Вітаю Історичний клуб “Холодний Яр” з першим десятиліттям. Ваш внесок у пробудження історичної пам’яті нашого народу неоціненний! Усім членам, помічникам і симпатикам бажаю здоров’я, натхнення і многая літа. І творчої праці на збереження і примноження історичної пам’яті, виховання молодого покоління в ім’я України.
Дякую всім, хто зберіг, дослідив і передав наступним поколінням відомості про життя наших славних попередників, які, не шкодуючи свого життя, з козацьким завзяттям, зі зброєю в руках, виборювали волю і незалежність нашої Батьківщини.
Скільки таємниць зберігали архіви і пам’ять людська! Та відійшли в інші світи люди старшого покоління, які були свідками і учасниками Визвольної боротьби. На жаль, нікого тепер і розпитати.
Залишилися в пам’яті тільки окремі короткі вислови. Так моя мама Наталка якось сказала: “А у нас у селі був отаман Лютий”. Справжнє його прізвище – Черевик Ялисей. Село тепер належить до Петрівського району Кіровоградської області.
А ще в петлюрівському підпіллі працювали Михайло Черевик і його рідна сестра (ім’я не пам’ятаю) – троюрідний брат і троюрідна сестра отамана Лютого. А у селі Варварівка жили Мозгові. Павло Мозговий був лікарем Степової дивізії. Під час Другої світової працював у шпиталі м. Жовті Води.
Двоюрідна тітка Клава оповідала мені, що коли в 1920-ті роки хлопці входили у Водяне, то співали. Люди зустрічали їх на вигоні, слухали і плакали.
Коли прочитав книги “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії”, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, та куца родинна інформація набула більшої значимості. І розумієш відповідальність нині живущих перед минулими і прийдешніми поколіннями…
Слід жити і діяти так, щоб жоден зайда не запитував: “Што такоє Халодний Яр? Ґород ілі сєло?” По-перше, щоб знав, по-друге, щоб не приходив.
Нехай дзвенить над степами голос отамана Степового-Блакитного: “За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!” І відгукнеться над лісами і ярами голос Василя Чучупака: “Готуй нових борців, Холодний Яре!”
І воскресне, відродиться наша Україна!

Віктор КОВАЛЬ,
м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.

2 квітня 1596 р. військо Северина НАЛИВАЙКА зазнало тяжкої поразки.
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа ОРЛИКА.
7 квітня 1919 р. загинув Іван ЛУЦЕНКО, член Центральної Ради та Українського генерального військового комітету, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР (1919).
7 квітня 1962 р. помер Олександр ПІВЕНЬ, популярний кубанський поет, фольклорист і етнограф.
8 квітня 1709 р. у Великих Будищах укладено договір між Іваном МАЗЕПОЮ, Костем ГОРДІЄНКОМ і КАРЛОМ ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а Лемківщина – до Австро-Угорщини.
8 квітня 1920 р. загинув олександрівський отаман БОГДАН.
9 квітня 1908 р. у Станіславі утворено Головний січовий комітет.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 6-ї Запорозької дивізії, 2-ї Волинської дивізії, заступник командувача Армії УНР Зимового походу, генерал-полковник УНР.
10 квітня 1898 р. народився Степан СКРИПНИК, Патріарх УАПЦ Мстислав.
10 квітня 1990 р. помер кобзар Олексій ЧУПРИНА.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав СІЧИНСЬКИЙ убив намісника Галичини графа Потоцького.
12 квітня 1920 р. загинув Василь ЧУЧУПАК, отаман полку гайдамаків Холодного Яру.
13 квітня 1892 р. народився Іван ГОЛУБ, полковник Армії УНР, подільський отаман, редактор часопису “Селянські вісті”.
13 квітня 1933 р. помер Степан ЕРАСТОВ, громадсько-політичний діяч Кубані та України, письменник, член Центральної Ради.
13 квітня 1943 р. помер перший ректор Української господарської академії в Подєбрадах Іван ШОВГЕНІВ, батько Олени Теліги.
14 квітня 1768 р. почалася Коліївщина – повстання гайдамаків проти польського панування під проводом Максима ЗАЛІЗНЯКА та Івана ҐОНТИ.
14 квітня 1863 р. у Петербурзі поставлено оперу Семена ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО “Запорожець за Дунаєм”.
14 квітня 1944 р. помер Микола ПОРШ, член Центральної Ради.
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1898 р. народився Іван ТРЕЙКО, сквирський отаман, генерал-хорунжий УПА.
17 квітня 1882 р. народився видатний український мислитель В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина узаконила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
20 квітня 1891 р. народився Юрко ТЮТЮННИК, заступник командувача Армії УНР Першого зимового походу, командарм Другого зимового походу Української повстанської армії, генерал-хорунжий Армії УНР.
21 квітня 1597 р. у Варшаві страчено Северина НАЛИВАЙКА.
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва південної групи  УПА-Північ “Богун” під командуванням командира Петра ОЛІЙНИКА-“ЕНЕЯ” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою СВИСТУНОМ-“ЯСЕНЕМ” проти внутрішніх  військ НКВД і частин Красної армії.
23 квітня 1185 р. князь ІГОР вирушив у похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро ДЯЧЕНКО, командир легендарного полку Чорних Запорожців, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий УНР.
24 квітня 1791 р. почалася дипломатична місія Василя КАПНІСТА від українського дворянства до прусського короля у справі визволення України.
24 квітня 1803 р. народився Олександр ДУХНОВИЧ, український закарпатський письменник, педагог і публіцист.
24 квітня 1899 року народився Валентин СІМЯНЦІВ, сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, скульптор, автор спогадів.
24 квітня 1918 р. Кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра БОЛБОЧАНА звільнила Сімферополь від більшовиків.
24 квітня 1945 р. загинув Іван ТРЕЙКО, командир Київської повстанської групи (1923), генерал-хорунжий УПА (1945).
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса ШЕВЧЕНКА.
26 квітня 1945 р. помер Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, Гетьман Української Держави.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків МАМАЙ-ЩИРИЦЯ.
27 квітня 1969 р. помер Роман СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ, громадський діяч і дипломат, посол УНР у Німеччині, посол УНР у Польщі.
28 квітня 1915 р. почалися бої УСС на горі Маківці у Карпатах.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію у Подєбрадах (ЧСР).
28 квітня 1943 р. у Львові проголошено формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.
30 квітня 1973 р. помер кобзар Михайло БАШЛОВКА.

Київ і Рівне відвідала Лариса Лісовська – дочка старшини Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського, більше відомого в Україні як Юрій Горліс-Горський, автор знаменитого роману “Холодний Яр”. Вперше вона побувала в Україні 1994 року. Тепер зупинилася тут по дорозі з Непалу, де прожила рік.
Пані Лариса близько до серця сприймає трагедію тибетського народу, поневоленого китайцями, які здійснюють політику етноциду: знищили понад 2000 монастирів, придушують культуру, ув’язнюють та розстрілюють непокірних, організували голодомор! Людей арештовують навіть за зберігання фотографії Далай-лами XIV. За півстоліття поневолення китайці знищили близько мільйона тибетців. Китайці поводяться так само дико, як москалі в Україні впродовж віків. Для того, щоб хоч якось допомогти тибетцям, пані Лариса продала власне помешкання у Великобританії і на виручені кошти здійснила поїздку до Непалу, де зосередилася значна частина біженців з Тибету. Вона безкоштовно навчала біженців англійської мови.
І ось тепер, прямуючи до США, вона відвідала Київ та Рівне, звідки походить її мама Галина Талащук (Городянин-Лісовська, Гришко) і де живе двоюрідна сестра пані Лариси Галя.
Опікувалися Ларисою Лісовською члени Історичного клубу “Холодний Яр”. Частку свого серця віддали їй екскурсовод Національного музею історії України пані Аріадна Дарибогова, кобзарі Тарас і Святослав Силенки, Володимир Дем’янович Чучупак, Олег і Артем Горбаченки, Олена Чучупак-Горбаченко, Лідія Улянич, Володимир Захарук, Олеся і Роман Ковалі.
Пані Лариса мріє перекласти англійською мовою роман “Холодний Яр”. Вона має літературний хист та вищу літературну освіту (закінчила американський університет у Берклі). Але вона не настільки добре знає українську історію та мову своїх батьків. Тож за попередньою домовленістю, їй допомагатиме Олеся Коваль, яка під час перевидання “Холодного Яру” (2006 року) була відповідальним секретарем проекту та коректором і, взагалі, володіє темою дуже добре.
За попередньою домовленістю робота почнеться у серпні 2007 року в холодноярському селі Мельники, в якому не раз бував батько Лариси – великий українець Юрій Городянин-Лісовський.
Він загинув у вересні 1946 року, коли дочці виповнилося лише два дні.
Лариса розповідала, що у дитинстві вважала, що її батьком є Василь Гришко, який одружився з її мамою. І тільки коли пішла до школи, почула, як мама, оформлюючи документи, сказала, що її батько помер. Це для неї було повною несподіванкою і шоком. Галина Гришко мусила відкрити правду. Коли дитині виповнилося 12 років, мама розповіла, що її батько був письменником. Відтоді дівчина запалала бажанням стати письменником. А коли мама сказала, що її батько фотографував “Лейкою”, вона впросила її купити “Лейку” і захопилася фотографуванням. Згодом Галина Гришко прохопилася, що Юрій Городянин-Лісовський любив стріляти. Відтоді Лариса замріяла навчитися володіти зброєю. Отак у малої Лариси виникло бажання бути схожою на свого батька.
Загалом Лариса справила на нас враження відкритої, доброї і щирої людини. Як і батько, вона переживає за поневолені народи і бажає відновлення історичної справедливості. Бажає, щоб кожний народ жив своїм національним життям – так, як хоче він, а не хтось інший.
Лариса Лісовська від різних чоловіків народила трьох дочок: 16 серпня 1967 року Мішель Хокінс (яка у старшому вже віці взяла собі ім’я Лорелай і повернула прізвище Лісовська), 24 червня 1975 року Лорелай Педеліос і 17 листопада 1977 року Лілу Редмор. Старша живе у Великобританії, набула професії художника. Має тринадцятилітню дочку Ловену. Середуща народилася від грека Спіроса Педеліоса, живе нині у Каліфорнії (США), стала музикантом. За словами Лариси, вона дуже добра людина і має незвичайну харизму. Її люблять всі, хто хоч трохи запізнався з нею. До неї тягнуться, навколо неї гуртуються. Коли вона народилася, казали лікарі, то навколо неї було сяйво. В шлюбі ще не була. Третя донька Ліла Редмор за фахом – художник. Живе у м. Плімас, що у Великобританії. Народила двох хлопців – Брендону нині 10 років, а Закрі (Zachary) – вісім.
Всі три онучки Юрія Горліса-Горського, як і їхні нащадки, української мови не знають.
Зараз Лариса вже у Флориді (США), де мешкає її мама, якій 1 березня виповнилося 82 роки, та вітчим Василь Гришко, якому пішов уже 92 рік. Обоє потребують догляду.
Галина Гришко називає свою дочку Лесею, бо хотіла, щоб та була схожа на Лесю Українку. Лесею називаємо її і ми. Зараз вона має прізвище Янг (бо хоче бути молодою), але все частіше підписується “Лісовська”. Взяла собі це прізвище, як вже зазначалося, і її старша дочка Лорелай. Оцінюю це як перші кроки на шляху до повернення до України, духовного з нею єднання.
Цього року разом з добродіями Володимиром Сапою і Анатолієм Мандрою плануємо встановити меморіальний знак у Холодному Яру на пам’ять про його захисника і літописця – Юрія Горліса-Горського. Було б дуже добре, якби участь у його відкритті взяли його дочка і онучка, які мають намір влітку приїхати в Україну.

Роман КОВАЛЬ
м. Київ

У Києві на великому емоційному піднесенні відбувся вечір пам’яті кубанського кобзаря Михайла Теліги, організаторами якого виступили Історичний клуб “Холодний Яр” і Київський міський будинок вчителя.
Відкрив вечір знаменитий бандурист Тарас Силенко кубанською народною піснею “Тече Кубань аж у лиман”, народженій у станиці Старовеличківській.

Тече Кубань аж у лиман, а з лимана в море.
Ой не знали козаченьки, яке буде горе.
Аж десь узявсь та й піднявсь большевик з войною.
Третє літо на цім світі лл’ється кров рікою.

Тоді слово взяв письменник Роман Коваль, який і був ініціатором вшанувань кубанського кобзаря. “Про поетесу Олену Телігу написано в останні роки чимало, – сказав він. – Її ім’ям називають вулиці, школи, бібліотеки, а про того, хто подарував їй прізвище, згадують лише кількома словами – лише як про її чоловіка. “І випливає з тих слів, – читаємо ми в журналі “Бандура” за 1996 рік, – що буцімто не вона при ньому, а він – кубанський козак із діда-прадіда Михайло Теліга – був при ній. Але ж кожен лист Олени криком кричить, що це неправда. Її дорогий Михайлик, любий і коханий, був її неприступною фортецею, з бійниць якої вона лляла розпечену смолу свого гнівного слова на голови ворогів України”. Отак і виник задум провести вечір пам’яті кубанського вояка-бандуриста.
Вшанувати кобзаря приїхала із неблизьких Заліщиків просвітянка Мирослава Зайко, яка продекламувала спогади Сергія Литвиненка про Михайла Телігу та виконала на фортепіано “Запорозький марш” Миколи Лисенка. Завітав і лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Леонід Череватенко. Він наголосив на необхідності більш сміливо вивчати історію, зокрема історію життя та смерті Михайла і Олени Теліг, не боятися оприлюднювати нових даних про смерть подружжя, навіть, якщо вони розходяться з офіційною версією.
Окрасою вечора стали кобзарі.
Ярослав Чорногуз знаменито заспівав про Максима Залізняка пісню “Гей літа орел” на слова Тараса Шевченка. Віталій Мороз прегарно виконав народну пісню “Там, де Ятрань круто в’ється” та “Встає хмара з-за лиману” на слова Тараса Шевченка. А тринадцятилітній Данило Мельник заспівав пісню “Любіть Україну” на слова Володимира Сосюри (музика Бориса Мельника). Він співав з таким почуттям, з таким тремтінням і переживанням, що публіка просто вибухнула, бурхливо вітаючи талановитого юнака. З впевненістю стверджую, що серед бандуристів засяяв новий смарагд. Якби ж наша держава опікувалася талантами, то цей хлопець уже мав би світове ім’я! Але ж ні. Навіть телевізійної камери не було на цьому вечорі. Ні 1-й Національний, ні “1+1”, ні “5-й канал”, ні телеканал “Культура”, ніхто не зацікавився винятковою культурною подією, яка сталася 26 лютого в Києві.
Під склепіннями Будинку вчителя пролунало і палке слово геніальної Лесі Українки. Це письменник Борис Списаренко продекламував вірш “І ти колись боролась…”

Чи, довго, ще о, Господи, чи довго
Ми будемо блукати і шукати
Рідного краю на своїй землі?!

А Ольга Страшенко прочитала власний вірш, присвячений Михайлові Телізі.

Ця бандура при нім, наче зброя
На розпуттях Визвольних змагань;
Це її після гуркоту бою
слухав сам Головний отаман…

Завітав на вечір заслужений артист України Анатолій Кобзар, який подарував власну пісню на слова Євгена Гущина “Тобі єдиній”. А лірник Ярема Шевчук блискуче виконав старовинну думу “Невільницький плач” та лірницьку пісню “Звідки Іван”. Вразив публіку і бандурист Юрко Фединський з Детройту. Спочатку пролунала в’язанка народних танців, а тоді в дуеті з Тарасом Компаніченком – кобзарську дума “Про Марусю Богуславку”. Публіка була в захваті від божественного мистецького виконання. А кобзарі виконали ще й прекрасну народну пісню “Гомін-гомін по діброві”.
Хоча вечір продовжувався вже дві години, але публіка вимагала все нових і нових пісень. Емоційна напруга в залі сягнула апогею. І тільки зобов’язання перед адміністрацією Будинку вчителя вчасно закінчити захід змусили ведучих Романа Коваля і Тараса Силенка гамувати пристрасті. Завершився вечір пам’яті піснею на слова Осипа Маковея “Чи то буря, чи то грім” у виконанні Тараса Компаніченка. Це той Осип Маковей, який стояв поруч з Юхимом Божком у травні 1919 року перед ґанком панського будинку у Заліщиках, на сходах якого зібралися старшини і козаки штабу Запорозької Січі. І зараз в серці лунає спів геніального Тараса Компаніченка:

Від Кубані аж до гір чути голос: “Позір,
в ряд вставай, щоб не було запізно”.

Сузір’я… плеяда… зоряний склад… Всі ці слова підходять, щоб охарактеризувати учасників вечора пам’яті Михайла Теліги. Треба сказати, що зал і балкон Будинку вчителя були заповненні вщерть. Близько півтисячі людей прийшло вшанувати учасника Визвольної боротьби Михайла Телігу, якого без перебільшення можна назвати прекрасним уособленням нашої Батьківщини і втіленням ідеї соборності українських земель.
Вже понад 60 років як його з нами немає, як і його чарівної дружини Олени Теліги, геніальної нашої поетеси. Але як добре, що нам є з кого брати приклад!
Прикро, що так не думають можновладці, в чиїх руках перебуває телебачення. Це руки людей чужих, байдужих, а то й ворожих українській культурі. Тому й свято українського духу стало надбанням лише півтисячі людей, а не широкої глядацької аудиторії. Та все одно вшанування кубанського козака Михайла Теліги відбулося, і на найвищому рівні. Цей вечір ще довго пам’ятатимуть щасливі його учасники, а інші по-доброму заздритимуть, що їм не вдалося того дня побувати в палких обіймах української пісні.
 

Нове про життя і смерть подружжя Теліг

У моєму архіві зберігаються копії листів учасників партизанської групи на Звенигородщині часів Другої світової війни – Леоніда Середи і Юрія Сторчака, сина командира підпільників – священика Федора Олександровича Сторчака (1900 – 1971). У листах до друга Юрій Сторчак згадував, що до цієї антинімецької групи входили люди різних поглядів – комуністи Павло Дерев’янко, Микола Барабанов і Олександр Середа, колишній прапорщик Добровольчої армії Василь Смірнов, два священики та українські націоналісти Олена і Михайло Теліги, а також В. Шпак та юнаки Леонід Середа і Юрко Сторчак. У родині одного зі священиків (Максима Чорновола) у селі Єрки, стверджував Юрій Сторчак, і жило подружжя Теліг.
Юрій Сторчак твердив, що влітку 1942 року він разом з Василем Смирновим перевіз Теліг до села Вербівки, де ними заопікувався його батько. Ось уривок з листа Юрія Федоровича Сторчака: “Група поєднала усіх людей, що були проти фашистів. До групи входили відома поетеса Олена Теліги та її чоловік Михайло, які були членами ОУН; Дерев’янко П. Ю., Барабанов М. П. і Середа О. В. були комуністами; Смірнов В. був з бувших – білогвардійський прапорщик, а мій батько (Сторчак Федір) і Чорновіл Максим – священики. Олена Теліга та її чоловік Михайло втекли з Києва тоді, коли почалися розстріли по місту та у Бабиному Яру. Влітку 1942 року я і Смірнов перевезли Олегу Телігу і Михайла від Максима Чорновола із села Єрки на постійне проживання у Вербівку” [Лист Юрія Федоровича Сторчака, 1929 р. н., з м. Кременчук Полтавської області Леоніду Олександровичу Середі в с. Козацьке Звенигородського району Черкаської області від 2005 року].
Юрій Сторчак запевняє, що подружжя Теліг загинуло не від рук німців, а в застінках НКВД. Колишній партизан писав так: “У застінках НКВД загинули Олена Теліга і її чоловік Михайло (загинули вони в січні – лютому 1944 року в підвалах Вільшанського цукрозаводу, захоплені НКВД). Це рядом з Вербівкою, де вони жили… Членство в ОУН не прощалося…” [Лист Сторчака Ю. Ф. з біографією Федора Олександровича Сторчака Л. О. Середі в с. Козацьке Звенигородського району Черкаської області від 2005 року].
Спогади про Олену Телігу Юрій Сторчак опублікував у газеті “Перемога” (Кременчук) ще торік у травні.

Василь ШЕВЧИК, краєзнавець,
с. Козацьке Звенигородського р-ну
Черкаської обл. “Гойдайте ж кличний дзвін!”

Юрій Сторчак доповнив свої спогади про подружжя Теліг, опубліковані в кременчуцькому тижневику “Перемога”, новими фрагментами. Ось що він пише до редакції “НН”

Якщо Олені Телізі щось не подобалось або вона була роздратована, з її уст злітало небагатослівне, але містке – “Партачі життя”! І цим все було сказано. У години відпочинку, розчулення і взаємної довіри вона декламувала вірші. Чиї вони, Олена не говорила, лише потім ми дізналися, що вірші належать їй. Наводжу те, що запам’яталося:

В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить...

Або:

Гойдайте ж кличний дзвін!
Кришіть вогонь із кремнів.
Ми ж радістю життя вас напоїли вщерть,
Без металевих слів і зітхань даремних
По Ваших же слідах підемо хоч на смерть.

Часто з отцем Федором та Михайлом Телігою Олена вела розмову про евакуацію, особливо під кінець 1943 року. Подружжя хотіло забрати отця Федора з собою. В розмовах часто звучало слово “Подєбради”. Олена вимовляла його як “Падєбрадзе”. Не розуміючи, що це означає, я витовмачив по-своєму – як пани-брати. Хвастаючись ерудицією, продекламував із Тараса Шевченка

Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі...

Всі присутні засміялися. Всі, крім мене...
Взимку 1942 – 1943 рр. послали мене у Вільшану в якійсь справі. По дорозі завернув на ринок. Уздрівши серед торговок Олену Телігу, зрадів і підійшов до неї, мовляв, добрий день вам... Лице її перекосилося, зблідло. Зібравши похапцем крам, вона миттєво зникла, загубившись у натовпі. Наостанок промовила: “Ти мене не знаєш, хлопче, ти мене не знаєш...”
Двоє поліцаїв, що, видно, слідкували за нею, перейняли мене і запитали: “Що ти сказав отій тітці, що побігла як ошпарена?” Я відповів: “Спитав, чи є голки для примусів, а вона сказала, що немає і що треба бігти додому, бо покинула сплячих дітей і вогонь палаючий у грубці”.
Поліцаї заходилися допитувати, звідки я, чий я, чого прийшов на ринок, але причепитися не було до чого, і мене відпустили. Тільки тут я зрозумів, на яку небезпеку наразив Олену Телігу. Було ж мені потім від батька: “Дорослий хлопець, а ведеш себе як останній дурень!”
А ось ще одна історія. Олена видавала себе за незаміжню сестру Михайла. Мій товариш Гриша Прохоренко (йому тоді було 17 років) закохався в неї. Червоніючи, намагався відкрити свої почуття. Олена скуйовдила його непокірний чуб і відповіла: “Гри-шутка, що мені з тобою робити? Я тобі в мами годжуся”.
І ще. Олена Теліга була прекрасним кондитером – готувала смачні тістечка, торти та інші вироби, яких ми до того часу не бачили.

Юрій СТОРЧАК, інвалід війни 1-ї групи,
учасник бойових дій Корсунь-Шевченківської битви 1944 року

Меморіальні заходи розпочнуться в суботу 14 квітня о 10.00 біля пам’ятника Максимові Залізняку в Медведівці Чигиринського району Черкаської області. Охочих побачити більше запрошуємо приєднатися на власному автотранспорті до нашого гурту на день раніше. Ми виїжджатимемо з Києва о 7 годині ранку 13 квітня. Учасники з інших міст можуть приєднуватися в дорозі, координуючи рух за мобільним телефоном 8-067-452-56-32.
Ось попередній план (залежно від погоди і стану доріг):
13 квітня. Їдемо правим берегом Дніпра (дорога на Обухів – Кагарлик – Смілу – Кам’янку). Не доїжджаючи 6 – 7 км до Кам’янки, в селі Михайлівка лівий поворот на Жаботин.
Жаботин: розповідає Юрій Ляшко, директор Кам’янського історичного музею.
Кам’янка: історичний музей, відвідання експозиції Холодноярської “республіки”, могили чекістів, гроту Юрія Горліса-Горського, катівні ЧК, кабінету Бергавінова – начальника Черкаської повітової ЧК; будинку міліції, де працював Юрій Горліс-Горський. Розповідає Юрій Ляшко.
Відвідання братської могили Чорного Ворона (Миколи Скляра) та його козаків під селом Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області. Поминальний обід.
Село Цвітна: відвідання дворища Пилипа Хмара та колишньої турецької границі.
Відвідання могили гайдамацького ватажка 17 століття Мамая, символічної могили дружини і сина чорноліського отамана Миколи Кібця-Бондаренка (село Цибулево Кіровоградської області) і трьохсотлітньої криниці в колишньому селі Чорноліска.
Нічліг у Чигирині, Олександрівці або Медведівці.
14 квітня. Зустріч о 10.00 у Медведівці.
Медведівка: покладання квітів до пам’ятника Максима Залізняка.
Мельники: Чучупаків узвіз, місце колишньої садиби Чучупаків, відвідання могили Василя Чучупака та братської могили холодноярців; покладання квітів до пам’ятника холодноярцям у центрі Мельників.
Кресельці: покладання квітів до меморіалу на місці останнього бою Василя Чучупака.
Мотрин монастир. Дуб Максима Залізняка.
Поминальний обід на берегах Гайдамацького ставу, відвідання холодноярських печер.
Нічліг у Чигирині або Медведівці.
15 квітня. Чигирин: Богданова гора, форт Дорошенка; історичний музей, розкопки середньовічного Чигирина, Замкова вулиця.
Суботів: Іллінська церква, замчище Богдана Хмельницького, етнографічна хата-музей, лобне місце, місце поховання Тимоша Хмельницького, Три криниці.
Холодний Яр: джерело Живун, ставки Терещенка, дубовий гай. Гора Семидубова і Блискавиця біля села Головківка. Село Івківці – батьківщина Максима Залізняка, покладання квітів до його пам’ятника.
Мліїв, “Мліївська республіка” отамана Трохима Голого-Бабенка, могила дівчат-розвідниць, гайдамацька (Симиренківська) криниця. Поминальний обід.
Умова: кожна автогрупа має обрати отамана, який представлятиме товариство в переговорах з координатором поїздки та відповідатиме за дисциплінованість і безпеку групи.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Хоча Мельники і мальовниче село, але жилось селянам у ньому нелегко. Та плоди тяжкої праці були солодкі, бо власні, створені для себе.
У бабусиній оселі працездатних лише двоє: вона і дідусь Степан, поруч – ані синів, ані дочки. В них, крім мене, на той час жила ще одна внучка – Валя, зовсім маленька (1,5 – 2 роки), Дем’янова дочка.
Робочий день починався, коли ледь світало. З молитвою вставали, з молитвою лягали, інколи й не роздягаючись.
Першою вставала бабуся Оксана, бо потрібно було подоїти корову, затопити в печі. Підіймався і дідусь, щоб вигнати худобу в череду, повичищати в хліві, поміняти підстилку, почистити саж у свині, нарубати дров і занести в хату, нанести на вечір й соломи для груби (лежанки).
Залежно від пори року й хазяйнували по-різному, але, крім неділі, відпочинку не мали ніколи. Навіть відпочиваючи, дідусь щось робив: то мішки латає, то налигача плете, то батога ладнає, аби не сидіти дарма.
Відпочинок могли дозволити собі лише в неділю та на великі релігійні свята. Перед тим, як вийти з дому, одягали чисті полотняні сорочки і босоніж йшли до церкви. Обідали за святковим столом, освяченим дідусевою молитвою.
Деяку роботу по господарству виконували й у свята, але таку, щоб не користуватися лопатою чи сокирою. Отак і жили вони в труді, особливо в літній час. Було в них дві корови сірої рогатої породи (схожі на волів). Їх використовували і як тяглову силу. Коли запрягали у віз, щоб орати та боронити, надягали ярмо…
Зранку, коли бабуся ще поралась біля печі, дідусь уже на городі працював. Ніколи не рахували, де чия робота, інколи разом  пололи грядки.
На полі працював майже завжди один дідусь, але жали і в’язали у снопи разом. Яка краса була, коли на полі стояли копи золотистої пшениці, або снопики льону, який не жнуть, а виривають руками і акуратно зв’язують.
Перевозять снопи до двору корівками, запряженими у віз. Щоб по дорозі не розгубити їх, поверх накладають жердину і затягують вірьовкою. Біля клуні готують тік, обставляють навкруги снопами, – щоб не розліталося зерно, і ціпом дідусь сам обмолочує снопи.
З льоном і коноплями – ще більше мороки. Після обмолоту снопики замочують у Сріблянці. Потім сушать. Б’ють на терниці, щоб відділити покрив від волокна. Тіпають, розчісують. Роблять мички, коли готуються до виготовлення пряжі (ниток).
Прядуть тонкі нитки на прядці. Кужіль ставлять на лаві, розчісують прядиво гребінкою і, сидячи навпроти, лівою рукою висмикують по кілька волосків. Злегка їх скручують, а правою рукою направляють нитку на прядку, яку приводять у рух ногою. Нитка скручується повністю і намотується на котушку. Зі звитого волокна, що лишається на гребені (кужелі), виготовляють товсті нитки – вал. Виготовляють їх не на прядці, а на веретені. Така пряжа йде на виготовлення настільників, ряден, кухонних рушників тощо. З тонкої пряжі виготовляють полотно для білизни, рушників та ін.
Після того як виткали полотно, його треба відбілити на сонці. Бабуся несла його великим мотком до річки, замочувала і розстеляла на березі, на траві. Через деякий час повертала його на інший бік. Ця процедура тривала багато днів (поки бабуся не доведе полотно до білизни). Овечу шерсть так само використовували. Шили свитки. І такими чином себе одягали. Ткали і килими.
А скільки справ із городиною! Потрібно було не лише виростити, але й забезпечити себе їжею на цілий рік. Засолити, заквасити, засушити. Якщо закололи кабанця, то м’ясо треба зберегти на довгий час. Сало солили в бодні. Ковбаси заливали смальцем. А які смачні були ковбаси і смалець із картоплею чи кашею…
Капуста та огірки росли біля річки. Наче зараз бачу, як поплелись огірки – батоги довгі, з широким листям ще й із жовтенькою квіточкою на кінчику.
На них вже чекає випарена діжка з розсолом. Потім ставили в льох, щоразу добавляючи свіжі огірки, та знову накриваючи дерев’яним кружком і накладаючи каменем.
Капусту готували двох видів: шатковану і дрібно посічену сікачем.
Квасили в діжках і кавуни та яблука. Баштани були в кожного господаря. У дідуся Степана баштан був у дальньому садку, за річкою Сріблянкою. В кінці літа дідусь привозив кілька возів кавунів і динь. Здавалось, що з ними робити?
Але всьому давалась рада: кращі й цілі клали на довше зберігання, на змазане і встелене соломою горище. Частину квасили в діжках. Їж скільки хочеш. Гірші поїдала худоба.
Яблука і груші засушували цілими. Для цього з печі вигрібали жар і прямо на черінь закидали фрукти. Ранком їх виймали, а коли зварять обід, знову їх закидають. Так повторюють до повного висихання. В узварі така груша не вимочена, а наче заповнена нектаром, як мармелад.
І ось тяжка, в основному, ручна праця, має свій солодкий кінець – бо ти маєш достаток... Наставала зима, але й це теж не час для відпочинку. За ніч так понамітає снігу, що ледь двері відчиниш. Потрібно прокласти доріжки від хати до воріт, хліва, клуні, криниці, почистити хлів, поміняти підстилки у худоби. Погодувати її двічі на день. До хати принести дров, води, соломи на вечір, щоб погрітися на теплій лежанці.
Бабуся, крім хатньої роботи, пряла, ткала, вишивала, ще й за молодим приплодом (корови чи овець) доглядала, бо після народження їх забирали в хату. На землю настеляли соломи і вони брикали по хаті до тепла...
Ось так і день минав. Натомлені, молились Богу і лягали спати. Першим це робив дідусь, а бабуся ще пряла при каганці...
У суботу закінчували роботу раніше. Одягали чисту білизну і йшли до церкви на вечірнє служіння. В неділю, не снідавши – знову на молебень до церкви. Лише прийшовши з церкви, сідали до столу, хрестилися і приступали до їжі. До обіду бабуся готувалася ще з суботи. На стіл ставила капусту, зварену на курці, галушки з молоком, коржі з маком (шулики), а бувало, що й вареники запікані з сиром.
Бабуся була дуже вимоглива – як до себе, так і до нас, дітей.
Вона змушувала й нас робити: підмести в хаті, винести сміття, внести дров і таке інше. Привчала і до більш трудної роботи. У той час це не дуже мене цікавило – хотілося побігати, погратися з сусідськими дітьми. А тут якийсь наказ бабусі: то квіти полий, то сапку дідові віднеси, а то просто стій і дивись, як вона тісто місить, або діл (підлогу) підводить.
Я не розуміла тоді, що вона мене привчає до праці. Навіть одного разу побігла до мами жалітись на те, що мене заставляють робити... Бабуся мамі відповіла: “Ви мені її віддали... то не заважайте, я зроблю з неї господиню”. Мамі не було чого сказати, і на початку нового навчального року мене відправили до Києва, до тітоньки Віталії. Так я позбавилась рідного села, бабусі й дідуся.
Я жила з ними дуже мало, лише в дитячі роки, але й за цей час багато чому навчилася. Я взнала, як вибілювати білизну попелом, кидаючи її в жлукто з розпеченим каменем. Навчилась жати і в’язати снопи цуркою, білити і виконувати роботи на грядках. І навіть зараз я можу приготувати ті страви, які так смачно готувала бабуся Оксана, дорога моя навчальниця. А основне, що я там бачила і чого мене навчили – це трудитись, бути ввічливою і правдивою.
Не бачила я неповаги, сварок, вживання поганих слів у цьому святому для мене домі.
У своєму житті я намагалась жити за їхніми традиціями, але часто через мою справедливість я програвала. Перемагала ж несправедливість. На жаль, і ввічливість мою не всі сприймали належно. Єдине, що залишилося в мене – це труд, труд і ще раз труд. Але все те, чому навчили мене ще в дитинстві мої рідні люди, завжди буде зі мною.

Лідія ЧУЧУПАК-ЗАВАЛІШИНА
2003 р.

15 лютого в с. Горбулів Черняхівського району Житомирської області урочисто відзначено 90-річчя від дня народження Євгена Соколовського, сина отамана Василя Соколовського та рідного племінника отаманів Олекси, Дмитра і Марусі (Олександри) Соколовських. З цієї нагоди у Горбулівській загальноосвітній школі проведено наукову конференцію, присвячену Визвольній боротьбі українського народу початку минулого століття, зокрема й отаманам Соколовським.
Участь взяли горбулівський сільський голова Петро Радченко; заступник голови Черняхівської районної адміністрації, провідник районного проводу ОУН Наталія Ковшевна; голова Житомирської обласної організації товариства “Просвіта” Святослав Васильчик; викладач Житомирського педагогічного університету ім. Івана Франка, заступник обласного провідника ОУН Володимир Білобровець; провідний спеціаліст зі зв’язків із громадськістю РДА, член ОУН Василь Бондарчук; голова районної організації Фізкультурно-спортивного товариства “Колос”, член ОУН Леонід Горобець; методист районного відділу освіти РДА Лариса Мазур, педагогічний колектив, учні старших класів, жителі Горбулева.
Для учасників конференції старшокласники та вчителі виконали низку українських народних пісень. Пролунали й патріотичні вірші, що уславлюють подвиг борців за волю України. Конференція відбулася добре. Багато хто з учасників вперше отримав широку інформацію про Соколовських. Дехто почав згадувати, що чув про них від батьків і дідів.
Йшлося на конференції і про спорудження пам’ятного знаку отаманам Соколовським у Горбулеві, яке планується здійснити на початку червня коштом сільської ради та районного проводу ОУН.
Євгену Васильовичу Соколовському було вручено Почесну грамоту райдержадміністрації за багаторічну працю на благо України, за значний внесок у виховання молодого покоління в дусі любові до України, а також цінні подарунки.
Горбулівська конференція – перший крок земляків назустріч своїй історії, назустріч тим, хто обороняв рідну землю. Сподіваємося, що до справи вшанування родини Соколовських, яка віддала Батьківщині все, що могла, приєднаються й інші наші земляки.

Петро ЛІСОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”
с. Горбулів Житомирської обл.

Євгенові Соколовському

Дорогий наш ювіляре, Вам – вінок вітань,
Щоб теплішало від щирих, дружніх побажань,
Щоб в душі і тіні горя, смутку не було,
Щоб завжди світило сонце бурям всім на зло.

Тож здоров’я, довголіття, усмішок весни.
Хай минають, не тривожать віхоли зими,
Хай не буде Вам до віку в яснім небі хмар,
Бо цього бажає щиро клуб “Холодний Яр”.

Символічно, що село Гусакове засноване кошовим отаманом Запорозької Січі Іваном Гусаком, адже саме тут у березні 1917 року було відновлено козацтво. Про цю визначну подію в історії нашого народу й написав роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” Михайло Іванченко. Книга вийшла у видавництві імені Олени Теліги, а передмову до неї написав Роман Коваль.
Десятиріччями більшовицько-московська пропаганда втовкмачувала у свідомість нашого народу про нібито одностайне прагнення українців до єднання з “братньою” Московщиною. Замовчувалися, або фальшувалися справжні історичні події масового протимосковського повстанського руху 1917 – 1920-х років. І сьогодні об’єктивному висвітленню тієї боротьби не сприяють можновладці-українофоби на кшталт урядового “куратора” української культури Д. Табачніка, для яких патріоти-повстанці досі лишилися “бандітамі-антісовєтчікамі”. Не надто доступними є й видані на еміграції спогади учасників протимосковських повстань на Великій Україні. Та вже понад десять літ ґрунтовно досліджує повстанський рух Історичний клуб “Холодний Яр”. Видано десятки документально обґрунтованих книг-досліджень, опубліковано сотні статей, пролунало сотні радіопередач.
І от уперше видана художня книга про самоорганізацію нащадків скасованого царизмом українського козацтва у Вільне козацтво – з метою захисту Української революції. На відміну від існуючих імперських козацьких формувань – це було козацтво справді вільне. Написана книга сином сотника Гусаківської сотні Григорія Іванченка, розстріляного чекістами 1938 року. В основу лягли спогади батька та його товаришів.
Книга висвітлює могутній здвиг, здавалося б, навіки приспаного народу. В ньому прокинувся козацький дух, і він піднявся на героїчну боротьбу з одвічним ворогом – московським поневолювачем. Очолили вільнокозацький рух провідники Никодим Смоктій, Грицько Іванченко, Семен Гризло, Іван Полтавець-Остряниця, Юрко Тютюнник  та багато інших достойників.
У книзі відтворено взаємини Вільного козацтва з політичними провідниками часів Центральної Ради, гетьманату й Директорії Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Павлом Скоропадським, Симоном Петлюрою. Описано походи і бої вільних козаків.
Книга має велика пізнавально-виховне значення для сучасної української молоді. В ній є фотододаток світлин тих часів. На жаль, вона видана дуже малим накладом – 500 примірників.
Надзвичайно цікавою є й особистість автора, який народився в Гусаковому на Звенигородщині 18 листопада 1923 року. Юнаком в часи німецької окупації Михайло Іванченко допомагав Похідній групі ОУН відкривати “Просвіту”. Перебував у арбайттаборі в Німеччині. Перші свої поезії опублікував у націоналістичних часописах. Розповсюджував літературу серед військовополонених. По війні під час служби в совєтській армії в 1947 році за антикомуністичні вірші був засуджений військовим трибуналом на 10 років полярних зон, де у штрафних таборах поневірявся разом з вояками УПА. Пізніше працював художником-оформлювачем. Захопившись краєзнавством та міфологією, видав свої науково-популярні книги “Дивосвіт прадавніх слов’ян”, “Таємниця нашої прадавнини”. Написав ще чотири романи, три повісті, збірки новел, гуморесок, віршів, наукових досліджень, але все ще духовне багатство продовжує лежати у його письмовому столі, чекаючи на видавця.
Слід віддати належне синові автора – Григорію Іванченку. Саме завдяки його зусиллям і вийшла “Дума про Вільних козаків”. Спасибі батькові і синові! Низький уклін і дідові – сотникові Вільного козацтва Грицьку Іванченку!

Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.

Відходять у засвіти свідки героїчної української історії ХХ століття. Проте пам’ять не вмирає – спогади про повстанських отаманів, як правдиві, так і оповиті легендами, продовжують жити в народі. Деякі з них записав я. Тож і пропоную їх увазі читачів “НН”.
Одну з них оповів мешканець міста Лозової (Харківщина) Віталій Родіонович Шаповал, 1926 року народження. Його дід Ілля працював помічником на телеграфі залізничної станції Лозова. Особливо Ілля полюбляв розносити телеграми, бо люди за них давали до п’яти копійок. То було непогано за царських часів. А лозівський купець Шамрай, якщо телеграму йому приносили вночі, давав срібного карбованця. Працював Ілля на телеграфі й у добу Національно-визвольної боротьби 1917 – 1920-х років, багато чув і бачив.
До Лозової тоді нерідко навідувалися махновці. І от одного разу до містечка прибули на тачанках Нестор Махно, Льовка Задов та начальник їхнього штабу. Коли це було? Може, 1919-го, а може, 1920 року. Тачанки з кулеметами повстанці встановили на курганах неподалік залізниці. Чекали, мабуть, на “братів з півночі”. І дійсно – ті не забарилися. Червоні прислали з Харкова панцирний потяг із загоном башибузуків. Повстанці привітали його пострілами і зникли. Кому хочеться мірятися силами з панцерником?!
А ось друга історія. Біля Лозової, у глибокому байраці залягло село Домаха. В одній з балок, оповів дід Ілля, Махно, повертаючись із Донеччини, закопав чотири виварки (кожна по чотири відра) золотих монет та коштовних речей. Ховати скарб покликав чотирьох козаків. Поїхали на двох тачанках. Години за три Махно повернувся сам. Коней з порожньої тачанки прив’язав до своєї. Здивований Льовка Задов запитав: “Батьку, а де ж хлопці?” Той відповів: “Ще одне слово, Льовка, і будеш там, де хлопці!” Казали, що він, закопавши золото, тих хлопців і постріляв.
Віталій Шаповал додав, що чув, ніби коштовності знаходили у криницях, а один зі скарбів махновці закопали біля станції Партизани (Запорізька область).
Ще одну історію оповіла моя однокурсниця з історичного факультету Лариса Лазуренко, мешканка м. Ізюм Харківської області. Коли махновські відділи захопили Ізюм у липні 1920 року, Ларисина бабуся не змогла встояти перед “батьком”. На її городі Махно і закопав скарб. Коли онуки махнової коханки нарешті дізналися про це, кинулися перекопувати город. Та нічого не знайшли. Чи погано шукали, чи хтось їх випередив. А може, бабуся пожартувала.
Двома бувальщинами поділився мешканець Лозової Віталій Михайлович Шевельов, 1953 року народження. Виростав він у сусідньому Сахновщинському районі. Малого Віталія батьки часто віддавали доглядати сусідці Грабель (на вулиці її кликали Іванівна). Хлопчакові вона і розповідала про минуле.
Приблизно у 1919 – 1920 роках, згадував ті розповіді Віталій Шевельов, будьонівці полювали за Махном. У Сахновщині, невеличкому пристанційному селищі, розташувався червоний ескадрон. Біля вокзалу, як і у багатьох інших містечках, жив своїм життям невеличкий базар, на який з’їжджалися хлібороби навколишніх сіл. Того дня серед інших торговців був і малий балакучий чоловічок, що продавав з воза халву. А тут – облава. Червоні кинулися до воза з халвою, але… селянина вже й слід охолов. В одній з діжок нишпорки знайшли записку – “Хто халву покупав, той Махна видав”.
Інша історія теж трапилася в околицях Махновщини, біля невеличкого села Чорнолозка. Поруч – залізничний шлях, який має досить крутий схил. Місцина відкрита, посадки ріденькі. Залізницею від Краснограду на Сахновщину курсував більшовицький панцерник. Окупанти їхали повільно, бо час від часу селяни розбирали шлях. Великої шкоди не робили, але то тут, то там бракувало болтів. Піднімаючись на схил, потяг несподівано забуксував – рейки виявилися змазаними смальцем. Почали сипати на рейки пісок, але це не допомагало. Довелося всім вибиратися з вагонів. Тут і накрили червоноармійців черги з кулемету.
Хто вцілів, кинувся в потяг, до гармат і кулеметів, але повстанці вже й слід прохолонув.

В’ячеслав ТРУШ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Лозова Харківської обл.

Послання Президенту України

Майдан гудів, вирував, скандував. Україна кипіла. Увага світової громадськості була прикута до цих подій. Майдан, можна сказати, на своїх плечах поніс Вас і посадив у крісло президента.
Українці нетерпляче очікували викорінення і ліквідації наслідків панування затхлого кучмівського режиму. Дуже прикро, що сталось не так, як очікували.
Недотримання слова, боязкі, нерішучі дії глави держави звели нанівець зусилля Майдану. Бізнес не було відділено від влади, а це суттєва помилка.
Ви, пане Президенте, не тільки не дотримали гасла Майдану, що “злочинці сидітимуть у тюрмах”, а натомість віддали їм Кабінет міністрів. А справжні патріоти, для яких вільна Україна понад усе, залишились поза владою. Це зрада інтересів українського народу, гасел Майдану. Мав рацію байкар Леонід Крилов, коли писав: “С волками иначе не делать мировой, как снявши шкуру с них долой”.
Ці слова кожен з нас має добре пам’ятати. Невже Ви сподіваєтесь, що хижак стане вегетаріанцем? Перемагає сильніший. Вождь мусить бути людиною сильної волі, принциповим, наполегливим, а слабодухим ліпше збирати кульбабу на Говерлі.
 У цій ситуації треба брати курс на дострокові вибори до Верховної Ради. Сподіваюсь, Ви, пане Президенте, сприятимете цьому.
 
 Тетяна КОСЕНКО
 м. Вінниця

“Які красиві люди віддали себе боротьбі
за гідність українства!”

Прочитав “Нариси з історії Кубані” і відкрив для себе зовсім невідомі картини історії. І думи про все це кожного дня зі мною.
Книга справила на мене велике враження. Вона бере відразу за душу і не відпускає до останньої сторінки. Які красиві люди віддали себе боротьбі за гідність українства! Хочеться вірити, що цю книгу прочитають багато людей і в Україні, і на Кубані.
До речі, мені розповідали таку історію. Позаторік у станиці Канівській відбувся пісенний козачий фестиваль. Був там якийсь гурт з сусідньої станиці, і хлопці з того гурту і поміж себе, і з усіма іншими спілкувалися винятково українською мовою. Не все вмерло, щось і оживає.
Вклоняюсь за дуже важливу книгу. То справжня зброя.
І ще. Прочитавши в “НН” про святкування 10-ї річниці Історичного клубу “Холодний Яр”, був приємно вражений тим, скільки людей воює на цій
неоголошеній війні за Україну, за її майбутнє.

Вадим СВИРИДЕНКО
Росія
 

“Ви робите святу справу”

На Донеччині українську літературу знайти дуже важко, а таку, як ваша, – практично неможливо. Ви робите святу справу, відроджуючи Український Дух, за що вам – велике спасибі.

Валерій НІКОЛЕНКО
м. Донецьк

“Не знайшлося лідера”
 
Перечитую “Багряні жнива Української революції”. Цікава і правдива книга. Головне – без прикрас. 1917 року Україна одержала великий шанс стати самостійною державою, але не знайшлося лідера, людини, яка б могла об’єднати зусилля народу у боротьбі з ворогами. Ні Винниченко, ні Петлюра не спроможні були очолити український народ за незалежність. А Фінляндія і Польща своїм шансом скористалися і вибороли незалежність.

Анатолій ШЕВЧЕНКО
м. Горлівка Донецької обл.

Вийшла нова книга Романа Коваля “Тернистий шлях кубанця Проходи”. В ній розповідається про долю кубанського українця Василя Проходи, його участь у Першій світовій війні, перебування в австрійських таборах Йозефів і Терезин, просвітницьку працю в Оріхові, участь у Визвольній боротьбі у складі 1-ї Сірої, 2-ї Волинської та 3-ї Залізної дивізій Армії УНР, перебування в польських таборах Пйотркува-Трибунальського, Стшалкова і Шипйорна, навчання в Українській господарській академії в Подєбрадах, а також про випробування в Лук’янівській в’язниці м. Києва і таборах смерті Воркути.
Перед читачем постануть постаті учасників Визвольної епопеї українського народу – генералів Всеволода Агапієва, Йосипа Мандзенка, Олександра Осецького, Володимира Оскілка, Бориса Палія-Неїла, Олександра Пороховщикова, Антона Пузицького, Володимира Сальського, Володимира Сінклера, старшин Армії УНР Юрія Артюшенка, Йосипа Біденка, Миколи Букшованого, Миколи Ґалаґана, Тимоша Омельченка, а також відомих українських діячів – Левка Биковського, Йосипа Безпалка, Олександра Гайманівського, Андрія Лівицького, Юрія Колларда, Іоанна Теодоровича та багатьох інших.
Події відбуваються на Кубані і Тереку, на території сучасних Вінницької, Волинської, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Рівненської, Тернопільської, Хмельницької та Чернігівської областей, на Лемківщині, в Австро-Угорщині, Естонії, Польщі, Німеччині, Росії, Чехословаччині та Сполучених Штатах Америки.
Вартість з пересилкою – 25 грн.
 

ОГОЛОШЕННЯ

28 травня о 18.00 у Київському міському будинку вчителя відбудеться презентація книги Романа Коваля “Тернистий шлях кубанця Проходи”. Запрошуємо бандуристів, письменників, журналістів, акторів та всіх охочих вшанувати пам’ять підполковника Армії УНР Василя Проходи, який силою духу і зброї втілював мрію про Соборну Україну.

Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро вітають з 90-літтям Євгена Соколовського – старійшину знаменитого отаманського роду.
Бажаємо Вам, шановний Євгене Васильовичу, довгих років, світлої пам’яті й душевного спокою, а настане він тільки тоді, коли Вашого батька, діда Тимофія, дядьків Олексу й Дмитра та тітку Олександру – легендарну Марусю Соколовську – вшанують земляки і люди інших українських земель, коли держава українська згадає їх незлим тихим словом.
Бажаємо дожити до тих, сподіваюсь, вже близьких часів, коли зможете ступити на вулицю імені Соколовських, коли у Горбулеві виросте монумент на пам’ять про дорогих нам всім людей, які віддали свої життя в обороні буття українського народу. Не забуваймо й про Ваших односельців та козаків навколишніх сіл, які запекло відстоювали своє право жити, і працювати на рідній землі і все, що могли, зробили для її захисту.
Прийміть нашу щиру подяку і низький уклін за все, що зробили Соколовські та їхні друзі-побратими.

Іванові Пелещуку – полудень віку!

Хоча клавдіївський козак Іван Пелещук і ходить на лекції Василя Яременка, та не погоджується з тезою, яку наполегливо пропагує професор. “Не будьте ніколи категоричними”, – каже авторитетно професор. І тут піднімається Іван Пелещук та випалює: “Я не згідний з Вами, скільки б разів Ви не повторювали! До ворога я завжди буду категоричний!”
І згадується епізод з часів Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років. Коли командир панцерного потягу “Помста” переконував підлеглих, що не по-козацьки вбивати обеззброєного, підхорунжий Яків Чекірда запально відповів: “Зрадника не шкодуватиму й тоді, коли він не тільки що буде обеззброєний, але й тоді, коли він без ніг буде лежать і хоч трошки буде живий”.
І Пелещук, і Чекірда  щирі у своїх почуттях. Це брати Шевченкового Яреми. Вони хоробрі, запальні й запеклі. Їх вогонь не пече. Хоч і мали рацію пан полковник і пан професор, але й ці хлопці не помилилися.
Пелещук і Чекірда – надійні товариші. Яків – один з моїх улюбленних героїв Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років, а Іван – учасник боротьби в інший період – кінця ХХ – початку ХХI століть. Їх розділила ціла епоха, але, якби поталанило зустрітися, то б потоваришували міцно.
Яків Чекірда вже ступив за межу вічності, а Іванові Пелещуку виповнилося тільки піввіку. І я від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація” щиро здоровлю надійного товариша, незборимого українця Івана Пелещука з полуднем віку і бажаю далі працювати на горе ворогам і на пожиток Батьківщини.
Нехай наша правда перемагає!

Роман КОВАЛЬ