Про медвинську хату-пустку та нечисту силу
Мені аж страшно, як згадаю
оту хатину край села!
Тарас Шевченко
Того літнього дня сонце, випливши з-за виднокола, не поспішаючи, піднімалося до блакитної високості, а на небесній блакиті, немов ретельно виметеній дбайливим двірником, ніде ні цяточки. Хіба іноді з боку Вовчої гори з’явиться напівпрозора хмаринка, набіжить на золотий диск, мов непрохана сльоза на очі дівчини, що згадала свого милого, якого призвали до армії, кинули ненавченого в бій, і він так і не повернувся до рідного села… Набіжить на мить, і ось вже знову сонце щедро посилає на землю золоті свої промені.
І так гарно тоді лежати на величезному, майже двометровому, гладенькому маховику Яхремового млина, і зверху пече сонце, знизу ним же нагрітий метал колеса теплом пашить, і потихеньку, потихеньку кудись зникають спочатку цокотіння зубами, потім і дрижаки – оте неприємне тремтіння тіла, і “гусяча шкіра” робиться гладенькою, без сиріт, зникає все, що появилося після довгого купання в Мирському.
Мирський – це ставок, названий, мабуть, так, що копали його всім миром, і всім миром користувалися ним. Колись глибокий – дорослому “з головою”, він з часом замулився і, як жартували медвинці, було в нім уже старій жабі по коліна, а молодій… а молодій, скажемо так, трохи вище…
Отак лежиш на колесі, розморений теплом, аж тут десь і сон взявся, намагається зліпити очі… І думки по-о-ві-і-льно так снують у важкенній голові: “Добре, що млин не повністю розібрали, є де полежати… Десь тут і парня стояла… Та, мабуть же, й хата… А город і досі називається: “Яхремове”. От де сам Яхрем дівся?..
А сонце піднялося вже високо і добре-таки припікає. І знову хочеться бігти до ставка купатися. І це ж так просто зробити: зісковзнув із відполірованого колеса, перебіг вулицю, що веде з містечка до Ліска, пролетів ще якийсь десяток метрів – і ти вже біля місця, де їздові, заїхавши возом у воду, поять коней. А там мілко, вода швидко прогрівається, й можна, чіпляючись руками за мул і здіймаючи ногами хмару бризок, “плавати” досхочу. Та не тільки риба шукає де глибше. Навчившись трошки плавати “по-собачому”, залишив мілководдя і я…
Праворуч від водопою, майже до вигону, біля самісінької води росли старі верби. За ними йшла смужка трави, а далі, аж до вулиці, тяглися городи, та ще стояли три хати: Каленика, Марії й Федя Ковтунів, і Шмигельського. В цій третій хаті давно вже ніхто не жив. То там один час була баня, то якийсь склад, а більше вона стояла пусткою. Де дівся господар хати і його сім’я – мабуть, там, де й усі заможні люди. Бо Шмигельський, видать з усього, був чоловік небідний: велика хата, а коли в тій хаті обвалилася стеля, випав ящичок, повний царських паперових грошей.
І от стежечкою, між городами, засадженими картоплею, повз крайню хату – хату Шмигельського – і ти вже на березі Мирського. І поки твоя допомога дома непотрібна, а до обіду ще далеко, можна й покупатися, і просто покачатися на траві, а при бажанні та умінні й рибу половити саморобною вудочкою чи пристроєм, що звався павуком. А високо над тобою шумлять верби, щось розповідаючи одна одній. А їм було про що згадати. Ось, наприклад, про ту крайню хату. Вони й тепер, через багато років, навіть у безвітряну погоду, тремтять і тривожно шумлять гіллям, напевно, згадуючи те, що в ній коїлося. В тій хаті одні люди, якісь нетутешні, з неймовірною жорстокістю мучили інших, яких називали “хахлами”. Моторошні стогони і крики, що проривалися крізь стіни, вбирали в себе верби. Місцеві люди казали на отих прийшлих, одягнених у “форму”, що “всі вони жиди і кацапи”.
Медвинці вдень важко працювали, а вечорами, сидячи десь на колоді, співали, ніжно звертаючись до коханих:
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тихо, ні вітру ні хмар.
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке як жар.
А коли сутінки огортали натомлену землю, саме до них, роботящих і співучих, оминаючи ледарів та п’яниць, приходили озброєні приїжджі, забирали з родин і заводили в “ту” крайню хату, а тільки-но починало сіріти, виносили тіла й закопували в городі. Приїжджі, що вподобали хату-пустку, були нечистою силою, що прибрала людську подобу. Люди їх називали “чикисти”.
Через багато років, уже знаючи від мами, що відбувалося в тій великій хаті неподалік Мирського, я знову згадав її, читаючи в “Майській ночі” розповідь Рудого Панька про утоплену й відьму: “Зачудований, дивився він (Левко) у непорушні води ставу: старовинний панський дім, дахом перевернутий вниз, одбивався там виразно… побачив як виглянула привітна голівка з блискучими очима… “Парубче, найди мені мою мачуху! Вона страшна відьма…” Я читав, і в моїй уяві поставав медвинський ставок Мирський, хата Шмигельського із забитими вікнами, і ніби знову чув мамину розповідь і все те, й прочитане, і почуте, зливалося в одну фантастичну картину.
Верталися додому пізньої пори, коли вже добре-таки смеркло, двоє дівчат – затрималися десь у своїх дівочих справах, аж дивляться – із щілини у віконниці хати Шмигельського світло пробивається. Двері хати виходили у двір і біля них міг бути вартовий, а вікна дивилися на вулицю. Недобра слава ходила про цю хату, та зацікавлені дівчата, переборовши страх, підійшли до неї, стали на призьбу. Одна притулилася обличчям до віконниці… “Аж бачить: страшна чорна кішка крадеться до неї, шерсть на ній горить, і залізні пазурі цокають по помосту. Злякалася панночка, вискочила на лаву, – кішка за нею. Перестрибнула на лежанку, – кішка й туди та як кинеться їй на шию та й ну душити…”
Одна з дівчат, а потім і друга, притулилися до щілини. Те, що вони побачили, налякало їх до смерті: якийсь військовий душив чоловіка за горло, і той уже посинів… Перелякані дівчата, а це були моя мама і її подруга Фрося, щодуху дременули вулицею вгору, а була вона тоді, нинішня вулиця Шевченка, дуже крута…
Страшна, дуже страшна гоголівська відьма, але та, що орудувала в Медвині, була ще страшніша. А звали її “чика”. Саме так, “чика”, називали медвинці Всеросійську Чрезвичайну Комісію.
– Це тому, що вони людей чикали, – роз’яснювала мені мама…
Приїдуть “чикісти” з Богуслава, наберуть людей, відведуть до хати-катівні – й тільки їх живими й бачили. Рано-вранці, коли ще й не світало, їх виносили і закопували на городі. А поїдуть “чикісти” назад до Богуслава, тоді приходять родичі загиблих із заступами, щоб забрати своїх близьких і поховати за християнським звичаєм. Тож усі бачили, що тим нещасним довелося витерпіти, бо бачили відрізані носи й вуха. Й усі тоді знали, що земля на городі біля хати Шмигельського щедро напоєна кров’ю медвинців…
І таке, кажуть, діялося по всій Україні. Та на Богуславщині діяльність ЧК набрала ще й характеру особистої помсти. Батько розповідав мені так: “У голови Богуславського ЧК убили жінку-єврейку. На похоронах він відрізав її косу, підняв у затиснутій руці над головою і поклявся:
– Ось дивіться, скільки тут волосин, стільки людей накладе головою.
Чи виконав він повністю свою обітницю, чи, може, куля повстанця не дозволила це зробити, невідомо. Та з певністю можна сказати, що діяльність ЧК не стала з часом гуманнішою…
Навскоси через дорогу від хати Шмигельського, де тепер стадіон, знаходилася садиба Яхрема: город, млин, парня, хата і криниця з дуже смачною водою. Не з бідних був і Яхрем, бо на будівництво такого млина чимало коштів витратив, так багато, що для заміни динамки гроші позичав. І от до цього Яхрема в парню влаштувався мій батько. Розколював колоду на бруски, обтесував їх, розпарював і вигинав з них ободи для коліс. Було там тепло, підлога встелена стружкою. Зайшов якось туди напідпитку начальник міліції. Улігся на стружці й, розморений, давай розповідати всякі бувальщини з міліцейських буднів. Мій батько викликав у нього довіру, бо воював на Врангелівському фронті.
“Прийшла до мене жінка, принесла гроші, частину золотом, частину папірцями, і просить випустити її сина. Я б, може, і випустив, та його вже давно собаки тягали, – розповідав… – Відводив я якось до Богуслава бандита. А там уже все позачинювано. Що робити? Йдемо назад через місток, то я йому – ремінець на шию, та через плече, а тоді й кинув у річку. Не вести ж назад”.
Давно то було. Та так само як і колись над Мирським шумлять верби. Вони багато чого чули на своєму довгому віку. Чули стогін і крики мордованих у хаті Шмигельського. Долітали до них й розпачливі крики юнаків, яких рубали безжалісні “шашкі” будьонівців. Багато бачили ті верби. Бачили, як на медвинських вічах сліпий кобзар Антін Петюх палкими промовами й козацькими піснями надихав земляків на боротьбу.
І про все це розповідають вони над зарослим очеретами ставком із замуленими вже джерелами. Якби ж тільки ми прислухалися до них, зрозуміли їхню мову! Тоді знали б, якою дорогою ціною дісталася нам наша незалежність. І зрозуміли як важливо зберегти її!
А верби шумлять, шумлять, шумлять…
Володимир ЗДИБКО
Київ
|
