Розгулялась по Вкраїні віхола смертельна,
Морить, нищить люд вкраїнський звірина пекельна.
І повзе вона, червона, на наш край зі сходу,
Відбирає в селянина хліб останній й воду,
І повітря відібрала б, якби мала змогу...
То й зібрались люди звіру перекрить дорогу.
Каже батько Соколовський трьом синам і доньці:
“Ой нещастя буде, діти, у нашій сторонці!
Буде, буде рідну землю супостат топтати.
А хто піде людей наших, волю захищати?”
Закапали у матері сльози та й на прядку...
І сказали сини й донька: “Ми підемо, батьку!”
Олексій взяв шаблю першим, гукнув побратимів,
Почав ворога громити між вогню і диму.
Люто, люто огризався супостат проклятий...
І під Коростенем згинув Олексій завзятий.
Підхопив Дмитро шаблюку, розгорнув знамена.
Дрижить ворог – побратими ступили в стремена.
Загуляли у повітах козацькії сотні.
Слали на них карателів – не вернувся жодний.
Довго думали червоні, як Дмитра убити,
Як за сім мільйонів срібних зрадника купити...
Сидить Дмитро біля столу, вечеря в кімнаті,
Сидять поряд побратими – козаки чубаті.
Усміхнувся пан отаман, поглянув довкола:
“Будем, браття, дуже скоро будувати школи.
Ось як ворога доб’ємо, візьмемось за справу!
Нехай діти навчаються, множать нашу славу!”...
Гримнув постріл на вулиці, куля просвистала
Прямо в груди отаману... І його не стало.
Все ж таки знайшовсь іуда, знайшовсь препоганий,
Завдав серцю народному страшенної рани...
Сумом воїни повиті хоронили брата,
Кожного до помсти кличе непоправна втрата.
Взяв Василь у свої руки отаманську справу
І зробив він воріженькам ніченьку криваву.
Бивсь Василь і бились хлопці хоробро й завзято,
Наробили супостатам клопоту багато.
І в однім бою чужинці загін оточили.
Хоч лягло їх там немало, Василя схопили.
Довго його катували, вивідать хотіли,
Де поділись побратими і яка в них сила.
Мовчав Василь, хоч ординці й життя обіцяли.
Не став зрадником. Катюги його розстріляли.
І покинула Маруся учительську хату,
Щоб Вкраїну рятувати, помститись за брата.
Очолила Соколовська повстанську бригаду
І в бою, і після бою дала військам раду.
Загорілася в селянства та в очах надія:
Скоро визволить, врятує від врага Марія.
Полинула гучна слава в найдальші куточки
Про звитягу і про мужність вкраїнської дочки.
Розставляли воріженьки пастки і застави.
Та що можуть гордій чайці зробити облави?
Полетіла тая чайка й легендою стала,
У народне сумне серце надію вселяла...
Вже пройшло немало часу, пройдуть ще століття...
Пам’ятаймо тих, хто згинув в роки лихоліття!
Петро ЛІСОВИЙ, вчитель, Історичний клуб “Холодний Яр”
с. Горбулів, родинне село отаманів Соколовських | 
