Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Грудень 2012

    > “Там, де Михайло, там Україна”
    > Ювілеї і дати. Грудень.
    > “Ім’я, яке, здавалося, навіки кануло в невість”
    > Шляхетні вчинки
    > Вручено Літературну премію ім. Юрія Горліса-Горського
    > Вшануймо Якова Гальчевського!
    > Науковий подвиг Дмитра Проданика
    > Медвин у моєму житті
    > Онук вільного козака – професор!
    > Перше дослідження Віктора Моренця
    > “Колосальна постать”
    > Нові видання про Визвольну боротьбу

“Там, де Михайло, там Україна”

Виповнилося 60 років геніальному українському митцю Михайлові Горловому. З цієї нагоди в Києві в Національному музеї літератури України відбулася виставка його скульптур і презентація книг.

“Коли ми формували експозицію, запитували в Михайла Горлового про кожну з робіт, – почала урочистий вечір Раїса Саннікова, заступник директора Національного музею літератури, – спитали і про мізинську сопілкарку, а він каже: “Це робота особлива, бо ще 23 тисячі літ тому на нашій землі грали, співали і танцювали”. Потім Михайло Горловий став посеред залу і промовив: “Ось це моє життя. Оце моя дорога”.
Яка красива ця дорога!”
Ось що говорили в той вечір митці й письменники про свого колегу.
Віра Кулеба-Баринова, художник, Заслужений діяч мистецтв, академік, учителька Михайла Горлового: “Ти син нашої землі. Ти син матері. Коли я подивилась ось тут, у куточку, роботу “Скіфиня”, в мене все тіло затрусилося, в мене таке враження, що розкололася наша земля, земля, звідки народилася та вічна Мати, Мати, яку ти зображуєш у своїх творах. Це велике щастя, що ми маємо такого скульптора в час, коли так тяжко пробитись і тому слову, і тій душі”.
Микола Білик, скульптор, заслужений художник України: “Горловий – надзвичайний майстер. Він цілісний і щирий. Мені так зробити не вдається. Він вникає в глибини своїх творів. Щирий він і в поетичних творах. У нього немає натуралізму, а є архаїчність. Йому це пасує. Стилістика його дуже архітектонічна. Він образно мислить. Він має потужну силу. Він пише, співає, гризе, довбе… Багато можна назвати ще синонімічних слів, які пов’язують Михайла з творчістю. Він багатогранний митець. Красивий митець. Креативний і надзвичайно палкий. Це образ, яким би мав бути українець”.
Петро Засенко, письменник, редактор поетичної збірки Михайла Горлового “Поезія в камені”: “Це людина віддана. Він заглиблений в українську землю, в український дух, у наше слово, в наше розуміння історії. Він несе в собі обов’язок митця-громадянина. Він наче з якихось глибин землі та неба бере сутність і втілює її в мистецькій роботі. Такий він і в поезії. Працюючи над скульптурою, він натикається на щось і в нього раптом починається поетичний рядок. Він бачить людську душу в камені, бронзі, у слові – нашу Матір українську, отамана Зеленого, Михайла Гаврилка. Його поезія чуттєва. В передмові до збірки я написав, що таких людей, як Горловий, треба берегти. Бо це наша совість, це наша відданість мистецтву, нашій землі й українській мові”.
Дмитро Чередниченко, письменник, голова творчого об’єднання “Радосинь”, членом якого є Михайло Горловий: “Я пройшов по залах і мені було дуже приємно, що в кожному творі відчувається глибина. Це поетичні образи. Отже, з нами говорить поет. Поет у камені, у слові, у дереві та інших матеріалах”.
Сергій Гальченко, мистецтвознавець: “Сказали тут, що Горловий у камені бачить людську душу, це правда, бо в Михайла людська душа, а не кам’яна. Там, де Михайло, там Україна. Він усюди – в мистецтві, літературі, творчості… Володимир Сосюра написав: “Мені вже шістдесят, не віриться, що юно дзвенять мої пісні”. Михайле, нехай ваші пісні – і в поезії, і в скульптурі – лунають віками”.
Михайло Наєнко, доктор філологічних наук, літературознавець: “Трохи більше про джерела. Кажуть, що роботи Михайла заховані у глибокий ґрунт… Ця традиція тягнеться із Щербанівки, де народився Григорій Косинка. Там корінь Михайла Горлового. Пригадую як відкривали пам’ятний знак роботи Галини Кальченко на будинку, в якому жив Косинка. Пригадую, яке враження на всіх справив прекрасний портрет Григорія Косинки роботи Касіяна. Ось бачите яка традиція: Василь Касіян, Галина Кальченко, Михайло Горловий. Ця лінія витримана… Ну не могло такого не статися”.
Роман Коваль, письменник: “Михайло Горловий насамперед козак. А козак – душа щира. Такий Михайло в житті – щирий, безпосередній, відвертий, може не тільки захищатися, а й атакувати. Михайло – це митець-воїн, до речі, у радянській армії він служив танкістом. Можу провести лише одну аналогію в українському мистецтві – з Михайлом Гаврилком, скульптором, художником, поетом і вояком. Такий же і Михайло Горловий. Він би міг  пожертвувати професійним успіхом і кинутися в бій за Україну, як і свого часу зробив Михайло Гаврилко, який не відчував себе щасливим у творчості, коли його Батьківщина перебуває в рабстві. Такий же Горловий – вибуховий, агресивний, готовий не тільки дати здачі за Неньку-Вітчизну, але й першим вступити в бій. Якщо сказати напівжартома, то Михайло не тільки видатний український скульптор, а він і видатний мізинський скульптор, видатний скіфський скульптор, видатний трипільський поет. Стільки він зробив для возвеличення нашої прадавньої історії! Тут на виставці є скульптура, яка називається “Приручення коня”. Їй можна було дати й іншу назву – “Кохання”. В моєму розумінні, приручення коня – це приручити нагаєм, а потім дати хліба і води, а в Михайла приручення коня відбувається через любов. Подивіться як притуляються один до одного кінь і чоловік, який, не стільки приручив, скільки полюбив, потоваришував з конем”.
Тетяна Лемешко, письменниця: “Люди мої, чорнобривці, \ Лишіть мене наодинці \ Із пташками й деревами. \ Не питайте лише – чого \ Мені добре із вербами \ Діда мого”. Це поетичні рядки Михайла Горлового. Вірменський поет Ованес Туманян сказав: “Поет повинен обома ногами стояти на рідному ґрунті, і тільки тоді його голос буде звучати на всю силу”. Мій друг і земляк Михайло виріс із рідного ґрунту. Його життя – це вічна боротьба. Боротьба за українську мову, за українське мистецтво”.
Володимир Гарбуз, художник: “Михайло – духовний воїн. Він пройшов великий шлях. І зберіг у собі силу. Його твори одухотворені, він несе кам’яну свічку, яка не плавиться. Він спілкується з духами наших мізинських предків, бере від них енергію. І Михайлова свічка ніколи не згорить. Його твори в камені та бронзі випромінюють світло, яке бачать тільки ті, яким дозволив Бог, – справжні українці, герої нашого часу, воїни духу. Михайло, довбаючи камінь, повертає нам пласти, яким тисячі років… Камінь оживає не тільки під руками Михайла. Він надає йому життя серцем. Горловий створив пласт духовності, духу, мови, енергії, світла і музики космічної. Михайло оживив і приручив камінь. Знайшов мову з деревом, глиною, фарбами. Ніякі буревії не загасять його свічку, яку він несе. Якщо через тисячоліття з українського мистецтва залишиться тільки його творчість – поетична і скульптурно-образотворча – про нас, як про народ, про нашу землю залишиться пам’ять у космічному безмежжі”.
Тетяна Чуйко, науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка:
“Ми з Михайлом земляки, а відтак маємо спільні спогади… Все починається з дитинства. Його іграшками в дитинстві були уламки трипільської культури – бички, свинки, звірятка… Саме гострі кутики цих уламочків увійшли в характер Михайлів. Сьогодні говорили про його принциповість, часом і гостроту. Вони є ознакою і його творів. Казали, що він один з небагатьох… Хочу сказати, що він один такий, один в нашому мистецтві, щиро відданий трипільській культурі, постійно живе в ній. У той же час він і є модерним скульптором, що гідно представляє питоме українське мистецтво. Він подвижник. І хоч йому вже шістдесят, у нього ще горить блакить в очах. Він вічний, а твори його вічні завдяки духу, ідеї та матеріалу”.
Василь Корчовий, скульптор, професор, записав у книгу відгуків: “Михайле, якщо я скажу, що ти великий молодець, то я нічого не скажу. Ти титан української культури. Якби я був заздрісним чоловіком, то помер би від заздрості”.
На вечорі були презентовані й поетична збірка Михайла Горлового “Поезія в камені” та розкішний каталог його робіт. Автор передмови до каталогу мистецтвознавець Оксана Маричевська так оцінила мистецький світ ювіляра: “Творчість Михайла Горлового – чи не поодинокий випадок генетичного зв’язку української скульптури не лише з пракультурою, а й з авангардним рухом етнонаціональної скульптури ХХ століття… Монументальним роботам Михайла Горлового не властиві велич та вражаючий розмір. Насамперед це духовна велич образу, котра межує з ліризмом… Мистець завжди усвідомлював, що вияв скульптора – це насамперед вияв не тільки його індивідуальності, а й традиції, історії, ментальності свого народу”.
А завершимо цей репортаж з національного свята, що відбулося в Національному музеї літератури, поетичними рядками ювіляра:

Мої вітання, мов пергамент.
На ньому я закарбував веселий день,
що мов орнамент
ясними гранями заграв.

Нехай, друже Михайле, твої “ясні грані” світять нашому народові у віках!

Роман КОВАЛЬ



Ювілеї і дати. Грудень.

1 грудня 1893 р. народився Андрій Палій, командир сотні УГА, референт допомоги родинам добровольців дивізії “Галичина”.
1 грудня 1898 р. народився Микола Дусько, козак полку Чорних запорожців, лицар Залізного хреста Армії УНР.
1 грудня 1902 р. прийшла у світ Олександра Соколовська, легендарний отаман Маруся.
1 грудня 1991 р. український народ на референдумі проголосував за створення Української держави.
2 грудня 1958 р. помер Олександр Греків, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
3 грудня 1722 р. народився Григорій Сковорода.
3 грудня 1937 р. москалі стратили командира технічної сотні УСС, старшину Армії УНР Івана Сіяка.
3 грудня 1962 р. помер Зенон Носковський, четар УСС, старшина УГА.
5 грудня 1923 р. помер Іван Чупрей, член Бойової управи Легіону УСС та СВУ, етнограф.
6 грудня 1890 р. народився Микола Стечишин, підполковник Армії УНР, 1943 року зголосився до дивізії “Галичина”, генерал-хорунжий (в еміграції).
6 грудня 1890 р. народився Микола Рибачук, підполковник Армії УНР, комендант штабу УПА під час Другого зимового походу, священик.
6 грудня 1892 р. народився Роман-Микола Дашкевич, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
6 грудня 1895 р. народився Микола Бутович, ад’ютант штабу 1-ї Сірої дивізії, графік і поет.
6 грудня 1919 р. розпочався Перший зимовий похід Армії УНР.
6 грудня 1967 р. помер Григорій Ільченко, поручник Армії УНР, учасник Другого зимового походу, священик.
7 грудня 1870 р. помер Михайло Вербицький, автор музики до гімну “Ще не вмерла Україна”.
7 грудня 1892 р. народилася Олена Степанів, хорунжа УСС, четар УГА, доктор історії та географії, багатолітній політв’язень російських таборів.
7 грудня 1962 р. помер Ростислав Білас, полковий лікар УГА.
8 грудня 1878 р. народився Михайло Омелянович-Павленко, отаман Катеринославського коша Вільного козацтва, начальний вождь Галицької армії, командувач Армії УНР Першого зимового походу, генерал-поручник Армії УНР.
8 грудня 1900 р. народився Михайло Теліга, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби у лавах Армії УНР.
8 грудня 1937 р. москалі розстріляли Осипа Букшованого, команданта Легіону УСС, командира I бригади УСС Галицької армії, журналіста.
9 грудня 1970 р. помер Федір Вінник, сотник Армії УНР, учасник 1-го і 2-го Зимових походів Армії УНР, командир сотні дивізії “Галичина”.
10 грудня 1924 р. прийшов у світ кобзар Михайло Башловка.
11 грудня 1890 р. народився учасник Визвольної боротьби у складі УСС і УГА, член ОУН, письменник Микола Матіїв-Мельник.
11 грудня 1993 р. помер кобзар Георгій Ткаченко.
12 грудня 1635 р. загинув Іван Сулима, гетьман запорозьких козаків.
12 грудня 1764 р. цариця Катерина II скасувала в Україні Гетьманщину.
12 грудня 1890 р. народився Андрій Мельник, командир 6-ї сотні УСС, полковник Армії УНР, крайовий командант УВО, голова ПУН, інженер-лісівник.
12 грудня 1896 р. народився Петро (Євстафій) Філоненко, начальник 9-го району Волинської повстанської групи, полковник Армії УНР.
12 грудня 1919 р. у бою з денікінцями загинув Іван Дубина, бунчужний полку Чорних запорожців.
12 грудня 1921 р. загинули макарівський отаман Карпо Яблучко та його заступник Кузьма Кропивницький.
12 грудня 1970 р. помер Йосип Мандзенко, сотник Армії УНР, автор споминів.
13 грудня 1864 р. народився Віктор Зелінський, командир Синьої дивізії, генерал-поручник Армії УНР.
13 грудня 1897 р. народився Андрій Кравчук, старший десятник УГА, капельмейстер 1-ї УД УНА, диригент духового оркестру осередку СУМ ім. Лесі Українки, автор спогадів про Визвольну боротьбу.
13 грудня 1919 р. денікінці вбили кагарлицького отамана Саву Дьякова.
13 грудня 1936 р. помер Олекса Алмазів, командир Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР.
13 грудня 1939 р. народився Сергій Бабич, багатолітній політв’язень.
13 грудня 1966 р. помер Борис Шевченко, командир 1-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана, лицар Залізного хреста Армії УНР.
14 грудня 1942 р. німці вбили Івана Климова-“Легенду”, крайового провідника ОУН.
15 грудня 1890 р. народився Василь Ємець, бандурист, учасник Визвольної боротьби в лавах Армії УНР.
15 грудня 1921 р. загинув Трохим Бабенко, отаман Мліївської гайдамацької січі (отаман Голий).
15 грудня 1934 р. москалі розстріляли письменника Григорія Косинку, писаря Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.
16 грудня 1886 р. народився Данило Терпило (отаман Зелений).
17 грудня 1883 р. народився Микола Рябовол, голова Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки.
17 грудня 1954 р. помер Стефан Котиль, отаман (майор) УГА, командир 30-го полку дивізії “Галичина”.
18 грудня 1883 р. народився Микола Угрин-Безгрішний, підстаршина УСС, сотник УГА, голова Рогатинського повітового осередку УВО, сотник дивізії “Галичина”, журналіст, прозаїк, поет, історик, видавець, фотограф, педагог.
18 грудня 1896 р. народився Ілько Струк, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської Армії УНР.
19 грудня 1856 р. народився Степан Ерастов, письменник, член Центральної Ради від Кубані.
19 грудня 1945 р. загинули члени Проводу ОУН Дмитро Маївський і генерал Дмитро Грицай-“Перебийніс”.
20 грудня 1894 р. народився Данило Лимаренко, повстанський отаман, старшина 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.
20 грудня 1923 р. москалі розстріляли отамана Івана Савченка-Нагірного і його побратимів – Степана Адаменка та Ярему Прудкого.
21 грудня 1886 р. народився Осип Левицький, сотник УГА, начальник Пресової квартири, директор Української гімназії в м. Криниці на Лемківщині.
21 грудня 1886 р. народився Сава Никифорак, хорунжий УСС, четар УГА, співредактор видання “Український Пласт”, педагог.
21 грудня 1961 р. помер Микола Бутович, поручник Армії УНР, графік і поет.
21 грудня 1963 р. помер Олекса Сім’янців, поручник полку Чорних запорожців Армії УНР.
23 грудня 1896 р. народився Федір Артеменко (отаман Орлик), командувач 2-ї (Північної) повстанської групи, полковник Армії УНР.
23 грудня 1932 р. поляки стратили бойовиків ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина.
23 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського бандуриста Петра Гузія.
24 грудня 1875 р. народився Олександр Греків, генерал-поручник Армії УНР.
25 грудня 1890 р. народився Василь Прохода, начальник штабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії Армії УНР.
26 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського фольклориста Григорія Концевича.
27 грудня 1595 р. прийшов у світ Богдан Хмельницький.
27 грудня 1979 р. померла Галина Дидик, зв’язкова головнокомандувача УПА, багаторічний політв’язень російських таборів.
28 грудня 1979 р. помер Іван Подюк, січовий стрілець, поручник УГА, лікар.
29 грудня 1724 р. у московській неволі загинув Павло Полуботок, наказний гетьман України.
29 грудня 1896 р. народився Роман Кальба, старшина УГА і Армії УНР, релігійний діяч.
29 грудня 1967 р. помер генерал-поручник Армії УНР Михайло Садовський, військовий історик.
29 грудня 1979 р. помер Гнат Западнюк, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”.
30 грудня 1914 р. народився Данило Шумук, багатолітній політкаторжанин.
30 грудня 1975 р. помер Іван Липовецький, сотник Армії УНР, кооператор, член персонального відділу штабу УНА, редактор і видавець “Бюлетеню союзу бувших українських вояків в Канаді” та журналу “Дороговказ”.
31 грудня 1638 р. загинув Павло Павлюк (Бут), гетьман і провідник козацького повстання 1637 року.
31 грудня 1984 р. помер Олександр Пулюй, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник, син ученого Івана Пулюя.

Передплачуй “Незбориму націю”!

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про  Визвольну боротьбу, які видає  Історичний клуб “Холодний Яр”.
Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 17.34 грн. на рік.
Передплатний індекс 33545.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможіть їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

“Шлях перемоги”
Передплатний індекс 30504.

Підтримай газети українських письменників!

“Шлях перемоги” в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.



“Ім’я, яке, здавалося, навіки кануло в невість”

Добридень Вам, вельмишановний пане Романе! Пише Вам Наталя Старюк із Січеслава (Дніпропетровська). Разом з чоловіком Владиславом читаємо Ваші книжки – поволі, щодня потроху, щоб запам’яталося, щоб усе достоту перепустити крізь себе. Читаємо повагом не лише тому, що тексти є рясно-інформативними, а ще й через те, що – ріже по серцю: адже такі високі люди поклали життя за волю України, а ми, прийдешні покоління, все змарнували, та й досі марнуємо!..
На столі моєму – Ваша книга, вислід Вашої щирої подвижницької праці, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Як давно я чекала бодай якихось даних про скульптора, чий твір (тобто фрагмент у фотовідбитку) мене вразив ще в юності: в одному з томів “Історії українського мистецтва”, яка вийшла друком наприкінці 1960-х рр., було надруковано репродукцію скульптурної групи “Козак і дівчина” з Гаврилкового проекту пам’ятника Тарасові Шевченкові. В тому поцілункові побачила я тоді образ пристрасті – глибшої, ніж у поцілунку героїв Роденівської “Весни”, всеосяжнішої, спрямованої не так на ніжність інтиму, як на осягнення величних, світових діянь. Саме тоді відкрилося мені, як важливо у пластиці явити загальний обрис скульптури щільно злитним, злютованим, адже в тому нібито ліричному фрагменті пам’ятника, у тому цілункові двох зосереджено цілий вулкан енергії (так само, як у плинних обрисах творів бойчуківців аж палахкотить енергія вигнутого лука. А Михайло Бойчук та Михайло Гаврилко, як дізнаємося з Вашої праці, були знайомі, і їх обох підтримував Андрей Шептицький).
На зламі 1980-х – 1990-х ми кілька разів поспіль удвох із сином, Стасиком Гречаним, їздили влітку до Києва. Згадувати ті наснажливі поїздки мені й солодко, і тяжко, бо 1997 року мій син, навчаючись у Національній академії мистецтв, трагічно загинув двадцятирічним.
Але продовжу. Здається мені, то було 1990 року. Київ, передчуття волі, вихорі свіжих мистецьких вражень. Ми ледве встигали перебігти з мітингу на виставку, з виставки на концерт. І ось потрапили ми на концерт канадської співачки Лілеї Волянської в Будинку вчителя, овіяному такою дорогою меморією. Був аншлаг. Побачивши в перших рядах Леопольда Ященка з хором “Гомін”, ми зрозуміли, що видовище буде незвичайним. На афішах концерту було зазначено, що Лілея Волянська – виконавиця українських романсів. Ця тема – українській романс – була тоді на слуху: адже досі вважалося, що лише “русский романс” є вінцем жанру. Після Василя Нудьги український романс заходилася досліджувати Тамара Булат. І саме ця поважна пані вийшла на сцену як ведуча концерту! Але невдовзі п. Тамара запросила до слова маму співачки – Людмилу Іванівну Волянську, яка, власне, стала співведучою концерту.
Скажу одразу: серед невідомих нам романсів, співаних Лілеєю, був і романс на вірші Михайла Гаврилка. Він надзвичайно схвилював нас. Схвилювало і те, що нарешті ми почули відгук того імені, яке, здавалося, навіки кануло в невість! Романс звався “Думка”. Музику створив класик Яків Степовий, але, звісно ж, романс потрапив під заборону через те, що автор тексту був борцем за волю України. І ось саме того вечора ми із сином почули з вуст Лілеї та Людмили Волянських, ким був для України Михайло Гаврилко. Вони розповіли про його навчання у Франції, про роботу над ескізами до пам’ятника Шевченкові, про те, що був січовим стрільцем (а ми вже знали тоді про Січове стрілецтво, бо у Дніпропетровську слухали виступ гурту Остапа Стахіва) і вояком Сірої дивізії. Єдине, в чому помилилася пані Волянська, то це у даті й обставинах загибелі Гаврилка: сказала, що його вбито у боях за Україну 1918 року.
Лілея принагідно повідомила, що до Канади “во время люте” було вивезено чимало нот українських композиторів, а з-поміж них і ноти романсів на слова Гаврилка (пам’ятаю, що йшлося саме про романси). Можливо, це вкаже Вам, п. Романе, ще один напрямок пошуків?
Лілея Волянська тоді мешкала в Едмонтоні. Невдовзі по тім концерті я прочитала, що вона ще приїздила до Києва, стажувалась у Київській консерваторії, співала у Національній опері й одержала відзнаку як “Найкраща Наталка Полтавка року”. Вона і співачка, і художниця, і мистецтвознавець. Мама її була родом з Вереміївки на Полтавщині (село славного Порфирія Мартиновича), а батько Олег – гуцул. Наскільки запам’яталося, старші Волянські приїхали були тоді з Канади до Києва, аби зарадити в післячорнобильській ситуації: п. Людмила – як лікарка (років зо два тому я прочитала у котрійсь газеті некролог: Людмила Волянська, на жаль, уже померла).
Батько ж п. Людмили (дід Лілеї), Іван Шарий, як ми довідались під час концерту, був у 1920-х рр. директором першого в Києві Будинку вчених – на розі Пушкінської і Прорізної. Його репресовано. Згодом я дізналася, що ця постать багато важила у виборюванні й становленні України.
Лілея Волянська співала пречудово. Це таке сріблясте сопрано досить значного діапазону. Сама – чорнява, гарна й мила, дуже скромна. Супроводжував її спів (і сам грав маловідомі твори для фортепіано) Тарас Філенко. Цей концерт був справжнім проривом, бо романсів Д. Січинського, наприклад, тоді ніде було послухати, так само, як деяких творів Лопатинського, Людкевича (з Вашої книжки стало мені відомо, що всі вони перебували разом – і Гаврилко, і Людкевич, і поети-“молодомузівці”). Тоді не знали ми нічого про оперу Вахнянина “Купава”, а Лілея заспівала арію Одарки з неї. І були там такі слова: “Ви вільні всі! Ви вільні всі…” І хоча у вустах Лілеї це звучало якось скорботно-задумливо, всі підвелися на хвилі піднесення, бо звучало ж так актуально! Георгій Майборода виходив на сцену дякувати Лілеї, бо вона чудово заспівала арію з його опери “Тарас Шевченко”, яку давно не виконували в УССР. А далі здійнялося щось незвичайне: до Лілеї рушив хор “Гомін”, а потім і ми незбагненним чином опинились біля сцени, співаючи. То був апофеоз пробудження України.
Дуже пізно закінчився концерт: ми з малим Стасиком мусили бігти на далеку винайняту квартиру, а решта слухачів-глядачів вийшла зі співами на Хрещатик. Наступного дня з’ясувалося, що хор “Гомін” побили комуняцькі посіпаки.
Пробачайте, шановний пане Романе, за такий докладний переказ, але спогад рветься сам собою. Ми із сином тоді купили квитки і на другий концерт Лілеї Волянської – тепер уже в Кирилівській церкві. Я ще й мала намір розпитати співачку про романси на вірші Михайла Гаврилка. Ми прийшли заздалегідь: побачили Лілею у дворі, – була вона у простеньких брючатах, мила як дівчина. Отут би і підійти, але – заклякла я, знітилася, комплекс провінціалки дався взнаки…
У радіобесіді на “Ера-FM” Ви, п. Романе, говорили про те, що хибно-вузька галицька патріотичність завадила широкому пізнанню Гаврилкового чину. Я й сама дивувалася. Скажімо, виданий у 2003 р. (“КМ Академія”, упорядник Ю. Лищик) “Щоденник” Івана Боберського: тут занотовано так багато вражень від творів Січових стрільців – художників та фотографів (“світлярів”), а про Гаврилкові рисунки – нічичирк. Сказати б, щоб східняків “де Боберський” не сприймав, – так ні ж: про Андрія Жука – і шанобливо, і колоритно. Може, до Гаврилка душа не лежала? А можливо, й через певну розбіжність у мистецьких смаках, бо  відчувається, що Боберському найбільш до вподоби то Іван Іванець, то Осип Курилас – традиційні реалісти, а Гаврилкові шаржі такі виклично-загонисті, більш сміливі у пластиці лінії.
Перед тим, як я прочитала у Вашій книзі про Вашу зустріч з Оксаною Пеленською у Празі, письменник-краєзнавець Микола Чабан подарував мені її безцінну книжку “Український портрет на тлі Праги”, яку Ви, п. Романе, згадуєте. А нещодавно чоловік купив у нашій книгарні “Білокнижник” (слава і дяка цим нашим хлопцям і дівчатам!) альбом “Українські мистці Парижа”: отже, дякувати добрим людям (і Вам у першу чергу!) так ураз розвиднилось навколо постаті М. Гаврилка, що особлива, глибока втіха дає нам сили далі жити. У творчості М. Гаврилка вбачаємо ту Шевченківську силу загостреного реалізму, з якої природно зродився героїчний український авангард. Він і досі незрівнянно вивершується понад потугами сучасних “актуалістів” та “концептуалістів”, не запліднених ідеєю істинної любові до рідного.

Наталя СТАРЮК
Січеслав – Дніпропетровськ



Шляхетні вчинки

Тетяна Фіголь знімає зі стіни бронзову плакетку із зображенням Тараса Шевченка, на якій є напис “18.02.1911 р. М. Гаврилко”, та пояснює, що цю реліквію її чоловік, художник Михайло Фіголь, купив ще в 1960-ті роки. “Він знав вартість цієї плакетки! І в родинному колі розказував про Гаврилка як про скульптора та художника. Про політичну діяльність митця Гаврилка та його участь у Визвольних змаганнях ми нічого не знали”.
Тетяна Фіголь – упорядник спадщини свого чоловіка – українського живописця, графіка та мистецтвознавця Михайла Фіголя, якого не стало 25 травня 1999 року.
У липні 2012 року п. Тетяна була на презентації книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” в Івано-Франківську. І скульптор Гаврилко постав перед нею як борець за волю українського народу.
Дізнавшись, що громадськість збирає кошти на пам’ятник Гаврилкові, п. Тетяна запросила Романа Коваля до себе додому та подарувала картину свого чоловіка “Ґрунь” з метою, що кошти, отримані за неї, підуть на пам’ятник митцю. Тим самим вона порушила обітницю зберегти в цілісності спадщину чоловіка.
Тетяна Фіголь не сумнівається, що якби Михайло Фіголь був живий, то перший би дав кошти на пам’ятник Михайлові Гаврилкові.
Роман Коваль привіз картину в Болехів, до мене, адже я відповідальна за збір коштів на пам’ятник. Картину запропонували придбати Олександрові Зарічнюку, мешканцю м. Долини. Дізнавшись про Михайла Гаврилка та Михайла Фіголя, про шляхетний вчинок Тетяни Фіголь, Олександр Зарічний сказав, що придбає картину за три тисячі доларів. А картину подарує Болехівському музею Наталії Кобринської, щоб діти бачили, щоб  милувалися красою Карпатських гір.
Ось такі в нас люди.
Гарні, великі духом і помислами.
Щиро дякуємо Їм!

Лариса ДАРМОХВАЛ
м. Болехів Івано-Франківської обл.



Вручено Літературну премію ім. Юрія Горліса-Горського

Письменнику Михайлові Іванченку вручено диплом №1 Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського – за роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” та краєзнавчі дослідження. Фундатором премії став президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, а співзасновниками – головний редактор газети “Козацький край” Олег Островський  та редакція газети “Незборима нація”. Подія відбулася 10 листопада 2012 р. в селі Гусаковому, що на Черкащині. Учасниками церемонії стали письменник Роман Коваль, кобзар Тарас Силенко, головний редактор черкаської газети “Прес-центр” Андрій Кравець та професор Григорій Іванченко, син письменника.

Лауреат народився 18 листопада 1923 р. в с. Гусакове в родині сотника Вільного козацтва Грицька Іванченка. Михайло змалку спізнав тяжку хліборобську працю, став свідком “розкуркулення” та “колективізації”, ледве вижив у Голодомор 1932 – 1933 років. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а серед них – сестричка Оля та дід Софрон (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент).
Михайло мріяв навчатися в художній школі. Малював змалку. “Непокомсомолений син ворога народу” захоплювався й поезією. У віршах про вільних козаків згадував і місцевого отамана Сокола.
У роки Другої світової війни допомагав відкривати “Просвіту” в рідному селі.
Впольований поліцаями влітку 1942 року потрапив до Німеччини. Тут і дебютував у журналі “Дозвілля” (редактор Свирид Довгаль – організатор Вільного козацтва на Чернігівщині). За це 1947 року й отримав 10 літ заполярних таборів, адже вірші були антисталінські та антикомуністичні. По звільненні закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Уже за “перебудови” видав свою першу книжку – “Дивосвіт прадавніх слов’ян” (Київ: Радянський письменник, 1991). Згодом вийшли збірки поезій “Полиновий квіт”, “Бунчук вітрів”, “Осіннє чересло”, “Крицеве стремено” та книга “Таємниця нашої прадавнини”.
2006 року у видавництві ім. Олени Теліги вийшов його роман-хроніка “Дума про Вільних козаків”, а 2008 року у видавництві “Відродження” побачили світ “Новели неволі”. В 2010 році надрукована книжка “Остарбайтерський вир”, а в 2012 році – “Сурма і меч”. 20 квітня 2007 року Михайла Іванченка прийняли до Національної спілки письменників України.
Роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” (Київ, в-во ім. Олени Теліги, 2006), вже було відзначено Літературною премією ім. Василя Симоненка. Сталося це 2007 року. І ось – ще одне підтвердження значущості праці Михайла Іванченка – Літературна премія ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр”.
У матеріальному вимірі премія за 2012 р. становить 5000 грн.
У дипломі №1 зазначено: “Присуджено Михайлові Григоровичу Іванченку за роман-хроніку “Дума про Вільних козаків”, краєзнавчі дослідження, вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, фундаментальне дослідження Визвольного руху українського народу в 1917 – 1920-х роках, утвердження національних цінностей у житті українського народу”.
Щиро вітаємо, дорогий батьку-отамане!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”



Вшануймо Якова Гальчевського!

21 листопада у cмт Літин і селі Малинівка Літинського району на Вінниччині відбулася історично-краєзнавча конференція, присвячена видатному діячу Визвольної боротьби 1917 – 1940-х рр., полковнику Армії УНР, повстанському отаману Якову “Орлу”-Гальчевському, уродженцю с. Гута-Літинська (нині Малинівка).
У Літинському краєзнавчому музеї ім. Устима Кармалюка було відкрито виставку “Повстанський рух на Поділлі” та відбувся круглий стіл на тему “Вшанування пам’яті літинських захисників УНР”, а в актовій залі сільської ради села Малинівка пройшла краєзнавча конференція, участь в якій взяли історики, краєзнавці, журналісти, голова Літинської районної організації ВО “Свобода” Петро Пліщинський, керівник прес-служби Вінницької обласної організації ВО “Свобода” Володимир Барцьось, старшина Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна, члени НРУ, голова сільської ради та місцеві депутати. Було презентовано книжку Костя Завальнюка “Яків Гальчевський – борець за Українську Державу”.
Учасники конференції ухвалили резолюцію “Про вшанування пам’яті борця за незалежну Україну Якова Гальчевського” з вимогами надати земельну ділянку в центрі с. Малинівка для спорудження пам’ятного знаку полковнику Армії УНР, повстанському отаману Якову “Орлу”-Гальчевському, уродженцю с. Гута-Літинська (нині с. Малинівка); назвати вулицю в селі іменем Якова Гальчевського; облаштувати в Малинівській сільській школі музейну кімнату зі стендами про життя і діяльність Якова Гальчевського; поповнити фонди сільської бібліотеки книжками про Визвольний рух на Поділлі; започаткувати традицію щорічних вшанувань Якова Гальчевського на обласному рівні та в с. Малинівка.

Прес-служба Вінницької обласної організації ВО “Свобода”



Науковий подвиг Дмитра Проданика

   Газета “Шлях перемоги” (ч. 3030, 2012) вже повідомляла про презентацію в Чернівцях нового тому “Літопису УПА”, присвяченого збройному підпіллю на Буковині у 1943 – 1951 роках, який упорядкував член Історичного клубу “Холодний Яр” Дмитро Проданик.
В особі Дмитра Проданика когорта тих, хто досліджує історію українського збройного підпілля 1940 – 1950-х років, отримала цілеспрямованого пошуківця її величності Істини та водночас здібного літератора, який уміє сухий фактаж документів без будь-яких елементів домислу представити так інтригуюче й цікаво, що, вчитавшись у написане, несила відірватись, доки не перегорнеш останньої сторінки книги.
Сказане в повній мірі стосується 19-го тому нової серії “Літопису УПА” ? поза всяким сумнівом одного з найкращих збірників з усіх попередніх. Автор-упорядник підійшов до викладу матеріалу комплексно – використав матеріали і підпілля, і його антиподів із НКВД-МҐБ, а також проаналізував матеріали інших видань (для біографій основних діячів), зібрав і опублікував фотографії практично всіх, про кого йдеться у збірнику. Тут також представлено ілюстрації бофонів, пропагандивних листівок ОУН, бюлетенів, суспільно-політичних звітів, ретельно вимальовані чекістами структури підпілля за кожний рік, унікальні групові фотографії повстанських підрозділів з ідентифікацією осіб (ім’я та псевдо). Низка світлин має дату і місце фіксації. Цей том “Літопису” можна сміливо назвати енциклопедією ОУН-УПА Буковини і вважати еталоном. За таким зразком надалі повинні впорядковуватися подібні збірники.
Намітивши структуру книжки, Дмитро Проданик ретельно і скрупульозно добирав матеріали, розташовуючи їх у хронологічній послідовності, намагаючись мовою документів ворогуючих сторін максимально точно реконструювати події, де самовідданий подвиг стикається з підлою зрадою, стійкість межує з малодушністю, а під тиском багатократно переважаючих сил і засобів, заборонених міжнародними угодами (розривні кулі, бактеріологічні та психотропні препарати), боротьба затихає...
Читаєш і душа крається від болю, але ще більшу повагу викликають ті, хто свідомо йшов на загибель ради торжества правди – віри в те, що незалежна Україна буде! “Сталь”, “Недобитий”, “Перебийніс”, “Коля”, “Крига”, “Боєвір”, “Григір”, “Мороз” та інші провідники й бойовики, які загинули в боротьбі, постають перед нами у всій своїй величі духа!
19-й том “Літопису УПА” доводить, що боротьба за незалежність на Буковині в 1940 – 1950-х роках була складовою загальнонаціонального руху. Пліч-о-пліч з буковинцями за волю і долю нашого народу билися вихідці з інших земель. В той же час чимало буковинців боролися поза межами своєї малої батьківщини.
Буковинський провід ОУН координував свої дії з Проводом ОУН в Україні, що власне й було запорукою тривалого спротиву в умовах тотальної блокади і відсутності підтримки ззовні.
Дмитро Проданик готує новий збірник під назвою “Поборювання Визвольного руху на Буковині в 1940 – 1950-х роках”.
Побажаємо йому успішного завершення роботи над цим виданням!

Василь ГУМЕНЮК, упорядник “Яворівського архіву УПА”
м. Львів



Медвин у моєму житті

(Продовження)

Було в Медвині щось на зразок колективних садів – Шевське і Ковтунів лісок. Лісок до “колективізації” належав чотирьом родинам Ковтунів, у тому числі й нашій. Мали ми свою частину і в Шевському. В роки війни мама і бабуся на правах власників ходили туди ламати сухе гілля, щоб було чим топити в печі, ну і я “хвостиком” бігав за ними. Дорога наша проходила повз високу могилу… З розмов старших, на жаль, нічого вже пригадати не можу.
Про події 1920 року довідався від мами вже в Києві, в більш зрілому віці.
Мама, Настя Давидівна (у дівоцтві Ковтун), не брала безпосередньої участі ні в підготовці збройного виступу, ні в бойових діях, бо хто б пустив п’ятнадцятилітнє дівча туди, де свистять кулі й гуляє смерть, але вона запам’ятала деталі, які не помітили чи забули інші. Говорила зі мною при нагоді. Якось увімкнув запис пісні “Ой піду я лугом, лугом-лужиною, а чи не зустрінусь з родом-родиною”.

На чужій роботі важко нароблюся,
а прийду додому – слізьми обіллюся.

Дивлюся, – а в мами на очах сльози блищать…
Уже заспокоївшись, каже:
– А там в кінці повинно бути “Зістарили мене та чужії хати, ті чужії хати, кочерги, лопати…” А хто це співав?
– Кобзар з Одещини…
– Був і у нас кобзар, по вуличному Петюх звався. Він повстанням керував. Було зберуться всі, щоб разом порадитися як далі бути, він і каже: “Люди, добре думайте, щоб потім не казали, що я сліпий, вас зрячих не туди завів…” А співали в нас тоді:

Повстаньте, Медвин і Ісайки,
Зробіть наліт на Богуслав,
Розбийте всі жидівські лавки,
Розграбте весь товар1.

– Ішли і співали…
Іншим разом мама згадала ще одного керівника повстання – Хому Лебедя, це вже, можливо, після відвідин землячки Варки Лебідьки, що, розшукавши нас у Києві, прийшла з чоловіком у гості. А то ще одну пісню пригадала, про те, як більшовики не могли здолати повстанців:

Сім раз наступали,
Та не могли взяти,
А на восьмий раз сказали,
Що Медвин проклятий.

Майже місяць протримався Медвин. Та на підмогу Таращанському продполку прийшли регулярні частини Червоної армії…
Повстанці покидали село. Сів Антін Петюх на воза, вимощеного соломою, вдарив по струнах бандури, і Медвин востаннє почув спів славетного свого кобзаря:

А солома шелестить
Нехай же нам бог простить…

Їздовий махнув батогом…
Невдовзі Антін Петюх загинув у бою за волю України. Хоча ходили чутки, що йому вдалося добратися до Франції. Це я вже від батька, Маркіяна Васильовича, чув.
А підпалений з чотирьох боків Медвин горів, горіла дерев’яна церква, горіли вкриті соломою хати. “Лєґєндарная Красная армія” вступила в село. Люди ховалися від “визволителів” хто де міг. Моя бабунька, Текля Федорівна Ковтун, розповідала моїй сестрі Діні, що знайшла притулок собі й найменшим дітям у ліску.
Головний удар більшовики спрямували на скрині та жердки, на яких висів одяг. Новісінький бабуньчин кожух знайшов собі іншого хазяїна. А старого кожуха залишили, і його ще довго бабунька носила, та і я, приїхавши якогось літа до Медвина на канікули, розкошуючи, одсипався в садку на ньому, захищений від сонця кроною яблуні-папіровки.
Грабунки в Медвині під час “визволення” набули такого розмаху, що в ситуацію змушене було втрутитися червоне командування, яке наказало повернути награбоване.
Трошки з одягу червоні наскидали в містечку та його розхватали не ті, кому він належав. Ніхто з грабіжників не був покараний.
Прадід мій Іван (за гачкуватий ніс його називали Яструб), пасічник, любив пригощати знайомих медом, але дуже сердився, коли хто хоч краплину його проливав:
– Ти знаєш, скільки бджолі треба налітать, щоб ту краплину зібрати?
Мед у нього стояв у сінях у діжечці. Червоноармійці, яких поселили в сусідніх хатах, пронюхали це. Як понабігало їх – хто з кухлем, хто з казанком, порозливали того меду, але й наїлися “ат пуза”. А потім як схватило їм животи…

– У, с тваім дєдом, с тваім мьодом! – матюкалися.

А прадід, узнавши про це, тільки плечима повів.
– За моє жито мене й бито!

Минали дні, багато хто сподівався, що найгірше позаду. Та чи більшовики затаїли зло на медвинців, чи причиною став напад повстанців на будьонівський обоз, тільки одного дня в село вступив загін будьонівців. Було наказано хлопцям такого-то й такого років народження зібратися у волості. Там їх оточили кіннотники. Мали гнати ніби на Лисянку, та біля Ковтуного ліска всіх порубали. Вижив тільки один – він підставив руку під шаблю, поранений, упав на землю, і його завалило тілами. Коли все затихло, хлопець вибрався з-під людських тіл і прийшов у село. Мама розповідала:
– Вночі піднявся крик і плач, що все посилювалися. Люди побігли до ліска… В однієї жінки загинуло троє синів.
А потім почалися наїзди Богуславського ЧК.
Біля Мирського ставка стояла пусткою велика хата Шмигельських, які зникли у вирі революції. Чекісти завжди зупинялися в ній. Приводили туди вдень підозрюваних, катували, відрізали носи й вуха. Після від’їзду чекістів замордованих викопували в городі, щоб перепоховати на цвинтарі.

ЧК ще “працювало”, а на підході були голод 1922-го, “колективізація”, Голодомор 1932 – 1933 років, репресії 1930-х, війна, голод 1947-го, “злиття націй”, аж поки не наступив незабутній 1991-й рік.
На цьому пам’ятному році можна було б і закінчувати розповідь про медвинську славу і про медвинську трагедію, та не йдуть із голови, не дають спокою останні слова Антіна Петюха, оте: “Нехай же нам бог простить”.
Кажуть, що кобзарі, особливо сліпі, можуть бачити те, що не дано звичайній людині. Щось передчувала його душа. Відчувала, що чекає на земляків-медвинців, яким він уже нічим не міг допомогти. Просив прощення і за це, і за наші минулі й майбутні провини, за ті князівські міжусобні чвари, за нещадні битви за булаву в різні часи, і навіть за неповністю використаний шанс, що дав нам 1991 рік. Тож будьмо гідні тих, хто не вагаючись поклав своє життя на вівтар свободи, бо ж ми, хто б там що не говорив, таки козацького роду, а значить у змозі змінити життя на краще.

Володимир ЗДИБКО
Київ

1. Йдеться про соціальну акцію, а не погром. Що ж до погромів, то їх найбільше влаштовували більшовики. В Таращі, наприклад, котовці в одного купця-єврея зґвалтували двох дочок, а потім зарубали шаблями. Котовський, наводячи порядок, розстріляв кількох чоловік. Про це розповів мені батько, він був родом із Таращі.



Онук вільного козака – професор!

Григорій Іванченко народився 27 лютого 1961 р. в с. Вільховець на Звенигородщині в сім’ї репресованого художника Михайла Іванченка, сина отамана Гусаківської сотні Вільного козацтва Гриця Іванченка, розстріляного наприкінці 1930-х за участь у Визвольній боротьбі.
У Совєтському Союзі дітей та онуків репресованих не жалували. Такі мали тільки одне право – працювати на збільшення могутності СССР. Таким шляхом і пішов Григорій Іванченко-молодший. У 1980 році він закінчив Тальнівський будівельний технікум. Два роки проходив строкову службу в армії. З 1987 року навчався на будівельному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту за спеціальністю “Промислове і цивільне будівництво”. Здобувши вищу освіту, працював майстром, виконробом та головним інженером будівельно-монтажного управління.
Уже за часів незалежної України Григорій Іванченко отримав можливість реалізувати свій талант до науки: після захисту кандидатської дисертації “Динаміка тросових систем при складному русі” (з 1994 р.) працював у Науково-дослідному інституті на посадах молодшого наукового, наукового, старшого та провідного наукового співробітника. З 1995 р. Григорій Іванченко – асистент, з 1996 р. – доцент, а з 2011 р. – професор кафедри будівельної механіки Київського національного університету будівництва та архітектури.
2012 року Григорій Іванченко захистив докторську дисертацію “Розповсюдження і трансформування хвиль сильних розривів у неоднорідних анізотропних пружних середовищах”. А ще професор Іванченко – автор понад 80 наукових та методичних праць, співавтор 3 навчальних посібників і 3 патентів.
Щиро радіємо не тільки за Григорія Михайловича, а і за його батьків – Михайла Григоровича та Галину Іванівну!
Дай Боже, щоб нащадки вільних козаків залишалися вільними людьми у вільній державі! Та нарешті стали панами у рідній сторонці!
Довгих літ батькам пана Григорія, а йому – нових звершень!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ



Перше дослідження Віктора Моренця

З Віктором Моренцем я познайомився в березні 2010 року в читальному залі Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Я розшукував документи, пов’язані з діяльністю Михайла Гаврилка на чолі Луцького та Ковельського комісаріатів Українських січових стрільців, а він шукав сліди своїх земляків – вояків Армії Української Народної Республіки, вихідців з міста Прилуки та Прилуцького повіту. Я вже випустив у світ дослідження “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, нове видання “Холодного Яру”, “Чорних запорожців”, “Отамана Орлика”, друге видання “Отамана Зеленого”, “Тиху війну Рената Польового”, “Івана Ремболовича”, а Віктор Моренець продовжував працювати в архівах – не тільки ЦДАВОВУ, але й в Галузевому архіві СБУ, Державному архіві Чернігівської області, в архіві Управління СБУ в Чернігівській області, Державному архіві Закарпатської області, Центральній державній архівній бібліотеці та бібліотеці ім. Олега Ольжича.
Його любов до архівної справи ставала небезпечною: в архівах же можна втонути, треба знати межу. Ось я й почав пана Віктора до цієї думки підводити, мовляв, ви ризикуєте завалити справу, виходьте на світ Божий, забудьте на якийсь час про архіви, опрацюйте, що вже “накопали”, а ті пласти, до яких тягнуться руки, стануть доповненням до 2-го видання чи іншої книжки.
Нарешті, вдалося витягнути його на світло.
Тепер виникла проблема опрацювання й систематизації матеріалу, а це справа непроста. Композиція книжки, її парадигма – справа надважлива і надважка. Це знає той, хто “накопав” сотні документів, а потім ламає голову над тим як їх розташувати, щоб вийшла легка для читання книжка, а не копа накиданих будь-як фактів нашої історії.
З такою проблемою зіткнувся і Віктор Моренець, бо в основу його дослідження лягло чимало документів. Документів, досі невідомих! У монографії використав 76 поіменних списків вояків Армії УНР, 45 заяв, 24 посвідчення, 20 життєписів, 20 реєстраційних карток, 14 характеристик, 12 рапортів, 8 нагородних листів, 8 персональних листів, 7 статутів, 6 іспитових свідоцтв, 5 дипломів, 5 анкетних карток, 4 членські картки, 4 листівки та оголошення, 3 прохання, 3 медичні свідоцтва, 2 анкети, 2 службові реєстри, 2 атестати зрілості, 2 свідоцтва моральності, а ще матеріали розслідування, кримінальні справи, подорожній документ, довідку, телефонограму, свідоцтво, наказ, атестат, анкетні відомості про забитих, текст присяги, лекційну книжку студента, синодик, залікову книжку, реєстр коней, еміграційну українську пресу, вояцькі мемуари і 162 раніше не опублікованих фотографій.
Хоч Віктор Моренець насамперед готував книжку для своїх земляків, я переконав його розширити коло зацікавлених, назвавши дослідження “Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за Українську державність. 1917 – 1920-ті рр.”.
І тепер, коли бачиш розкішне гроно борців, яких вилонила Прилуччина, розумієш, що феномен ідеолога Української державності Миколи Міхновського виник не на порожньому місці, а його слово і чин формували самостійницьке середовище не тільки в Києві, Харкові, Полтаві, а і на його малій батьківщині.
Вшанував Віктор Моренець і вояків з інших українських земель, життя яких було пов’язане з Прилуками і Прилуччиною, відтак інтерес до його книжки буде не лише в земляків.
Віктор Моренець – сумлінний дослідник української історії. На полі його – і моєї! – любові стільки всього знищено, сфальсифіковано й спотворено! Тож його книжка як ковток свіжого повітря, опритомлюючий і цілющий ковток джерельної води, яку наші противники хотіли замутити, а джерело загатити. Фотографічні образи прекрасних людей та їхні лаконічні вояцькі біографії, які Моренець подарував нам, показують якою багатою була наша історія! Як важливо повернути те, що ще не втрачене!
Звертаюся до читачів цієї книжки із пропозицією продовжити справу Віктора Моренця і  вшанувати земляків, вихідців з дорогих вашим серцям сіл і містечок.
Проводьте вечори пам’яті до ювілейних дат їхнього життя, перейменовуйте вулиці та площі на їхні славні імена, встановлюйте меморіальні дошки, ставте погруддя і пам’ятники на вдячну згадку про тих, хто захищав право українського народу на буття.
Поспішайте творити добрі справи.
Цю можливість подарував вам Віктор Моренець, повернувши понад чотири сотні імен борців за волю України.

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”



“Колосальна постать”

“Листи, листи…”
Вдячний Вам за книгу “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Читаючи її, відкрив для себе колосальну постать великого українського патріота. Вражаюча кількість фактів, ілюстративних та документальних матеріалів – незважаючи на цілеспрямоване нищення нашої історії. Приємно, що наш музей долучився до цього гарного і змістовного видання.

Василь СТРІЛЬЧУК,
директор Бродівського історично-краєзнавчого музею



Нові видання про Визвольну боротьбу

За останні чотири місяці в бібліотечці Історичного клубу “Холодний Яр” вийшло п’ять книг. 4 липня вийшов із-за історичних лаштунків “Іван Ремболович”. До Дня незалежності побачило світ 2-ге видання книги “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. 11 вересня з друкарні привезли спогади Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!”, а 10 жовтня – книжку Віктора Моренця “Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за Українську державність”. 1 листопада на арену української історії повернулися “Кармелюки” – вояки Кармелюцького куреня Армії УНР.
8 листопада в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася презентація цих видань. Відкрив вечір піснею “Проводжала дівчинонька” кобзар Тарас Силенко. Ведучий вечора Дмитро Стус, привітавши присутніх, наголосив на винятковій важливості повернення імен борців за визволення українського народу.
Про нову книжку Юрія Горліса-Горського розповів журналіст Костянтин Дикань, активний популяризатор книг Історичного клубу “Холодний Яр” на сторінках київської преси, зокрема газети “Україна молода”.
Представляючи свою книжку, Віктор Моренець подякував, як він сказав, її “хрещеному батьку” Романові Ковалю за допомогу у її підготовці.
Представив свої книжки “Околиці Києва” та “Репортаж з Києва 1913 року” і києвознавець Сергій Вакулишин.
Між виступами авторів лунали прекрасні пісні у виконанні бардів Гриця Лук’яненка та Володимира Самайди й співачки Владислави Кудлай. А Тарас Силенко і Гриць Лук’яненко вперше виконали пісню “Ой, Романе, Романочку, пусти мене до домочку” – улюблену пісню Михайла Гаврилка, який і стеком, і шаблею творив і здобував український простір.
Підсумовуючи, Роман Коваль сказав: “Сьогодні виповнюється 41-ша річниця смерті підполковника Армії УНР Василя Проходи, про якого я свого часу написав книжку. Помер він 8 листопада 1971 р. у Денвері в США. І саме 8 листопада я одержав від його сина Романа весь архів Василя Проходи: фотографії, документи, 2 ордени Симона Петлюри (великий і малий), воркутинський каторжний номер-знак, його творчу спадщину, друкарську машинку, на якій він друкував свої “Спомини непокірливого”.
Оскільки живу я у двокімнатній квартирі, в якій уже неможливо експонувати раритети доби Визвольної боротьби, які я зібрав за 17 років дослідницької роботи, у мене остаточно оформилася думка брати курс на створення Музею Визвольної боротьби 1914 – 1920-х років. Отож, і проголошую цю ідею – насамперед з метою пошуку партнерів у цій справі.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Людмила ПИСЬМЕННА (Київ) – 200 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Сергій ВАСИЛЕНКО (Січеславщина) – 360 грн.
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Ростислав КОНЕЧНИЙ (Прикарпаття) – 500 грн.
Тарас КОНЕЧНИЙ (Прикарпаття) – 500 грн.
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ