ковалеві: “Мені
безмірно гірко, що батька розстріляли за вільну Україну, а у вільній Україні
його не реабілітують. Чому влада так ставиться до людей, які віддали життя
за свободу нашої Батьківщини?.. Переконана: немає нічого святішого, ніж
захисники своєї землі”.
Киянин Олекса Янушевський, до глибини душі схвильований публікаціями
і радіопередачами Романа Коваля про боротьбу українців за волю, так висловив
свої почуття: “Отаман Орел, можливо, один з найвизначніших, але все ж –
один серед інших. Він віддав Україні все, що мав, пожертвував усім, чим
міг – родиною, статком, мирною професією, життям – своїм та друзів-однодумців...
Що ще йому треба було віддати, щоб отримати вдячність Батьківщини?!”
Ці та інші сповнені гіркоти слова також лунали на презентації
книги “Коли кулі співали”, яка відбулася в Черкаському обласному краєзнавчому
музеї. Відповідати на жалючі запитання було нікому – жоден з високопосадовців
черкаської влади не знайшов часу на громадсько-патріотичний захід. Не було
й представників “компетентних органів”, у чиїх схронах досі зберігаються
“кримінальні” справи борців за Українську Народну Республіку. Цей масив
документів недоступний не лише науковцям, котрі вивчають найтрагічніші
сторінки історії України, а й нащадкам героїв. Роман Коваль наводить цинічно-зверхню
відповідь одного з прокурорів Черкаської області, С. Шведуна, на звернення
киянина Володимира Савченка щодо ознайомлення зі справою діда, загиблого
у катівнях ЧК отамана Нагірного-Савченка. На підставі закону ухваленого
ще в часи СССР, онукові відмовляють ознайомитися зі справою №14395 Савченка
Івана Григоровича, а також у його реабілітації.
Не сколихнув “стражів закону” неіснуючої імперії й передсмертний лист-святиня
вічно молодого отамана, котрий у родині Савченків передається з покоління
у покоління. “Я знаю, – писав перед розстрілом Нагірний-Савченко, – що
ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо
серце рідної матері, яке давно вже пошматоване і так багато лиха зазнало...
Я прошу пробачити мені...” І далі: “Смертна кара, яка може бути примінена
за мої вчинки, мені не страшна, але мені страшно і соромно, що над моєю
могилою буде висіти табличка: “Бандит і ворог робітників і селян”...
Замість епілогу
То хто ж зніме зі святих імен звитяжців, котрі йшли у бій і гинули
під прапором “Воля України або смерть!”, тавро бандитів? Які книги ще треба
написати Романові Ковалеві, які ще зібрати свідчення, аби Україна-держава
визнала своїх синів героями?!
“Всі ці хлопці досі в поході, – стверджує письменник-дослідник.
– Досі б’ються за Україну. Вони не боялися вмерти за Батьківщину, навпаки,
вважали за честь загинути на полі битви...”
Коли ж прокинуться честь і совість у наших можновладців? У науковців,
вивчення історії для яких є хлібом? Рівно рік тому у Черкасах автор цих
рядків подарувала тодішньому голові парламенту, академіку Володимирові
Литвину книгу Горліса-Горського “Холодний Яр” з проханням прочитати її
“не тільки розумом історика, а й палким серцем Українця”. Я досі чекаю
відгуку одного з найавторитетніших вчених-істориків нашої держави...
Лідія ТИТАРЕНКО, власний кореспондент газети “Голос України”
в Черкаській області
Цю статтю з невеликими скороченнями надруковано в газеті “Голос України”
(№46 /4046/, – 2007. – 16 березня). |
