Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Шумлять верби


Про медвинську хату-пустку та нечисту силу

Мені аж страшно, як згадаю
оту хатину край села!
Тарас Шевченко


Того літнього дня сонце, випливши з-за виднокола, не поспішаючи, піднімалося до блакитної високості, а на небесній блакиті, немов ретельно виметеній дбайливим двірником, ніде ні цяточки. Хіба іноді з боку Вовчої гори з’явиться напівпрозора хмаринка, набіжить на золотий диск, мов непрохана сльоза на очі дівчини, що згадала свого милого, якого призвали до армії, кинули ненавченого в бій, і він так і не повернувся до рідного села… Набіжить на мить, і ось вже знову сонце щедро посилає на землю золоті свої промені.
І так гарно тоді лежати на величезному, майже двометровому, гладенькому маховику Яхремового млина, і зверху пече сонце, знизу ним же нагрітий метал колеса теплом пашить, і потихеньку, потихеньку кудись зникають спочатку цокотіння зубами, потім і дрижаки – оте неприємне тремтіння тіла, і “гусяча шкіра” робиться гладенькою, без сиріт, зникає все, що появилося після довгого купання в Мирському.
Мирський – це ставок, названий, мабуть, так, що копали його всім миром, і всім миром користувалися ним. Колись глибокий – дорослому “з головою”, він з часом замулився і, як жартували медвинці, було в нім уже старій жабі по коліна, а молодій… а молодій, скажемо так, трохи вище…
Отак лежиш на колесі, розморений теплом, аж тут десь і сон взявся, намагається зліпити очі… І думки по-о-ві-і-льно так снують у важкенній голові: “Добре, що млин не повністю розібрали, є де полежати… Десь тут і парня стояла… Та, мабуть же, й хата… А город і досі називається: “Яхремове”. От де сам Яхрем дівся?..
А сонце піднялося вже високо і добре-таки припікає. І знову хочеться бігти до ставка купатися. І це ж так просто зробити: зісковзнув із відполірованого колеса, перебіг вулицю, що веде з містечка до Ліска, пролетів ще якийсь десяток метрів – і ти вже біля місця, де їздові, заїхавши возом у воду, поять коней. А там мілко, вода швидко прогрівається, й можна, чіпляючись руками за мул і здіймаючи ногами хмару бризок, “плавати” досхочу. Та не тільки риба шукає де глибше. Навчившись трошки плавати “по-собачому”, залишив мілководдя і я…
Праворуч від водопою, майже до вигону, біля самісінької води росли старі верби. За ними йшла смужка трави, а далі, аж до вулиці, тяглися городи, та ще стояли три хати: Каленика, Марії й Федя Ковтунів, і Шмигельського. В цій третій хаті давно вже ніхто не жив. То там один час була баня, то якийсь склад, а більше вона стояла пусткою. Де дівся господар хати і його сім’я – мабуть, там, де й усі заможні люди. Бо Шмигельський, видать з усього, був чоловік небідний: велика хата, а коли в тій хаті обвалилася стеля, випав ящичок, повний царських паперових грошей.
І от стежечкою, між городами, засадженими картоплею, повз крайню хату – хату Шмигельського – і ти вже на березі Мирського. І поки твоя допомога дома непотрібна, а до обіду ще далеко, можна й покупатися, і просто покачатися на траві, а при бажанні та умінні й рибу половити саморобною вудочкою чи пристроєм, що звався павуком. А високо над тобою шумлять верби, щось розповідаючи одна одній. А їм було про що згадати. Ось, наприклад, про ту крайню хату. Вони й тепер, через багато років, навіть у безвітряну погоду, тремтять і тривожно шумлять гіллям, напевно, згадуючи те, що в ній коїлося. В тій хаті одні люди, якісь нетутешні, з неймовірною жорстокістю мучили інших, яких називали “хахлами”. Моторошні стогони і крики, що проривалися крізь стіни, вбирали в себе верби. Місцеві люди казали на отих прийшлих, одягнених у “форму”, що “всі вони жиди і кацапи”.
Медвинці вдень важко працювали, а вечорами, сидячи десь на колоді, співали, ніжно звертаючись до коханих:

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тихо, ні вітру ні хмар.
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке як жар.

А коли сутінки огортали натомлену землю, саме до них, роботящих і співучих, оминаючи ледарів та п’яниць, приходили озброєні приїжджі, забирали з родин і заводили в “ту” крайню хату, а тільки-но починало сіріти, виносили тіла й закопували в городі. Приїжджі, що вподобали хату-пустку, були нечистою силою, що прибрала людську подобу. Люди їх називали “чикисти”.
Через багато років, уже знаючи від мами, що відбувалося в тій великій хаті неподалік Мирського, я знову згадав її, читаючи в “Майській ночі” розповідь Рудого Панька про утоплену й відьму: “Зачудований, дивився він (Левко) у непорушні води ставу: старовинний панський дім, дахом перевернутий вниз, одбивався там виразно… побачив як виглянула привітна голівка з блискучими очима… “Парубче, найди мені мою мачуху! Вона страшна відьма…” Я читав, і в моїй уяві поставав медвинський ставок Мирський, хата Шмигельського із забитими вікнами, і ніби знову чув мамину розповідь і все те, й прочитане, і почуте, зливалося в одну фантастичну картину.
Верталися додому пізньої пори, коли вже добре-таки смеркло, двоє дівчат – затрималися десь у своїх дівочих справах, аж дивляться – із щілини у віконниці хати Шмигельського світло пробивається. Двері хати виходили у двір і біля них міг бути вартовий, а вікна дивилися на вулицю. Недобра слава ходила про цю хату, та зацікавлені дівчата, переборовши страх, підійшли до неї, стали на призьбу. Одна притулилася обличчям до віконниці… “Аж бачить: страшна чорна кішка крадеться до неї, шерсть на ній горить, і залізні пазурі цокають по помосту. Злякалася панночка, вискочила на лаву, – кішка за нею. Перестрибнула на лежанку, – кішка й туди та як кинеться їй на шию та й ну душити…”
Одна з дівчат, а потім і друга, притулилися до щілини. Те, що вони побачили, налякало їх до смерті: якийсь військовий душив чоловіка за горло, і той уже посинів… Перелякані дівчата, а це були моя мама і її подруга Фрося, щодуху дременули вулицею вгору, а була вона тоді, нинішня вулиця Шевченка, дуже крута…
Страшна, дуже страшна гоголівська відьма, але та, що орудувала в Медвині, була ще страшніша. А звали її “чика”. Саме так, “чика”, називали медвинці Всеросійську Чрезвичайну Комісію.
– Це тому, що вони людей чикали, – роз’яснювала мені мама…
Приїдуть “чикісти” з Богуслава, наберуть людей, відведуть до хати-катівні – й тільки їх живими й бачили. Рано-вранці, коли ще й не світало, їх виносили і закопували на городі. А поїдуть “чикісти” назад до Богуслава, тоді приходять родичі загиблих із заступами, щоб забрати своїх близьких і поховати за християнським звичаєм. Тож усі бачили, що тим нещасним довелося витерпіти, бо бачили відрізані носи й вуха. Й усі тоді знали, що земля на городі біля хати Шмигельського щедро напоєна кров’ю медвинців…
І таке, кажуть, діялося по всій Україні. Та на Богуславщині діяльність ЧК набрала ще й характеру особистої помсти. Батько розповідав мені так: “У голови Богуславського ЧК убили жінку-єврейку. На похоронах він відрізав її косу, підняв у затиснутій руці над головою і поклявся:
– Ось дивіться, скільки тут волосин, стільки людей накладе головою.
Чи виконав він повністю свою обітницю, чи, може, куля повстанця не дозволила це зробити, невідомо. Та з певністю можна сказати, що діяльність ЧК не стала з часом гуманнішою…
Навскоси через дорогу від хати Шмигельського, де тепер стадіон, знаходилася садиба Яхрема: город, млин, парня, хата і криниця з дуже смачною водою. Не з бідних був і Яхрем, бо на будівництво такого млина чимало коштів витратив, так багато, що для заміни динамки гроші позичав. І от до цього Яхрема в парню влаштувався мій батько. Розколював колоду на бруски, обтесував їх, розпарював і вигинав з них ободи для коліс. Було там тепло, підлога встелена стружкою. Зайшов якось туди напідпитку начальник міліції. Улігся на стружці й, розморений, давай розповідати всякі бувальщини з міліцейських буднів. Мій батько викликав у нього довіру, бо воював на Врангелівському фронті.
“Прийшла до мене жінка, принесла гроші, частину золотом, частину папірцями, і просить випустити її сина. Я б, може, і випустив, та його вже давно собаки тягали, – розповідав… – Відводив я якось до Богуслава бандита. А там уже все позачинювано. Що робити? Йдемо назад через місток, то я йому – ремінець на шию, та через плече, а тоді й кинув у річку. Не вести ж назад”.
Давно то було. Та так само як і колись над Мирським шумлять верби. Вони багато чого чули на своєму довгому віку. Чули стогін і крики мордованих у хаті Шмигельського. Долітали до них й розпачливі крики юнаків, яких рубали безжалісні “шашкі” будьонівців. Багато бачили ті верби. Бачили, як на медвинських вічах сліпий кобзар Антін Петюх палкими промовами й козацькими піснями надихав земляків на боротьбу.
І про все це розповідають вони над зарослим очеретами ставком із замуленими вже джерелами. Якби ж тільки ми прислухалися до них, зрозуміли їхню мову! Тоді знали б, якою дорогою ціною дісталася нам наша незалежність. І зрозуміли як важливо зберегти її!
А верби шумлять, шумлять, шумлять…

Володимир ЗДИБКО
Київ



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Петро БРИНЯК – 200 грн
Любомир СВІТЕНКО (Львівщина) – 300 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Володимир ЧЕРНИШ – 1570 грн.
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ