У квітні в серії “Отаманія ХХ ст.” вийде друком книжка Романа Коваля “Чорний Ворон: п’ять біографій”. Це збірка документальних нарисів про отаманів, які мали одне повстанське псевдо – Чорний Ворон. Боролися вони в добу Української Народної Республіки.
У кожного з Чорних Воронів своя доля, але історики та краєзнавці часом творять збірний образ, вносячи плутанину, тож автор і вирішив подати ці біографії окремою книжечкою в надії, що тепер не буде плутанини.
Ось назви розділів книжки: “Чорний Ворон з Піщаного Броду”, “Чорний Ворон із Жовтих Вод”, “Чорний Ворон із-під Товмача”, “Чорний Ворон із Криворіжжя”, “Чорний Ворон з Поділля”.
Автор художнього роману “Залишенець” Василь Шкляр за прототип свого головного героя взяв біографію Івана Яковича Чорноусова – Чорного Ворона з-під Товмача. Рядки з вірша саме цього отамана взято як епіграф до книжки:

Тоді ненька Україна наc всіх пошанує,
Як по її широких ланах козак запанує.

У книжці вміщено також вірші Володимира Стецюка, Ольги Страшенко та Володимира Вознюка про Чорного Ворона (Миколи Скляра із Жовтих Вод) та переклад на українську мову Антоніни Литвин народної пісні “Чорний ворон”.
Нарис про Чорного Ворона (Чорногузька) з Піщаного Броду Роман Коваль завершує так: “З іншого тіста він був зроблений, не з такого, як його односельці. Напевно, Бог домішав туди хмелю, і тісто вийшло смагляво-запашне, вибухове. Хмільний запах його відчуваю і досі”.
Напевно, так можна сказати й про інших Чорних Воронів – смаглявих з лиця, вибухових і безмежно хоробрих у бою.
Першу презентацію заплановано провести 20 квітня під час книжкового ярмарку “Гайдамацький край” у с. Медведівці Чигиринського району.

1 квітня 1905 р. народився кубанець Ігор Поспіловський, поручник УГА, Армії УНР і дивізії “Галичина”.
1 квітня 1907 р. народився Зенон Коссак, бойовий референт УВО, оборонець Карпатської України.
3 квітня 1903 р. народився Остап Поляків-Сквирський, поручник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, соліст Львівської опери (1920 – 1930-х рр.), хорунжий дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, підпільник, актор театру Володимира Блавацького (Німеччина, кін. 1940-х рр.).
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа Орлика.
5 квітня 1882 р. народився історик В’ячеслав Липинський.
6 квітня 1984 р. помер бандурист Григорій Китастий.
7 квітня 1919 р. загинув Іван Луценко, лікар, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР.
8 квітня 1709 р. укладено договір між Іваном Мазепою, Костем Гордієнком і Карлом ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а Лемківщина – до Австро-Угорщини.
8 квітня 1920 р. загинув олександрівський отаман Богдан.
9 квітня 1908 р. у Станіславі утворено Головний січовий комітет.
10 квітня 1622 р. помер гетьман України Петро Конашевич-Сагайдачний.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва.
10 квітня 1898 р. народився Степан Скрипник, Патріарх УАПЦ Мстислав.
10 квітня 1903 р. народився Володимир Ляхоцький, старшина УГА, хорунжий дивізії “Галичина”, поручник 1-ї УД УНА.
10 квітня 1931 р. поляки замордували Степана Охримовича, крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях.
10 квітня 1969 р. помер Степан Волинець, підхорунжий УСС, старшина УГА, учитель; посол до польського сейму, редактор газети “Українські вісті”, 2-й заступник канцелярії Військової управи дивізії “Галичина”.
10 квітня 1990 р. помер кобзар Олексій Чуприна.
11 квітня 1950 р. помер Осип Баб’юк, хорунжий УГА, командант гарматного коша УГА.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав Січинський убив намісника Галичини графа Потоцького.
12 квітня 1920 р. загинув Василь Чучупак, отаман полку гайдамаків Холодного Яру.
12 квітня 1980 р. помер Оверко Гончаренко, полковник Армії УНР, сотник дивізії “Галичина” та 1-ї УД УНА, педагог, кооператор, автор споминів.
13 квітня 1892 р. народився Іван Голуб, подільський отаман, полковник Армії УНР, редактор часопису “Селянські вісті”.
13 квітня 1933 р. помер Степан Ерастов, український діяч Кубані, письменник, член Центральної Ради.
13 квітня 1943 р. помер Іван Шовгенів, перший ректор Української господарської академії в Подєбрадах, батько Олени Теліги.
14 квітня 1892 р. народився підполковник Віктор Дяченко, курінний полку Чорних запорожців Армії УНР.
14 квітня 1898 р. народився Ріхард Ріко Ярий, сотник УГА та Армії УНР, полковник ДУН.
15 квітня 1899 р. народився Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців, редактор “Українського вісника”.
15 квітня 1918 р. помер письменник Іван Нечуй-Левицький.
15 квітня 1920 р. у бою проти москалів загинув Олексій Бандура, козак полку Чорних запорожців.
15 квітня 1944 р. загинув Андрій Осьмачків, підстаршина полку Чорних запорожців, вояк протипанцерної бригади “Вільна Україна”, лицар Залізного хреста Армії УНР
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1897 р. народився Петро Дуда, поручник дивізії “Галичина”.
16 квітня 1898 р. народився Іван Трейко, сквирський отаман, генерал-хорунжий УПА.
16 квітня 1912 р. народилася Галина Дідик, провідник підпільного Українського Червоного Хреста, зв’язкова головного командира УПА, політв’язень російських концтаборів.
17 квітня 1979 р. помер Михайло Островерха, вояк УСС, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи дивізії “Галичина”, актор, редактор, письменник, мистецтвознавець, (1943), редактор тижневика дивізії “До перемоги”.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина впровадила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр Удовиченко, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
20 квітня 1891 р. народився Юрко Тютюнник, заступник командувача Армії УНР Першого зимового походу, командарм Другого зимового походу, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 квітня 1892 р. народився Іван Баб’юк, сотник УГА та освітній діяч.
20 квітня 1996 р. помер Сава Яськевич, сотник УГА та Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”, командир 4-го полку 1-ї Української дивізії УНА, голова Союзу українських комбатантів в Австралії, генерал-хорунжий (в еміграції).
21 квітня 1597 р. поляки закатували Северина Наливайка.
21 квітня 1890 р. народився Станімір Осип, сотник УГА, директор Дрогобицького союзу кооперативів, співорганізатор дивізії “Галичина” у Перемишльському повіті.
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра Олійника-“Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою Свистуном-“Ясенем” проти більшовиків.
22 квітня 1969 р. помер Юрій Сидурко, січовий стрілець, бунчужний Армії УНР, вояк дивізії “Галичина”.
23 квітня 1185 р. князь Ігор вирушив у похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро Дяченко, отаман полку Чорних запорожців, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий УНР.
23 квітня 1967 р. навіки спочив Іван Лазор, командир батареї полку Чорних запорожців.
24 квітня 1803 р. народився Олександр Духнович, український закарпатський просвітитель.
24 квітня 1899 р. народився Валентин Сімянців, сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, скульптор, автор спогадів.
24 квітня 1918 р. війська Петра Болбочана звільнили Сімферополь від більшовиків.
24 квітня 1975 р. спочив Володимир Герасименко, старшина полку Чорних запорожців, командир кінного полку 6-ї Січової стрілецької дивізії, командувач Українського (Волинського) легіону самооборони (1944).
25 квітня 1899 р. народився Юрія Гарасимів (Герасимів), січовий стрілець, старшина УГА, хорунжий дивізії “Галичина”, співак хору “Думка”, меценат.
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса Шевченка.
26 квітня 1945 р. помер Павло Скоропадський, гетьман Української Держави.
26 квітня 1971 р. відійшов у засвіти курінний полку Чорних запорожців Армії УНР підполковник Віктор Дяченко.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків Мамай-Щириця.
27 квітня 1958 р. помер Олександр Плітас, лікар Армії УНР, лицар Залізного хреста.
27 квітня 1969 р. помер Роман Смаль-Стоцький, посол УНР у Німеччині та Польщі.
27 квітня 1972 р. – орієнтовна дата загибелі композитора Володимира Івасюка.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію у Подєбрадах.
28 квітня 1943 р. у Львові почалося формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1648 р. Богдана Хмельницького проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.
30 квітня 1973 р. помер кобзар Михайло Башловка.
30 квітня 1982 р. загинув Микола Польовий, український етнограф, фотограф.
30 квітня 1982 р. помер Матвій Заяць, хорунжий УГА та дивізії “Галичина”, поручник 1-ї УД УНА, благодійник.

ТЕРТИЦЯ Катерина, НЕСТЕРЕНКО Марія,
учениці 11-го класу Таращанської районної гімназії “Ерудит”

“Формувати переконання простіше, ніж змінювати”

На зустрічі з Романом Ковалем йшлося про боротьбу проти більшовицьких окупантів на території Таращанщини. Виявилося, що ми нічого не знаємо про наших героїв. Таких як Данило Терпило, відважний отаман Зелений. Досі чую слова пісні, яку співав кобзар Тарас Силенко:

Наш отаман, мов грім, у Черкасах сідлає коня,
Над Дніпром пролетить, у Таращі розпростує крила…

А отаманша Маруся Соколовська! Це ж наша українська Жанна д’Арк!
І ці імена ми чуємо вперше!
Було б добре влаштовувати частіше такі зустрічі, але тільки для тих, кому це дійсно цікаво, навіть, якщо небагато таких людей. Патріотичне виховання потрібно починати з молодшого віку, тим паче, що нам згодовують перекручену історію. Формувати переконання простіше, ніж змінювати. Було б добре й організувати більше дитячих таборів патріотичного спрямування (в тому числі й на території нашого району) таких, як “Козацька фортеця”.
Я відкрила для себе нову сторінку в історії свого краю і маю лише позитивне враження від цієї зустрічі.

Катря РЯБОВОЛ,
учениця 9-го класу Таращанської районної гімназії “Ерудит”

Вражені й гості
“Пізнайте правдиву історію свого народу, і вона звільнить вас, – звернулася до учнів Таращанської районної гімназії “Ерудит” Надійка Ямкова, голова Таращанської районної організації ВО “Свобода”, яка організувала приїзд Романа Коваля і Тараса Силенка в Таращу.
Мудро промовляла до своїх вихованців і директор гімназії Лариса Скаба. Змістовна, дієва, переконлива, а ще молода, красива, струнка та елегантна! Вона вже 7 разів показала для різних класів фільм “Стеком і шаблею” – про автора першої Шевченкіани Михайла Гаврилка, фотографія, якого, до слова, висіла на сцені під час зустрічі.
Запам’ятався хлопчик у 2-му ряді, який, нахилившись уперед, напружено вбирав у себе кожне слово… Ще довго діти не відпускали гостей – брали автографи, розпитували. Всього у зустрічі взяло участь з півтори сотні дітей та вчителів.
Роман Коваль подарував для гімназійної бібліотеки книжки Історичного клубу “Холодний Яр” та фільми про Визвольну боротьбу українського народу.
На прощання Лариса Скаба провела гостей коридорами навчального закладу. Вразила експозиція на одній із довжелезних стін – на десятках фотографій зафіксовано учнів гімназії – всіх без винятку! – у вишиванках та козацьких одностроях! Краса неймовірна!
Надвечір у кафе “Світанок” відбулася презентація книжок Історичного клубу “Холодний Яр” та прем’єра фільму “Стеком і шаблею”. В зустрічі взяли участь заступники голови ВО “Свобода” – народний депутат України Юрко Сиротюк та Руслан Андрійко.
На зустріч прибули українці не тільки з Таращі, але й з Медвина, Богуслава, Фастова, Білої Церкви, Кагарлика, Ставищ, Карапишів, Рокитного... Маленька зала (на 100 місць) не змогла всіх вмістити, люди стояли під стінами, в коридорі та на вулиці, відтак розмова відбулася при відкритих дверях.
І гості з Києва, і таращанці отримали заряд бадьорості для продовження боротьби проти тих, хто хоче позбавити нас права на національне буття.

Петро БИЛИНА
Тараща – Київ

Пане Романе, щиро хочу Вам подякувати за безцінну працю, за те, що невтомно шукаєте істину, притрушену тоталітарним пилом і навмисне загублену. Ви відкрили для мене нову Україну, нових лицарів та героїв, нову націю, не націю рабів, а націю нескорених. Правду казав один історик, що у Визвольних змаганнях 1917 – 1920-х років нас не перемогли, – бо якби не було УНР, то не було би зараз України.
Я навчаюся в 10-му класі гімназії ім. Івана Франка. Люблю вивчати таємниці минулого. Прочитала “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського... Мене схвилювали слова “І повіє новий вогонь з Холодного Яру”. Вони викрешені духом Залізняка, Ґонти, забутого запорожця-характерника, козацькою шаблею, яка в руках мужнього гайдамаки творить історію.
Прочитала Ваші книги “Повернення отаманів Гайдамацького краю”, “Багряні жнива української революції”, “Так творилося українське військо”, “За волю і честь” з великим задоволенням, але і зі сльозами... Яків Орел-Гальчевський став для мене ідеалом мужнього козака, невтомного борця, “модерним Богуном”. Ви відкрили для мене внутрішній світ творців нашої держави. Дивно, що в школі ми вивчаємо лише анархіста Махна і деколи Григор’єва.
Шкільні підручники виховують в учнів відразу до історії. Формується комплекс меншовартості, почуття дискомфорту серед інших національностей, “немужицького” походження. Нашою ідеологією має стати мораль не тих, про кого пишуть підручники, а мораль тих, чиї імена вписані у багатотомних справах ЧК-ҐПУ-НКВД – як “ворогів революції і пролетаріату”.
Найбільше болить, що світ і далі насміхається з України... Все ж вірю, що Україна постане сильною державою, сповістить про себе впевненим кличем вільного народу, а свята національна пам’ять, дбайливе шанування історичного минулого, знання правдивої історії сформують національну свідомість нових українців, які не відчуватимуть себе меншиною у власній державі.
В’ячеслав Липинський казав: “Ніхто нам не збудує державу, коли самі собі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути”.
Наші попередники кров’ю проклали нам дорогу у світ, збудували міцний фундамент, але він невічний; тому, поки в пам’яті жеврітиме вогник тих, на прапорах яких написано було “Воля України – або смерть!”, доти фундамент ніщо не зруйнує... Ні люті вітри північні, ні західні бурі не знищать жодного хрестика на вишиваному рушнику України-Русі, який широко стелиться в майбутнє!

Анна ЗУБКО
м. Підволочиськ Тернопільської обл.

“Уся її родина читала і плакала”

Учениця 6-го класу Вікторія Латик казала мені, що вся її родина читала в “Ратуші” про Михайла Гаврилка і плакала, дивлячись на поміщені фотографії Михайла та його робіт. Він ніби живий! І такий сумний (це слова дівчинки, учениці 6-го класу, що пише вірші, оповідання, любить поезію Ліни Костенко і книгу про Михайла Гаврилка).
Ось які ще в Болехові люди!
Росте нове талановите покоління патріотів. Є на нього надія!

Лариса ДОБРОХВАЛ
м. Болехів, Прикарпаття

“Тим шляхом”

Починаємо читати “Івана Ремболовича”. Пане Романе, Ваші повісті не можуть залишити українця байдужим. Вважаю, що воєнна мемуаристика – це “бомба” сповільненої дії, від якої українці здобудуть незалежну державу тим шляхом, яким її у них забрали.

Тамара ПАСЛАВСЬКА
Чернігів

Директор СШ №8 м. Львова Михайло Ерстюк для своїх учнів та друзів придбав 35 книг “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та 35 дисків з фільмом про Михайла Гаврилка (оператор і режисер). Ось які враження справив на учнів 11-го класу львівської школи №8 фільм “Стеком і шаблею”:

Національна свідомість цієї людини захоплює і показує, яким повинен бути справжній українець. І запитуєш себе: скільки ж невідомих людей пролили свою кров заради нашої Неньки?! Анастасія.

Вважаю, що такі люди як Михайло Гаврилко потрібні сьогоднішній Україні... Ця людина стала для мене взірцем патріотизму. Денис.

Це фільм про титана духу. На відміну від багатьох діячів тієї доби, таких як М. Грушевський, В. Винниченко. Образ митця не викликає дуалістичності. Це гідний приклад для ідейної проукраїнської пропаганди. Орест.

Тішить те, що як не намагалися знищити про нього пам’ять і його творчість, знайшлися люди, що зуміли дослідити його життєвий шлях і розповісти про надзвичайну особистість. Анна.

Вважаю, що такі фільми варто показувати учням... Відчуваю себе гордим за те, що внесок в історію моєї держави зробила така велика, сильна, мужня людина. Данило.

Мене вразив Михайло Гаврилко, тим, що він намагався повернути українську культуру, зробити з малоросів українців. Оля.

Своїм життям він показує нам, якою повинна бути воля до перемоги, цілеспрямованість та вірність Вітчизні. Я вважаю, що такі люди, як Михайло Гаврилко заслуговують на повагу і народне визнання. Анна.

Мене вразила постать Михайла Гаврилка, вразило й те, що досі я ніколи про нього не чула. Людина, що мала неймовірну волю, стійкий і мужній характер та незламний талант... Жахає те, що стільки талантів було стерто з пам’яті лише через любов до України. Анна.

Настільки потрібно бути мужньою людиною, щоб так виступати проти влади, не побоятися “іти на ви” проти більшовиків і так гідно зустріти свою страшну загибель. Я вважаю, що Гаврилко – це дійсно Прометей, котрий бореться проти всемогутнього Зевса. Ярина.

Складається враження, що Гаврилко ототожнює Кобзаря з Богом, який спустився до українців – до селян та гайдамак. Тетяна.

Найбільше враження, насамперед, на мене склав неймовірний характер митця. Попри його можливості бути визнаним у всьому світі, він не забув про Батьківщину. Остап.

Іскра в очах, воля, бажання, талант Гаврилка – надихають мене робити щось для України, любити і захоплюватись своєю Батьківщиною. Думаю, що це найголовніше. Романа.

Мені образливо, що до слів ще одного генія не дослухались І залишили його ідеї осторонь. А вони могли б змінити хід історії. Володимир.

Михайло Гаврилко – скарб нації, його повинен знати кожен українець. Дмитро.

Тетяна НАУМЧУК

Протягом останніх років патріотичні ідеї набувають все більшого поширення у середовищі вітчизняних футбольних фанатів. Використання національної символіки, стрілецькі та повстанські пісні під час матчів, участь у відповідних громадських заходах та політичних акціях – все це притаманно більшості фан-груп України, незалежно від регіону.
Новітньою тенденцією руху українських “ультра” стало звернення до тематики Визвольних змагань паралельно із вже традиційним вшануванням козацтва, ОУН та УПА. Одразу в деяких містах на секторах стадіонів з’явилися прапори Холодноярської республіки. Черговий крок у цій справи зробили фанати із Кривого Рога.
9 березня, під час матчу чемпіонату України з футболу між клубами “Кривбас” (Кривий Ріг) та Зоря (Луганськ), на домашньому секторі було піднято прапор із зображенням отамана Степової дивізії Костя Блакитного (Пестушка). Прапор являє собою полотно розміром 3 на 2 метри, на якому надруковано портрет легендарного повстанського ватажка авторства Сергія Адамовича, а також орден Героя України.
– Вперше до цієї ідеї ми прийшли 4 роки тому, після поїздки до Холодного Яру, – згадує Сергій, представник криворізького фан-руху. – Багатьох хлопців ця тема дуже “зачепила”, ми побачили сторінки нашої історії, про які ніколи не чули в школі. Почали вішати на стадіоні знамено холодноярських повстанців. Вболівальники організували у Кривому Розі зустріч із Василем Шклярем. А тепер ми вирішили згадати про нашого славного земляка – отамана Костя Блакитного.
Представник “ультра” висловив сподівання, що подібні ініціативи допоможуть широким масам дізнатись про цей епізод нашої історії, і героїчна боротьба холодноярців нарешті позбудеться статусу “білої плями” у свідомості людей.

Едуард АНДРЮЩЕНКО
Запоріжжя

16 березня в селі Гнатівці Києво-Святошинського району урочисто освячено меморіальну дошку на пам’ять про створення в цьому селі в лютому 1918 р. Окремого запорозького загону Армії УНР. Уже невдовзі запорожці побили більшовиків у боях за Житомир та Бердичів, а 1 березня переможно увійшли до Києва.
Базальтову таблицю на пам’ять про визначний день в історії нашого війська, встановлено на стіні православної каплиці, яка була свідком зародження першої регулярної частини Армії УНР.
Попри снігопад та сильний вітер, біля старої цвинтарної каплички зібралося духовенство УПЦ Київського Патріархату, офіцери Збройних Сил України, мешканці Гнатівки та сусідніх населених пунктів.
Усі вони зійшлися на поклик Благодійної ініціативи “Героїка”, яка й створила цю добру справу. Від часу появи у 2010 р. “Героїка” встановила понад 20 монументів та пам’ятних знаків у Києві, Херсонській, Рівненській, Івано-Франківській, Черкаській, Тернопільській, Хмельницькій та Київській областях.
Молодці!

Мирослава НАУМЧУК

5 квітня в с. Турівці Згурівського району Київської області буде відкрито пам’ятник Миколі Міхновському – провіснику Самостійної України.
Початок вшанувань о 10.30.
Від’їзд у Турівку о 8.00 від станції метро “Чернігівська”. Щоб розшукати автобус, треба вийти зі станції метро вперед по ходу потягу, повернути праворуч і пройти вниз до Броварського проспекту. Автобус буде припарковано біля зеленого паркану та біг-борду.
Телефон Турівської сільради (для довідок): 045-70-5-72-42.

Свято розпочнеться о 9.00 в Медведівці біля пам’ятника Максимові Залізняку піснею кобзаря, виступом сільського голови Медведівки Олександра Дісканта та президента Історичного клубу “Холодний Яр” Романа Коваля (збір та реєстрація спортивних команд сіл Холодноярщини о 8.15).
О 9.15 – початок спортивних змагань дітей та юнацтва: фінальний матч футбольного турніру ім. Василя Чучупака, теніс, крос, змагання з гирьового спорту на кубок Максима Залізняка, перетягування канату юнацьких та дівочих команд.
Порадує показовим виступом Братство козацького бойового звичаю “Спас” із Києво-Могилянської академії. Спасівці продемонструють бойову техніку “Спас”, роботу зі зброєю, виконають складні технічні елементи. Про гарт їхнього тіла засвідчить ходіння по склу, перебивання палиць об тіло. Спасівці проведуть майстер-класи для учасників свята: боротьба навхрест (давня забава, в якій загартовуються козаки. І ти випробуй свою силу та спритність. “Покажи, що міцно тримаєшся на рідній землі”); нічні шали (це чудовий козацький змаг для розвитку інтуїтивних здібностей. “Заплющ очі та розплющ третє, подолай ворога своєю інтуїцією”); списи (ти зможеш поєднати точність і силу, щоб подолати супротивника. “Будь кращим в бою!”; литаври (їхній звук збирав військо до бою та піднімав його дух. “Доведи, що і ти зможеш зібрати військо до бою!”); батіг (він довгий, гнучкий та підступний. “Перевір себе чи ти його здолаєш”); стрільба з лука (меткої козацької стріли боявся навіть Люцифер! “Ти маєш лише три стріли довести свою влучність!”); бої на шаблях (“Береженого Бог береже, а козака – шабля!”).
О 12.00 в Медведівці почнеться марш козацьких одностроїв та вишиванок, який завершиться покладанням квітів до пам’ятника Максимові Залізняку.
Після маршу козацьких одностроїв та вишиванок – мандрівка в родинне село Максима Залізняка Івківці та покладання квітів до його пам’ятника (скульптор Іван Макарович Гончар), а також підняття на гору Семидубова, де за однією з версій поховано Гетьмана України Богдана Хмельницького. На горі Семидубовій буде висаджено сім дубів – на пам’ять про великого гетьмана, його старшин та козацтво.
Відбудеться екскурсія до старовинного млина (побудований в Івківцях 1907 року).
Ті, хто залишиться в Медведівці, зможуть послухати концерт української пісні (12.30 – 13.45).
На обід можна лишитися на горі Семидубовій, за столиками біля млина в Івківцях, або пообідати в Медведівці, де відбудеться конкурс на найсмачніший куліш та нагорода переможців.
Пообідньої пори кожний зможе взяти участь у конкурсах на найкращу вишиванку, найдовший козацький чуб, найдовшу дівочу косу та здобути нагороду.
Після конкурсів козацька гармата сповістить про початок показових виступів Братства козацького бойового звичаю “Спас”, козацької школи бойового мистецтва “Хорс” із Нікополя та інших козацьких шкіл. Прогримить на всю Медведівку і козацький бій – лава на лаву. В цьому силовому змаганні можуть взяти участь всі фізично міцні чоловіки. “Нездоланний той народ, що б’ється, граючись!”
Здавна в Україні всі люди, “від старого до малого”, могли долучитися до спільного свята, праці чи боротьби. Тож і на святі в Медведівці кожен козак та козачка зможуть проявити свою вправність, кмітливість, силу й обізнаність, беручи разом з іншими участь у козацьких змагах-забавах і марші козацьких одностроїв та вишиванок. Доброзичливе журі складатиметься з відомих людей та активних учасників свята. Нагороди будуть пізнавальні, корисні та цікаві.
Упродовж дня діти, юнаки та юначки зможуть безкоштовно проїхатися на конях Медведівкою.
У вечірній програмі – презентація книжки Романа Коваля “Чорний Ворон: п’ять біографій”. Демонстрація фільму Валерія Тетерятника про Визвольну боротьбу в Холодному Яру “Вони боролись до загину” та прем’єра фільму Романа Коваля “Стеком і шаблею” (оператор і режисер обох фільмів – Володимир Бондаренко). Зустріч із творцями фільмів.
Від 10.00 до 18.00 в Медведівці можна буде ознайомитися з продукцією книжкових видавництв на книжковому ярмарку “Гайдамацький край”, під час якого відбудуться виступи та автограф-сесії Василя Шкляра, Романа Коваля та інших письменників (відповідальний Володимир Дядик, 067-47-25-822).
О 19.00 розпочнеться концерт лідера гурту “Мандри” Сергія Фоменка (“Фоми”), Гриця Лук’яненка з “Рутенії”, лідера гурту “Тінь Сонця” Сергія Василюка, та інших видатних українських співаків.
Завершить день Вогнедарове вогнище в Медведівці (кобзарський супровід Тараса Силенка).
Здавна в Україні люди, “від старого до малого”, могли долучитися до спільного свята, праці чи боротьби. Тож і в Медведівці кожен козак та козачка зможуть проявити свою вправність, кмітливість, силу й обізнаність, беручи разом з іншими участь у козацьких змагах-забавах і марші козацьких одностроїв та вишиванок.
20 квітня Всеукраїнська молодіжна громадська організація “Батьківщина молода” проводитиме військово-патріотичну гру “Холодний Яр”, в якій візьмуть участь близько сотні учасників з більшості областей України.
У Холодному Яру в рамках вшанувань героїв минулого проводитиме таборування й організація “Сокіл” та ВО “Свобода” (18 – 21 квітня).
Осавульську службу впродовж двох днів проводить школа бойових мистецтв “Спас” із Києво-Могилянської академії.
21 квітня 2013 р., у неділю, в Холодному Яру відбудуться традиційні вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, козаків та старшин полку гайдамаків Холодного Яру.
О 10.00 в центрі села Мельники, біля пам’ятників холодноярцям та Юрію Горлісу-Горському, розпочнеться меморіальний мітинг за участю депутатів Верховної Ради України та лідерів українських партій, співорганізаторів вшанувань, а о 13.00 на хуторі Буда, біля храму великомученика Калнишевського, панотці проведуть освячення зброї.
Поминальна трапеза – 13.45 – 14.30.
14.30 – 16.30 – концерт за участю видатних митців, які виконають пісні Визвольної боротьби.
Від’їзд делегацій о 17.00.
Співорганізаторами цьогорічних вшанувань холодноярських козаків і гайдамаків різних епох виступили Історичний клуб “Холодний Яр”, Братство козацького бойового звичаю “Спас” при Києво-Могилянській академії, готельно-ресторанний комплекс “Дикий хутір” (директор Леся Островська, 067-442-79-64) та онучка повстанця Поліна Охріменко з Київщини, яка пожертвувала на організацію свята в Холодному Яру 3000 грн. (станом на 26 березня 2013 р.).
Співорганізаторами меморіальних заходів у Холодному Яру можуть уважатися об’єднання, партії, товариства, організації, підприємства та фізичні особи, які здійснять благодійні внески на організацію урочистостей. Назви організацій та прізвища благодійників і суми пожертв будуть оприлюднені в газеті “Незборима нація” та в Інтернеті. Запрошуємо долучатися до нашого гурту й інших співорганізаторів!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Довідки 098-00-26-994 (Петро), 066-270-20-98 і 067-845-60-64 (Максим),
066-709-83-16 (Владислав), 096-439-77-42 (Богдан Легоняк, Медведівка).

Мені аж страшно, як згадаю
оту хатину край села!
Тарас Шевченко

Того літнього дня сонце, випливши з-за виднокола, не поспішаючи, піднімалося до блакитної високості, а на небесній блакиті, немов ретельно виметеній дбайливим двірником, ніде ні цяточки. Хіба іноді з боку Вовчої гори з’явиться напівпрозора хмаринка, набіжить на золотий диск, мов непрохана сльоза на очі дівчини, що згадала свого милого, якого призвали до армії, кинули ненавченого в бій, і він так і не повернувся до рідного села… Набіжить на мить, і ось вже знову сонце щедро посилає на землю золоті свої промені.
І так гарно тоді лежати на величезному, майже двометровому, гладенькому маховику Яхремового млина, і зверху пече сонце, знизу ним же нагрітий метал колеса теплом пашить, і потихеньку, потихеньку кудись зникають спочатку цокотіння зубами, потім і дрижаки – оте неприємне тремтіння тіла, і “гусяча шкіра” робиться гладенькою, без сиріт, зникає все, що появилося після довгого купання в Мирському.
Мирський – це ставок, названий, мабуть, так, що копали його всім миром, і всім миром користувалися ним. Колись глибокий – дорослому “з головою”, він з часом замулився і, як жартували медвинці, було в нім уже старій жабі по коліна, а молодій… а молодій, скажемо так, трохи вище…
Отак лежиш на колесі, розморений теплом, аж тут десь і сон взявся, намагається зліпити очі… І думки по-о-ві-і-льно так снують у важкенній голові: “Добре, що млин не повністю розібрали, є де полежати… Десь тут і парня стояла… Та, мабуть же, й хата… А город і досі називається: “Яхремове”. От де сам Яхрем дівся?..
А сонце піднялося вже високо і добре-таки припікає. І знову хочеться бігти до ставка купатися. І це ж так просто зробити: зісковзнув із відполірованого колеса, перебіг вулицю, що веде з містечка до Ліска, пролетів ще якийсь десяток метрів – і ти вже біля місця, де їздові, заїхавши возом у воду, поять коней. А там мілко, вода швидко прогрівається, й можна, чіпляючись руками за мул і здіймаючи ногами хмару бризок, “плавати” досхочу. Та не тільки риба шукає де глибше. Навчившись трошки плавати “по-собачому”, залишив мілководдя і я…
Праворуч від водопою, майже до вигону, біля самісінької води росли старі верби. За ними йшла смужка трави, а далі, аж до вулиці, тяглися городи, та ще стояли три хати: Каленика, Марії й Федя Ковтунів, і Шмигельського. В цій третій хаті давно вже ніхто не жив. То там один час була баня, то якийсь склад, а більше вона стояла пусткою. Де дівся господар хати і його сім’я – мабуть, там, де й усі заможні люди. Бо Шмигельський, видать з усього, був чоловік небідний: велика хата, а коли в тій хаті обвалилася стеля, випав ящичок, повний царських паперових грошей.
І от стежечкою, між городами, засадженими картоплею, повз крайню хату – хату Шмигельського – і ти вже на березі Мирського. І поки твоя допомога дома непотрібна, а до обіду ще далеко, можна й покупатися, і просто покачатися на траві, а при бажанні та умінні й рибу половити саморобною вудочкою чи пристроєм, що звався павуком. А високо над тобою шумлять верби, щось розповідаючи одна одній. А їм було про що згадати. Ось, наприклад, про ту крайню хату. Вони й тепер, через багато років, навіть у безвітряну погоду, тремтять і тривожно шумлять гіллям, напевно, згадуючи те, що в ній коїлося. В тій хаті одні люди, якісь нетутешні, з неймовірною жорстокістю мучили інших, яких називали “хахлами”. Моторошні стогони і крики, що проривалися крізь стіни, вбирали в себе верби. Місцеві люди казали на отих прийшлих, одягнених у “форму”, що “всі вони жиди і кацапи”.
Медвинці вдень важко працювали, а вечорами, сидячи десь на колоді, співали, ніжно звертаючись до коханих:

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тихо, ні вітру ні хмар.
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке як жар.

А коли сутінки огортали натомлену землю, саме до них, роботящих і співучих, оминаючи ледарів та п’яниць, приходили озброєні приїжджі, забирали з родин і заводили в “ту” крайню хату, а тільки-но починало сіріти, виносили тіла й закопували в городі. Приїжджі, що вподобали хату-пустку, були нечистою силою, що прибрала людську подобу. Люди їх називали “чикисти”.
Через багато років, уже знаючи від мами, що відбувалося в тій великій хаті неподалік Мирського, я знову згадав її, читаючи в “Майській ночі” розповідь Рудого Панька про утоплену й відьму: “Зачудований, дивився він (Левко) у непорушні води ставу: старовинний панський дім, дахом перевернутий вниз, одбивався там виразно… побачив як виглянула привітна голівка з блискучими очима… “Парубче, найди мені мою мачуху! Вона страшна відьма…” Я читав, і в моїй уяві поставав медвинський ставок Мирський, хата Шмигельського із забитими вікнами, і ніби знову чув мамину розповідь і все те, й прочитане, і почуте, зливалося в одну фантастичну картину.
Верталися додому пізньої пори, коли вже добре-таки смеркло, двоє дівчат – затрималися десь у своїх дівочих справах, аж дивляться – із щілини у віконниці хати Шмигельського світло пробивається. Двері хати виходили у двір і біля них міг бути вартовий, а вікна дивилися на вулицю. Недобра слава ходила про цю хату, та зацікавлені дівчата, переборовши страх, підійшли до неї, стали на призьбу. Одна притулилася обличчям до віконниці… “Аж бачить: страшна чорна кішка крадеться до неї, шерсть на ній горить, і залізні пазурі цокають по помосту. Злякалася панночка, вискочила на лаву, – кішка за нею. Перестрибнула на лежанку, – кішка й туди та як кинеться їй на шию та й ну душити…”
Одна з дівчат, а потім і друга, притулилися до щілини. Те, що вони побачили, налякало їх до смерті: якийсь військовий душив чоловіка за горло, і той уже посинів… Перелякані дівчата, а це були моя мама і її подруга Фрося, щодуху дременули вулицею вгору, а була вона тоді, нинішня вулиця Шевченка, дуже крута…
Страшна, дуже страшна гоголівська відьма, але та, що орудувала в Медвині, була ще страшніша. А звали її “чика”. Саме так, “чика”, називали медвинці Всеросійську Чрезвичайну Комісію.
– Це тому, що вони людей чикали, – роз’яснювала мені мама…
Приїдуть “чикісти” з Богуслава, наберуть людей, відведуть до хати-катівні – й тільки їх живими й бачили. Рано-вранці, коли ще й не світало, їх виносили і закопували на городі. А поїдуть “чикісти” назад до Богуслава, тоді приходять родичі загиблих із заступами, щоб забрати своїх близьких і поховати за християнським звичаєм. Тож усі бачили, що тим нещасним довелося витерпіти, бо бачили відрізані носи й вуха. Й усі тоді знали, що земля на городі біля хати Шмигельського щедро напоєна кров’ю медвинців…
І таке, кажуть, діялося по всій Україні. Та на Богуславщині діяльність ЧК набрала ще й характеру особистої помсти. Батько розповідав мені так: “У голови Богуславського ЧК убили жінку-єврейку. На похоронах він відрізав її косу, підняв у затиснутій руці над головою і поклявся:
– Ось дивіться, скільки тут волосин, стільки людей накладе головою.
Чи виконав він повністю свою обітницю, чи, може, куля повстанця не дозволила це зробити, невідомо. Та з певністю можна сказати, що діяльність ЧК не стала з часом гуманнішою…
Навскоси через дорогу від хати Шмигельського, де тепер стадіон, знаходилася садиба Яхрема: город, млин, парня, хата і криниця з дуже смачною водою. Не з бідних був і Яхрем, бо на будівництво такого млина чимало коштів витратив, так багато, що для заміни динамки гроші позичав. І от до цього Яхрема в парню влаштувався мій батько. Розколював колоду на бруски, обтесував їх, розпарював і вигинав з них ободи для коліс. Було там тепло, підлога встелена стружкою. Зайшов якось туди напідпитку начальник міліції. Улігся на стружці й, розморений, давай розповідати всякі бувальщини з міліцейських буднів. Мій батько викликав у нього довіру, бо воював на Врангелівському фронті.
“Прийшла до мене жінка, принесла гроші, частину золотом, частину папірцями, і просить випустити її сина. Я б, може, і випустив, та його вже давно собаки тягали, – розповідав… – Відводив я якось до Богуслава бандита. А там уже все позачинювано. Що робити? Йдемо назад через місток, то я йому – ремінець на шию, та через плече, а тоді й кинув у річку. Не вести ж назад”.
Давно то було. Та так само як і колись над Мирським шумлять верби. Вони багато чого чули на своєму довгому віку. Чули стогін і крики мордованих у хаті Шмигельського. Долітали до них й розпачливі крики юнаків, яких рубали безжалісні “шашкі” будьонівців. Багато бачили ті верби. Бачили, як на медвинських вічах сліпий кобзар Антін Петюх палкими промовами й козацькими піснями надихав земляків на боротьбу.
І про все це розповідають вони над зарослим очеретами ставком із замуленими вже джерелами. Якби ж тільки ми прислухалися до них, зрозуміли їхню мову! Тоді знали б, якою дорогою ціною дісталася нам наша незалежність. І зрозуміли як важливо зберегти її!
А верби шумлять, шумлять, шумлять…

Володимир ЗДИБКО
Київ

10 і 11 березня письменник Роман Коваль і режисер Володимир Бондаренко презентували книгу “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та документальний двосерійний фільм “Стеком і шаблею” – в Тернопільській обласній філармонії, на провідних тернопільських теле- і радіоканалах та прес-конфереції.
Вечір у філармонії почався з виступу кобзаря Тараса Силенка. Він заспівав “Посіяли гайдамаки в Україні жито” на слова Тараса Шевченка (музика Віктора Захарченка). Публіка відреагувала на геніальне виконання геніального Шевченкового твору овацією. І в подальшому тернополяни надзвичайно прихильно вітали пісні Визвольної боротьби у виконанні заслуженого артиста України Тараса Силенка. Він співав про отамана Зеленого із Трипілля, Марусю Соколовську та її братів, ліричну пісню на слова Тараса Шевченка “Зацвіла в долині червона калина” та пісню Миколи Литвина “На Крути” (слова Олексія Кобця).
Оваціями та стоячи дякувала публіка творцям книжки і фільму про Михайла Гаврилка – Романові Ковалю та Володимирові Бондаренку. Роман Коваль, зокрема сказав: “Романтик і трохи Дон-Кіхот”, “визначний мистець”, “ідеаліст кришталево чистої води”, “князь Українських січових стрільців”, – так називали Михайла Гаврилка його сучасники. Таким він залишиться і в нашій пам’яті. А значить ворог не розірвав історичну пам’ять українського народу. І ми сильні покладами духу наших дідів і прадідів. Вічна Їм пам’ять і слава!”
Тепло вітав гостей з Києва заступник Тернопільської обласної ради Олег Боберський. Вів вечір депутат Тернопільської обласної ради Степан Барна, який багато зробив для того, щоб презентація відбулася на високому рівні.
Організаторами дійства виступили громадське об’єднання “Зарваницька ініціатива”, Історичний клуб “Холодний Яр”, Всеукраїнський комітет захисту української мови.

6 березня в Каневі Віктор Янукович вручив Національну премію України ім. Тараса Шевченка поетові Леоніду Горлачу (за збірку “Знак розбитого ярма”), режисерові Дмитрові Богомазову (за виставу “Гамлет” Шекспіра в Одеському музично-драматичному театрі ім. В. Василька, “Гості прийдуть опівночі” Міллера в Київському театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра та “Щуролова” за Гріном в Київському театрі “Вільна сцена”) та художникові Петру Печорному за серію декоративних тарелей, розмальованих за мотивами творів Тараса Шевченка. Минулого року лауреатів було п’ятеро. “Я хотів, щоб і цього року дали 5 номінацій: ще Гальченку і Роману Ковалю”, – сказав член Шевченківського комітету поет Іван Драч. “Нелояльним до влади взагалі нічого не дають. Я такого ще не пам’ятаю”, – прокоментував Іван Драч чутки, що нині премію дали лише лояльним до влади митцям.

Захар КОЛІСНІЧЕНКО, Інна ІЩУК

До історії Кубані

Кубанському екіпажу одного з денікінських панцерників, який 1919 року бився на підступах до Харкова, видали англійську уніформу. До комплекту входили й картузи, які козаки зроду не одягали. Вони й росіян зневажливо називали картузниками. А тут довелося самим натягувати на себе картузи.
Після одного з боїв, в якому відзначився цей бронепотяг, генерал Андрій Шкуро приїхав подякувати. Він зрадів, взнавши, що команда панцерника винятково кубанська.
– Те, що ви маєте нову форму, це добре, – сказав він, – але картузи геть!
І прислав усім шапки.

Василь ІВАНИС

Селище Чапаєвка (історична назва Віта-Литовська), яке розкинулося на берегах річки Віти, між селом Пирогове, Кончою-Заспою, Дніпром і Жуковим островом, – Мальовнича місцина Київщини.
До недавнього часу все в нас було добре, жили-поживали, народжували Україні нових громадян. Але однієї днини, під загальнодержавну метушню, яку офіційно назвали підготовкою до “Євро-2012”, нам взяли і перейменували дві зупинки громадського транспорту.
Люди занепокоїлися, але промовчали, бо думали, що це тимчасово, спеціально для іноземних гостей, мовляв, для позитивного іміджу на іноземній арені. Проте, “Євро-2012” закінчилося, іноземні гості поїхали додому та тільки ніхто не повернув колишні назви зупинок громадського транспорту.
Люди перейменуваннями обурені, багато хто навіть вимовити не може іншомовних назв.
Водії громадського транспорту за звичкою оголошують колишні назви зупинок. Та 5 – 10 років і люди забудуть про “Віту-І” та “Фестивальну”, і, збираючись виходити з автобусу чи маршрутного таксі, кричатимуть водію вже: “Рамада Енкор” та “Домосфера”, які значаться на блакитних табличках.
Старі назви зупинок склалися історично, а ці – внаслідок рекламного просування торгівельних центрів чи готелей.
“Віта Поштова” і “Віта-І” нагадують нам нашу історію і хто ми є – діти української землі.
З проханням повернути колишні назви зупинок ми зверталися до відповідних державних інституцій, але знову отримали відписки з байками про “Євро-2012” і буцімто корисну популяризацію готельного комплекту та торговельного центру.
Мене розчаровує і засмучує, що люди обурюються лише під ніс. А виказати конкретного незадоволення місцевій владі чи настояти, щоб повернули нам Наше, не здатні. Не забуваймо, що треба шанувати та берегти нашу історію, пам’ять предків, звичаї і традиції, бо без них – ми ніхто.

Ганна ЛЮТКО
с. Віта-Литовська під Києвом

Поля мої! Суворі таємниці
Я відчуваю в плескоті хлібів –
Здається, сотні змучених рабів
Звели до сонця стомлені правиці.
Зелений подих теплої пшениці
Доносить розшум Кобзаревих слів.
Любов і ласка, ненависть і гнів
Спалахують в рядках, як блискавиці.
Скорбота матері, і сльози немовляти,
І задуми безпомічно крилаті
Шукають – не знаходять берегів.
Тут правда з кривди злускала облуду,
Щоб розказали нам з віків минулих люди
Історію насильств і батогів.

Василь СИМОНЕНКО