(Продовження)
Було в Медвині щось на зразок колективних садів – Шевське і Ковтунів лісок. Лісок до “колективізації” належав чотирьом родинам Ковтунів, у тому числі й нашій. Мали ми свою частину і в Шевському. В роки війни мама і бабуся на правах власників ходили туди ламати сухе гілля, щоб було чим топити в печі, ну і я “хвостиком” бігав за ними. Дорога наша проходила повз високу могилу… З розмов старших, на жаль, нічого вже пригадати не можу.
Про події 1920 року довідався від мами вже в Києві, в більш зрілому віці.
Мама, Настя Давидівна (у дівоцтві Ковтун), не брала безпосередньої участі ні в підготовці збройного виступу, ні в бойових діях, бо хто б пустив п’ятнадцятилітнє дівча туди, де свистять кулі й гуляє смерть, але вона запам’ятала деталі, які не помітили чи забули інші. Говорила зі мною при нагоді. Якось увімкнув запис пісні “Ой піду я лугом, лугом-лужиною, а чи не зустрінусь з родом-родиною”.
На чужій роботі важко нароблюся,
а прийду додому – слізьми обіллюся.
Дивлюся, – а в мами на очах сльози блищать…
Уже заспокоївшись, каже:
– А там в кінці повинно бути “Зістарили мене та чужії хати, ті чужії хати, кочерги, лопати…” А хто це співав?
– Кобзар з Одещини…
– Був і у нас кобзар, по вуличному Петюх звався. Він повстанням керував. Було зберуться всі, щоб разом порадитися як далі бути, він і каже: “Люди, добре думайте, щоб потім не казали, що я сліпий, вас зрячих не туди завів…” А співали в нас тоді:
Повстаньте, Медвин і Ісайки,
Зробіть наліт на Богуслав,
Розбийте всі жидівські лавки,
Розграбте весь товар1.
– Ішли і співали…
Іншим разом мама згадала ще одного керівника повстання – Хому Лебедя, це вже, можливо, після відвідин землячки Варки Лебідьки, що, розшукавши нас у Києві, прийшла з чоловіком у гості. А то ще одну пісню пригадала, про те, як більшовики не могли здолати повстанців:
Сім раз наступали,
Та не могли взяти,
А на восьмий раз сказали,
Що Медвин проклятий.
Майже місяць протримався Медвин. Та на підмогу Таращанському продполку прийшли регулярні частини Червоної армії…
Повстанці покидали село. Сів Антін Петюх на воза, вимощеного соломою, вдарив по струнах бандури, і Медвин востаннє почув спів славетного свого кобзаря:
А солома шелестить
Нехай же нам бог простить…
Їздовий махнув батогом…
Невдовзі Антін Петюх загинув у бою за волю України. Хоча ходили чутки, що йому вдалося добратися до Франції. Це я вже від батька, Маркіяна Васильовича, чув.
А підпалений з чотирьох боків Медвин горів, горіла дерев’яна церква, горіли вкриті соломою хати. “Лєґєндарная Красная армія” вступила в село. Люди ховалися від “визволителів” хто де міг. Моя бабунька, Текля Федорівна Ковтун, розповідала моїй сестрі Діні, що знайшла притулок собі й найменшим дітям у ліску.
Головний удар більшовики спрямували на скрині та жердки, на яких висів одяг. Новісінький бабуньчин кожух знайшов собі іншого хазяїна. А старого кожуха залишили, і його ще довго бабунька носила, та і я, приїхавши якогось літа до Медвина на канікули, розкошуючи, одсипався в садку на ньому, захищений від сонця кроною яблуні-папіровки.
Грабунки в Медвині під час “визволення” набули такого розмаху, що в ситуацію змушене було втрутитися червоне командування, яке наказало повернути награбоване.
Трошки з одягу червоні наскидали в містечку та його розхватали не ті, кому він належав. Ніхто з грабіжників не був покараний.
Прадід мій Іван (за гачкуватий ніс його називали Яструб), пасічник, любив пригощати знайомих медом, але дуже сердився, коли хто хоч краплину його проливав:
– Ти знаєш, скільки бджолі треба налітать, щоб ту краплину зібрати?
Мед у нього стояв у сінях у діжечці. Червоноармійці, яких поселили в сусідніх хатах, пронюхали це. Як понабігало їх – хто з кухлем, хто з казанком, порозливали того меду, але й наїлися “ат пуза”. А потім як схватило їм животи…
– У, с тваім дєдом, с тваім мьодом! – матюкалися.
А прадід, узнавши про це, тільки плечима повів.
– За моє жито мене й бито!
Минали дні, багато хто сподівався, що найгірше позаду. Та чи більшовики затаїли зло на медвинців, чи причиною став напад повстанців на будьонівський обоз, тільки одного дня в село вступив загін будьонівців. Було наказано хлопцям такого-то й такого років народження зібратися у волості. Там їх оточили кіннотники. Мали гнати ніби на Лисянку, та біля Ковтуного ліска всіх порубали. Вижив тільки один – він підставив руку під шаблю, поранений, упав на землю, і його завалило тілами. Коли все затихло, хлопець вибрався з-під людських тіл і прийшов у село. Мама розповідала:
– Вночі піднявся крик і плач, що все посилювалися. Люди побігли до ліска… В однієї жінки загинуло троє синів.
А потім почалися наїзди Богуславського ЧК.
Біля Мирського ставка стояла пусткою велика хата Шмигельських, які зникли у вирі революції. Чекісти завжди зупинялися в ній. Приводили туди вдень підозрюваних, катували, відрізали носи й вуха. Після від’їзду чекістів замордованих викопували в городі, щоб перепоховати на цвинтарі.
ЧК ще “працювало”, а на підході були голод 1922-го, “колективізація”, Голодомор 1932 – 1933 років, репресії 1930-х, війна, голод 1947-го, “злиття націй”, аж поки не наступив незабутній 1991-й рік.
На цьому пам’ятному році можна було б і закінчувати розповідь про медвинську славу і про медвинську трагедію, та не йдуть із голови, не дають спокою останні слова Антіна Петюха, оте: “Нехай же нам бог простить”.
Кажуть, що кобзарі, особливо сліпі, можуть бачити те, що не дано звичайній людині. Щось передчувала його душа. Відчувала, що чекає на земляків-медвинців, яким він уже нічим не міг допомогти. Просив прощення і за це, і за наші минулі й майбутні провини, за ті князівські міжусобні чвари, за нещадні битви за булаву в різні часи, і навіть за неповністю використаний шанс, що дав нам 1991 рік. Тож будьмо гідні тих, хто не вагаючись поклав своє життя на вівтар свободи, бо ж ми, хто б там що не говорив, таки козацького роду, а значить у змозі змінити життя на краще.
Володимир ЗДИБКО
Київ
1. Йдеться про соціальну акцію, а не погром. Що ж до погромів, то їх найбільше влаштовували більшовики. В Таращі, наприклад, котовці в одного купця-єврея зґвалтували двох дочок, а потім зарубали шаблями. Котовський, наводячи порядок, розстріляв кількох чоловік. Про це розповів мені батько, він був родом із Таращі.
|
