У Києві на великому емоційному піднесенні відбувся вечір пам’яті кубанського
кобзаря Михайла Теліги, організаторами якого виступили Історичний клуб
“Холодний Яр” і Київський міський будинок вчителя.
Відкрив вечір знаменитий бандурист Тарас Силенко кубанською народною
піснею “Тече Кубань аж у лиман”, народженій у станиці Старовеличківській.
Тече Кубань аж у лиман, а з лимана в море.
Ой не знали козаченьки, яке буде горе.
Аж десь узявсь та й піднявсь большевик з войною.
Третє літо на цім світі лл’ється кров рікою.
Тоді слово взяв письменник Роман Коваль, який і був ініціатором вшанувань
кубанського кобзаря. “Про поетесу Олену Телігу написано в останні роки
чимало, – сказав він. – Її ім’ям називають вулиці, школи, бібліотеки, а
про того, хто подарував їй прізвище, згадують лише кількома словами – лише
як про її чоловіка. “І випливає з тих слів, – читаємо ми в журналі “Бандура”
за 1996 рік, – що буцімто не вона при ньому, а він – кубанський козак із
діда-прадіда Михайло Теліга – був при ній. Але ж кожен лист Олени криком
кричить, що це неправда. Її дорогий Михайлик, любий і коханий, був її неприступною
фортецею, з бійниць якої вона лляла розпечену смолу свого гнівного слова
на голови ворогів України”. Отак і виник задум провести вечір пам’яті кубанського
вояка-бандуриста.
Вшанувати кобзаря приїхала із неблизьких Заліщиків просвітянка Мирослава
Зайко, яка продекламувала спогади Сергія Литвиненка про Михайла Телігу
та виконала на фортепіано “Запорозький марш” Миколи Лисенка. Завітав і
лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Леонід Череватенко. Він
наголосив на необхідності більш сміливо вивчати історію, зокрема історію
життя та смерті Михайла і Олени Теліг, не боятися оприлюднювати нових даних
про смерть подружжя, навіть, якщо вони розходяться з офіційною версією.
Окрасою вечора стали кобзарі.
Ярослав Чорногуз знаменито заспівав про Максима Залізняка пісню “Гей
літа орел” на слова Тараса Шевченка. Віталій Мороз прегарно виконав народну
пісню “Там, де Ятрань круто в’ється” та “Встає хмара з-за лиману” на слова
Тараса Шевченка. А тринадцятилітній Данило Мельник заспівав пісню “Любіть
Україну” на слова Володимира Сосюри (музика Бориса Мельника). Він співав
з таким почуттям, з таким тремтінням і переживанням, що публіка просто
вибухнула, бурхливо вітаючи талановитого юнака. З впевненістю стверджую,
що серед бандуристів засяяв новий смарагд. Якби ж наша держава опікувалася
талантами, то цей хлопець уже мав би світове ім’я! Але ж ні. Навіть телевізійної
камери не було на цьому вечорі. Ні 1-й Національний, ні “1+1”, ні “5-й
канал”, ні телеканал “Культура”, ніхто не зацікавився винятковою культурною
подією, яка сталася 26 лютого в Києві.
Під склепіннями Будинку вчителя пролунало і палке слово геніальної
Лесі Українки. Це письменник Борис Списаренко продекламував вірш “І ти
колись боролась…”
Чи, довго, ще о, Господи, чи довго
Ми будемо блукати і шукати
Рідного краю на своїй землі?!
А Ольга Страшенко прочитала власний вірш, присвячений Михайлові Телізі.
Ця бандура при нім, наче зброя
На розпуттях Визвольних змагань;
Це її після гуркоту бою
слухав сам Головний отаман…
Завітав на вечір заслужений артист України Анатолій Кобзар, який подарував
власну пісню на слова Євгена Гущина “Тобі єдиній”. А лірник Ярема Шевчук
блискуче виконав старовинну думу “Невільницький плач” та лірницьку пісню
“Звідки Іван”. Вразив публіку і бандурист Юрко Фединський з Детройту. Спочатку
пролунала в’язанка народних танців, а тоді в дуеті з Тарасом Компаніченком
– кобзарську дума “Про Марусю Богуславку”. Публіка була в захваті від божественного
мистецького виконання. А кобзарі виконали ще й прекрасну народну пісню
“Гомін-гомін по діброві”.
Хоча вечір продовжувався вже дві години, але публіка вимагала все нових
і нових пісень. Емоційна напруга в залі сягнула апогею. І тільки зобов’язання
перед адміністрацією Будинку вчителя вчасно закінчити захід змусили ведучих
Романа Коваля і Тараса Силенка гамувати пристрасті. Завершився вечір пам’яті
піснею на слова Осипа Маковея “Чи то буря, чи то грім” у виконанні Тараса
Компаніченка. Це той Осип Маковей, який стояв поруч з Юхимом Божком у травні
1919 року перед ґанком панського будинку у Заліщиках, на сходах якого зібралися
старшини і козаки штабу Запорозької Січі. І зараз в серці лунає спів геніального
Тараса Компаніченка:
Від Кубані аж до гір чути голос: “Позір,
в ряд вставай, щоб не було запізно”.
Сузір’я… плеяда… зоряний склад… Всі ці слова підходять, щоб охарактеризувати
учасників вечора пам’яті Михайла Теліги. Треба сказати, що зал і балкон
Будинку вчителя були заповненні вщерть. Близько півтисячі людей прийшло
вшанувати учасника Визвольної боротьби Михайла Телігу, якого без перебільшення
можна назвати прекрасним уособленням нашої Батьківщини і втіленням ідеї
соборності українських земель.
Вже понад 60 років як його з нами немає, як і його чарівної дружини
Олени Теліги, геніальної нашої поетеси. Але як добре, що нам є з кого брати
приклад!
Прикро, що так не думають можновладці, в чиїх руках перебуває телебачення.
Це руки людей чужих, байдужих, а то й ворожих українській культурі. Тому
й свято українського духу стало надбанням лише півтисячі людей, а не широкої
глядацької аудиторії. Та все одно вшанування кубанського козака Михайла
Теліги відбулося, і на найвищому рівні. Цей вечір ще довго пам’ятатимуть
щасливі його учасники, а інші по-доброму заздритимуть, що їм не вдалося
того дня побувати в палких обіймах української пісні.
Нове про життя і смерть подружжя Теліг
У моєму архіві зберігаються копії листів учасників партизанської групи
на Звенигородщині часів Другої світової війни – Леоніда Середи і Юрія Сторчака,
сина командира підпільників – священика Федора Олександровича Сторчака
(1900 – 1971). У листах до друга Юрій Сторчак згадував, що до цієї антинімецької
групи входили люди різних поглядів – комуністи Павло Дерев’янко, Микола
Барабанов і Олександр Середа, колишній прапорщик Добровольчої армії Василь
Смірнов, два священики та українські націоналісти Олена і Михайло Теліги,
а також В. Шпак та юнаки Леонід Середа і Юрко Сторчак. У родині одного
зі священиків (Максима Чорновола) у селі Єрки, стверджував Юрій Сторчак,
і жило подружжя Теліг.
Юрій Сторчак твердив, що влітку 1942 року він разом з Василем Смирновим
перевіз Теліг до села Вербівки, де ними заопікувався його батько. Ось уривок
з листа Юрія Федоровича Сторчака: “Група поєднала усіх людей, що були проти
фашистів. До групи входили відома поетеса Олена Теліги та її чоловік Михайло,
які були членами ОУН; Дерев’янко П. Ю., Барабанов М. П. і Середа О. В.
були комуністами; Смірнов В. був з бувших – білогвардійський прапорщик,
а мій батько (Сторчак Федір) і Чорновіл Максим – священики. Олена Теліга
та її чоловік Михайло втекли з Києва тоді, коли почалися розстріли по місту
та у Бабиному Яру. Влітку 1942 року я і Смірнов перевезли Олегу Телігу
і Михайла від Максима Чорновола із села Єрки на постійне проживання у Вербівку”
[Лист Юрія Федоровича Сторчака, 1929 р. н., з м. Кременчук Полтавської
області Леоніду Олександровичу Середі в с. Козацьке Звенигородського району
Черкаської області від 2005 року].
Юрій Сторчак запевняє, що подружжя Теліг загинуло не від рук німців,
а в застінках НКВД. Колишній партизан писав так: “У застінках НКВД загинули
Олена Теліга і її чоловік Михайло (загинули вони в січні – лютому 1944
року в підвалах Вільшанського цукрозаводу, захоплені НКВД). Це рядом з
Вербівкою, де вони жили… Членство в ОУН не прощалося…” [Лист Сторчака Ю.
Ф. з біографією Федора Олександровича Сторчака Л. О. Середі в с. Козацьке
Звенигородського району Черкаської області від 2005 року].
Спогади про Олену Телігу Юрій Сторчак опублікував у газеті “Перемога”
(Кременчук) ще торік у травні.
Василь ШЕВЧИК, краєзнавець,
с. Козацьке Звенигородського р-ну
Черкаської обл.
“Гойдайте ж кличний дзвін!”
Юрій Сторчак доповнив свої спогади про подружжя Теліг, опубліковані
в кременчуцькому тижневику “Перемога”, новими фрагментами. Ось що він пише
до редакції “НН”
Якщо Олені Телізі щось не подобалось або вона була роздратована, з її
уст злітало небагатослівне, але містке – “Партачі життя”! І цим все було
сказано. У години відпочинку, розчулення і взаємної довіри вона декламувала
вірші. Чиї вони, Олена не говорила, лише потім ми дізналися, що вірші належать
їй. Наводжу те, що запам’яталося:
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить...
Або:
Гойдайте ж кличний дзвін!
Кришіть вогонь із кремнів.
Ми ж радістю життя вас напоїли вщерть,
Без металевих слів і зітхань даремних
По Ваших же слідах підемо хоч на смерть.
Часто з отцем Федором та Михайлом Телігою Олена вела розмову про евакуацію,
особливо під кінець 1943 року. Подружжя хотіло забрати отця Федора з собою.
В розмовах часто звучало слово “Подєбради”. Олена вимовляла його як “Падєбрадзе”.
Не розуміючи, що це означає, я витовмачив по-своєму – як пани-брати. Хвастаючись
ерудицією, продекламував із Тараса Шевченка
Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі...
Всі присутні засміялися. Всі, крім мене...
Взимку 1942 – 1943 рр. послали мене у Вільшану в якійсь справі. По
дорозі завернув на ринок. Уздрівши серед торговок Олену Телігу, зрадів
і підійшов до неї, мовляв, добрий день вам... Лице її перекосилося, зблідло.
Зібравши похапцем крам, вона миттєво зникла, загубившись у натовпі. Наостанок
промовила: “Ти мене не знаєш, хлопче, ти мене не знаєш...”
Двоє поліцаїв, що, видно, слідкували за нею, перейняли мене і запитали:
“Що ти сказав отій тітці, що побігла як ошпарена?” Я відповів: “Спитав,
чи є голки для примусів, а вона сказала, що немає і що треба бігти додому,
бо покинула сплячих дітей і вогонь палаючий у грубці”.
Поліцаї заходилися допитувати, звідки я, чий я, чого прийшов на ринок,
але причепитися не було до чого, і мене відпустили. Тільки тут я зрозумів,
на яку небезпеку наразив Олену Телігу. Було ж мені потім від батька: “Дорослий
хлопець, а ведеш себе як останній дурень!”
А ось ще одна історія. Олена видавала себе за незаміжню сестру Михайла.
Мій товариш Гриша Прохоренко (йому тоді було 17 років) закохався в неї.
Червоніючи, намагався відкрити свої почуття. Олена скуйовдила його непокірний
чуб і відповіла: “Гри-шутка, що мені з тобою робити? Я тобі в мами годжуся”.
І ще. Олена Теліга була прекрасним кондитером – готувала смачні тістечка,
торти та інші вироби, яких ми до того часу не бачили.
Юрій СТОРЧАК, інвалід війни 1-ї групи,
учасник бойових дій Корсунь-Шевченківської битви 1944 року |
