Відходять у засвіти свідки героїчної української історії ХХ століття.
Проте пам’ять не вмирає – спогади про повстанських отаманів, як правдиві,
так і оповиті легендами, продовжують жити в народі. Деякі з них записав
я. Тож і пропоную їх увазі читачів “НН”.
Одну з них оповів мешканець міста Лозової (Харківщина) Віталій Родіонович
Шаповал, 1926 року народження. Його дід Ілля працював помічником на телеграфі
залізничної станції Лозова. Особливо Ілля полюбляв розносити телеграми,
бо люди за них давали до п’яти копійок. То було непогано за царських часів.
А лозівський купець Шамрай, якщо телеграму йому приносили вночі, давав
срібного карбованця. Працював Ілля на телеграфі й у добу Національно-визвольної
боротьби 1917 – 1920-х років, багато чув і бачив.
До Лозової тоді нерідко навідувалися махновці. І от одного разу до
містечка прибули на тачанках Нестор Махно, Льовка Задов та начальник їхнього
штабу. Коли це було? Може, 1919-го, а може, 1920 року. Тачанки з кулеметами
повстанці встановили на курганах неподалік залізниці. Чекали, мабуть, на
“братів з півночі”. І дійсно – ті не забарилися. Червоні прислали з Харкова
панцирний потяг із загоном башибузуків. Повстанці привітали його пострілами
і зникли. Кому хочеться мірятися силами з панцерником?!
А ось друга історія. Біля Лозової, у глибокому байраці залягло село
Домаха. В одній з балок, оповів дід Ілля, Махно, повертаючись із Донеччини,
закопав чотири виварки (кожна по чотири відра) золотих монет та коштовних
речей. Ховати скарб покликав чотирьох козаків. Поїхали на двох тачанках.
Години за три Махно повернувся сам. Коней з порожньої тачанки прив’язав
до своєї. Здивований Льовка Задов запитав: “Батьку, а де ж хлопці?” Той
відповів: “Ще одне слово, Льовка, і будеш там, де хлопці!” Казали, що він,
закопавши золото, тих хлопців і постріляв.
Віталій Шаповал додав, що чув, ніби коштовності знаходили у криницях,
а один зі скарбів махновці закопали біля станції Партизани (Запорізька
область).
Ще одну історію оповіла моя однокурсниця з історичного факультету Лариса
Лазуренко, мешканка м. Ізюм Харківської області. Коли махновські відділи
захопили Ізюм у липні 1920 року, Ларисина бабуся не змогла встояти перед
“батьком”. На її городі Махно і закопав скарб. Коли онуки махнової коханки
нарешті дізналися про це, кинулися перекопувати город. Та нічого не знайшли.
Чи погано шукали, чи хтось їх випередив. А може, бабуся пожартувала.
Двома бувальщинами поділився мешканець Лозової Віталій Михайлович Шевельов,
1953 року народження. Виростав він у сусідньому Сахновщинському районі.
Малого Віталія батьки часто віддавали доглядати сусідці Грабель (на вулиці
її кликали Іванівна). Хлопчакові вона і розповідала про минуле.
Приблизно у 1919 – 1920 роках, згадував ті розповіді Віталій Шевельов,
будьонівці полювали за Махном. У Сахновщині, невеличкому пристанційному
селищі, розташувався червоний ескадрон. Біля вокзалу, як і у багатьох інших
містечках, жив своїм життям невеличкий базар, на який з’їжджалися хлібороби
навколишніх сіл. Того дня серед інших торговців був і малий балакучий чоловічок,
що продавав з воза халву. А тут – облава. Червоні кинулися до воза з халвою,
але… селянина вже й слід охолов. В одній з діжок нишпорки знайшли записку
– “Хто халву покупав, той Махна видав”.
Інша історія теж трапилася в околицях Махновщини, біля невеличкого
села Чорнолозка. Поруч – залізничний шлях, який має досить крутий схил.
Місцина відкрита, посадки ріденькі. Залізницею від Краснограду на Сахновщину
курсував більшовицький панцерник. Окупанти їхали повільно, бо час від часу
селяни розбирали шлях. Великої шкоди не робили, але то тут, то там бракувало
болтів. Піднімаючись на схил, потяг несподівано забуксував – рейки виявилися
змазаними смальцем. Почали сипати на рейки пісок, але це не допомагало.
Довелося всім вибиратися з вагонів. Тут і накрили червоноармійців черги
з кулемету.
Хто вцілів, кинувся в потяг, до гармат і кулеметів, але повстанці вже
й слід прохолонув.
В’ячеслав ТРУШ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Лозова Харківської обл. |
