22 квітня виповнюється рік, як з нами немає Лідії Петрівни Чучупак.
На пам’ять про неї та її рідних публікуємо розділ з її книги “Душею
з Вами...”
Хоча Мельники і мальовниче село, але жилось селянам у ньому нелегко.
Та плоди тяжкої праці були солодкі, бо власні, створені для себе.
У бабусиній оселі працездатних лише двоє: вона і дідусь Степан, поруч
– ані синів, ані дочки. В них, крім мене, на той час жила ще одна внучка
– Валя, зовсім маленька (1,5 – 2 роки), Дем’янова дочка.
Робочий день починався, коли ледь світало. З молитвою вставали, з молитвою
лягали, інколи й не роздягаючись.
Першою вставала бабуся Оксана, бо потрібно було подоїти корову, затопити
в печі. Підіймався і дідусь, щоб вигнати худобу в череду, повичищати в
хліві, поміняти підстилку, почистити саж у свині, нарубати дров і занести
в хату, нанести на вечір й соломи для груби (лежанки).
Залежно від пори року й хазяйнували по-різному, але, крім неділі, відпочинку
не мали ніколи. Навіть відпочиваючи, дідусь щось робив: то мішки латає,
то налигача плете, то батога ладнає, аби не сидіти дарма.
Відпочинок могли дозволити собі лише в неділю та на великі релігійні
свята. Перед тим, як вийти з дому, одягали чисті полотняні сорочки і босоніж
йшли до церкви. Обідали за святковим столом, освяченим дідусевою молитвою.
Деяку роботу по господарству виконували й у свята, але таку, щоб не
користуватися лопатою чи сокирою. Отак і жили вони в труді, особливо в
літній час. Було в них дві корови сірої рогатої породи (схожі на волів).
Їх використовували і як тяглову силу. Коли запрягали у віз, щоб орати та
боронити, надягали ярмо…
Зранку, коли бабуся ще поралась біля печі, дідусь уже на городі працював.
Ніколи не рахували, де чия робота, інколи разом пололи грядки.
На полі працював майже завжди один дідусь, але жали і в’язали у снопи
разом. Яка краса була, коли на полі стояли копи золотистої пшениці, або
снопики льону, який не жнуть, а виривають руками і акуратно зв’язують.
Перевозять снопи до двору корівками, запряженими у віз. Щоб по дорозі
не розгубити їх, поверх накладають жердину і затягують вірьовкою. Біля
клуні готують тік, обставляють навкруги снопами, – щоб не розліталося зерно,
і ціпом дідусь сам обмолочує снопи.
З льоном і коноплями – ще більше мороки. Після обмолоту снопики замочують
у Сріблянці. Потім сушать. Б’ють на терниці, щоб відділити покрив від волокна.
Тіпають, розчісують. Роблять мички, коли готуються до виготовлення пряжі
(ниток).
Прядуть тонкі нитки на прядці. Кужіль ставлять на лаві, розчісують
прядиво гребінкою і, сидячи навпроти, лівою рукою висмикують по кілька
волосків. Злегка їх скручують, а правою рукою направляють нитку на прядку,
яку приводять у рух ногою. Нитка скручується повністю і намотується на
котушку. Зі звитого волокна, що лишається на гребені (кужелі), виготовляють
товсті нитки – вал. Виготовляють їх не на прядці, а на веретені. Така пряжа
йде на виготовлення настільників, ряден, кухонних рушників тощо. З тонкої
пряжі виготовляють полотно для білизни, рушників та ін.
Після того як виткали полотно, його треба відбілити на сонці. Бабуся
несла його великим мотком до річки, замочувала і розстеляла на березі,
на траві. Через деякий час повертала його на інший бік. Ця процедура тривала
багато днів (поки бабуся не доведе полотно до білизни). Овечу шерсть так
само використовували. Шили свитки. І такими чином себе одягали. Ткали і
килими.
А скільки справ із городиною! Потрібно було не лише виростити, але
й забезпечити себе їжею на цілий рік. Засолити, заквасити, засушити. Якщо
закололи кабанця, то м’ясо треба зберегти на довгий час. Сало солили в
бодні. Ковбаси заливали смальцем. А які смачні були ковбаси і смалець із
картоплею чи кашею…
Капуста та огірки росли біля річки. Наче зараз бачу, як поплелись огірки
– батоги довгі, з широким листям ще й із жовтенькою квіточкою на кінчику.
На них вже чекає випарена діжка з розсолом. Потім ставили в льох, щоразу
добавляючи свіжі огірки, та знову накриваючи дерев’яним кружком і накладаючи
каменем.
Капусту готували двох видів: шатковану і дрібно посічену сікачем.
Квасили в діжках і кавуни та яблука. Баштани були в кожного господаря.
У дідуся Степана баштан був у дальньому садку, за річкою Сріблянкою. В
кінці літа дідусь привозив кілька возів кавунів і динь. Здавалось, що з
ними робити?
Але всьому давалась рада: кращі й цілі клали на довше зберігання, на
змазане і встелене соломою горище. Частину квасили в діжках. Їж скільки
хочеш. Гірші поїдала худоба.
Яблука і груші засушували цілими. Для цього з печі вигрібали жар і
прямо на черінь закидали фрукти. Ранком їх виймали, а коли зварять обід,
знову їх закидають. Так повторюють до повного висихання. В узварі така
груша не вимочена, а наче заповнена нектаром, як мармелад.
І ось тяжка, в основному, ручна праця, має свій солодкий кінець – бо
ти маєш достаток... Наставала зима, але й це теж не час для відпочинку.
За ніч так понамітає снігу, що ледь двері відчиниш. Потрібно прокласти
доріжки від хати до воріт, хліва, клуні, криниці, почистити хлів, поміняти
підстилки у худоби. Погодувати її двічі на день. До хати принести дров,
води, соломи на вечір, щоб погрітися на теплій лежанці.
Бабуся, крім хатньої роботи, пряла, ткала, вишивала, ще й за молодим
приплодом (корови чи овець) доглядала, бо після народження їх забирали
в хату. На землю настеляли соломи і вони брикали по хаті до тепла...
Ось так і день минав. Натомлені, молились Богу і лягали спати. Першим
це робив дідусь, а бабуся ще пряла при каганці...
У суботу закінчували роботу раніше. Одягали чисту білизну і йшли до
церкви на вечірнє служіння. В неділю, не снідавши – знову на молебень до
церкви. Лише прийшовши з церкви, сідали до столу, хрестилися і приступали
до їжі. До обіду бабуся готувалася ще з суботи. На стіл ставила капусту,
зварену на курці, галушки з молоком, коржі з маком (шулики), а бувало,
що й вареники запікані з сиром.
Бабуся була дуже вимоглива – як до себе, так і до нас, дітей.
Вона змушувала й нас робити: підмести в хаті, винести сміття, внести
дров і таке інше. Привчала і до більш трудної роботи. У той час це не дуже
мене цікавило – хотілося побігати, погратися з сусідськими дітьми. А тут
якийсь наказ бабусі: то квіти полий, то сапку дідові віднеси, а то просто
стій і дивись, як вона тісто місить, або діл (підлогу) підводить.
Я не розуміла тоді, що вона мене привчає до праці. Навіть одного разу
побігла до мами жалітись на те, що мене заставляють робити... Бабуся мамі
відповіла: “Ви мені її віддали... то не заважайте, я зроблю з неї господиню”.
Мамі не було чого сказати, і на початку нового навчального року мене відправили
до Києва, до тітоньки Віталії. Так я позбавилась рідного села, бабусі й
дідуся.
Я жила з ними дуже мало, лише в дитячі роки, але й за цей час багато
чому навчилася. Я взнала, як вибілювати білизну попелом, кидаючи її в жлукто
з розпеченим каменем. Навчилась жати і в’язати снопи цуркою, білити і виконувати
роботи на грядках. І навіть зараз я можу приготувати ті страви, які так
смачно готувала бабуся Оксана, дорога моя навчальниця. А основне, що я
там бачила і чого мене навчили – це трудитись, бути ввічливою і правдивою.
Не бачила я неповаги, сварок, вживання поганих слів у цьому святому
для мене домі.
У своєму житті я намагалась жити за їхніми традиціями, але часто через
мою справедливість я програвала. Перемагала ж несправедливість. На жаль,
і ввічливість мою не всі сприймали належно. Єдине, що залишилося в мене
– це труд, труд і ще раз труд. Але все те, чому навчили мене ще в дитинстві
мої рідні люди, завжди буде зі мною.
Лідія ЧУЧУПАК-ЗАВАЛІШИНА
2003 р. |
